Двічі відроджений. Книга перша. Цитадель.

Розділ 6.

Я поставив на камінь порожню банку з-під тушонки і, тихенько вилаявшись, визирнув із-за скелястого пагорба, за яким сховався. Розглядівши в нічній сірій сутіні гномів, що сиділи кільцем навколо своїх тварин, я заспокоївся. Вони утворювали правильне коло, сидячи обличчями назовні, й нагадували вівтар кам’яних божків навколо купи дарів, принесеної вірянами. У ролі дарів зараз виступали верблюди, що спали, підібгавши лапи під тулуб. За весь час відпочинку гноми не зробили жодного руху.

Я так захопився їжею, що забув про все на світі.

Зітхнувши, облизую ложку й ховаю в похідний ранець. Натомість виуджую плитку чорного шоколаду.

Ех, чайку б зараз. Або ні. Краще кави, бо очі злипаються. Можна, в принципі, і подрімати, ніч-бо на дворі, але раптом гноми підуть, не дочекавшись світанку, і я залишуся, піймавши облизня. Ні, краще вже нічку не поспати.

Шоколад виявився дуже гірким і несолодким. Це точно не з мого замовлення. А чорний шоколад у нас любить… — я задумався, — любить Малюк. Точно, Малюк. Треба буде після повернення висловити йому своє велике «фе» з приводу його гастрономічних смаків.

Помучившись іще трохи, кривлюся і ховаю недоїдену плитку в кишеню. Кілька ковтків «Боржомі» змивають гіркоту і вгамовують спрагу.

Мотора з джипом я години дві тому залишив біля шахти, наказавши чекати на мене дві доби, а після закінчення цього терміну повертатися додому. Мотор матюкався по-чорному, умовляючи взяти його з собою. Довелося нагадати, хто начальник виїзної групи, а на додачу ще й пояснити, що це моя особиста справа. Почувши про особисту справу, він похмуро глянув на оплавлену вершину пагорба, що став Аніною могилою, і з незгодою в очах ствердно хитнув головою.

Я й сам не знаю, чому зважився на це. Прямо якесь хлопчацтво. Ідея вирушити шпигувати за караваном гномів спала на думку абсолютно випадково. Напевно, просто набрид ореол таємничості, що оточував наших роботодавців. Занадто багато питань, які не мають відповідей. Хто вони такі? Де вони живуть? Адже ми так жодного разу й не бачили нічого схожого на житло. Каравани просто з’являлися з-за скель і за ними зникали. Що видобувають у шахтах?

Караван рухався близько двох годин, поки не зупинився на відпочинок. Скориставшись нагодою, я теж вирішив відпочити, а заодно й перекусити.

Гноми завовтузилися, виявляючи занепокоєння. Схоже, вони помітили небезпеку.

У сірому світлі місяця помічаю силует у темно-зелених обладунках, що злегка блищать, який крадеться між камінням. Ще один тарганоносець — так я назвав для себе воїнів, які двічі нападали на нас біля шахти.

Один із гномів підвівся і вказав пальцем у бік супротивника, що наближався. Інші гноми, підкоряючись беззвучній команді, розгорнулися в лінію, перпендикулярну до руху тарганоносця. В їхніх руках з’явилися пращі — смуги шкіри, складені вдвоє, з каменем посередині петлі, що утворилася. Нічне повітря загуло над головами гномів, розбуджене примітивною зброєю.

Нічний гість, зрозумівши, що його виявили, схопився на ноги, одночасно скидаючи свою зовні безглузду зброю.

Пращі загули голосніше, збільшуючи швидкість обертання, і єдиним ляском відправили в його бік рій каменів завбільшки з більярдну кулю.

Та що йому якісь камені… Я, подумки насміхаючись із відчайдушної спроби гномів, готую до бою автомат. Істота, яка перенесла пряме влучання гранати в голову, просто відмахнеться від десятка каменів. Та й не докинуть вони. Відстань солідна.

Камені із сухим тріском ударилися об скелі навколо нападника.

— Ой! — трохи не осліпнувши від яскравого спалаху, я схопився на ноги, люто тручи руками очі.

Привідкривши очі, що різали від світла, бачу, що на місці тарганоносця вирує океан синього полум’я, який уже вщухає, викидаючи вбоки невеликі протуберанці.

Ось тобі й примітивна зброя.

Ось тобі й беззахисні гноми, яких ми маємо захищати.

