Двічі відроджений. Книга перша. Цитадель.

Розділ 2.

Як я і чекав, Мічман всипав нам на горіхи по повній програмі і трохи зверху. І по ділу. Самі облажалися.

Ми стоїмо перед ним, як два напаскудивших за межами горшка котеняти, а він тихим, спокійним голосом читає нам мораль. Краще б уже волав або в пику дав. Було б легше.

Коли Мічман читає мораль, застрелитися хочеться ще на перших його словах. Він завжди говорить спокійно, тихо і по суті. Прямо болгарка з глушником. Дружинам та тещам ще вчитися і вчитися до такого рівня. Ми, похнюпивши голови, навіть не намагаємося виправдовуватися. Проти правди не попреш.

— Ви знаєте, що порушили Договір? — Мічман зазирнув мені в очі. — Ви знаєте наслідки?

— Так. Але ж ми намагалися… — все-таки почав виправдовуватися Стас.

— «Ми ж»! «Ви ж»! «Вони ж»! — передражнив Мічман. — Погано, значить, намагалися! Не те місце пружили.

Промивання мізків триває ще кілька хвилин. Нарешті він вичерпався і всівся в масивне кам’яне крісло. Пововтузившись, умостився зручніше й потягнувся за люлькою, що лежала на краю круглого кам’яного столу.

Стас зиркнув на мене, і ми дружно полегшено зітхнули. Якщо в хід пішла люлька, значить, процес перейшов у завершальну стадію.

— А тепер розкажіть іще раз усе по порядку, — запропонував Мічман, випустивши з куточка рота хмару смердючого диму.

Я завжди дивувався, як можна курити таку гидоту. Для мене запах міцного кубинського тютюну завжди асоціювався з палаючим багаттям інквізиції. Такий самий смердючий і густий дим, що супроводжується душком грішника, який кається.

Стас присів на краєчок іншого кам’яного крісла, навпроти Мічмана, готуючись до повторної розповіді про нашу епопею, а я вважав за краще влаштуватися на столі. Все одно за рівнем комфорту однаково.

У Цитаделі все з каменю.

Абсолютно все. Починаючи від товстезних стін і закінчуючи меблями. Відмінність лише в сортах каменю. Стіни та ворота — з темно-зеленого, схожого на граніт каменю. Меблі переважно мармурові, чи як тут цей мінерал називається. Майже в усьому домінують темні кольори. Щоправда, іноді трапляються предмети зі світлими прожилками або вкрапленнями.

Загалом усе виглядає солідно, але трохи похмуро. Будівельники Цитаделі робили все на совість і з перспективою на віки. Усе здається дуже давнім, але водночас перебуває в ідеальному стані. Винятком є хіба що західна стіна, геть поцяткована вм’ятинами півметрової глибини. Скоріше навіть не вм’ятинами, а виплавленими місцями. Наче до пластиліну на мить піднесли запалений сірник, а щойно він почав пливти — одразу ж прибрали. Для нас залишилося загадкою, якою ж зброєю вдалося зробити такі віспини в тілі Цитаделі, враховуючи міцність стін.

Якось на самому початку, коли ми ще тільки вчилися користуватися зброєю, Стас ненароком розрядив гранатомет у стіну. Коли розвіявся дим від вибуху й вщух мат до смерті переляканого Мотора, ми побачили лише дрібний скол у центрі плями кіптяви — і все. Такий собі карієс у початковій стадії. Він ніби є але майже не видно.

Не хотілося б у майбутньому зіткнутися із супротивником, озброєним таким потужним засобом знищення.

— Ми виїхали, як домовлялися, в бік шостої шахти… — почав повторну розповідь Стас. Мічман, загорнувшись у клуби диму, пильно стежить примруженими очима за жестикуляцією оповідача крізь каламутну завісу. — На точку прибули вчасно. Гномів ще не було. Ми прочекали близько години, поки вони з’явилися. Було їх штук дев’ять-десять.

— Десять, — уточнив я. — І десять верблюдів.

Стас віддячив мені настільки «люб’язним» поглядом, що я пошкодував, що перебив його. Мічман на мить перевів погляд на мене, ствердно хитнув головою, ніби беручи до відома моє уточнення, і знову повернувся до оповідача.

