Двічі відроджений. Книга перша. Цитадель.

Розділ 3.

Тут захід сонця навіть соромно таким гарним словом назвати. Враховуючи, що навколо все сіре — і скелі, і небо, — мить заходу більше схожа на накидання зашмурганої, рваної ганчірки на пильну й тьмяну лампу. Стає трохи темніше і наче ще сіріше. Тут і пристойної темряви ночами не буває. Щойно сідає сонце, одразу ж вистрибує ще мерзенніший місяць, схожий на гнилий шматок сиру, обкусаний мишами.

Я стою на вершині Західного бастіону. На самому краєчку стіни, відчуваючи пальцями ніг крізь підошву важких черевиків кам’яну грань.

Я проводжаю сонце.

Нехай воно мені й чуже, але немає жодної впевненості, що я його ще побачу. Невідомо, що вирішать гноми. Чим ми заплатимо за загибель їхніх одноплемінників? Життям?

Налітає холодний нічний вітер і кошлатить волосся. Страх як не люблю стригтися. Тому й ношу волосся, затягнуте в хвіст завдовжки до лопаток. Це служить приводом для частих жартів оточення. Малюк, наприклад, Маклаудом іноді величає. Але я не ображаюсь… Та й не можна особливо ображатися на людей, які прикривають твою спину. А тут це буває ох як потрібно. Наша сила в згуртованості. Якби не Мічман, який зумів організувати нас і навчити тримати зброю, ми б здохли в перший же місяць. А так, можна сказати, кількість смертей була мінімальною. Артур, Світлана й Джейсон. Три людини. Обличчя калейдоскопом миготять перед очима, на мить затуляючи сірі гори. Хороші хлопці й дівчата були… Були…

Чи то спогади, чи то нічний вітер виганяють самотню сльозу. Вона ковзає по неголеній щоці й уже готова сховатися у вусах. Швидко витираю її й полохливо озираюся. Ось ще бракувало, щоб мене побачили в такому стані.

Нарешті сонце брудним тазом сховалось за пасмом гір, що оперізують Пустку. Настали сірі сутінки, які розганяв лише місяць. Місцева ніч.

Піднявши голову вгору, намагаюся побачити зірки. Досі мені це ні разу не вдавалося. Таке враження, що їх тут немає. Такого, звісно, не може бути, але крізь плямисту завісу вічних хмар ми ще ні разу не бачили чистого неба.

— Віть, — прокидається рація на грудях.

— Так, — відповідаю я, ще раз витерши очі, наче мене можна побачити за допомогою рації. Усміхнувшись своїй дурній думці, смикаю руку назад. — Що?

— Приїхали.

Приїхали, значить…

Ось зараз усе й вирішиться. Рація не змогла приховати хвилювання, що проривалося в голосі Стаса. Найстрашніше — це невизначеність і очікування.

Спускаючись сходами, чую гуркіт Південних воріт, що відчиняються. Значить, мені туди. Моя доля сьогодні вирішила зазирнути з південних країв.

Якщо глянути збоку, Цитадель являє собою зрізану піраміду, в основі якої лежить квадрат зі стороною близько двохсот метрів. По кутах квадрата розташовані бастиони, що виступають зі стін на пару метрів. Висота похилих стін буде з п’ятиповерхівку. Михайло каже, що менше, але, швидше за все, помиляється. Мені, який п’ять років прожив на п’ятому поверсі, видніше. Бастіони трохи вищі. Стіни Цитаделі гладкі, темно-зеленого кольору і вінчаються парапетом, за яким ми й ховаємося під час штурму. Бійниці є тільки в бастіонах і Вежі.

Подумавши про штурм, я тричі постукав по стіні. Хоч і не дерево, але, може, допоможе. Штурмів уже не було тижні три, і сподіваюся, що ще довго не буде.

Кожна стіна має ворота. Ширина їх така, що без проблем проїде велика вантажівка. Оселившись, ми одразу ж дали назву бастіонам і воротам за сторонами світу.

Усередині Цитаделі розташоване просторе подвір’я, в центрі якого стоїть висока будівля у формі паралелепіпеда. Ми називаємо її Вежею. Всередині містяться житлові приміщення, склади, арсенал. У центральному залі Вежі стоїть передавач, за допомогою якого ми спілкуємося з гномами. Якщо вже бути зовсім точним, то цей прилад лише віддалено нагадує рацію. Хаотичне сплетіння товстих, у палець, дротів, якихось циліндрів, коробочок. І весь цей кошмарний сон електрика змонтований на товстезній кам’яній плиті. Нагромадження увінчане двома розтрубами. В один ми говоримо. З іншого нам говорять. Коротше, техніка на межі фантастики. Але що дивно: в умовах місцевих гір їхній передавач працює, а наші практично ні. Може, справа в частоті, а може, й у самому принципі передачі даних. Хто сказав, що цей пристрій використовує для передачі голосу радіохвилі? Ніхто. Це все не більше ніж наші здогадки.

На пласкому даху Вежі розташований спостережний пункт. Там постійно перебуває вахтовий, оглядаючи околиці. Від його пильності залежить наше життя. Один із факторів, що дозволяють нам утримуватися в Цитаделі, — це своєчасне виявлення ворога, який наближається, і, відповідно, підготовка до «дружньої» зустрічі.

Ось, мабуть, і все, що нас оточує, за винятком сірих скель, які юрмляться по краях Пустки…

Кам’яну ідилію Цитаделі порушують тільки автоматичні спарені гармати, що стоять на вершинах бастіонів, і важкий кулемет на оглядовому майданчику Вежі.

Тут нас дев’ятеро людей. Шість чоловіків і три жінки. Спочатку нас було дванадцятеро. До моменту закінчення Договору стане ще менше… У цьому я не сумніваюся.

Ось я вже й спустився. Передо мною двері, що ведуть із бастіону в двір. Хапаюся за ручку й завмираю від приступу страху, що навалився. Починають зрадницьки тремтіти коліна. Відпускаю двері й, спираючись на стіну, роблю кілька глибоких вдихів.

Ні. Не хочу, щоб мене побачили переляканим. Треба поводитися гідно. У напівтемряві сходів оглядаю себе. Поправляю перекошений бронежилет, зручніше влаштовую ремінь автомата на плечі й виходжу на подвір’я, голосно гупнувши кам’яними дверима.

Біля входу до Вежі на мене вже чекають.

Тут зібралися всі наші на чолі з Мічманом. Відсутній тільки Малюк. Він зараз на вахті. Дівчата стоять осторонь і щось тихенько обговорюють. Аня, Олена й Рита. Симпатичні дівчата. Вони прижилися в цьому жорстокому світі. Прижилися з трудом.

Проблем не було тільки з Анею. Вона в душі скоріше чоловік, ніж жінка. Вона перша з них трьох навчилася стріляти з автомата і під час першого штурму навіть умудрилася врятувати Стаса, який захопився відстрілюванням тушканчиків, від язика, що напав ззаду. Олена й Рита, потрапивши зі світу люксу й комфорту в світ смерті й постійної небезпеки, довго були обузою для всіх. Їхні примхи та претензії щодо умов життя та побуту вимотали всіх. Навіть Мічман не міг їх урозумити. Вони навідріз відмовлялися вірити, що ми тут надовго, і вимагали, щоб їх негайно відправили додому. Коли під час другого штурму язик зжер Світланку, їхню подругу, вони взяли зброю і піднялися на стіни. Після цього проблем із ними майже не було.

Мічман оглядає присутніх, сидячи на сходах до Вежі й посмоктуючи люльку. Стас сидить поруч із ним, наче під захистом. Як курча-акселерат під крилом у мамаші-квочки. Порівняння атлетичного Стаса з курчам-акселератом мені сподобалося, і я несподівано для самого себе посміхнувся. Стас похмуро глянув на мою ідіотську посмішку й перевів очі в бік гостей, що наближалися.

Від Південних воріт у наш бік повільно простують два гноми. Верблюди, нахиливши величезні лобасті голови, ліниво плентаються за ними. Шипасті лапи гримлять по камінню двору, порушуючи цвинтарну тишу. Усі мовчки спостерігають за їхнім наближенням.