Та ми з усім своїм арсеналом і виїденого яйця не варті порівняно з однією такою пращею.

Вогонь спадає, і на навколишній світ знову опускається сіра сутінь ночі. Сутінь не завадила гномам побачити мене, що стояв, як ховрах біля свого сховища. Стрій коротунів розвернувся в мій бік, і пращі почали свою коротку похоронну пісню.

— Ось і все! — подумав я засмучено вголос. — Підсмажать, як свинку до скоринки. Тільки пучка кропу в роті й яблука в дупі бракуватиме для повноти картини.

Не відриваючи погляду, мов заворожений, стежу за гудучими колами над головами гномів.

— Як парасольки, — вискакує дурна, викликана тваринним страхом думка. Сіпатися кудись немає сенсу. У цієї зброї область покриття, як у невеликої ракетної установки.

Шкіряні петлі, що оберталися, уповільнили швидкість і за секунду опали в спритно підставлені руки гномів.

Один із них закличне махнув рукою. Значить, смажити мене не будуть. Дрібниця, звісно, але приємно.

— Привіт! — кажу, підійшовши ближче. Тремтячий голос явно видає моє хвилювання. Автомат наче сам по собі повертає голову в бік того, хто махає, а палець ненароком опиняється на гачку.

— Здрастуй, людино! — несподівано радісно вітає мене гном. Його супутники дружно кивають головами. Мовляв, приєднуємося до вітання.

Вчергове задаю собі питання, звідки вони знають нашу мову.

— Проходь. Сідай, — привітно пропонує гном звично сиплим голосом. — Гостем будеш.

Під дією його дружелюбного тону напружений до одеревіння вказівний палець правої руки повільно сповзає з гачка.

Досі ми майже не розмовляли з гномами. Виняток — тільки гном, який зустрів нас після прибуття в цей світ, та ще парочка, що вирішувала долю нерозторопного Стаса.

Гноми посунулися, звільняючи мені місце в колі. Від запаху пліснявого сиру й нерозуміння того, що відбувається, паморочиться голова. Сідаю на плаский камінь і оглядаю господарів. Раніше вони мені здавалися всі однаковими, але при такій їхній кількості вже помітна різниця в обличчях. Одягнені всі практично в одне й те саме — довгі чорні шкіряні плащі, довгі сітчасті сорочки й широкі шкіряні штани, з-під яких визирають грубі черевики на товстій підошві.

— Як справи? — поцікавився гном у традиційно довгому шкіряному плащі з витонченою кам’яною застібкою біля горла, який сидів праворуч. — Давно за нами йдеш?

— Від шахти, — вирішив я говорити правду.

Гноми перезирнулися і щось тихенько буркнули один одному. Гном’ячу мову я чую вперше. Окремі слова в ній абсолютно не виділяються. Найбільше це схоже на булькотіння киплячого супу. Тільки голосніше й виразніше.

— Навіщо?

— Набридло жити в невіданні! — різко випалив я в обличчя тому, хто запитав. — Туди не можна. Сюди не можна. За непокору — смерть… Набридло. — Я спересердя штурхнув великий камінь ногою. — Суцільні табу… Маріонетки, блін, якісь. Ні кроку вбік від Договору. Мої друзі гинуть незрозуміло за що, — перед очима сплив розплавлений пагорб і викривлений ствол автомата, що, як надгробний хрест, стирчав із кам’яної могили.

— Зрозуміло, — кивнув головою той самий гном. — Ти хочеш усе знати?

— Так! — випалив я. — Хочу!

— Тоді слухай.

Я сиджу й дурно лупаю очима, як середньовічний селянин, який уперше почув, що земля кругла, а не пласка чи якась ще, і що, виявляється, слони її не тримають на своїх спинах, а по ній бігають. Усе виявилося значно складніше, ніж ми думали.

Я спробував розкласти в голові по поличках почуте.

За словами гномів, або, як вони себе називають, копачів, із наголосом на першому складі, виходить, що ми перебуваємо в одному з багатьох світів, пов’язаних один з одним.

Ні… Неправильно.

Світи — гноми називають їх зрізами — навіть не пов’язані, а скоріше суміщені в одну точку простору. Виходить, що сотні світів ніби спресовані разом, але водночас один з одним жодним чином не перетинаються.

Маячня якась виходить… Разом, але нарізно.