— Так от. Притупали вони й навпростець у шахту. Ну, звісно, прихопили з собою там кирки, лопати й ліхтарики всілякі. Знаєш, пузаті такі ліхтарі, на вагітних баб схожі, з дзеркальцем з одного боку. І полізли, коротше, юрбою в шахту. Я розташувався біля входу, поряд із їхніми верблюдами, а Вітьок поліз на гірку й там заліг серед каміння. Йому звідти зверху все видно буде, якщо раптом хтось сунеться. Усе як завжди. Тиша і благодать повна. Вітру немає, сонечко пригріває.

Стас завжди супроводжує мову бурхливою жестикуляцією. Коли він про щось захоплено розповідає, поруч із ним перебувати небезпечно — забити може ненароком. Ось і зараз він кожну фразу підтверджує змахом мускулистих рук. Його атлетична фігура на тлі масивного крісла виглядає досить скромно. Навіть не скажеш, що в ньому 190 зросту і 100 ваги. З ваги більша частина — м’язи. Позначається тривале захоплення культуризмом. Ми його жартома називаємо Гераклом нашого часу. Ось тільки вершина його трохи підкачала. Настільки потужне тіло вінчає коротко стрижена голова з великими капловухими вухами та ластовинням на обличчі, якому він постійно намагається надати серйозної похмурості й тим самим компенсувати дитячі пустощі, що миготять в очах. З усіх його вмінь видатним є лише одне — вміння стріляти. Ось у цьому він справжній ас. Місяць тому, коли ми святкували його двадцять дев’ятий день народження, він, будучи в конкретно нетверезому стані, пристрелив зі свого нерозлучного карабіна крота, який висунувся на свою біду з кам’яної товщі метрах у трьохстах від стін Цитаделі. А якщо при цьому ще й врахувати, що стріляв він, спираючись на мене, бо самостійно триматися на ногах не міг… Я навіть не впевнений що він того крота бачив… Але факт.

Мічман, який плаває в хмарах так улюбленого ним диму, є повною протилежністю Стаса.

Мічман — це прізвисько. На ім’я його ніхто і ніколи не називав. Принаймні я цього не чув. Я навіть не впевнений, що пам’ятаю його справжнє ім’я. Чи то Вадим, чи то Владислав. Загалом, щось таке. А Мічман — тому що він у минулому дійсно був мічманом на есмінці. Виперли із флоту роки три тому за пияцтво. Любив він раніше це діло, і любив по-крупному. Якось по п’яні він капітану есмінця чи то щось сказав, чи то зробив. Швидше за все, зробив, бо після слів, навіть найважчих, до лікарні з травмою черепа не потрапляють. Коротше, допомогли йому піти. А так, може, ще б плавав і плавав, замість того, щоб няньчитися тут із нами. Хоча термін «плавати» він чомусь зазвичай асоціює незвичайно. Потім, уже на цивільці, він узявся за розум, оголосив сухий закон і відтоді до всіх спиртних напоїв ставиться з упередженням, роблячи винятки хіба що на свята.

У нас він щось на зразок вождя первісного племені. Вибір його на таку роль був практично однозначним. З нас тільки він один мав уявлення про ведення бойових дій і непогано розбирався в зброї. У решти, крім досвіду стрільби з рогаток по котах у дитинстві, за плечима нічого не було. Щоправда, Мотор клявся, що колись стріляв з автомата в армії. Але демонстрація його вмінь мала плачевний результат — у нас стало на одну машину менше. Крім цього, Мічман виявився єдиною людиною, здатною навести лад у нашій різношерстій компанії. Його слухалися всі, навіть принципово незалежний Михайло, який відкрито зневажав будь-яке начальство і взагалі всіх, хто стояв бодай трохи вище за нього на сходинках соціальної драбини.

Важкий хлопець цей Михайло.

Початку через нього стільки проблем було. Він нам трохи не лежачі страйки влаштовував. Мовляв, чому я повинен комусь підкорятися, ми тут усі рівні. Ми спочатку вмовляли, потім перейшли до більш жорстких заходів, але все марно. Якоїсь миті Мічмана це анархічне безпрєдєльство дістало, і він тет-а-тет поговорив із бунтарем. Не знаю, про що була розмова, але Михайло вискочив із кімнати, в якій відбувалося їхнє спілкування, червоний як рак, і, не дивлячись ні на кого, майже бігом вирушив до арсеналу на чищення зброї. На цьому інцидент було вичерпано. Мічман так і не зізнався про зміст бесіди. Тільки усміхнувся, пригладив вуса й промовив: «По-чоловічому поговорили. Він усе зрозумів. Більше проблем не буде».