Усі наші, включно з жінками, озброєні до зубів. Наша компанія виглядає досить строкато. Одягнені хто в що. Дехто у військових камуфляжах, дехто у звичайному одязі, «прикрашеному» бронежилетами й патронташами. Найбільше виділяється Мотор. Він запакований у чорну шкіру з голови до ніг.

Мотором його прозвали за любов до мотоциклів і байкерське минуле. Він і в рідному світі завжди хизувався в такому ж вбранні. Кажуть, що він навіть із спальні в сортир на мотоциклі їздить. Що, можливо, частково правда. Мотор відверто зневажає ходіння пішки, і де тільки може, переміщається на мотоциклі. Ось і зараз він зручно влаштувався в сідлі блискучої хромом Хонди, стискаючи в руках важкий кулемет, ствол якого однозначно відстежує траєкторію руху гостей, і похитуючи головою в такт музиці, що ллється з навушників плеєра.

Збоку Мотор виглядає як такий собі герой голлівудського бойовика. Наявність мотоцикла та зброї ще більше посилює схожість. Середнього зросту, атлетичної статури. Мужні риси обличчя із блискучою посмішкою, що зводила з розуму більшість жінок.

До гномів залишається ще з десяток метрів, а ми вже відчули їхній запах.

Запах — візитна картка цих істот. Запах настільки сильний, що з незвички може запаморочитися голова. Його не можна назвати особливо неприємним. Так пахне зацвілий сир. Декому навіть подобається… Особисто я цей аромат терпіти не можу. Особливо зараз…

Я ніколи не міг відрізнити гномів один від одного. Для мене вони всі на одне обличчя. Маленького зросту, не вищі за метр сорок, дуже широкі в плечах, з довгими могутніми руками й короткими кривими ногами. У гномах найнеприємніше — це обличчя. Дівчата досі від них шарахаються і намагаються по можливості триматися подалі.

Через непропорційно велику голову, що сидить на короткій товстій шиї, обличчя здаються ще більшими. На їхніх обличчях домінує ніс — великий, гачкуватий, м’ясистий виріст із відстовбурченими ніздрями. Шкіра дуже груба, схожа на наждачний папір, усіяний різноманітними родимками й лишаями.

Загалом, не обличчя, а пики, найсправжнісінькі. Цей натюрмортик (а інакше таку репу й не назвеш) доповнюється крихітними очима, що ховаються під масивними надбрів’ями, і великими ротами з двома рядами маленьких білих зубів. Коли гном посміхається, а це, на щастя, буває рідко, хочеться відвернутися, щоб не бачити цю хліборізку.

— Ви порушили Договір! — сиплячи, промовив один із гномів, наблизившись.

— Ні, — спокійно парує Мічман, не встаючи зі сходів. — Ми зробили все, що змогли. Вище голови не стрибнеш.

За попередньою домовленістю, досягнутою в результаті тривалого спору всього колективу в центральному залі Вежі за годину до приїзду гостей, переговори мав вести саме він. Від його словоблуддя та витримки, можливо, залежить наша доля. А можливо, вона вже вирішена і не підлягає обговоренню.

— Загинули наші брати! — маленькі колючі очі буравлять співрозмовника, як гострі свердла. — Це порушення Договору!

— Наші люди билися, захищаючи ваших братів. Вони виконували Договір. Нам немає в чому дорікнути, — гне свою лінію Мічман.

Тільки по тому, як він стиснув побілілими пальцями свою вересову люльку, я помічаю його хвилювання.

— Ми прийшли дізнатися правду.

Другий гном стоїть осторонь і, не дивлячись у наш бік, погладжує ногу верблюда. Тварина задоволено мотає головою і тихенько порикує у відповідь на пестощі господаря.

— Нехай ці люди підійдуть до мене, — наказав перший гном. При цьому він повелительно змахнув рукою, від чого його темний плащ розімкнувся, оголюючи тіло, вкрите густою кучерявою шерстю. Під плащем у нього виявився одяг, що нагадував крупнокомірчасту рибальську сітку з нашитими де-не-де клаптями шкіри. Крізь комірки сітки кущиками проглядає темна шерсть.

Мотор агресивно повів у його бік кулеметом, але, корячись жесту Мічмана, незадоволено опустив ствол донизу, із жалем похитуючи головою.

Мені його бажання цілком зрозуміле. Я й сам би із задоволенням висадив обойму в цих виродків. Але не можна… Це явне порушення Договору. За подібний вчинок ми назавжди залишимося на цій сірій мряці й ніколи не побачимо дому. А адже всі ми живемо надією на повернення додому.

Дім… У багатьох із нас там залишилися сім’ї. Дехто навіть рахує дні, що залишилися до кінця дії Договору.

Мічман ствердно киває головою, і ми підходимо до гному. Поруч із ним запах стає нестерпним.

— Ну, все було як звичайно. Ми виїхали до шахти… — починає, хвилюючись, Стас, але гном перериває його жестом.

Ще один змах — і до нас приєднується другий гном. Із подивом помічаю, що це не гном, а гномиха, якщо можна так сказати. Очікувано, у них і жінки є! Попри страх, що накотився, прокидається подив. І виявляється, вони ще мерзенніші, ніж мужики. Від чоловіків їх відрізняють тільки пласкі обвислі груди, прикриті якимось клаптем, і купа скошланого темного волосся у вигляді кінського хвоста на маківці. Усі бачені досі чоловіки були майже лисі, якщо не враховувати рідкісні жалюгідні кущики, що стирчали з боків черепа.

Зі зловтіхою уявляю гнома, який залазить у ліжко до своєї дружини виконувати подружній обов’язок із заплющеними очима, щоб не бачити її потворну, зморщену морду й безглузде за пропорціями тіло. Від таких думок на губах з’являється посмішка.

Побачивши мою зловтішну усмішку, Стас відсахнувся від мене з легким переляком на обличчі. Мабуть, він вирішив, що я від страху перед вироком розумом рушив. Гашу яскраво сяючу посмішку й кивком голови показую, мовляв, усе нормально, живий, здоровий і дах усе там же.

— Мовчіть! — голос гномихи виявився напрочуд приємним. Такий м’який грудний голос. — Дайте ваші руки!

Перезирнувшись, протягуємо руки, і вони тут же занурюються в великі шорсткі долоні гномихи.

— Згадайте, як усе було, — заворожуюче-повелительно звучить її голос. — Згадайте шахту. Згадайте ворога. Згадайте все.

Корячись її голосу, мозок втрачає зв’язок із реальністю. Останнє, що я бачу, це схвильований погляд Ані, спрямований на мене. В руці вона ховає ребристу гранату. Висмикнута чека валяється на землі. Пальці тремтять, стискаючи запобіжну скобу. Остання думка: «Тільки б ніхто не зірвався. Тільки б…»

— Все! — корячись голосу, світ набуває колишніх обрисів.

Крізь туманну завісу поступово проявляється красиве жіноче обличчя. Блакитні очі, довгі вії. Хмара попелястого пухнастого волосся обрамляє приємний овал обличчя і плавно спадає на круглі плечі. М’які ніжні губи щось шепочуть. Я нахиляюся вперед, намагаючись почути. Обличчя ближче й ближче. Жінка посміхається. Її посмішка зігріває мене. Все тіло пронизують промінчики сонця. Земного. Справжнього сонця. Я протягую руку й проводжу по оксамитовій шкірі щоки. Пальці пестять попелястий локон.

— Вітьок! — голос б’є молотком по голові.

Запах! Який неприємний замах! Завіса миттю спадає з очей.

Я стою, нахилившись обличчям до обличчя з гномихою, і моя рука…

О Боже!!! Моя рука пестить її горбисту мерзенну щоку, вкриту плямами лишаїв та ще якоїсь гидоти. А прямо перед моїми очима два ряди дрібних білих зубів — посмішка гном’ячої самки.

Інстинктивно відстрибую назад, вскидаючи автомат. Пальці звично знаходять гачок. Зараз я її, падлу! Ствол стрибає на рівень її посмішки. Зараз ти в мене попосміхаєшся, гадино!