За словами співрозмовника, колись усе було інакше. Світи стояли нарізно й були рознесені по простору. Але Майстри — гноми вимовляють це слово тихо й з повагою — навіщось вирішили злити зрізи воєдино й зв’язати їх Стовпами. Це щось на зразок енергетичних захватів або ниток, що утримують світи разом. Стовпів явно не видно, але в кожному зрізі в точці проходження Стовпа розташований Артефакт. На цьому зрізі Артефактами є поклади особливої руди. На іншому зрізі це може бути озеро цілющої води або область якихось природних аномалій.

Кожен зріз — це незалежний світ зі своїм населенням, дуже різноманітним за своєю природою, біосферою, законами й правилами життя. Жителі деяких зрізів можуть переходити в інші світи. Гноми кажуть, що нічого складного в цьому немає. Потрібен лише хтось, щоб показати й пояснити процес. «Уся справа у баченні» — саме так сказав один із них. У процесі переходу є один нюанс — його не можна здійснювати поруч зі Стовпом, інакше потрапиш казна-куди. Ті, хто робив таке, ніколи назад не поверталися.

Специфіка зрізів така, що не можна переходити в той світ, у який захочеш. Існує певна послідовність. Це як колода карт, з якої можна їх брати лише по одній. Не можна з верхньої карти перескочити на останню. Спершу необхідно по одній перекласти всі карти, що лежать між ними. І тільки тоді ти опинишся на потрібному тобі зрізі.

Цей зріз не є домом копачів. Вони мешканці сусіднього, можна сказати, верхнього світу, якщо продовжувати аналогію карткової колоди. Сюди вони приходять лише за рудою.

Ось тепер я підійшов до найголовнішого — нашої ролі в цьому світі.

Копачі — великі будівельники й воїни. Вони безстрашні й не роздумуючи кидаються в бій навіть із сильнішим супротивником. Усе це доти, доки вони не опиняються в зоні впливу Стовпів. Сила, що поширюється цими нитками, які скріплюють світи, пригнічує гномів. Вони починають почуватися хворобливо, стають загальмованими й пасивними. Але це не головне. Головне те, що в областях покладів руди, яка є Артефактом цього світу, вони бачать тільки мешканців свого зрізу. Тобто тільки інших копачів. І все!!! У цих областях вони беззахисні, як сліпі кошенята. До них можна підійти й убити голіруч, а вони так і не зрозуміють, хто це зробив.

Наша роль — забезпечувати їхню безпеку в цих районах. Свого роду тілоохоронці виходимо.

Спеціально навчені вербувальники заманюють таких дурнів, як ми, для виконання цього завдання. Через кожні два роки захисники Цитаделі змінюються. Ми прийшли поза чергою, оскільки наші попередники вирішили самостійно знайти вихід із цього світу. За кілька кілометрів від Цитаделі вони наткнулися на зграю тушканчиків…

— А навіщо вам руда? — цікавлюся я, більш-менш розмістивши в голові цеглинки отриманих знань. Із цих цеглинок потім належало побудувати чітку картину-хатину й спробувати витягти з неї реальну користь. — І чому вона невидима? — я запнувся, подумавши, що ось про невидимість питати якраз таки й не варто було. Розголошувати те, що ми шарилися по кошиках за відсутності господарів, мені зовсім не хотілося.

— Давай по порядку, — весело посміхнувся копач, який сидів навпроти, показавши два ряди дрібних білих зубів у широкій пащі. — Руда необхідна нашим дітям, — на його обличчі з’явився вираз ніжності, якщо я, звісно, правильно розібрався в їхній міміці. — Вона містить у собі речовину, без якої вони не стануть повноцінними копачами. Якщо на певному етапі дорослішання вони не отримають порцію цього мінералу, то надалі не зможуть мати потомства. Це може призвести до повного вимирання.

Присутні копачі разом кивнули, підтверджуючи серйозність сказаного.

— Ось чому ми приходимо сюди й спускаємося під землю. Перебувати біля Стовпів нам дуже неприємно. Але іншого виходу немає… На нашому зрізі запаси цього мінералу вичерпані повністю, — він сумно розвів руками й поворушив м’ясистим носом на потворному обличчі. — А невидима вона для всіх, крім нас, копачів. Така її природа.

— Зрозуміло, — кажу я, зручніше влаштовуючись на холодному камені. — І ще, можливо, дурне для вас питання. Звідки ви знаєте нашу мову?

