Двічі відроджений. Книга перша. Цитадель.

Розділ 1.

— Тисни! — волає за спиною Стас. — Тисни швидше!

— Та тисну я, тисну! — огризаюся я, не повертаючи голови. Та й повертати її, власне, ніколи. Джип і так іде на швидкості, що значно перевищує розумну, враховуючи якість дороги. Точніше, її відсутність. Ось уже хвилин десять ми виляємо між уламками скель, прориваючись до виходу з ущелини, яка здається безкінечною. А на хвості, поступово наздоганяючи, висить п’ятірка тушканчиків-переростків, що прагнуть зжерти нас. Звісно, нас така перспектива геть не приваблює, тому я й витискаю з надсадно завиваючого мотора останні кінські сили, намагаючись при цьому не перекинутися, налетівши на чергову брилу, або не шугнути в одну з глибоких вирв, наритих усюдисущими кротами.

Наше авто, хоч і є позашляховиком, до того ж досить непоганим — Мерседес усе-таки, — з трудом долає перешкоди з кам’яних завалів. На кожному новому валуні жалібно стогне правий задній амортизатор. Напевно, десь по дорозі його зачепив гострий уламок скелі. Головне, щоб додому витримав, а там Малюк його підлатає, буде як новий.

Спочатку переслідувачів було більше, але Стасу якимось дивом вдалося підстрелити трьох, попри скажені стрибки машини. Недарма він вважається у нас найкращим стрільцем.

— Ти можеш їхати рівніше? — Стас відчайно намагається впіймати одного з тушканчиків в оптичний приціл важкого карабіна. — Хоч трохи? — У його голосі проглядають благальні нотки. — Хоч трохи. І я зараз же цього гада приголублю.

Під гадом він має на увазі найбільшого тушканчика, який метрів на десять вирвався попереду своїх родичів. Пухнасте звірисько заввишки зо два метри з легкістю перестрибує брили, які мені доводилося об’їжджати, і наздоганяє нас. Його довгі мускулисті ноги куди краще пасують цьому світу, ніж колеса автомобіля. Були б ми на хорошій трасі, я б показав цій тварюці міць людської техніки. А так… Я важко зітхнув і різко смикнув кермо, проводячи чорне тіло джипа по самому краю кротячої вирви діаметром метрів у п’ять. Машина брикнула задом і, нахилившись на правий бік, викинула з-під коліс віяло кам’яної крихти.

У відповідь на мої маневри з-за спини пролунав добірний мат, який у всіх подробицях коментував мій стиль водіння та тутешні дороги.

— Вибач. Відволікся.

— Ти рідше так відволікайся! — люто рявкає Стас. — А то загубиш мене на черговому повороті!

Його докір цілком обґрунтований. Через мою неуважність ми й справді могли потрапити до лап переслідувачів.

Попереду серед сірого каміння мигнула смуга жовтого піску.

— От біс! — голосно вилаявся я.

— Що ще? — нахилився через спинку сидіння Стас. — Чим ти мене ще порадуєш?

— Пісок! Тримайся міцно!

Він кинув карабін на підлогу й обома руками вхопився за металеву арку з труб, що правила за дах нашому відкритому авто.

Жовте пульсуюче світло різко виділяється на тлі сірого оточення. Воно здається чимось чужорідним серед високих сірих скель, що обступили нас із двох боків. Це наче йдеш довгим вузьким коридором, десь високо видніється брудно-сіра стеля з засидженими мухами тьмяними лампами, які відкидають каламутні тіні на сірі дешеві шпалери, і раптом на підлозі бачиш калюжу жовтої фосфоресцентної фарби. Ось у нашому випадку те саме.

Цей пісок — одна з численних загадок цього світу. Плями фосфоресцентного піску зникали й з’являлися самі по собі. За винятком світіння та такої незвичної поведінки, це був просто пісок. Олена жартома називає його бродячим лишаєм. Як на мене, вона не зовсім права, лишай наче не жовтого кольору, хіба тільки якщо намазати його йодом.