Сильний удар збиває мене з ніг, і я падаю на холодний камінь. Лежачи на спині, споглядаю перекошене обличчя Мічмана на тлі місяця, що нависло наді мною.

— Ти що?! Зовсім здурів?! — виявляється, він теж має нерви, і вони іноді здають.

— А що? — піднімаючись, питаю я, намагаючись зрозуміти, що сталося.

— То ти до неї лізеш обніматися! То стріляти в неї збираєшся! — Мічман кипить від обурення.

— Хто? Я? — перепитую, намагаючись вникнути в те, що відбувається. — А де вона? — Кручу головою на всі боки в пошуках тієї жінки, але поруч тільки мешканці Цитаделі й пара гномів.

Навколо мене згуртувалися всі наші. У всіх на обличчях посмішки. Трохи напружені, але все ж посмішки. Починаю почуватися клоуном, але ще не розумію, на честь чого такий аншлаг і взагалі, якого біса я поліз обніматися з цією потворою патлатою.

— Вітьок, кого шукаєш? — цікавиться Мотор.

Гноми стоять осторонь, спокійно споглядаючи те, що відбувається.

— Жінку!

У відповідь лунає дружний регіт. Давненько я не бачив їх такими щиро сміючімися. Навіть Мічман випустив з рота люльку й присів біля мене.

— Ну ти, Вікторе, й даєш, — витирає він сльози рукавом плямистої куртки. — Ну, дякую. Ну, насмішив.

— Он твоя жінка, — заспокоюючись, тицяє пальцем Рита в гномиху, що загорнулася в довгополий плащ. І вже Олені, яка стоїть поруч: — Ось що з мужиками тривала стриманість робить.

Нарешті до мене доходить, що це була лише ілюзія, навіяна гномихою. Зі злістю позираю в її бік. Це через неї я став посміховиськом для всіх.

— Вітьок? — долітає зверху, зі сторожового майданчика. — Ти як, за безпечний секс?

Малюка хлібом не годуй, дай тільки когось підколоти.

Новий напад сміху виявляється ще тривалішим. Здається, всі вже забули, заради чого тут зібралися. Те, що відбувається, більше нагадує вечірку, на якій зібралися хороші знайомі попити пивка, відпочити, пожартувати беззлобно один над одним.

— Все! Досить! — першим заспокоївся Мічман. — Повеселилися, і буде. Важливіші справи є.

Через кілька хвилин йому вдається вгамувати публіку, що не в міру розвеселилася, і забезпечити бодай якийсь порядок.

Ну все. Тепер мені яке-небудь прізвисько забезпечене. Терпіти не можу кличок. Ще в молодших классах бився за право називатися тільки своїм ім’ям і ніяк інакше. А тут на тобі, такий привід усім дав.

— Що ви вирішили? — звертається Мічман до гномів.

Гноми перезирнулися, наче про щось радячись. Гномиха хитнула потворною головою, від чого сніп нечесаного волосся впав на обличчя. Вона істинно жіночим жестом відкинула його назад. Після того, що сталося, мені навіть гидко дивитися на неї. Чекаючи на вирок, я гидливо витираю пальці правої руки, що торкалися її щоки, об джинси.

— Один із них винен. Другий ні, — виносить свій вердикт гном. — Вона переглянула їхні спогади. Ось цей, — він тицьнув довгим гачкуватим пальцем у мій бік. — Він зробив усе, що зміг. Він виконав Договір.

При цих словах у мене відлягло від серця. Що не кажи, а своя сорочка ближча до тіла. Егоїст я все-таки. Чистісінької води егоїст. Стас опустив голову, чекаючи на вирок. Слова гнома згнали залишки посмішок з облич оточуючих. Навіть Малюк, який звісився з краю вежі, щоб краще було чути, перестав хихикати.

— Цей, — палець уперся в Стаса, — порушив Договір. Він винуватець загибелі братів. Він буде покараний.

Його слова наче послужили сигналом. Майже одночасно всі вскинули зброю. Сухо брякнули затвори. Глянувши вгору, бачу, що Малюк розвернув великокаліберний кулемет у наш бік.

— Цю проблему можна вирішити по-іншому? — робить крок у бік гномів Мічман, тим самим закриваючи потенційні мішені спиною і запобігаючи кровопролиттю, що намічалося. — Без покарання?

— Ні, — сипіння карлика невблаганне.

— Будь ласка! Ну не треба! Не вбивайте його! — несподівано для всіх кидається до гнома Рита, стримуючи ридання. — Я прошу вас! Не треба!

Вона падає перед парочкою виродків на коліна й намагається найближчого до неї вхопити за руку. Під напором дівчини гноми роблять крок назад.

— Я прошу вас! Я ж кохаю його! Розумієте, кохаю! — уже не плаче, а кричить вона. — Не забирайте його в мене.

Ось тобі й маєш… Я й не знав, що у нас тут такі серцеві романи вирують. Судячи з облич оточуючих, вони здивовані не менше за мене. Мічман, дивлячись на Риту, навіть люльку, що диміла, з рота трохи не впустив, але, вчасно схаменувшись, повернув своєму вигляду звичну незворушність і спокій.

— Рит. Ну ти це… Перестань, — піднімає її Стас. — Перестань. Не принижуйся перед цими квазімордами. Вони й твого мізинця не варті… — Він притискає її до своїх грудей і гладить по голові, заспокоюючи, як дитину. Порівняно з його атлетичною фігурою вона здається тендітною соломинкою в обіймах дуба-велетня. — Все буде нормально.

Мічман щось тихенько шепнув на вухо Ані й Олені. Дівчата одразу ж підійшли до Рити й, узявши її під руки, повели до Вежі. Вона навіть не чинить опору, тільки озирається на Стаса, крокуючи як заводна лялька, повільно переставляючи неслухняні ноги.

— Що з ним буде? — порушуючи домовленість, звертаюся я. — Яке покарання?

— Він помре, як померли наші брати. Його замурують живцем у відгалуженні шахти. Він помре від задухи.

Неуки. Вони навіть толком не уявляють, як померли їхні одноплемінники, а беруться судити нас.

— Навіщо вам це? — у мені прокидається злість. — Вам що, від цього стане легше?

— На світанку, — сказав гном, ігноруючи моє запитання.

Вони взяли за повіддя верблюдів і чинно рушили в бік Південних воріт.

— Я зараз кончу цю мразь! — вилаявся я, вскидаючи зброю. Бажання розмазати гномів по стіні стало непереборним. Ось так просто говорити про те, що вони замурують людину під землею, і вона помре від задухи. Сволото!

Рука Стаса лягла на ствол мого автомата, відводячи вбік від наміченої цілі. Я намагаюся повернути зброю в колишнє положення, але куди мені тягатися по силі зі Стасом.

— Не треба, Вітю, — його голос тремтить. — Не треба. Ви тільки себе цим погубите. Якщо ти вистрілиш, нікому краще не буде, — він запнувся. — Ти ж сам знаєш, я винен. Це все через мене. Я облажався.

Я покірно киваю головою, погоджуючись. Стас правий. У даному разі ми безсилі. Спроба бунту тільки погіршить наше й без того невеселе становище. Доведеться, мабуть, змиритися…

— Ну що? — рявкнув з мотоцикла на весь голос Мотор. Його могутній бас обуреним вихором пронісся по Цитаделі. — Його поведуть, як бика на бойню, а ми будемо дивитися? А може, ще й шахту допоможемо за ним закупорити?

— Давайте … — почав Мічман.

Але ми так і не дізналися, що ж він хотів запропонувати.

— Штурм! — пролунав несамовитий крик Малюка з вежі. — Штурм! Супротивник із півдня.

— По місцях! — голос Мічмана став звично командирським. — До бою!

Схема захисту була відпрацьована в результаті тривалих, виснажливих тренувань. Мічман ганяв нас до сьомого поту, примовляючи: «Важко в ученні, легко в бою».

Накаркав — згадую я свою недавню думку про те, що давно штурмів не було.