Копачі здивовано перезирнулися. По їхньому колу пронеслося булькотіння рідної мови, що нагадувало сміх. Сірість ночі заповнилася сяйвом гном’ячих посмішок.

— Ми знаємо всі мови всіх зрізів, розташованих поруч із нашим, — відповів трохи згодом гном, спершись на руків’я кирки, устромленої в щілину між камінням.

Від подиву я клацнув зубами, боляче прикусивши язика.

— Це що? — заїкаючись, зачастив я. — Це ми теж ніби зріз? У нас теж ці, як їх, Стовпи всілякі й Артефакти там різні… Так, чи що?

— Ну ти й нетямущий! — дорікнув мені гном із киркою у відповідь на повну інтелектом чергу слів, що протарахтіла з презирством до наявності розділових знаків. — Тобі ж сказали: всі світи суміщені. Розумієш? — він зробив паузу для найбільш нетямущих. — Усі! У тому числі й твій неймовірно брудний і противний зріз.

— Чому противний? — заступився я за Землю. — Дуже навіть хороший світ. А ви що, там теж буваєте?

— Ти що, ніколи казок не читав? — співчутливо поцікавився копач, який сидів праворуч.

— Читав, — усе ще не виходячи зі смуги тупості, відповідаю я.

— Ну не просто ж так у них гномів описують. Самі ж кажете: казка брехня, та в ній натяк.

— А-а-а, — ось і все, що я зміг відповісти.

Ще кілька хвилин я напружено перетравлюю порцію інформації. Думка спала на думку, як удар кувалди.

— А ви мене не навчите переходити зі зрізу в зріз? — цікавлюся ангельським голосом.

Гноми щиро розвеселилися у відповідь на моє запитання.

Коли веселощі вщухли, гном із киркою сказав:

— Жоден копач ніколи не навчить жителя іншого світу ходінню по зрізах. Не буде такого… Те, що ми тобі розповіли, на відміну від знання переходу, таємницею не є. Ми, звичайні гірники, з повагою ставимося до тих, хто забезпечує нашу безпеку в періоди нашої уразливості. Саме з поваги до вас, людей, і того, що ви робите тут, ми й розповіли тобі все, що могли. Але не вимагай від нас більшого. Існують певні правила, які не можна порушувати.

— Ходити вміють усього кілька народів, — додав інший гном. — Ви до їхнього числа не належите. І крім цього, це дало б вам можливість покинути цей світ.

— Договір священний і непорушний! — суворо пролунав голос ліворуч. — Те, що написано на папері й скріплено відбитком пальця, є правила життя.

Як діти, чесне слово. Такі технології в зброї… А вони вірять у слово, написане на папері. Почитали б вони наші газети… І ще дивна нелюбов до складної механіки. Усі їхні інструменти вкрай примітивні, але водночас міць зброї дозволяє думати про вельми розвинену науку.

Над розсипом скель з’явилося невмите сонце, але тепліше чи особливо світліше від цього не стало. На землю лягли ранкові тіні від кам’яних шпилів, що злітали до сірого неба.

Цей світ наче намальований невмілим художником за допомогою простих сірих олівців на сірому пом’ятому, а місцями й ґрунтовно засаленому папері.

Караван уже рушив, а я все сиджу, не знаючи, що робити далі.

— Почекай! — ухопив я за стремено верблюда. Вершник, що зручно вмостився в сідлі між горбами, повернувся до мене.

— А хто були ці, з комахами всередині?

— Ссерки, — гримаса гидливості спотворила й без того неприємне обличчя коротуна. — Вони війнами зруйнували свій зріз. Тепер подорожують у пошуках наживи. Від нас їм потрібна руда. Для них це не більше ніж ласощі з легким наркотичним ефектом. Самі вони її видобувати не вміють, от і піратствують біля шахт, користуючись нашою сліпотою. — Він штурхнув тварину ногою в бік, і вона повільно рушила наздоганяти караван, що пішов уперед. — Прощавай, — він змахнув рукою. — Гарненько охороняйте нас. Не хочеться померти, не побачивши обличчя ворога.

— Ви й нас біля шахт не бачите? — крикнув я навздогін.

Гном, не обертаючись, заперечно похитав головою. Дійшовши до певної точки, тварини разом із вершниками почали розчинятися в повітрі одна за одною. Перед тим як зникнути, мій співрозмовник ще раз прощально змахнув рукою.