Мічман — цікавий мужик. Я з ним познайомився понад рік тому на дні народження знайомої дівчини. Їй тоді, як і мені, стукнуло двадцять п’ять, тільки з різницею в один тиждень. І відтоді він один із небагатьох людей, чия думка має для мене значення. Його я поважаю насамперед за чіпкий аналітичний розум і порядність. З ним завжди приємно мати справу. Якщо він, котрий ніколи даремно нічого не обіцяє, каже «зроблю», то можна вважати, що вже все зроблено. В корж розіб’ється, але виконає обіцяне.

Він зовні чимось нагадує козака-запорожця. Ось тільки оселедця на голові бракує. Невисокого зросту, кремезний, можна сказати, трохи квадратний. При першому погляді на нього в очі впадають вуса. Точніше, не вуса, а вусища, що починаються звідки їм належить, і закінчуються трохи нижче підборіддя. Завжди ненормально акуратний і принциповий, він служить для нас усіх чимось на зразок еталону.

У свої тридцять п’ять він уміє все. Принаймні так здається. Він розбирається у військовій справі, техніці, кулінарії, будівництві й ще в купі галузей. Одного разу ми дізналися, що він ще й чудовий перукар. Тепер усі дівчата у нас хизуються із зачісками «від Мічмана». Враховуючи рівноправність, що панувала у нас, чергування по кухні проходили всі по черзі. Для всіх улюбленим днем був день его царювання біля котла. Він щоразу балував нас чимось незвичайним, але надзвичайно смачним.

— Так от. А Вітьок як садоне по ньому з гранатомета. Ну, все, думаю, відбігався паршивець. А він, на тобі, вилазить із купи уламків і я-а-ак га-гахне по нам із якоїсь хріновини. Я тільки й устиг відстрибнути вбік, як вхідну арку шахти знесло до бісової матері. — Стас грюкнув кулаками по поручнях крісла з усієї сили, демонструючи тим самим міць тієї самої хріновини. — А Вітьок по ньому з гранатомета ще раз як влупе по дорослому. І влучив! Ти не повіриш, Мічмане. Влучив. Прямо в голову, — вже з меншим апломбом продовжив оповідач, потираючи забиті об камінь руки. — То цьому паршивцю башту відірвало зовсім. А він, — Стас тицьнув пальцем у мій бік, — ні щоб угамуватися, розійшовся не на жарт і ще пару разів пальнув у тіло. Ну, тут його залишки й розмазало по скелі. А від вибуху на нього ще й уламок граніту, матір його, гепнувся. Коротше, розглядати вже не було чого. Хіба що з мікроскопом. Суцільний рублений гербарій у власному соку вийшов.

От гад! Такі подробиці міг би й не розповідати. Тепер виходить, що я в усьому винен. Через мене гномів у шахті завалило, я знищив тіло цінного екземпляра, який треба було дослідити, особливо зброю.

Молодець Стасик. Як завжди, вийшов сухим із води. Хоча все було трохи інакше. Це саме він облажався. Супротивник наблизився саме з його боку, а він у цей час був захоплений вишкрябуванням ножем на скелі свого імені. Я помітив того, хто наближався, коли він був уже метрах у п’ятдесяти від Стаса, і, природно, відкрив вогонь з автомата. Стрілець я, відверто кажучи, так собі, і з першої черги не влучив. Супротивник розвернувся в мій бік і навів зброю. Сама зброя мені була не знайома, але в тому, що цей довгастий предмет із численними виступами з боків є засобом знищення, я не сумнівався.

Не роздумуючи, я натиснув на гачок підствольного гранатомета, відправляючи в його бік фугас. Вибух стався за пару метрів від його ніг. Зазвичай після такого вже не встають. Як мінімум контузія або численні поранення.

Але супротивник, розкидаючи в боки уламки каміння, що присипало його, вирвався з кам’яного полону й вистрілив чомусь у бік Стаса. Стас, відчувши недобре, зробив гігантський стрибок, одним махом подолав кам’яний гребінь і мішком гепнувся з безпечного боку. Прудкість його врятувала. Секундою пізніше місце, де він стояв, і вхідна арка шахти перетворилися на калюжу розплавленого кам’яного місива, що пузирилося. У цей час усі гноми працювали під землею, і постріл капітально закупорив вихід із шахти. Верблюдів, що стояли неподалік, обдало хвилею гарячого повітря, і тварини в страху кинулися геть, розметавши шипастими ногами купу кошиків для руди, що лежала на їхньому шляху.

