Двічі відроджений. Книга перша. Цитадель.

Розділ 5.

— Прокидайся, лежню! — прогуідв трубним басом над вухом Мотор. — Приїхали.

Душевно потягнувшись, озираюся. Джип примостився на схилі кам’янистого пагорба біля входу в шахту. Вдалині підносяться Пальці — п’ять височенних кам’яних шпилів, що впираються в сіре хмарне небо. Якщо напружити уяву, то ці велетні й справді здаються пальцями з кривими пазурами, що виростають із кам’яної товщі. Іноді здається, ніби це якийсь гігант висунув з-під землі руку, бажаючи прибрати з неба сонце, яке заважає спати.

Люблю бувати на цій шахті. Річ у тім, що більшість шахт розташовані або в скельних масивах, або в ущелинах, а двадцятьчетвірка затишно влаштувалася біля підніжжя невисокого пагорба. Розташувавшись на його вершині, можна без зусиль тримати під контролем навколишню рівнину.

— Гноми прибули? — цікавлюся, вилізаючи з машини й розминаючи затерпле від тривалого сидіння тіло.

— Нє-а.

Мотор запалює сигарету і влаштовується за туреллю танкового кулемета на задньому сидінні. Сухо брязкає затвор, заганяючи перший патрон зі стрічки, що зміїться по сидінню, в ствол.

Роблю коло пошани навколо джипа, з діловим виглядом постукуючи носком черевика по скатах.

— Скоро задні міняти доведеться, — ні до кого не звертаючись, кажу я. — Зовсім уже стерлися. Он, навіть подекуди корд потріскався.

— Ще б пак, — перехиляється через борт машини Мотор, дивлячись на колесо. — По такому камінню… У нього ж краї гострі. Тут жодна гума не витримає. Хоч залізні став.

— А Аня де?

— Там, — маше він рукою на вершину пагорба.

Оперативно дівчина працює. Ми тільки прибули, а вона вже на позиції. Зате я продрих усю дорогу як останній ледар. А ще й старший групи.

— Я прогуляюся. Огляну місцевість, — повідомляю напарника. — І ось що, Моторе, плеєр не вмикай. А то до тебе потім не докричишся.

— Yes, ser! — козиряє він.

Закидаю автомат на плече і плетуся в бік шахти. Всередину нам заходити заборонено Договором. Чорт би його забрав, цей Договір. Як кістка в горлі. Туди не можна. Сюди не можна. Мовляв, ваша справа воювати й нас захищати… Прямо дівчатка-недоторки.

Підійшовши до отвору шахти, заглядаю всередину. Шахта — не зовсім правильна назва. Скоріше вже копальня чи, може, рудник.

У шахти, наскільки я пам’ятаю, напрямок тунелю вертикально вниз. А тут коридор іде з невеликим нахилом униз під пагорб. Вхід акуратно обкладений кам’яними брилами, скріпленими якимось розчином. Стелю темного коридору підпирають кам’яні стовпи.

Кумедно… У нас опори роблять із дерева… Хоча звідки тут узятися дереву. Тут і рослинності пристойної немає. Суцільна кам’яна пустеля. І чим усе це різноманіття тварюк харчується? При думці про тварюк озираюся. Наче чисто.

— Гноми прибули, — шипить портативна рація, що бовтається на боці.

— Аню, з якого боку ці смердючки рухаються?

— Зараз вони біля Мізинця. За пів години будуть тут.

Мізинець — найближча до нас скеля Пальців.

— Зрозумів. Іду назустріч, — відповідаю і вже збираюся повернути рацію на пояс, як мене зупиняє її голос.

— Ти там обережніше. Добре?

— Ох, які ми турботливі, — з насмішкою вклинюється Мотор у розмову.

— Не смішно! — різко осаджую його. — Будь уважнішим.

— Буду.

Швидким кроком прямую в бік гостей. Це не обов’язково, але останній невдалий виїзд робить мене обережнішим. Автомат переселяється з плеча на бік. Сьогодні мене зненацька не застануть. Усі були детально проінструктовані щодо зовнішності, звичок та зброї можливого супротивника. Це не з тваринами воювати… Він якщо зі своєї гармати накриє, то й попелу не залишиться. Минулого разу навіть кам’яний вхід у шахту, як пластиліновий, потік.

За кілька хвилин я вже бачу караван із десятка верблюдів, на яких сидять маленькі незграбні силуети. Тварини вишикувалися вервечкою, повільно рухаючись у бік шахти.