Мого змаху у відповідь він уже не побачив.

Я стою й дивлюся на місце, де ще мить тому був караван. Підходжу й починаю обстеження кам’янистого ґрунту. Каміння як каміння. Таке ж саме, як і скрізь.

Яким же чином їм вдалося випаруватися?

Згадую слова одного з гномів: «Усе справа у баченні». Що він мав на увазі під словом бачення?

Безуспішно намагаюся дивитися на місце зникнення з різних точок і під різними кутами. Може, тут треба як зі стереокартинами — дивитися розфокусованим поглядом?

Спроба використати цей метод знову ні до чого не приводить.

— От біс! — спересердя штовхаю я маленький камінець, і він із тріском скаче по своїх родичах. — Бачення… Яке до біса бачення?

Камінчик востаннє підстрибнув і затих, сховавшись серед подібних.

Несподівано метрах у п’яти від мене з нізвідки з’явилося… Я навіть не зрозумів, що це, занадто швидко все сталося. Привчене до рефлекторних дій тіло падає на коліно й утоплює гачок. Із шелестом зі ствола виривається граната, прагнучі на зустріч із несподіваним гостем. Туга хвиля близького вибуху тараном б’є в груди й перекидає на спину. Шолом і пластини бронежилета глухо б’ються об каміння, рятуючи голову й тіло від забитих місць.

— А якщо це гном верхи на верблюді?!! — вибухає страшніша за гранату в голові жахлива думка. — Тут уже закопуванням у шахті не відкручуся… Це явне вбивство… І кому потім доведеш, що рефлекс спрацював.

Зі стогоном піднімаю гудучу від вибуху й подальшого удару голову. Добре, хоч заряд був фугасний, а не осколковий, а то сам себе зрешетив би.

Шолом сповз на ніс, начисто закриваючи огляд. Переміщаю його на належне місце й оглядаю місце швидкоплинного бою. Підводжуся на ноги й з подивом виявляю за пару метрів від себе обезголовленого тушканчика. Це молода особина заввишки метри два з половиною, не більше.

— Звідки ти тут узявся? — штурхаю я тулуб ногою.

І тут мене осінило.

Так ось звідки з’являються в цьому світі різноманітні тварюки. Вони приходять із сусідніх зрізів. Виявляється, навіть тварини можуть долати бар’єр, що виявився неприступним для мене. Тільки розумним істотам доводиться цьому вчитися, а у тварин це закладено, швидше за все, на рівні інстинктів.

Те, як вони добираються, це зрозуміло. Але навіщо? Що їх може цікавити в цьому убогому світі? Навіщо…

— Для того, щоб пополювати на беззахисних гномів біля шахт, — відповідаю сам собі вголос.

Але чому вони так цілеспрямовано штурмують Цитадель, при цьому не нападаючи один на одного? Знають, що, знищивши нас, отримають вільний доступ до свіжої гном’ячої плоті?

Маячня! Вони всього лише тварини й не більше.

Значить, ними хтось керує. Направляє полчища на шахти й Цитадель. Тут виникає наступне питання: навіщо? Кому це потрібно?

Добре, спробуємо напружити залишки мізків. Що станеться, якщо гноми гинитимуть біля шахт, а ми будемо знищені?

Від незвичного надлишку розумової діяльності я присів поруч із обезголовленим трупом і, дивлячись на калюжу крові, виудив із кишені недоїдену шоколадку. Кажуть, шоколад сприяє прискоренню розумових процесів. Я запхнув пів плитки в рот і, перемелюючи гірке місиво, продовжив плести логічну нитку.

Якщо все вийде саме так, то припиниться видобуток руди. А якщо припиниться видобуток руди, то…

— Бінго! — заорав я, підскочивши на ноги. — Який же я розумний!

Якщо припиниться видобуток руди, то маленькі копачі не стануть повноцінними самцями й самками, а отже, не принесуть потомства. І приблизно через одне, максимум два покоління від гном’ячого роду залишаться тільки записи в підручниках з історії. Мовляв, були такі й вимерли, як мамонти, від статевого безсилля.

Виходить, що гноми комусь дуже заважають. І ці хтось намагаються їх знищити. Швидше за все, вони слабші за копачів, раз не ведуть явну війну, а діють тишком-нишком.

Цікаво, хто ж це такі й чим їм заважають гноми? Війна релігій? Територіальний конфлікт?