Верблюди ці зовсім не верблюди, але ми вирішили, що простіше асоціювати місцеву фауну зі звичною, ніж вигадувати нові назви. У цієї істоти з нормальним верблюдом є лише одна схожість — наявність двох м’ясистих горбів на спині. В іншому ж тварина ближча до буйвола, тільки відсутні роги й розміром у пару разів більша. Цих страховиськ гноми використовують як верхових і в’ючних тварин для перевезення руди, видобутої в шахті. Принаймні я думаю, що вони видобувають там саме руду. А що ще, питається, можна тягти з шахти? Золото? Алмази? На який біс, питається, цим виродкам алмази?

Запечатавши вхід у шахту, зброя почала повертатися в мій бік. Я тоді навіть не встиг подумати, а палець сам натиснув на гачок гранатомета.

Я встиг швидше.

Фугас відірвав голову нападнику й відкинув понівечене тіло вбік. Сіра скеля за його спиною забарвилася в червоні тони, такі чужі безбарвному оточенню.

Стас тоді не зробив жодного пострілу. Не встиг. Або скелі заважали.

Висунувшись із-за гребіня, він із радісною посмішкою на переляканій пиці махнув рукою, показуючи, що з ним усе гаразд. Мене з’їдала цікавість. Досі ми не зустрічали в цьому світі істот, які володіють справжньою зброєю. Вставивши нову обойму в гранатомет, я обережно рушив у бік обезголовленого тіла. Тоді мені щось підказувало, що ще не все закінчено й намічається ще один раунд.

Я обійшов тіло по кривій і вибрався на скелю, що піднімалася над ним. З висоти трьох метрів я розглядав чужинця. Відсутність голови й розворочена верхня частина тулуба неабияк ускладнювали ідентифікацію. Але навіть ці фактори не завадили визначити, що це людина. Або щось схоже на людину.

Тіло лежало на спині, безглуздо підібгавши ноги, а з розірваного торса витікав струмок крові, що вже висихав, залишаючи вертикальну роздільну лінію на скелі. На людині були обладунки.

З такої відстані важко визначити матеріал, але це був точно не метал, швидше камінь.

Тонкі, майстерно оброблені пластини темно-зеленого кольору покривали все тіло рівним шаром практично без щілин. Навіть фугас не зміг їх пошкодити. Я чітко бачив, що всі пластини були цілі. Порвалися лише жилисті зв’язки, що з’єднували їх. У лівій руці була затиснута зброя незвичної форми. Як на мене, занадто багато виступів і всіляких ручок. До правого стегна було пристебнуто незвичайну холодну зброю, схожу на тризуб. Зубцями були леза по півметра завдовжки, розташовані на відстані близько десяти сантиметрів одне від одного. З іншого боку — масивне руків’я з довгим шипом на кінці. Такою зброєю скоріше себе покалічиш, ніж супротивника дістанеш.

Я повернувся в бік Стаса й заклично махнув рукою, запрошуючи приєднатися до аналізу моєї здобичі. Коли я обернувся, мені здалося, що тіло змінило позу. Я опустився на коліно й уважно подивився вниз. Дійсно. Труп ворушився. Рана почала покриватися темною кіркою, що приховувала розірвану плоть. Уже за кілька секунд уся верхня частина тулуба була вкрита такою кіркою. Раптово в тому місці, де на плечах мала бути голова, кірка почала здуватися міхуром, наче її щось із середини продавлювало. Те, що відбувалося, чимось нагадувало бачений мною в дитинстві процес вилізання метелика з кокона. Він точно так само розтягував оболонку, що служила до цього йому домівкою, намагаючись вирватися з цупких кайданів.

Кірка здулася ще сильніше й лопнула. Я побачив маківку голови, що вилізала з плечей, навколо якої метушилися комахи, дуже схожі на великих тарганів. Комахи метушилися по периметру голови, що з’являлася, так само, як і їхні земні аналоги навколо недоїдків. Від побаченого мене трохи не знудило, і палець, не питаючи мого дозволу, два рази натиснув на гачок. Фугаси один за одним вгатилися в тіло, розносячи його на шматки. Темно-зелені пластинки з мелодійним дзвоном застрибали по камінню. Від вибухів мені в обличчя вдарило хвилею пилу та кам’яної крихти. Хвиля повітря відкинула мене назад, і я незграбно гепнувся на спину й так проїхав по схилу скелі, на якій перебував, до самого низу. Добре, що вчасно виставив руки і схил був пологим, інакше в момент приземлення точно б розбив голову. Через мить після вибуху пролунав сухий тріск, і моя скеля, розколовшись на дві частини, поховала останки чужинця під собою.