— До Вежі! — репетує Мотор, пробігаючи повз гномів, які вже підійшли до воріт. Кулемет він тягне на плечі, як важку дубину. — До Вежі! А то знову будете бідкатися, що ми Договір порушуємо. І не висовуйтеся, поки все не закінчиться.

Від його слів парочка перелякано смикнулася і, ухопивши міцніше повіддя, затупотіла до входу Вежі.

— Тварюк своїх у хату не тягніть. Це вам не хлів, — це вже Михайло втрутився. Зі своїх двох із хвостиком метрів зросту неймовірно худого тіла він презирливо споглядає гномів. — А то лайно самі за ними прибирати будете.

— Ну що, Вітьок? Повоюємо? — ляснув мене по плечу своєю лапищею Стас. — Наостанок.

— Не дури, Стасе! — прошу його, дивлячись на нездоровий вогник в очах. — Ніякого наостанок. До світанку ще далеко. Мало що…

Розташувавшись на стіні за парапетом, перевіряю зброю. Повз мене пробігає Аня і, не зупиняючись, на бігу кидає упаковку осколкових гранат для підствольника.

— Лови.

— Дякую, — ловлю важку картонну коробку й проводжаю поглядом її міцно збиту фігурку, що почала влаштовуватися за вогнеметом метрах у десяти від мене.

З іншого боку кряхтить Стас, умощуючи на парапеті свій карабін і підлаштовуючи оптику.

Тепер на південній стіні всі. Точніше, майже всі. Малюк усе одно залишається на вершині Вежі. Він буде контролювати переміщення супротивника й повідомляти нам. Для повноцінного кругового захисту Цитаделі нас занадто мало. Ось і доводиться бігати з однієї стіни на іншу, утримуючи натиск. Добре, що наш супротивник досить-таки тупий і ні біса не тямить у військовій справі. Інакше Цитадель упала б за якісь десять хвилин.

Вдивляюся в сіру темряву, намагаючись розгледіти нападників. Цікаво, хто буде цього разу.

З Вежі лунає торохтіння дизеля, і одразу ж спалахують прожектори на бастіонах і Вежі. В принципі, видно й без них, але зі світлом веселіше, та й тварюки світло в очі не дуже-то полюбляють. Молодець Мічман, здогадався свого часу замовити імпортний дизель-генератор і кілька тонн солярки.

А ось і гості.

На зубастому тлі гір з’являється перша хвиля наступаючих. Сьогодні у нас солянка… На штурм ідуть різносортні тварюки. У перших рядах жваво гарцюють тушканчики, браво розмахуючи довгими хвостами. За ними повільно перебирають вісьмома колоноподібними ногами слоники, названі так за довгі лускаті хоботи, що стирчать із морд, які плюються шкіряними капсулами завбільшки з відро, набитими личинками. Це найнебезпечніший супротивник. Його обов’язково знищити, поки не підбереться на відстань плювка. Інакше все… Шкіряні капсули летітимуть із завидною частотою, як мінометні міни. Ударяючись об каміння, шкіряста оболонка лопається, вихлюпуючи на волю ненажерливих личинок, що прогризають бронежилет разом із вмістом за пару секунд. Третьою лінією рухаються повільні язики — шматки плоті, що нагадують амебу, завдовжки метрів під п’ять. Із ними простіше за все. Був би вогнемет. Вогнику ці тварюки не люблять, це не слоники, яких захищає кістяна горбиста броня. Слонику потрібен хороший гранатомет, ніяк не менше. На язики ж нічого, крім вогню, толком не діє. Їхнє тіло, що коливається, з легкістю затягує півметрові рани без особливих збитків.

Язик, розірваний навпіл вибухом, уже за кілька хвилин перетворюється на дві самостійні особини, кожна в половину менша за оригінал. Я десь читав, що подібні організми називаються найпростішими й розмножуються методом поділу. Виходить, що розриваючи їх на частини, ми сприяємо розширенню їхньої популяції.

Хвиля тварей невблаганно наближається.

Цікаво, якого біса вони лізуть сюди? Як медом намазано… Наче й тупі тварюки, суцільні інстинкти замість мізків, а збираються, ось як зараз, різноманітні й пруть як танки. У періодичності нападів немає жодної системи… Втім, це не єдине питання, що не має відповіді. Малюк ще на початку припустив, що тваринами хтось керує. Може, воно так і є…

— Приготуватися! — скомандував Мічман, умостившись на жорсткому сидінні гармати. Він вестиме загальне керівництво боєм. Від нього, як командира, багато в чому залежатиме результат битви. Усі ми будемо періодично поглядати на нього, наче шукаючи підтримки в скрутну хвилину. Я точно знаю: варто йому показати свій страх, що ховається десь у глибині під тільняшкою, і Цитадель упаде. Упаде, позбавлена своєї головної зброї — колективної відваги, морським вузлом зав’язаної на харизмі однієї людини.

— Ще трохи, і слоники опиняться на відстані плювка. Пора починати, — нервує під боком Стас і розглядає першу мішень в оптичний приціл.

У кожного з нас своя спеціалізація. Кожен займатиметься відведеним йому типом тварюк у своєму секторі. Так триватиме доти, доки тварюки не опиняться біля самих стін… Тоді почнеться справжнє звалище. Кожен палитиме в усе, що ворушиться…

Поправляю сталевий горщик шолома, що сповз на лоб. Грубий брезентовий ремінець уже встиг розтерти підборіддя, і тепер воно дратуюче свербить. Терпіти не можу цей вантаж на голові, але бажання зберегти його вміст у цілості все ж сильніше.

— Поїхали!

У відповідь на ці слова Цитадель відповідає шквалом вогню. З двох бастіонів довгими чергами б’ють спарені гармати, проріджуючи густим гребінцем ряди нападників. Крізь їхній переривчастий гул чую добірний мат Мотора. Він стоїть, широко розставивши ноги, і важкий кулемет танцює у нього в руках, вивергаючи свинець. Стрічка, набита розривними, як змія обвиває його ноги й ворушиться, укорочуючись при кожній черзі. Набої ми не економимо. Запасів, що зберігаються в арсеналі, вистачить років на десять… Зліва глухо ухає карабін. Стас стріляє рідко. Але я точно знаю, що кожен постріл — це черговий труп тушканчика на Пустці.

Приклад при кожному пострілі боляче б’є в плече. Я поки стріляю звичайними набоями. Для гранатомета ще час не прийшов.

Мічман називає цю какофонію музикою війни. Йому подобається. Це, як кажуть, на любителя. Я радий був би цього ніколи не чути. Я більше звичайну музику люблю.

Над головою розлюченими бджолами рояться трасери. Це Малюк плодить їх із кулемета на Вежі. Він щось кричить, підбадьорюючи себе, але гармати, що часто б’ють, заглушають його голос.

Зустрівши опір, тварюки збільшують швидкість замість того, щоб, як зазвичай, сповільнити хід або відступити. Тушканчики як скажені стрибають із боку в бік, ухиляючись від вогню. Слоники щільніше зсунули пластини панцирів на головах і повільно, але впевнено просуваються вперед, не поспішаючи пересуваючи попарно вісім товстих лап.

Ех, шкода, ми ракетну установку не замовили. А так поки що з ними розбираються тільки гармати з бастіонів. Я бачу, що іноді снаряди рикошетом відскакують від броні слонів і вибухають осторонь.

Ось і прийшла пора гранатомета. Задираю ствол вище й починаю без зупинки вистрілювати осколочники.

Перша серія, прокресливши в нічному повітрі пологі криві, лягає між тушканчиками та слонами. Ні, так не годиться. Хвостатих і без мене уроблять… Зараз моє завдання — слони, тим паче, що вони вже занадто близько. Задерті вгору хоботи випльовують шкірясті капсули, що поблискують у світлі місяця. На щастя, поки що вони до стін не долітають, а розбиваються об каміння Пустки.

Заганяю нову обойму гранат… Серія пострілів… П’ять гранат лягають точно на спини любителів поплювати. Один із них зупиняється, повільно завалюючись на бік, і починає хаотично смикати лапами, намагаючись дотягнутися до рваного пролому в броньованому боці. Вибухом пластини панцира вивернуло майже навиворіт, і тепер вони стирчать у різні боки, облямовуючи пульсуючу плоть рани. Ще обойма… Тепер уже п’ять фугасів лягають практично в одну точку — на спину великому слону, що йде на чолі шеренги родичів. Із радістю дивлюся на шматки броні та нутрощів, що розлітаються в боки.