Вирішую залишитися тут і почекати. Змахнувши пил, сідаю на нагрітий сонцем уламок скелі. Ліворуч лунає шурхіт каміння. Різко падаю на землю, відкочуючись убік, і тільки опинившись за пару метрів від уламка, не піднімаючись, скидаю автомат.

— Що сталося? — схвильованим голосом прокидається рація.

— Усе в нормі, — встаю я, обтріпуючи джинси від кам’яного пилу. — Кріт налякав.

Тупорила тварина, сукаючи короткими лапками з кривими лопатоподібними пазурами, вибирається з кам’яної товщі. Триметрова ковбаса її тулуба за сегментацією дуже схожа на дощового черв’яка. Голова, або, точніше, передня частина тулуба прикрита трьома зубчастими пластинами, що кришать кам’яну породу, як шахтний бур.

Істота в принципі нешкідлива, якщо, звісно, не опинитися в зоні досяжності її коротких лапок. Кріт — санітар цього світу. Він прокладає свої шляхи від трупа до трупа, очищаючи поверхню.

Я дочекався каравану і прилаштувався йому в хвіст, не перестаючи крутити головою. Гноми навіть не звернули уваги на мою присутність. Закутані в шкіряні плащі, вони сидять між горбами своїх тварин практично без рухів. Спини та боки верблюдів завішані кошиками й гірницькими інструментами.

Так вервечкою ми не поспішаючи добираємося до шахти. Караван зупиняється за десяток метрів від входу. Обганяю тварин, що зупинилися, і займаю позицію осторонь від вхідної арки.

Розвантаживши верблюдів, гноми беруть інструменти, великі круглі ліхтарі й, вишикувавшись ланцюжком, зникають у глибині.

— Усі зайшли, — вимовляю в мікрофон, коли останній гном сховався за поворотом коридору. — Всім увага. Минулого разу на нас напали саме в такій ситуації. Дивитися в обидва ока.

— Окей! — хвацько вигукує Мотор. — І муха не пролетить!

— У мене все чисто, — маше рукою Аня з вершини пагорба.

В очікуванні минає кілька годин. Гноми періодично витягують із надр шахти щільно закриті кришками кошики. На нас, як і раніше, не звертають уваги, наче нас і немає зовсім. Верблюди в очікуванні господарів понуро лижуть каміння лопатоподібними язиками.

Від нічого робити міркую на тему верблюдячого травлення. Може, вони камінням і харчуються? Кумедний раціончик. Мені такий зовсім не до душі.

Вигляд апетитно плямкаючих верблюдів змусив жалібно загурчати шлунок. Піднімаюся й іду до джипа. На задньому сидінні лежить щільно набитий брезентовий ранець. Відкриваю засувки, що утримують кришку, і висипаю вміст прямо на сидінні. Одразу видно — пакував Мотор. Продукти лежать упереміш з упаковками якихось ліків та запасними обоймами. Виуджую з різномастої купи велику пачку печива та пляшку абрикосового соку. Мотор, сидячи на передньому сидінні, ліниво спостерігає за моїми діями. Набравши харчів, повертаюся на колишнє місце й влаштовую маленький пікнік на узбіччі. Сік виявився дуже смачним, і я пошкодував, що не взяв дві пляшки, а вставати й іти за добавкою якось ліниво.

— Аню? — беруся я за рацію.

— Слухаю.

— Ну що там? Чисто? — виключно для проформи цікавлюся я.

— Абсолютно, — відповідає вона, позіхаючи. Мабуть, тривале очікування потягнуло її на сон.

— Я тебе не розбудив? — питаю суворо, ніби натякаючи, що на посту спати не рекомендується.

— Ні, звісно! — обурюється вона. — Позіхаю, бо спати хочеться. Але не сплю. Чому ти так погано про мене думаєш? Чому до Мотора з такими питаннями не чіпляєшся? Річ у тім, що я жінка? Так? — посипалися запитання-звинувачення на мою адресу.

— А що Мотор? — обурився він. — Чому трохи що, одразу Мотор. Я сиджу й бдю.

— Чого ти робиш сидячи? — не розчув я.

— Бдю. Дивлюся, в сенсі, у різні сторони водночас. Уже шия болить головою крутити.

— А ти всім тулубом повертайся, — жартую я, — тоді боліти не буде.

— Ти не відповів на моє запитання, — не вгамовується Аня. — Будь такий добрий і принижся до відповіді жінці.