— Ну, а тут ти з гармати як дав по тушканчиках… — видав останню фразу Стас, дивлячись на мене, і виснажено замовк, не знаючи, що б іще сказати.

Поки я роздумував, він устиг викласти повністю всю історію. Стомлені від частих змахів руки прилаштувалися на колінах.

Мічман, відкинувшись на спинку крісла, похмуро посмоктує згаслу люльку. Давненько я його не бачив таким спантеличеним… І є чого… Ми порушили Договір… Договір, який підписали, самі не знаючи, що це нам обіцяє.

— А ти, Вікторе? Що ти скажеш? — звернувся він до мене, не відриваючись від люльки. — Твої доповнення?

Мічман єдиний, хто звертається до мене так. Він вимовляє моє ім’я на французький манер, з наголосом на останньому складі. Для решти я Вітя або Вітьок.

— Стас розповів усе правильно, — вирішую не вдаватися в подробиці. — Ми зробили все, що змогли. Єдина наша вина в тому, що пізно його засікли. Напевно, він був дуже обережний. До того ж ми не розраховували, що у супротивника виявиться настільки потужна зброя… Це щось на зразок метальника плазми… Я в цьому не розбираюся, але ніщо інше не могло дати такий руйнівний ефект. Хоча… — Я задумався, згадуючи давно забуту університетську фізику. — Високотемпературна плазма! Саме вона могла викликати плавлення скельної породи.

— Ясно. Нехай буде плазма. На поточний момент це не принципово. — Мічман пильно подивився на мене. — Навіщо ти стріляв у труп?

Злізаю зі столу й починаю ходити по кімнаті, думаючи, як би пояснити побачене біля шахти. Звичка у мене така. Шкідлива. Щойно починаю про щось напружено думати або хвилюватися — одразу ж переходжу в режим постійної ходьби. Ось і зараз я міряю простору кімнату від стіни до стіни. Нарешті зупиняюся біля вікна і, дивлячись на гострі скелі північної ущелини, з якої ми нещодавно вирвалися, кажу:

— Він був живий.

— Хто? Труп? — щиро дивується Стас. Його руки злітають із колін і жестами підкреслюють питання. — Так ти ж сам йому з гранатомета башту зніс. Я ж бачив…

З подробицями розповідаю про побачене.

У кімнаті настає тиша, яку порушує тільки хворобливо кашляючий звук двигуна зовні. Визирнувши, бачу щуплу фігурку Малюка, який порпається в двигуні шикарного всюдихода. Вічно він із ним возиться. Хороша машина, але боляче вже примхлива. А тут із СТО проблема.

— Треба попередити гномів, — тихо каже Стас. — Треба попередити. Може, врятують когось… Ну, з тих… Хто в шахті.

— Ні, не врятують, — відриваюся я від споглядання мук Малюка й відходжу від вузької вертикальної щілини вікна. — Ти був зовні й сам бачив, яка температурна хвиля пішла після вибуху. Так от, така сама хвиля пішла й усередину шахти… А тепер ще додай до цього замкненість приміщень. Хвиля розпеченого повітря мала штормом пройтися тунелями, спалюючи все на шляху.

Стас похмуро кивнув головою і розвів руками, висловлюючи повну згоду з моєю невеселою, але дуже реалістичною гіпотезою.

— Вони вже й самі в курсі. — Я й не помітив, коли Мічман устиг набити свою люльку. — Сьогодні гноми приїдуть розбиратися. Вони збираються визначити ступінь вашої… — він запнувся, — нашої провини.

— Коли? — перепитую я.

Така подія у нас буде вперше. Досі гноми в Цитаделі не з’являлися. Мені здається, вони її бояться як чорт ладану. А може, просто гребують… Або релігія… Нечиста земля і все таке…

Схоже, ми добряче накуролесили, раз вони вирішили самі прийти.

— Увечері, — пролунало з хмари диму. — Якщо вони вирішать, що ви винні, то в дію вступить пункт 6.3 Договору.

Зараз ми всі знаємо договір напам’ять. Знаємо краще, ніж свою біографію. Пункт 6.3 говорить: «Якщо сторона "люди" не виконає свої обов’язки, обумовлені в пункті 3 Договору, то винні будуть покарані. Міру і ступінь покарання обере постраждала сторона».