Саме те, що це звичайний пісок, і викликало моє хвилювання. Наявність смуги піску означає буксування. А якщо буксування — то втрата швидкості. А якщо втрата швидкості — то скорочення відстані між нами й тушканчиками. А якщо скорочення відстані…

Я урвав логічний ланцюжок із передбачувано невеселим, принаймні для нас, кінцем і приготувався до різкого гальмування.

Якщо ми влетимо в цю перешкоду на великій швидкості, дуже високий шанс, що нас занесе і вдарить об найближчі скелі.

— Гальмуй! — схвильований хрип попутника над правим вухом змушує мене здригнутися.

— Знаю! — огризаюся я, не відриваючи очей від перешкоди, що наближається. — Не заважай!

Відстань до жовтої плями зменшується з кожною секундою. Трохи скидаю швидкість. Ватажок тушканчиків, побачивши, що жертва сповільнює хід, задер голову вгору й видав радісне протяжне виття. Від цього виття мороз пішов по шкірі, і гидко занили зуби.

Тільки б нас не занесло. Тільки б проскочити. Руки, обтягнуті шкіряними рукавичками, міцніше вчепилися в кермо, готуючись до різких маневрів.

Відсталі родичі підхопили виття вожака, і ущелина заповнилася мерзенними звуками, що багаторазово відбивалися від скель. Хребет завібрував у тон багатоголосому виттю, сповіщаючи про пробудження страху, який на певний час заснув.

Короткий погляд у дзеркало фіксує зменшення відстані й радісно задерті хвости переслідувачів, які скачуть, наче кенгуру, від одного рівного майданчика до іншого.

Ох уже ці хвости…

Саме через довгі хвости, понад два метри, з пухнастими китицями на кінцях, ці звірятка отримали таку безневинну назву. При першому знайомстві з цими істотами ми сприйняли їх за мирних травоїдних, оскільки ані кігтів, ані зубів у них помітно не було. Така омана тривала недовго. Під час одного з виїздів до шахти загинув Артур, отримавши удар китицею по спині. Його шкіряна куртка і більша частина спини миттєво перетворилися на рідке місиво , яке одразу ж заходився злизувати язиком молодий тушканчик, що досі ховався за виступом скелі. Ми нагодилися за хвилину й зрешетили тварюку впритул з автоматів. Але Артуру допомагати було вже запізно. Якась рідина, що вироблялася хвостовими залозами, розчинила більшу частину його торса, залишивши цілими тільки кістки. Опинившись поруч, ми виявили, що він ще живий. Крізь білі ґрати ребер і грудки напіврозчинених нутрощів виднілося все ще пульсуюче серце. Він намагався нам щось сказати, судомно смикалася рука, стискаючи автомат, який так і не став у пригоді. Досі пам’ятаю, як билася в істериці Аня, не зводячи погляду з помираючого Артура. Пам’ятаю шалені очі Мічмана, який розряджав обойму у вже давно мертвого звіра. Це було майже пів року тому.

Нога вдавила в підлогу педаль гальма, і ми м’яко вкотилися у фосфоресцентну пляму. Джип одразу ж просів і викинув з-під коліс світні фонтани піску. Можливо, іншим разом я б і помилувався цим чудовим видовищем, але зараз якось не до того. Граючи на межі буксування, я веду автомобіль до рятівного сірого краю, що обіцяє надійну опору колесам.

Ось… Ось… Ще трохи… Давай, рідний, не підведи!

— Хух, — важко видихнув я. Передні колеса вчепилися за каміння, і джип, набираючи швидкість, рвонув уперед. Два рази гучно бабахнув карабін, і слідом за цим пролунав переможний крик Стаса:

— Вцілив! Чуєш, Вітьок? Вцілив!

У дзеркалі я побачив кульгавого тушканчика, який відстав від загальної маси. Куля влучила йому в ногу, змусивши припинити переслідування.

— Може, зупинимося і розстріляємо їх упритул? — обернувшись, пропоную стрільцеві.

— Ні. Не встигнемо. Якщо хоч раз промахнемося — нам труба, — категорично відмахується він і витирає рукавом куртки піт із чола.

Стас виглядає щасливим. У нього зараз обличчя, як у дитини, яка прокинулася вранці й побачила біля свого ліжечка довгоочікуваний подарунок.