— Вибач. Я не хотів тебе образити, — намагаюся виправдатися. — Можливо, ти мене неправильно зрозуміла. А те, що ти жінка, навіть добре.

— Чому добре, що я жінка? — змінює вона гнів на цікавість. Ох уже ці жінки. Тепер ще треба придумати красиву відповідь.

— Тому що інакше його вважали б людиною з нестандартною сексуальною орієнтацією! — голосно сміється в динаміку рації Мотор.

— Правда? Вітю, це так?

— Напевно, так, — вагаюся я.

— Чому напевно? — підвелася вона з вершини пагорба, і тепер я бачу її стрункий силует на тлі сірого неба.

— Аню, давай потім поговоримо. Наодинці, — намагаюся знайти я привід ухилитися від розмови. Дуже вже не хочеться мені зараз займатися вирішенням сердечних питань. — Вдома все обговоримо.

— Добре, — відповідає вона, а я радісно зітхаю.

Сонце вже висить над горизонтом. Ось і ще один день закінчився.

— Вони що, всю ніч там копирсатися будуть? — ніби вгадавши мої думки, підійшовши, невдоволено запитує Мотор. — А то спати хочеться.

— Хто їх знає. Може, і всю ніч, — понуро відповідаю я. Найбільше втомлююся від очікування та неробства.

— Давай я тобі анекдотець розповім, — пропонує, всідаючись на сусідній камінь. — Обрегочешся.

— Знову бородатий?

— Нє-а. Але пошлий, —басовито реготнув у передчутті розповіді й задоволено потер руки.

Мотор уже встиг усіх ґрунтовно дістати своїми бородатими, відомими ще з дитинства анекдотами. Але простіше вислухати, ніж відбиватися. Все одно ж розповість. Спершу вимотає всі нерви питаннями типу «А чому тобі не цікаво?», а потім розповість.

— Так от. Зібралися якось разом руський, грузин і німець, — змовницьким тоном почав Мотор розповідь. — І вирішили вони помірятися…

Я так і не дізнався, чим же мірялися представники трьох національностей.

— Хлопці. З півночі хтось наближається… — промовила рація. — Відстань близько кілометра.

— Точніше, — зажадав я від Ані. — Хто наближається?

— Не знаю. Я бачила його всього лише мить. Схожий на людину.

— Ясно. Сиди там і не висовуйся. У разі чого будеш нашою козирною картою, — прокинувся в мені лідер. — Моторе!

— Так.

— Відганяй джип за насип, — я тицьнув пальцем у купу каміння з протилежного боку входу в шахту. — Твоя справа прикрити шахту і гномів. І врахуйте, у супротивника може виявитися дуже потужна зброя. — І, ніби підкреслюючи значущість своїх слів, додав: — Дуже потужна…

— Уже роблю, — кинувся Мотор до джипа.

Час жартів та анекдотів закінчився. Починається робота.

Я відбігаю вбік і влаштовуюся на ще теплому камінні метрах у тридцяти від шахти.

Тепер головне, щоб гноми не висунулися в невідповідний момент.

— Бачу його! Вже ближче! — хвилюючись, каже Аня. — Це точно людина. Одягнений у темно-зелений панцир… У руках зброя.

— Такий самий напав на нас і минулого разу, — повідомляю всіх. — Максимальна обережність. Бити одразу на ураження. Аню?

— Так, Вітю.

— Послухай, це не людина. Це ворог. — Одна справа стріляти в тварюк, а от у людину… в людину — це зовсім інше. Її зволікання, викликане якимись моральними нормами, може коштувати всім нам життя. — У нього дуже потужна зброя.

— Та я зрозуміла, — відповідає вона після невеликої паузи. — Я не підведу.

Тепер і я побачив супротивника. Великої статури чоловік, одягнений у темно-зелений пластинчастий панцир, швидко йде в наш бік. У руках уже знайома мені зброя. Судячи з усього, нас він ще не помітив.

— Підпускаємо ближче, — командую я. — Навіть після того, як він упаде, вогонь не припиняти. Я стріляю перший.

— Зрозуміло, — хором відповідають Мотор і Аня.

Щока притискається до гладкого приклада автомата, зливаючи мене зі зброєю в одне ціле. Силует чоловіка плаває на кінчику мушки. Краще трохи почекати, а потім уже напевно.

Уже можна розглядіти обличчя супротивника, що наближається. На вигляд звичайний чоловік років сорока. Може, це і є людина? Але, згадавши попередній випадок: голову, що відростає, навколо якої бігають таргани, я відкидаю таку думку й опускаю палець на холодну сталь гачка.