Те, що ми зробили, точно збігається з одним із підпунктів пункту 3. Через нас загинули представники другої сторони. Ех, працювала б у цих клятих горах рація. Може, й устигли б їх урятувати. А так минуло безліч часу. Хоча ні. Яка до біса рація, якщо за секунду після вибуху десять гномів перетворилися на обвуглені грудки.

— Ідіть, відпочивайте, — вказав Мічман люлькою у бік дверей. — Вечір буде важким.

— Як думаєш, що з нами буде? — питає пониклий Стас, звертаючись до мене. — Що ці недомірки можуть придумати?

— Не знаю, Стасе. Не знаю. — Від усіх цих розмов у мене сильно розболілася голова, і виникло непереборне бажання завалитися на ліжко у своїй кімнаті й пару годин досхочу поспати. — Ну, врешті-решт, не інквізиція ж тут у них.

— Інквізиція? — пересмикує його від одного цього слова. — Це типу диби й іспанські чоботи з голками?

— В іспанських чоботях немає голок, — утішив його Мичман. — Це чоботи із сиром’ятної шкіри. Їх змочують водою і, взувши на ноги жертві, поміщають у вогонь. Під дією температури шкіра стягується, лещатами стискаючи ноги. Дуже дієвий засіб для підвищення балакучості й лікування всіх видів склерозу.

Від таких коментарів Стас зблід, і ластовиння на хлопчачому обличчі стало ще яскравішим.

— Ти серйозно? — про всяк випадок перепитує він, дивлячись на абсолютно серйозне обличчя Мічмана. — Думаєш, у них таке є?

— Ану марш відпочивати! — віддає той команду замість відповіді на запитання. — Щоб за три секунди вас уже тут не було. Дві з них уже минули.

Не бажаючи з ним сперечатися, покидаємо кімнату й понуро бредемо крутими кам’яними сходами вниз. Наші кімнати розташовані на другому поверсі Вежі, єдиної будівлі всередині Цитаделі.

— Привіт! Ну, як ви? — співчутливо запитує Олена, яка піднімається вгору. Усі вже в курсі того, що відбувається, але подробиці знаємо тільки ми й Мічман.

— Хреново! Хреновіше не буває! — похмуро відмахуюся я. — Підставилися по повній програмі.

— А як ви його прогледіли? Біля цієї шахти наче великих скель немає. Сама не раз там бувала. Спали, напевно?

— Олено! — намагаючись бути ввічливим, каже Стас. — Відчепись, будь ласка. Потім поговоримо. — Він зробив наголос на «будь ласка».

Олена ображено надула губи й рушила вгору сходами, струснувши перед нашим носом хвостом темного волосся.

— Не ображайся! — кажу їй у спину. — Оленко…

Вона відмахується, як від настирливої мухи, і зникає за поворотом, не удостоївши нас навіть поглядом.

— Терпіти не можу баб! — висловлюю я свою думку про те, що сталося. — Одні проблеми.

Голова почала боліти ще сильніше. З глибин мозку до скронь піднімається пульсуючий біль, поступово відтісняючи на задній план барви навколишнього світу.

— Точно, — піддакує Стас. — У людей тут, розумієш, проблеми, а вона ображену з себе корчить, — він зобразив непристойний жест у бік дівчини, яка пішла. — Наче ж доросла людина. Двадцять років уже, а поводиться як розбещена дитина. Може, нас увечері в чоботи канадські засунуть… А вона тут…

— Я пішов відпочивати, — ляскаю розходившогося Стаса по плечу і іду до себе в кімнату, не бажаючи далі вислуховувати його глибокодумні тиради.

Двері, що безшумно відчинилися, впустили мене в кімнату. Спартанську обстановку кімнати скрашують тільки кілька строкатих плакатів з оголеними дівчатами на стінах і дворучна сокира з лезами вигадливої форми, що висить у шкіряних піхвах. Навіть не знаю, хто її замовив. У кого могло на це розуму вистачити? Коли розбирали величезну купу замовлення, мені ця річ приглянулася, і я її одразу ж загарбав. Користуватися я нею особливо-то й не вмію, тим паче, що вона заважка для мене. Не дотягую я міццю до вікінгів, які махали в давнину такими залізяками. Як на мене, автомат простіший. І ваги менше, і ефект більший буде.

Поскрипуючи від пульсуючого в голові болю, скидаю прямо на підлогу важкий бронежилет і падаю на жорстке ліжко, накрите строкатим матрацом.

Втома і тривала нервова напруга майже одразу відправляють мене в країну сну, повну скажених тушканчиків і безголових мужиків із тризубами в руках.