З мене вийшов би непоганий м’ясник, якби я, звісно, не був таким бридливим. Але думаю, ще пару місяців у цьому світі — і про мою бридливість можна буде забути.

На мить відриваю погляд від бійні на Пустці й оглядаю стіни. Мічман наче злився зі своєю скорострілкою. Він зараз обробляє лівий фланг. Судячи з кількості розворочених панцирів і відірваних лап, справи у нього йдуть дуже навіть непогано. Стволи гармати вже яскраво-червоного кольору від частих пострілів. Головне, щоб не заклинила. Занадто вже інтенсивно сьогодні пруть звірятка… Хвиля за хвилею.

На правому фланзі справи гірші. І тварюк побільше, і трупів поменше. З Михайла такий артилерист, як із лайна куля. Його з Мічманом не порівняти. Наче підтверджуючи мою думку, черга з його гармати розпорює каміння метрах у десяти від першої лінії наступаючих.

— Мазило! — виривається у мене на його адресу.

Оцінивши обстановку, повертаю ствол правіше й відправляю кілька обойм на допомогу Михайлу. Він, побачивши незаплановані вибухи у своєму секторі, повертається і показує мені кулак.

— Дитина, блін! — зневажливо кидаю в його бік, знаючи, що він усе одно не почує.

У тьмяному світлі місяця та прожекторів поле бою виглядає кошмарно. Гори розвороченої плоті, по яких повзуть нові й нові ряди тварюк. Від хаотичних стрибків тушканчиків уже рябить в очах. Пустка до самих гір заповнена живим колишнім морем наступаючих тварин.

Чвак!

За метр від мене падає шкіряста капсула. Оболонка лопається, і на волю вириваються ненажерливі личинки завбільшки з палец. Вони починають розповзатися в боки в пошуках їжі. Відстрибую вбік, щоб не стати їхньою вечерею. Неслухняні руки намагаються відстебнути з пояса термогранату. Поки я метушився, Аня розгорнула в мій бік станковий вогнемет і смугнула по личинках, що розповзалися, віялом полум’я, яке прогуділо майже біля моїх ніг. Миттєво спалахуючи, личинки згоряють, залишаючи після себе лише зморщені грудочки.

Машу їй рукою. Мовляв, дякую. Вона з посмішкою відмахується й розгортає свою грізну зброю в напрямку тварюк, що насуваються. Зараз починається її сеанс. Язики безкарно пройшли крізь смугу артогню і вже дісталися стін. Бажаючи їй допомогти, відправляю вниз пару термогранат. Вони падають прямо на спини язиків, що вже доповзли до підніжжя стін, і спалахують яскраво-білим світлом, пропалюючи желеподібних істот наскрізь.

Капсули б’ються об стіни все частіше й частіше. Ще трохи — і нам доведеться ох як туго. Тепер, окрім стрільби, ми займаємося ще й маневруванням, намагаючись не потрапити під летючі капсули й не наступити на вічно голодних личинок. Добре, що летять вони повільно. Можна хоч устигнути відстрибнути, а потім пригріти десантників вогником.

Руки вже оніміли від постійних ривків гранатомета. Я працюю як машина. Обойму вставити. Затвором загнати першу гранату в ствол. Вибрати кут нахилу. П’ять разів натиснути на гачок.

Ось тепер починається повне звалище. Вибухи снарядів лягають уже майже біля самих стін. Це Мічман і Михайло намагаються знищити хоча б першу хвилю, що накатується на кам’яні стіни Цитаделі. Я навіть не дивлюся, куди стріляю. Враховуючи кількість тварин та їхню щільність, промазати неможливо.

Давлю підбором чобота личинку, що підібралася до ноги. На темно-зеленому камінні залишається жовта пляма. Навіть таку дрібницю треба робити зі знанням специфіки ворога. Наступиш личинці на хвіст — вона миттю викрутиться і виконає дірку в черевику. Це в найкращому разі… Якщо ж устигнути розчавити голову з бритвеними щелепами швидким рухом, то можна безкарно відправити черв’ячка на той світ.

Востаннє плюнувши вогнем, замовкає ліва гармата. Тепер у цій какофонії наче не вистачає одного басового інструмента. Мічман спритно стрибає з бастіону на стіну й ховається за парапетом від летючих у його бік шкірястих снарядів. Посковзуючись на обривках лопнулих капсул, він підбігає й влаштовується поруч.

— Справи кепські! —намагається перекричати багатоголосий хор стволів і рев тварин. — Гармату заклинило!

— Що робити? — хриплю я. Напевно, під час бою я кричав, сам не помічаючи цього, ось і охрип.

— Відступаємо до Вежі. Стіни ми не втримаємо.

Наче на підтвердження його слів, розмахуючи хвостом, на стіну викарабкується тушканчик. Він чіпляється передніми короткими лапами за край, незграбно підтягуючи тулуб.

Дочікуюся, поки над краєм покажеться торс, і натискаю на гачок гранатомета. Близький вибух б’є по перетинках, і нас із голови до ніг забризкує кров’ю. Тулуб тушканчика, розірваний навпіл, падає вниз, на ворушливі спини язиків.

Чорт! І чому ці тварюки не жеруть одна одну? Невже ми для них такий делікатес?

Над головою Мічмана спалахує яскраво-синій факел, відкидаючи химерні тремтячі тіні — сигнал до відступу. Не припиняючи вогню, ми спускаємося зі стін і рухаємося до входу у Вежу. Малюк поливає стіни вогнем, прикриваючи наш вимушений відступ.

Вишиковуємося в ряд біля Вежі. Вісім чоловік. Плечем до плеча. Ліворуч від мене Мічман, праворуч Рита. Хто б зараз сказав, що це дівчина з вищого світу. Плямистий комбінезон забризканий якоюсь гидотою, на правому стегні стовбурчиться підсумок з обоймою, що самотньо виглядає. В руках легкий пістолет-кулемет. Нахмурене обличчя в крові.

— Поранена?

— Ні. Впала, коли сюди бігла, — відмахується вона.

Тепер нам трохи простіше. Капсули сюди не долітають. Наші супротивники — в основному язики і тушканчики, які якимось чином піднялися на стіну Цитаделі.

Ніколи не думав, що вони ще й по стінах повзати вміють.

Так ми тримаємося ще хвилин десять. Язики вже спалюємо практично біля своїх ніг. Вони беззвучно корчаться, поглинані нещадним полум’ям. На ще димлячі обм’яклі туші лізе наступний стрій подібних їм. І так повторюється кілька разів.

— Дивись, — штовхає мене Рита.

Її очі широко відкриті, а замазане кров’ю обличчя перекошене страхом. Погляд у вказаному напрямку приводить моє обличчя в аналогічний стан.

Через стіну пішла нова лавина язиків. Навіть не лавина, а лавинище. Вони повзуть один по одному, прагнучи перевалити через внутрішній край стіни. Падаючи на подвір’я, язики звучно ляпають об каміння, набуваючи форми тонкого млинця, і одразу ж повертаються до нормального стану, щоб повзти до нас.

Бій триває вже третю годину. Такого ще ніколи не було. Ніколи ця гидота не проникала всередину Цитаделі. Тепер ми замкнені у Вежі й відстрілюємося з бійниць. Дівчата на чолі з Анею кидають із даху пляшки із запалювальною сумішшю. Подвір’я перетворилося на палаюче пекло. Під рухливим килимом язиків каміння не видно. Ці слимаки вже піднялися на рівень другого поверху, і тепер нам чути шурхіт їхніх липких основ об закриті бійниці.

Повз мене по сходах вгору пробігає, важко дихаючи, Михайло. Він несе черговий ящик із пляшками з арсеналу. Судячи з крапельок поту, що виступили на обличчі, це далеко не перший ящик.