— Недоумки! — вилаявся спересердя Мотор. — Ти подивись, що ці шизики роблять!

З темного прорізу шахти з’явилися чотири гноми, що згиналися під вагою кошиків, і попрямували в бік своїх верблюдів. Чоловік помітив гномів і скинув зброю.

Черга з мого автомата віялом б’є його в груди, змушуючи хитнутися назад. У результаті заряд, призначений гномам, вліплюється мінливою вогняною струминкою в вершину пагорба. Чоловік намагається відновити рівновагу, але черга з боку джипа кидає його наділ. Не чекаючи, поки він встане, спустошую обойму гранатомета. Осколкові лягають прямо на нього. Повітря наповнюється гулом п’яти вибуху і свистом осколків.

— Усі на місцях! Я підходжу! — команда втихомирює цікавість Мотора, який уже збирався вистрибнути з джипа.

Не опускаючи ствол автомата, наближаюся до залишків супротивника. Шматки м’яса та кам’яні пластини панцира, що стали червоними від крові, розкидані в радіусі кількох метрів. Між шматками плоті метушаться чорні таргани, намагаючись стягнути всі частини тіла в одну купу. Кілька комах вертяться на цій купі й, сукаючи лапками, скріплюють між собою розірвані, ще сочачись кров’ю шматочки плоті.

Виходить, у цієї істоти, так схожої на людину зовні, комахи — щось на зразок швидкої допомоги. Вони її лікують, реанімують і водночас є повноправними жителями її тіла.

Симбіоти…

Від такої думки мені стало не по собі. Відійшовши вбік, кидаю в купу термогранату і прикриваю очі рукою. Спалахує яскраво-біле полум’я. На місці маленьких лікарів та більшої частини їхнього пацієнта залишається купа попелу. Порив теплого вітру розганяє її по кам’яній поверхні, стираючи сліди короткого бою.

Гноми як ні в чому не бувало скинули з плечей кошики й вирушили назад у шахту. Наче вони нічого цього не бачили.

Оглядаю околиці й, переконавшись, що супротивник був тільки один, підношу рацію до губ.

— У всіх усе нормально?

— Порядок, — висовується з-за кулемета Мотор і показує великий палець. — Все тіп-топ. Класно ми його приголубили. По першому розряду.

— Аню? Чому мовчиш? — але відповіді так і немає.

Піднявши голову, дивлюся на оплавлену вершину пагорба і сподіваюся, що думка, яка виникла в мозку, помилкова. Намагаючись не думати про погане, забувши про обачність, щосили біжу до пагорба.

«Може, вона змінила позицію або встигла відстрибнути», — пульсує на бігу слабка надія.

— Що сталося? — волає Мотор, дивлячись на моє перекошене обличчя.

— Аня! — кричу у відповідь, не зупиняючись.

На вершині пагорба на нас чекає ще гарячий оплавлений камінь. Зробивши пару кроків уперед, я одразу ж відстрибую назад. Спалахнула гумова підошва черевиків, і ноги обдало жаром. Стоячи на краю оплавленої плями, ми похмуро перезирнулися. Мотор, нахиливши голову, якось ніяково стягнув шолом.

— Ні. Не може бути, — тихо шепочу я. — Вона мала врятуватися.

— Дивись, — указав шоломом, затиснутим у руці, Мотор.

З розплавленого каменю стирчить якийсь зігнутий прут. Придивившись, я зрозумів, що це не прут, а ствол автомата, який втратив від високої температури початкову форму.

Не змовляючись, ми підняли зброю вгору. Три рази прострекотіли короткі черги, і настала тиша. Чути тільки потріскування каменю, що холоне, і наше важке дихання.

— Ти її любив? — несподівано пробасив Мотор. — Тільки чесно.

— Не знаю, — відповідь цілком чесна. Я сам не знаю, як до неї ставлюся.

— Віть?

— Давай потім поговоримо, — пропоную я. — У нас ще не закінчена робота. Лади?

— Тобі видніше.

Спускаємося з пагорба і розміщуємося на колишніх позиціях. Лежачи на каміннях, що вже холонуть, я думаю про Аню. Попри сумну реальність, я все ще сподіваюся, що ось зараз вона вийде з-за пагорба й з посмішкою скаже: «Привіт. Це я».