І дійшли ж ми до того, що смерть живих істот приносить нам радість.

Ствердно киваю головою, погоджуючись. Стас цього разу правий. Переслідувачі дуже спритні й розумні. Краще вже тиснути на газ, тим паче, що до кінця ущелини залишилося хвилини три, а там — відкритий простір Пустки і Цитадель.

— Цитадель! Цитадель! — надриваючись, горланить у мікрофон рації Стас, боязко позираючи на тушканчиків, що скачуть услід. — Це Бродяга. Цитадель, дайте відповідь Бродязі. Матір вашу! Ви що там, спите?!

— Та не кричи ти так! Тут я! Тут! — Навіть крізь гуркіт мотора і тріск гравію з-під коліс я чую голос із динаміка нехило пошарпаної рації, що стоїть поруч зі мною на передньому сидінні. — Що у вас сталося?

— Їдемо північною ущелиною. За хвилину ви нас побачите. У нас переслідувачі. Готуйтеся зустрічати.

— Зрозуміло, — захихотів динамік. — Зустрічаємо. Кінець зв’язку.

— От дурепа! — злобно кричить Стас. Потім кидає мікрофон рації на сидіння, міняє обойму карабіна і, ворушачись позаду мене, намагається знайти зручне положення для стрільби. — Нас ось-ось зжеруть із тельбухами, а вона сміється.

Стас, звісно ж, не правий і сам знає про це. Просто дається взнаки втома, що накопичилася за два дні, і злість поразки, яка тисне на самолюбство, наче сіра брила. Все одно Аня — а це була, схоже, саме вона — нічого не вдіє, поки ми не опинимося в зоні дії артилерії Цитаделі.

Востаннє хвацько вильнувши, ми вириваємося з кам’яного полону на простір. Ущелина залишається позаду, як нічний кошмар після пробудження. Перед нами розгортається простір Пустки — такої собі кам’яної тарілки, оточеної з усіх боків скельними масивами, з Цитаделлю в центрі.

На Пустці поверхня майже рівна. Принаймні, якщо порівнювати з попереднім шматком дороги. Суцільний гладкий кам’яний настил брудно-сірого кольору з невисокими пагорбами, що подекуди здіймаються вгору. Навіть не віриться, що це все створено природою. Здається, ніби якийсь велетень від нічого робити проїхався горами гігантською праскою, розгладжуючи розпеченою підошвою всі нерівності. І внаслідок такого недбалого розгладження й виникла Пустка.

За пару кілометрів попереду видніється зрізана піраміда Цитаделі, що стирчить, як запалений чиряк на рівному місці. З такої відстані вона здається маленькою деталькою з дитячого конструктора. Але навіть один її вигляд істотно піднімає настрій. Побачивши її стіни, Стас уперше за дві останні години посміхнувся і весело підмигнув мені.

— Живі будемо — не помремо! — переможним тоном підніс він мені народну мудрість.

Я ствердно хитнув головою, не відриваючи очей от Цитаделі, що наближалася.

Опинившись на нормальному покритті Пустки, розганяю джип, і він, періодично підстрибуючи на пагорбках, як на маленьких трамплінах, мчить до рятівних темно-зелених стін.

Вірний Мерседес сьогодні добряче попрацював, вивозячи наші тлінні тушки з лап звіряток. Я з ніжністю проводжу рукою по розігрітій брудним сонцем приладовій панелі, обтягнутій шкірою, наче дякуючи йому за хорошу роботу.

Відстань між машиною і переслідувачами збільшується. Злісне, розчароване завивання проводжає нас. Тушканчики зрозуміли, що залишаться голодними, і тепер бурхливо висловлюють своє обурення з цього приводу. Їхні спроби збільшити швидкість ні до чого не приводять. Розрив усе одно зростає, і тепер немає найменшого сумніву в тому, що ми прийдемо до фінішу першими.

— Тут вам не ущелина! — зловтішно бурчу я і навіщось вскидаю вгору руку з витягнутим середнім пальцем. — Тут наша територія!