У кутку кімнати випадково помічаю гномів, які мирно сидять. Вони влаштувалися прямо на підлозі, спершись спинами об стіну й щільно загорнувшись у довгі плащі. Помітивши мій погляд, гномиха зобразила променисту посмішку на мою адресу і щось сказала. Сусід похмуро подивився на неї, змусивши замовкнути. Гномиха злосно струснула пучком волосся і опустила очі в підлогу.

Ця парочка, як каже Мотор, квазіморд мене здорово розлютила. Тут таке діється, а вони розсілися. Відпочивають, бачите лі. Чистоплюї, матір їхню…

— Ви чого розсілися? — хриплю на їхню адресу, відірвавшись від обстрілу тушканчиків, які намагаються дострибнути до відкритих бійниць і вдарити по них хвостом. — Допомогли б краще.

— Це ваша робота, — глибокодумно зауважив гном, навіть не повернувши голови. — Вам її і робити.

— Цап блохастий! — вирвався з грудей жалюгідний хрип безсилля.

Моя б воля, голими руками відкрутив би цьому розумнику башку.

— Останній рубіж! — пролунав крик зверху.

— Останній рубіж! — понеслося по ланцюжку.

Ніколи не думав, что до цього дійде. Останній рубіж завжди здавався якимось символічним засобом, що приносить упевненість, але не більше.

Визираю у вузький проріз бійниці, намагаючись зрозуміти, що змусило Мічмана піти на останній аргумент захисту. Виявляється, тушканчикам вдалося незрозуміло як відкинути засуви й відкрити одні з воріт…

Випадковість?..

Розум?..

І тепер через них на подвір’я Цитаделі вливаються потоком слонячі полчища. Розштовхуючи товстою грудною бронею обгорілі залишки язиків, вони, повільно перебираючи лапами, рухаються в бік Вежі як танкова дивізія. Такі ж грізні й масивні.

Я з жахом уявив, що станеться, якщо хоч одна капсула потрапить всередину Вежі. Розгледіти на підлозі в сутінках личинок завбільшки з палець буде важко. Вогнеметом і термогранатами в замкнутому приміщенні не повоюєш, самим гірше буде.

Усі кинулися закривати заслінками бійниці. З брязкотом замикаються кам’яні засуви, входячи в пази. Аня, яка з’явилася в кімнаті, допомагає мені прискорити цей процес.

— Є готовність! — кричу щосили, закривши всі бійниці.

Моєму голосу вторять чоловічі й жіночі, підтверджуючи готовність до останнього рубежу.

Я завмер в очікуванні. Аня, яка стояла поруч, притиснулася до мене, наче шукаючи захисту. Я міцно обійняв її. До кімнати поступово стікаються брудні, виснажені боєм люди. Тепер у приміщенні змішалися міцний запах поту, гном’ячий сирний сморід і солодкий аромат крові, що рясно вкривала одяг тих, хто увійшов.

— Ось це битва! — ввалюється з верхнього поверху Мотор, обмотаний навхрест кулеметною стрічкою поверх чорної шкіряної куртки. — Чисте Ватерлоо! Вони лізуть і лізуть… Ми їх мочимо і мочимо…

— Ага! — похмуро піддакує Михайло. Він саме тащив вгору черговий ящик із пляшками, але, наткнувшись на Олену, яка спускалася, поставив його в куток кімнати. — Вляпалися по повній. Сидимо, як кільки в банці, чекаємо, поки її розкриють і споживуть нас із гарнірчиком.

— … під горілочку! — з блаженною посмішкою на обличчі звідкись знизу вибирається Малюк, який краєм вуха почув нашу розмову. — І щоб грибочки обов’язково були. Без грибочків ніяк не можна, блюзнірство над продуктом вийде. — Він апетитно посміхнувся, уявивши собі таку райську благодать.

— Малюк, не трави душу, — вишкірився на нього Михайло. — Нас зараз самих цей останній рубіж може мідним тазом накрити, а ти …

Від прослуховування прямої трансляції їхніх гастрономічних дебатів мене відволікає злий бас Мотора за спиною.

— … а ці тут чого роблять? — визвірився в бік гномів Мотор. — Люди тут, розумієш, рубаються до останнього, а вони сидять, думу думають! Ану встали швиденько й за роботу!

Насправді роботи зараз ніякої немає, і якщо останній рубіж спрацює неправильно, то ніколи вже й не буде. Але я повністю згоден з його праведним гнівом і тому не звертаю уваги на маленьку неточність.

Гномиха відірвала очі від підлоги й презирливо глянула на нього.

— Не ховай свій страх за бравадою, — сказала вона дуже тихо, але всі присутні почули й звернули свої погляди на нього.

Навіть Малюк із Михайлом перервали обговорення специфіки одночасного вживання коньяку з пивом і повернулися до нас.

— Та я зараз цю комаху кривоногу знівечу, як Бог черепаху! — уперся палаючими злістю очима в гномиху розлючений правдою, сказаною вголос, Мотор. — Все одно втрачати нічого! Зжеруть нас… Зжеруть і не подавляться. А так хоч наостанок потішимося… — Він дістав з-за халяви високого шкіряного чобота короткий ніж із широким вигнутим лезом і, недобро посміхнувшись, рушив у бік гномів. — Зараз я їй кровушку-то пущу. Це вони, гади, нас сюди заманили. Нехай тепер і розплатяться.

Мотор розійшовся не на жарт. Він дійсно збирається пустити ніж у діло й випатрати настільки нелюбих гостей. Гноми разом схопилися на ноги й притиснулися спинами до стіни. У обох в руках з’явилися вузькі довгі стилети з темного каменю. Схоже, що задарма вони свої життя віддавати не збираються. Нам зараз тут для повного щастя поножовщини з гномами не вистачає…

Досі я думав, що вони мирні істоти й зброю не застосовують. Інакше навіщо ми тут? Навіщо нам захищати їх від усіляких звірів біля шахт?

— Стій! — хапаю Мотора за плече. — Стій, Мотор! Спершу розберемося з тими, хто зовні, а потім … — Я задумався, підбираючи потрібне слово. — Потім буде потім. Охолонь.

Гномиха кинула в мій бік вдячний погляд. Я удав, що нічого такого не помітив.

— Ладно, — незадоволено пробурчав Мотор, різким рухом скидаючи мою руку з плеча.

Схоже, він радий, що хтось його зупинив, але намагається цього не показувати.

Щойно я відійшов від нього, Аня знову притиснулася до мене тремтячим тілом у пошуках захисту.

— Я боюся! — тихо шепоче вона. — Я не хочу так померти!

— Тримайся, Анюто! — мій голос звучить аж ніяк не заспокійливо. — Прорвемося.

— Правда? — з надією шепоче вона, заглядаючи в очі в пошуках підтвердження сказаного.

— Так. Все буде в порядку, — намагаюся брехати переконливіше.

Особисто я майже не вірю в останній рубіж.

Краєм ока бачу гном’ячу самку, яка з незадоволеним обличчям сідає на колишнє місце. Якщо я розбираюся в жінках, то міна невдоволення була викликана моєю поведінкою щодо Ані. Дожився: якась лишайна гномиха ревнує мене до дуже навіть симпатичної дівчини. Абсурд!

З темряви сходів виринає кульгавий Мічман. Тепер у кімнаті зібралися всі.

— Хто віруючий — моліться! — голосно вимовляє він. — Атеїсти — матеріться! — і весело посміхається.

— Ти чого?

— Давно я так не веселився! — майже щиро відповідає він. — Усі тут? Нікого не забули?

— Так! — нестрункий хор у відповідь.

— Гноми тут? — він крутить головою, оглядаючи кімнату.

— Ми тут, — просипів гном із кутка.

— Ну, раз ви тут, тоді, значить, точно все в порядку, — йорнічає Мічман. — Тоді поїхали. І не кажіть потім, що ми не виконуємо Договір.

Він узяв до рук маленьку коробочку передавача з вигнутим штирьком антени, глибоко зітхнув і натиснув червону кнопку на верхній кришці.