Серце стискається від почуття втрати. Я так і не встиг із нею відверто поговорити… Так і не сказав, що про неї думаю, що відчуваю. Вона тяглася до мене, а я весь час відштовхував, боячись того, що зараз сталося. Тепер я зрозумів, що єдиною причиною, яка не давала мені висловити свої почуття, був страх втратити її. Я боягуз… Справжнісінький боягуз. Я злякався можливої гіркоти втрати, але в результаті все одно отримав її на додачу до почуття провини. Голова у виснаженні опускається на холодний приклад автомата.

— Боягуз! — шепочу я собі. — Покидьок! Ти на все життя запам’ятаєш цю мить. Вона переслідуватиме тебе. У кожній жінці ти бачитимеш Аню. Її посмішку… Її очі… Її тіло, притиснуте до тебе в пошуках захисту… — глухий стогін, схожий на виття, виривається з моїх грудей.

— Ось нас уже й вісім. Скільки ж залишиться в живих до моменту закінчення Договору? — звучить спотворений динаміком бас Мотора.

— Будь він проклятий, цей Договір! Усе через нього! — зі злістю б’ю міцно стиснутим кулаком у камінь, не відчуваючи болю.

Усе почалося рівно триста тридцять вісім днів тому. А здається, що минула ціла вічність.

Був Новий рік. На квартирі у Мічмана зібралося дванадцять осіб, які прагнули зі смаком відсвяткувати подію, що наближалася. Дівчата накрили шикарний стіл, отоварившись у найближчому супермаркеті. Спиртного було більш ніж достатньо. Малюк дуже буквально зрозумів слово «багато» і привіз на своїй новенькій «дев’ятці» ящик горілки та ящик шампанського. Він у нас приватний підприємець — власник лікеро-горілчаного магазину в центрі міста. От він у себе в магазині й упакувався під зав’язку. Побачивши Малюка, який заносить до кімнати ящик «Абсолюту», ми злегка отетеріли, але потім вирішили, що горілки багато не буває, й інтенсивно взялися за винищення зеленого змія, або, як сказала Олена, «топлення бика». Суть фрази ми не зрозуміли, але вирішили топити, так топити.

І втопили…

На совість, можна сказати, втопили.

Веселощі були в самому розпалі. Господар витягнув магнітофон на балкон і на весь двір транслював Мадонну, не зважаючи на слабкі протести сусідів, які переконували його в тому, що через його музику вони телевізорів не чують. Майже тверезий порівняно з іншими, але від цього не менш веселий Мічман ввічливо поцікавився, чи мають вони особисто щось проти Мадонни. Почувши заперечну відповідь, він задоволено хитнув головою і сказав: «А чого тоді скаржитеся?». Поки сусіди перетравлювали логічний зв’язок між любов’ю та гучністю, він ввічливо виштовхав їх із передпокою в коридор.

Пробило дванадцять, і ми ознаменували цю подію радісним криком, що заглушив Мадонну разом із сусідськими телевізорами, і питтям на брудершафт із подальшим биттям келихів об асфальт під балконом.

Загалом, весело було, слів немає.

На деренчання дверного дзвоника звернула увагу тільки Олена. За хвилину вона з’явилася в кімнаті з високим, пристойно одягненим хлопцем.

Гість, привітавшись, одразу ж без будь-яких передмов перейшов до справи й запропонував нам усім добре заробити. Він обіцяв кожному солідні бариші. Цифри звучали за нашими мірками астрономічні. Ми радісним п’яним гулом зустріли його пропозицію і одразу ж потягли за стіл.

Під шафу закотилася чергова порожня пляшка, і Малюк одразу ж рухом захмелілого фокусника виудив із бездонного ящика нову. Зірвана тремтячою рукою кришка пірнула комусь у чарку, але на це не звернули уваги, чекаючи на нову порцію кришталево чистої рідини.

Аня запитала, що треба робити. Хлопець відмахнувся, мовляв, дрібниця робота, за один день упораєтеся, і роздав нам якісь бланки. Ми, не думаючи, кинулися розписуватися і прикладати великий палець до кола в кутку щільного жовтого аркуша, на яке вказав гість. Зважаючи на кількість випитого, про думання й мови не могло бути. Один Мічман опирався, вимагаючи зачитати вголос текст договору, а то в нього букви перед очима стрибають, і взагалі штормить на дев’ять балів, і що він усяку фігню підписувати не буде. Ми колективно насилу його вмовили. Що було далі, вже не пам’ятаю…

Прийшли до тями вже в Цитаделі. Ми довго не могли зрозуміти, куди ж потрапили. Навколо був суцільний камінь і жодної травинки, жодного деревця. Абсолютно мертва місцевість. Як після атомного вибуху. Одні голі скелі. Навіть ґрунту як такого немає. Під ногами теж каміння. Але за кілька годин біля стін з’явився гном, викликавши своїм виглядом непритомність у Рити, і все нам доступно пояснив. Усі розмови велися за межами Цитаделі, оскільки він категорично відмовився заходити всередину.