По розмірковувавши ще кілька хвилин і не знайшовши відповіді на жодне з поставлених питань, вирішую вирушити у зворотний шлях.

— Бувай, — махаю рукою трупу тушканчика, прямуючи в бік Пальців, що маячать удалині. — Дякую за підказку. Без тебе я до цього не додумався.

— Гей! Моторе! — не зупиняючись, підношу до губ рацію. — Ти мене чуєш? Це Вітя. Моторе?! — раз за разом повторюю я.

Нарешті крізь шум перешкод проривається далекий голос.

— Це Мотор. Чую тебе. Ти де?

— Рухайся від шахти в бік Пальців, — горланю я в мікрофон, намагаючись перекричати шум і тріск. — Візьмеш на п’ять градусів лівіше великого пальця й рухай прямо. Я виходжу тобі назустріч. Усе. Зрозумів?

— Так. П’ять градусів лівіше великого й прямо, — повторює Мотор маршрут. — Уже їду.

Каміння відбиває радіохвилі й створює перешкоди. Варто віддалитися один від одного на кілька кілометрів, і чутність стає нікудишньою. Гул і тріск забивають сигнал, перетворюючи розмову на репетування в мікрофон. А може, це зовсім і не каміння, може, хтось тут спеціально наводить перешкоди, намагаючись нам завадити…

Ні-і-і! Треба зав’язувати з такими думками, а то так і до параної недалеко. Ще день-другий, і почнуть вважатися зелені чоловічки, що поганяють батогами стада тварин. Уява — це, звісно, добре… Головне, щоб у міру.

До Пальців залишалося ще пару кілометрів, як я побачив чорний джип, що рухався в мій бік.

Вітально піднімаю автомат угору. У відповідь лунає радісне бібікання автомобільного сигналу.

Скрипнувши шинами, джип зупиняється в кількох сантиметрах від моїх ніг. Мотор як завжди у своєму репертуарі.

— Чого так довго? — невдоволено бурчу я, приховуючи радість від вигляду знайомого обличчя. — Я вже зачекався.

— Це тобі не кільцеві перегони, — басить Мотор, вистрибуючи з машини. — Ну як? Простежив? Куди вони поділися?

— Занадто багато запитань одночасно, — посміхаюся я. — Поїхали, я по дорозі все розповім.

Викинувши з-під коліс фонтани кам’яної крихти, джип різко рушає з місця, везучи нас додому. По дорозі я розповідаю Мотору в подробицях про те, що сталося вночі та вранці. Періодично гуркіт двигуна і мій голос заглушаються його добірним матом, адресованим гномам. А коли я розповів про свої здогадки щодо ворогів копачів, він від надміру почуттів випустив кермо й обома руками радісно ляснув мене по плечах із криком: «Ну, Вітьок, ти голова!». У результаті ми трохи не перекинулися, налетівши переднім колесом на великий камінь. Джип хитнуло, і кілька секунд він торкався землі тільки лівими колесами. Праві в цей час крутилися в повітрі. Коли ми прийняли нормальне горизонтальне положення, я перевів подих і пообіцяв, що якщо він не триматиметься за кермо двома руками й не дивитиметься на дорогу, то більше я не скажу жодного слова. Погроза подіяла, і далі ми рухалися нормально.

Проїжджаючи повз пагорб, на вершині якого загинула Аня, ми спохмурніли й перезирнулися.

— Навіть ховати нічого, — похитавши головою, сумно каже Мотор. — Не по-людськи якось.

— Ти не правий. — Повернувшись, я не зводжу очей з оплавленої вершини. — Цей пагорб і є її могила. Пам’ятаєш, як у давнину ховали великих воїнів? На місці їхньої могили насипали високий курган. — Я зітхнув глибше й на мить замовк, намагаючись упоратися з нахлинулим почуттям болю в душі. — Тут курган створила сама природа.

— Великих воїнів, — вторить мені Мотор. — Ти правий. Це її пагорб.

Верхівка пагорба вже ледь-ледь видна на тлі сірого неба, а я все не зводжу з неї очей. Мені здається, що на вершині стоїть дівчина з автоматом і прощально махає нам рукою. Я піднімаю руку й машу у відповідь. Останній погляд, і я повертаюся, нормально всідаючись на передньому сидінні.

Мотор глянув на мене, похитав головою в такт якимось своїм думкам, але так нічого й не сказав.