Вежа здригнулася від вибуху. Нас підкинуло вгору й гепнуло об підлогу. В очах потемніло. Здається, що світ перевернувся догори дриґом. Перелякано заверещала Олена, майстерно заповнивши ультразвуком секундну паузу між вибухами. Ще кілька менш сильних поштовхів. Як при землетрусі… Щось загриміло внизу. Напевно, злетів із фундаменту дизель.

Я так і не випустив Аню з обіймів. В результаті нас кидає по кімнаті разом, як зрослих сіамських близнюків. Куди її, туди і мене, куди мене, туди і її. Спершу об підлогу приклало мене так, що я аж квакнув, а при наступному поштовху ми помінялися ролями. Її рот відкрився в крику болю, але я нічого не чую, бо вуха ще не відійшли від гуркоту вибухів.

Нарешті все стихло. Люди почали зі стогоном підніматися й обтрушуватися. Кімната наповнилася оханням, стогонами й виразною лайкою на адресу піротехнічних здібностей Мічмана.

Я допоміг підвестися з підлоги Ані. Вона хапається рукою за потилицю.

— Боляче як! — стогне Аня, спираючись на мене. — Я думала, голова на частини розколеться, як кавун.

— Голова паморочиться? — турботливо запитую я, притримуючи її за талію.

— Наче ні, — вона з гримасою болю намагається крутити головою.

— Це найголовніше, — втручається Стас. — Значить, струсу немає. Жити будеш довго й щасливо, — він задоволено усміхається своєму нехитрому жарту.

Стас — єдиний, хто дивом опинився без синців та забоїв.

— Оце так феєрверк! — простогнав Мотор, тримаючись за розбитий лоб. — Слухай, Мічмане, чому вас там, на флоті, вчать? Я і в кіно такого не бачив… Точніше, не чув. — Він дістав із кишені шкіряних штанів велику картату хустку й приклав до кривавого чола.

— Що з гномами? — несподівано виявляю турботу я, відсторонившись від Ані. — Живі?

— Майже, — відповідає гномиха, витягаючи свого товариша з-під гори порожніх дерев’яних ящиків з-під набоїв. — Дякую за турботу.

Гном щось люто сипить, вибираючись із ящичного полону. Вигляд у нього вельми пом’ятий і вкрай незадоволений. І не дивно: ящики хоч і порожні, але досить важкі. А в стопці їх було десятка два, не менше.

— Вітьок, щось ти про неї підозріло турбуєшся, — хихикнув із протилежного кутка кімнати Малюк. Він саме допомагає підвестися Михайлу, який тихенько лається. Поруч вони виглядають кумедно. Скелетоподібний Малюк із трудом дістає до грудей довготелесому другові. — То ти з нею на подвір’ї обнімаєшся, то ось здоров’ям цікавишся… До чого б це? Орієнтацію змінив?

— Просто не хочу, щоб нас знову звинуватили в смерті гномів і порушенні договору, — ніяково виправдовуюся я.

— А-а-а! Ну, тоді ясно, — Малюк хитро глянув на мене. — Справа ясна, що справа темна.

Михайло, який уже встав, згідно кивнув головою, приєднуючись до цих слів.

— Та я ж заради вас усіх… — почервонів я під знущальним поглядом Малюка.

— Ага, — не вгамовується Малюк. — І цілуватися ти ліз до неї теж заради всіх.

— Малюче, завали пельку! — миттю згасив Мічман посмішку на його обличчі. — Знайшов час… Пора вже визирнути назовні й подивитися, що вийшло, — він махнув рукою Михайлу, який стояв найближче до бійниці. — Міхо, глянь, що там.

Михайло відсунув засувку, яка утримувала кам’яну пластину, трохи прочинив заслінку й опасливо визирнув назовні.

— Ну що там? — не витримала Рита. — Багато живих залишилося?

Михайло повернув до нас сяюче радістю обличчя і вимовив:

— Хіросіма!

— Що Хіросіма? Яка Хіросіма? — затарахтіли всі.

Від його слів у мене мороз по шкірі пробіг. Я уявив, як по Пустці йде усміхнений монстр із ядерною боєголовкою в руках.

— Назовні Хіросіма! Одні обгорілі трупи залишилися! — радісно проорав Михайло, розвіявши мої дурні думки. — Можна виходити! — і перший кинувся до сходів, що вели вгору, на оглядовий майданчик Вежі.

За ним юрбою повалили інші.

За хвилину ми стоїмо на даху Вежі. Встає невмите заспане сонце, бажаючи якнайшвидше дізнатися, що сталося за його відсутності. Починається черговий сірий день…

Залишки розгромленої армії тварюк кивають п’ятами до гір на всіх парах. В ар’єргарді плетуться поранені, залишаючи за собою темні криваві сліди та сородичів, які вже не здатні йти. Ті, що залишилися лежати, жалібно виють, благаючи про допомогу, але однополчани йдуть, не обертаючись на крики невдах.

Одним словом — тварини…

Увесь двір Цитаделі завалений шаром золи та залишками почорнілих туш. Внутрішня сторона стіни з темно-зеленої стала абсолютно чорною від шару кіптяви.

Пильно оглядаємо поле бою за межами Цитаделі. Жодної живої тварюки в радіусі кількох кілометрів, якщо не зважати на недобитки колись грізного війська, що миготять на тлі гір, лише попіл, який ворушиться від подихів вітру, якісь шматки та трупи. Гори трупів, що мертвим килимом укривають каміння Пустки.

— Спрацювало! — здивовано каже Мічман, який стоїть поруч. — Я думав, що стіни не витримають. Але нічого… Витримали… На совість робилося.

Він із любов’ю поплескав по парапету Вежі. Руки одразу ж укрилися шаром жирного попелу.

Мічман озирнувся на всі боки й раптом, несподівано для всіх, видав переможний крик. Напевно, так волали наші предки, перемагаючи мамонта або захищаючи своє житло від шаблезубих тигрів. За секунду його крик підхопили ще вісім глоток.

Крик пливе над Пусткою, б’є відступаючих у спини, женучи геть звідси, луною відбивається від стін Цитаделі.

Крик торжества.

Крик життя.

Гноми з подивом дивляться на натовп волаючих людей і спантеличено перезираються.

— Чому ви кричите? — поцікавився гном у Мотора.

— Ми живі! Ми перемогли!

— Всього лише! — розчаровано просипів гном. — А що, могло бути інакше?

Мотор пильно подивився на нього і заперечно похитав головою.

— Ні. Не могло. — Він пробігся очима по людях, які його оточували, ніби шукаючи відповіді в їхніх обличчях. — Адже ми люди, і цим усе сказано.

Гном на мить задумався.

— Так. Ви люди. І цим усе сказано, — промовив він чи то з повагою, чи то з насмішкою. — Тому ви й тут.

Зброя, придумана Мічманом, спрацювала на славу. Не скоро ще місцева живність захоче скуштувати такого вогника.

Мічман передбачав можливість такої кризи й заздалегідь по периметру даху Вежі розмістив бочки з напалмом. До кожної бочки було примотано кілька важких мін із радіодетонаторами. Коли язики полум’я дісталися третього поверху, бочки з відкрученими кришками скинули вниз. Напалм розтікся по всій Цитаделі. Потім закрили всі бійниці у Вежі, щоб не підсмажитися самим. Почекали ще трохи, поки в двір наповзло якнайбільше тварюк, і підірвали міни. Від вибухів спалахнув напалм, оповиваючи стіни й вежу вогняним покривалом. У результаті Цитадель, заповнена тваринами, перетворилася на вогняне пекло, в якому знищувалася будь-яка органіка. Тіла грізних тварин миттєво згоряли, перетворюючись на грудки жирного попелу. Полум’я напалму, доповнене вибухами мін, дало чудовий результат, і ми отримали те, що отримали… Життя і перемогу.

Усі побоювалися, що Вежа не витримає вибухів мін, але все обійшлося. На стінах не з’явилося жодної тріщинки. Навіть заслінки бійниць, найтонші елементи споруди, залишилися цілими. Я з повагою подумав про творців Цитаделі. Хто вони, ці геніальні будівельники, які зуміли створити настільки потужну оборонну споруду, непідвладну ні часу, ні зброї?

