Двічі відроджений. Книга перша. Цитадель.

Розділ 4.

У зв’язку з останніми подіями Мічман вирішив посилити виїзні групи, і от тепер нас у джипі троє. Зважаючи на можливість повторної появи нового, добре озброєного супротивника, Малюк прилаштував у районі задніх сидінь автомобіля турель із танковим кулеметом. Тепер джип має дуже кумедний вигляд. Такий собі мерседесівський кабріолет на великих колесах із важкою артилерією на борту. Мічман обізвав результат творчості Малюка «кишеньковим крейсером». Взаємозв’язку між кишенею та крейсером я не знайшов, але здогадався, що це означає щось маленьке й потужне.

Відсутність даху збільшує кут обстрілу. Та й, як на мене, зручніше, коли і навколо, і зверху все видно. Дощі тут бувають вкрай рідко, тому дах над головою — абсолютна зайвина.

Стас залишився в Цитаделі разом з іншими розчищати поле битви. Свого роду стягнення за нерозторопність біля шахти. Його це нітрохи не засмутило. Він для виду пообурювався і взявся за лопату. Якщо врахувати, що йому загрожувало бути похованим живцем, то прибирання смердючих кишок може навіть здатися приємним заняттям.

Ми тільки-но закінчили прибирання однієї стіни та бастіону, як завив гудок гном’ячої рації в центральному залі. Поспілкувавшись із ними, Мічман вийшов із Вежі з похмурим обличчям і наказав готуватися виїзній групі. Бачите лі, гномам заманулося попрацювати, і нас викликали для охорони.

У машині, крім мене, Аня та Мотор. Я старший.

Перед виїздом Мотор довго лаявся з Мічманом, але той так і не дав йому мотоцикл. Втомившись сперечатися, Мотор смачно сплюнув і повідомив усіх, що за кермом буде він. Я не мав нічого проти, оскільки нічний штурм, а потім денне розчищення стін і приведення однієї з гармат у робочий стан виснажили мене остаточно.

Під мірне погойдування джипа, що йшов Пусткою, я зручніше влаштувався на задньому сидінні й заплющив очі. До шахти №24 години чотири. Часу виспатися більш ніж достатньо, якщо, звісно, не звертати уваги на сильну тряску й підстрибування машини.

Мотор, засунувши навушники-крапельки плеєра у вуха, щось горланить англійською, заглушаючи гуркіт двигуна. Судячи зі знайомої мелодії, це, швидше за все, «Металіка». Аня шумно возиться з автоматом на передньому сидінні. Щось у неї не виходить, і вона періодично тихенько чортихається і спересердя б’є маленьким кулачком по пластиковому прикладу.

Молодці дівчата. На штурмі працювали не гірше за нас… А може, навіть у чомусь і краще… Одна тільки Аня зі своїм вогнеметом чого варта була… Стрибала як бісеня навколо турелі, обертаючи її з боку в бік і поливаючи вогняним дощем язиків.

Такого штурму ми ще жодного разу не бачили. Маси тварюк, що перли з такою наполегливістю, були схожі на накочувані хвилі шторму божевільної плоті. Шторму, який неможливо приборкати. Шторму, що змітає все на своєму шляху. Але ми змогли… Ми не просто приборкали, ми повернули його назад.

— Спиш?

— Угу, — бурчу я, не розплющуючи очей. — Втомився як собака. Ці кишки на стінах мене доконали. — Смачно позіхнувши, додаю: — Я трохи подрімаю. Ага? А ти поглядай і за мене.

— Добре. — Вона нахиляється до мене через спинку переднього сидіння й легенько б’є долонею по коліну. — Круто ти їх!

— Кого?

— Слонів… Я спостерігала за тобою під час штурму й бачила, як ти поклав серію фугасів на спину великого слона.

— Дрібниці… Усі ми такі… Жити захочеш — і не таке вдієш, — ліниво відмахнувся я. — У нас все одно виходу немає. Або борись, або здохни. Мені перший варіант подобається більше… Не набагато, але все ж більше.

— Ні. Ти не правий, — вона задумалася, підбираючи підхожі слова. — Багато хто з нас воює ніби в напряг, через силу… Борючись при цьому зі своїм внутрішнім "я"… Ти ж ніби живеш цим. Ти як Мічман… Для тебе це все є нормою. Тобі навіть не доводиться переконувати себе, що це треба робити. Ти просто береш і робиш… І водночас ти намагаєшся здаватися грубішим і злішим, ніж ти є. Адже я знаю, точно знаю, що ти всередині зовсім інший. Ти наче сидиш усередині міцної емоційної шкаралупи, боячись висунути назовні м’яке, вразливе тільце душі.

— От коли мене язик випатрає, тоді й побачиш, який я всередині, — не бажаючи продовжувати розмову, жорстко відрізав я.

Аня хороша людина… Іноді навіть надто. Добра, надійна, хоробра. На неї завжди можна покластися. Коли вона стоїть за спиною, за тил я спокійний. У ній дивовижним чином поєднується чоловіча стійкість, жіноча м’якість і приваблива зовнішність у вигляді міцно збитої, не по-жіночому мускулистої фігури та симпатичного усміхненого обличчя… Її іноді називають мужиком у спідниці. На що вона серйозно ображається.

Привідкривши очі, дивлюся на її обличчя. Образилася. Точно образилася. Надула губи й відвернулася. Сопучи, возиться з автоматом. Тепер я бачу тільки потилицю, прикриту коротким їжачком темного волосся.

Дарма я так. Вона до мене з добром, а я… Навіть не знаю, чому я так поводжуся з нею. Стас мені неодноразово натякав, що Анюта кидає мені навздогін ніжні погляди. Та й її поведінка після бою у дверях кімнати говорить сама за себе. Можливо, саме це мене й лякає. Найстрашніше, як на мене, це прив’язатися к людині, а потім її втратити, або, навпаки, залишити саму, пішовши туди, звідки не повертаються. Враховуючи наше життя, абсолютну невпевненість у завтрашньому дні та термін Договору, я вважаю, що не маю права виявляти почуття на її адресу. От повернемося додому…

При думці про дім у грудях потеплішало, і стало ніби затишніше. І наче я вже не на сидінні джипа, що колихається на нерівностях скельного грунту, а вдома на улюбленому дивані, низькому й широкому, що стоїть біля стіни з великим ворсистим килимом. У кутку тихенько грає магнітофон «Маяк», вихлюпуючи зі стареньких колонок у простір невеликої кімнати забуті мелодії сімдесятих. На столі, дражнячи нюх, димить чашка хорошої кави. В руках цікава книга, обов’язково фантастика… І я занурююся у вихор, що затягує мене у світ благородних космічних піратів і злісних потворних прибульців. Я живу головним героєм… Разом із ним долаю труднощі й підступні пастки, розставлені ворогами. І немає в тих ілюзорних світах ні тушканчиків, ні язиків, що прагнуть відправити мене на той світ. Немає кривавих мозолів на ногах від тривалого ходіння горами, немає брудної сорочки, що моторошно смердить потом під важким бронежилетом, призначеним хоч якось захистити грішне тіло від агресивного світу, немає похорону друзів, які загинули заради життя якихось виродків, що тхнуть пліснявим сиром… Там я не валявся на холодному камінні, ховаючись від стада, що пробігало повз, і не благав бога, в якого не вірю, залишитися непоміченим і прожити бодай ще день.

Там — романтична, красива ілюзія. Тут — жорстока реальність. Тут не можна перегорнути кілька сторінок, щоб пропустити нецікавий шматок або перестати читати…

Тут, як у популярній пісні — «It’s my life». Це моє життя.