Намагаюся вибирати рівніший шлях, щоб Стас міг нормально цілитися. У відповідь на мої дії лунає кілька пострілів. Тушканчики досить розумні як для тварин. Вони починають рухатися зигзагами й намагаються ухилятися від куль. Поки що їх рятує швидка реакція. Сильні ноги кидають піджарі тіла з боку в бік, заважаючи стрільцеві нормально прицілитися. Внаслідок їхніх маневрів відстань ще трохи збільшується.

Темно-зелена маса наближається, і я вже розрізняю вузькі горизонтальні прорізи бійниць, пару людей, що метушаться біля автоматичної гармати на Північному бастіоні. Спарені стволи гармати повільно розгортаються в наш бік. Давненько наведена в мій бік зброя не викликала таку гаму позитивних почуттів.

Дзвінке стрекотіння автоматичної гармати змушує мене різко повернути вбік, звільняючи сектор обстрілу. Як завжди, Стас не встиг ухопитися і в результаті міцно приклався грудьми об верхній край дверей. Гучно брякнув упущений на підлогу карабін.

— Ні! Ти точно моєї смерті хочеш! — каже, потираючи забиті груди, Стас.

Цього разу в його голосі вже немає злості. Негативні емоції пом’якшуються близькістю Цитаделі та радістю повернення.

Наступна черга припадає по ватажку маленької зграї. Вирви від вибухів виростають прямо перед його ногами, і він, ніби спіткнувшись об невидиму перешкоду, сторчголов котиться за інерцією вперед, безглуздо розмахуючи довгими ногами й жалібно виляючи хвостом. Зупинившись, він намагається піднятися і знову падає. Грізна зброя — хвіст — перетворився на шматок драного мотузка і тепер тільки заважає своєму господареві встати, плутаючись між ногами. З губастого рота тушканчика на кам’яний настил Пустки вивергнувся пінистий струмінь червоної рідини. Схоже, що життя повільно залишає мускулисте тіло.

Гармата б’є довгими чергами, перетворюючи переслідувачів на подрібнені шматки плоті. Мічман, умостившись на сидінні, закріпленому на лафеті, віртуозно керує двостволкою. Спарені стволи смикаються з боку в бік у пошуках чергової жертви. Потім іде вогняний плювок, і на каміння падає нова порція тушканячого паштету, що обіцяє кротам маленьке бенкетування.

Зробивши останній постріл, гармата замовкає, і на полі бою залишається лише ватажок, який уже шкутильгає вдалині. Я думав, він уже не встане, але жага до життя виявилася сильнішою за отримані рани.

Тварина рухається повільно, виляючи з боку в бік, періодично падаючи й знову встаючи на ослаблі ноги. Схоже, Мічман вирішив не обтяжувати себе стрільбою по пораненій тварині. У мого попутника виявилася інша думка з цього приводу.

— Ану, Віть, притормози, — просить він, вскидаючи карабін.

— Думаєш, треба? — прокидається в мені безглузда жалість до тварини, яка так прагне жити. — Нехай собі йде. Все одно ж здохне. Йому он як Мічман всипав.

— Він би нас не пошкодував! — категорично відмітає мою пропозицію Стас.

Нам до масивних стін залишилося з десяток метрів.

Скидаю швидкість і плавно підкачуюсь до кам’яної плити воріт. Задерши голову вгору, показую Мічману великий палець. Він у відповідь задоволено маше рукою.

Мічман ще не знає, які новини ми йому привезли.

Ох, і важкою буде розмова…

Дочекавшись повної зупинки, Стас завмирає на секунду, мов статуя.

Постріл.

Ще один.

Розривні кулі входять у потилицю тварини, що тікає, кидаючи її вперед на прогріте тьмяним сонцем каміння Пустки. Тіло все ще продовжує дригати довгими ногами, намагаючись піднятися. Пару разів злітає вгору смертоносна китиця хвоста, ніби докоряючи нам за удар у спину та нечесність бою.

Тільки переконавшись, що тушканчик більше не ворушиться, я в’їжджаю у відкриті ворота Цитаделі.

Ні про який чесний бій і мови бути не може. Ми тут, щоб вижити. І ми виживемо.

Виживемо всім наперекір.