Задоволено оглянувши бійню і щось тихенько обговоривши між собою, гноми рушили вниз.

— Стійте, а як же я? — змовницьки підмигнувши нам, гукнув їх Стас. — Адже вже світанок… А ви збиралися мене поховати живцем… — нагадав он гномам їхній вердикт.

— Твоєї провини більше немає, — не обертаючись, просипів гном, а его супутниця ствердно кивнула й видала мені наостанок променисту посмішку, від якої мене трохи не знудило.

З почуттям виконаного обов’язку на обличчях парочка рушила вниз сходами, проводжавальна злегка розгубленими поглядами.

— Яка шкода, — придушуючи посмішку, що рвалася на волю, Стас насилу збудував серйозну міну. — Я вже було думав, що більше не побачу цей паскудний світок із його ненажерливими мешканцями.

Від його слів гноми зупинилися на півдорозі. З люка тепер було видно тільки їхні здивовані обличчя, повернуті в бік Стаса. Дві пари маленьких очей пильно обмацували його обличчя.

— Ти не радий життю? — просипів гном, не зводячи очей з його обличчя.

У голові недомірка йшли бурхливі мисленнєві процеси, що виражалися появою великої кількості глибоких складок на похилому лобі.

— А чому радіти? — продовжує грати незрозумілу для нас роль Стас. — Ось цьому клубу пилу? — він тицьнув рукою в бік висхідного сонця. — Чи цій купі сміття? — перевів він руку нижче, вказуючи на загаджений залишками тіл і попелом двір Цитаделі. — Кому, ви думаєте, доведеться це лайно прибирати? Не здогадуєтеся? То я підкажу… Мені, саме мені! А ви кажете — радіти… Жартівники, блін!

— Дивні ви! — зітхнув гном, і парочка продовжила спуск.

— До побачення, — ледь не проспівав їм услід Стас.

Рита з радісним вереском кинулася на шию Стасу, осипаючи його обличчя ніжними поцілунками.

— Це правда? Тебе не заберуть? — кілька разів поспіль запитала вона, наче не вірячи в те, що сталося.

— Поділися секретом! — насів на нього Михайло. — Як тобі вдалося відмазатися від гном’ячого правосуддя? Чим ти їх підкупив? Може, й мені потім знадобиться.

— Як чим? — весело здивувався невгамовний Малюк. — Он Вітьок із гномячиною пообіймався, і його одразу ж визнали невинним. Напевно, і Стас, поки ми тут воювали, біля самочки підметушився. Компліментики, поцілуночки і всяке таке.

Стас замахнувся, бажаючи дати Малюку копняка ботинком трохи нижче спини, але той, звиклий до такої реакції на свої жарти, вчасно відстрибнув.

— Ну і як? — не вгамовується він. — Тобі сподобалося?

— Відчепись! — несподівано грубо рявкнула на нього Рита. — Людина, можна сказати, дивом живою залишилася, а ти з такою дурістю лізеш. — Вона міцніше притиснулася до Стаса. — Тебе ж правда не заберуть? Це не жарт?

— Правда, — з хитрою посмішкою підтвердив Стас. — Адже я їх урятував від язика. Спалив його в метрі від них. — Він з опаскою глянув на сходи й, переконавшись, що гноми вже далеко внизу, тихенько додав: — Щоправда, вони не знають, що я його сам і впустив у кімнату через вікно… Ось так… Героєм бути легко, головне — добре підготуватися.

Вежа здригнулася від дружного реготу. Дві перемоги в один день — це зовсім непогано.

— Тепер усім відпочивати! — задоволено розгладив вуса Мічман, відсміявшись. — Усім, крім героя. Він залишиться тут і берегтиме наш сон.

— А чому я? — обурився Стас.

— Ти цю кашу заварив? От тепер будь добрий попрацювати, — присік спробу бунту Мічман. — А після тебе ще чекає прибирання території.

— Одному? — ледь не задихнувся від обурення Стас. — Та мені ж тут на місяць копирсатися вистачить. Мічмане, ну ти сам подивись, скільки тут дряні усілякої валяється.

— Це нечесно, — втрутилася в розмову Олена, за що заробила ревнивий погляд від Рити. — Воювали разом, а прибирати одному? Нехай він і винен…

— Добре, — Мічман оглядів присутніх. — Прибиранням території займуться всі, але тільки після відпочинку. Ніч була занадто важкою, щоб зараз починати розгрібати цей смітник. — І вже спускаючись сходами, тихенько буркнув: — Уже й пожартувати не можна.

Я провів Аню до її кімнати. Стоячи в отворі дверей, вона взяла мене за руку.

— Дякую, Вітю!

— За що? — не зрозумів я.

— Тоді у Вежі я добряче злякалася. Якби не ти… — вона опустила очі.

— Дрібниці. Мені було не краще. Думаєш, я не злякався?

— Ти злякався? — здається, вона здивована. — Ти був такий спокійний, такий упевнений у собі.

Оце так так. У мене коліна тремтіли від страха, а вона каже — спокійний, упевнений. У той момент я благав бога, в якого щиро не вірю, щоб витримали кам’яні стіни.

— Я не звик виставляти напоказ свої почуття.

— Ти сильний, — вона притиснулася до мене, як тоді у Вежі.

Від близькості її тіла, нехай і вбраного в брудний від попелу та крові одяг, у мені заворушилося якесь почуття. Я з підозрою зазирнув у себе, бажаючи точно визначити, що це за почуття таке і звідки воно виповзло. Самодіагностика не принесла жодного втішного результату…

— Коли ти поруч, мені так затишно й безпечно, — її руки заковзали по моїй спині, пробуджуючи бажання, що прибуло на підмогу почуттю.

— Тобі треба відпочити, — я легенько відсторонив її від себе. — Нам усім треба відпочити… Давай поговоримо потім… Трохи пізніше.

— Добре, — вона швидко нахилила голову, але я все ж устиг помітити сльозу, що блиснула на віях. — Бувай.

Аня швидко зачинила двері, трохи не прищемивши мою протягнуту слідом руку.

Дивлюся на гладку поверхню кам’яних дверей і думаю, чи правильно я вчинив з Анею. Може, варто бути м’якшим?

Занурений у такі думки, я трохи не проскочив двері своєї кімнати.

— Ти куди тупаєш? — вирвав мене з роздумів голос Рити, яка навіщось визирнула зі своєї кімнати. — Усі вже по кімнатах розійшлися. Один ти тут бродиш.

— Задумався і проскочив свої двері, — віджартовуюся я.

— І про що ж ти думаєш?

Вона сильніше висовується з-за дверей, ненароком демонструючи мені апетитну частину оголеного тіла.

— Ти довго ще збираєшся свої принади Вітьку демонструвати! — лунає з кімнати розсерджений голос Стаса.

Рита опускає очі вниз і, зойкнувши, ховається в кімнаті.

— Тобі ж наче положено нагорі бути? — не підходячи ближче, питаю у невидимого Стаса.

— А я Малюка вмовив пів годинки почергувати. Сам розумієш…

— Ну, добре тобі відпочити… Якщо вийде, — кажу я дверям, що зачинилися.

Сьогодні всі прагнуть зачинити двері перед моїм носом.

Зайшовши в кімнату, сідаю на куток ліжка і кладу прямо на матрац брудний автомат. У куток летять один за одним спершу бронежилет, потім забруднені якоюсь дряню штани та куртка. Купу малу доповнюють високі черевики, геть укриті підсохлим слизом язиків та жирним попелом. Тільки після цього, полегшено зітхнувши, відкидаюся на ліжко, підсунувши автомат ближче. За останній час виробилася звичка тримати зброю під рукою.

Очі закриваються самі собою. Я ще намагаюся боротися зі сном, але з кожною секундою все більше й більше програю. Важкі повіки гирями тягнуть униз, ховаючи реальність кімнати. Останнє, що я бачу, — це сокира, яка мирно висить на стіні навпроти ліжка. Крізь пелену сну до мене приходить висока попелястоволоса красуня. Вона повністю оголена і заклично маше рукою. І я йду до неї… Йду… Йду…