Виявилося, що ми всі по п’яні підписали Договір, згідно з яким ми на один земний день ставали волонтерами гномів. Свого роду охорона, що забезпечує їхню роботу. Ми спочатку пообурювалися, але згадавши про оплату, заспокоїлися.

Трохи пізніше виявилося, що один земний день відповідає двом місцевим рокам і що порушення Договору карається смертю або неповерненням додому після закінчення терміну.

Дві наступні години були суцільним кошмаром. Ми намагалися бунтувати, шукати юридичні зачіпки в Договорі. Навіть погрожували масовим самогубством, коли нічого розумнішого в голову не приходило. Усе марно. Гном був непохитний. Є підписаний Договір. У ньому чітко описані ваші обов’язки.

Усе…

Глухий кут…

І, до речі, про жодну винагороду в ньому не сказано.

Після того, як ми вгамувалися, гном запропонував назвати ті речі, які нам необхідні для того, щоб протягом двох років виконувати свої обов’язки. Протягом години ми хаотично, перебиваючи один одного, наговорювали йому список. У ньому було все, починаючи від гармат і закінчуючи зубними щітками. Гном уважно слухав. Коли ми вичерпалися, він поцікавився, чи не треба нам ще чогось, оскільки замовлення робиться тільки один раз. Ми диктували ще хвилин десять. Малюк, який вічно страждав на зуби, навіть замовив повний стоматологічний кабінет. Ми його ледве відмовили.

Наступного ранку двір Цитаделі був завалений замовленнями. Біля стін громадилися ящики консервів та боєприпасів. Осторонь стояли чотири спарені гармати ще в мастилі. Біля Західних воріт — тоді ми ще не знали, що так їх назвемо — стояло кілька різномастих автомобілів та мотоциклів.

Ось так і почалося наше життя в цьому світі.

Договір нас зобов’язував будь-якою ціною захищати гномів і Цитадель. Не знаю, чим вона їм так дорога, але що написано, те написано.

Пізніше ми дізналися, що Цитадель має велику цінність у стратегічному плані, єдиною придатною для оборони та житла спорудою.

І ось тепер нас залишилося вісім.

Вісім із дванадцяти.

Гноми витягли з шахти чергову порцію кошиків. Пашуть як роторні екскаватори, без сну та відпочинку. Радує те, що зазвичай більше двох діб поспіль вони не працюють.

— Моторе?

— Що? — похмуро відгукується він. Видно, теж кішки на душі шкребуть.

— Кошики бачиш?

— Ну?

— Не ну, а піди подивися, що в них.

— Ти що! А договір? — перелякано запитує Мотор.

— У Договорі про кошики нічого не сказано, — заспокоюю його.

За хвилину він уже біля кошиків. Тремтячими руками піднімає кришку й спантеличено знизує плечима. Закривши кошик, він намагається його підняти. Судячи з того, як він пнеться, кошик важкий. Насилу відірвавши кошик від землі, він одразу ж опускає його й поспішає до джипа.

— Ну що? — нетерпляче шепочу я в мікрофон. — Що там?

— Ти не повіриш!

— Не тягни гуму, — кваплю я. — Що всередині?

— Нічого! Абсолютно нічого! Але важить кілограмів сімдесят, а може, й більше.

— Як нічого? — дивуюся я. — Зовсім?

— Абсолютно. Дно видно.

— Що ж вони тоді тягають із шахти? Не повітря ж, — питаю скоріше у себе, ніж у Мотора.

— Повітря стільки не важить, — розважливо заперечує він. — Може, це якась невидима руда.

Із шахти вервечкою виходять гноми, тягнучи на собі кошики та інструменти. Поки вони не поспішаючи нав’ючують верблюдів, ми пильно оглядаємо місцевість.

Нарешті караван рушив у дорогу. Проводжаємо його поглядами. Супроводжувати ми не зобов’язані. Наша робота закінчена. Пора додому.

Ми вже звикли називати Цитадель домом. Коли ж ми говоримо про Землю, ми вимовляємо це ж слово, але зовсім з іншою інтонацією.