Глава 1 Рієлтор

Осіннє листя хутко вистрибнуло з-під коліс автівки, що поволі зупинилась біля кованої огорожі, прикрашеної хитросплетінням залізних, чорних троянд.

Колишній поліціянт, а нині доволі успішний рієлтор, Олександр Войт, сидів у салоні власного представницького авто й зробивши невеликий ковток, запашної кави, відкинувся у водійському сидінні.

До зустрічі з господаркою маєтку лишалося близько десяти хвилин, тож чоловік неквапливо повернув стакан до підлокітника, відкрив ноутбук й поставивши його на коліна, заходився вкотре переглядати інформацію щодо майбутньої угоди.

Зважаючи на сусідні будинки, маєток Гурцевичів впадав до ока старовинною архітектурою та вражав кількістю заповітних квадратних метрів. Чотирьох поверховий красень, побудований з червоної цегли й критий глиняною черепицею справляв враження хоч і старого, втім заможного будинку, що нині споглядав на свого гостя, численними очима темних вікон.

Враховуючи суттєву площу й відносну близькість до столиці, ціна була напрочуд приваблива, тож відчуваючи перспективи майбутньої угоди з перепродажу, на цю зустріч Олександр їхав у піднесеному настрої.

Чоловік на мить підвів очі, раптово помітивши, як крізь прочинені ворота до нього прямує струнка особа, вік якої навряд подолав позначку у сорок. Не залишив без уваги, колишній слідчий й обтислу чорну сукню та лаковані, туфлі, що створювали стриманий, втім доволі спокусливий жіночий образ. Довге чорне волосся, заплетене в охайну косу, перекинулось через плече й майбутня клієнтка впевнено рушила у бік авто.

Поспіхом заховавши ноутбук, Олександр поглянув у дзеркало заднього виду. З відбивання на Сашка дивився чоловік тридцяти п'яти років, із короткостриженим русявим волоссям. За сонцезахисними окулярами, що їх так часто полюбляють носити поліціянти в голлівудських фільмах, сховався погляд блакитних очей. Втім, чорна сорочка й такого ж кольору джинси не мали на меті приховувати гарну, міцну поставу. Дверцята авто відчинилися й шкіряні черевики рієлтора впевнено ступили на асфальт.

— Пане Олександр? — усміхнулась до Сашка блакитноока брюнетка, зупиняючись поряд.

— Пані Уляна! — впевнено мовив Олександр залишивши салон й вправним рухом поставивши авто на сигналізацію.

— Точність - ввічливість королів, — підсумувала господиня, поглянув на золотий наручний годинник. — Прошу до будинку!

Хитнувши головою на знак згоди, гість рушив слідом. Осінь ще не встигла цілком вступити у свої законні права, залишивши людям ще кілька теплих днів, тож навіть цей короткий шлях Олександр здолав, відчуваючи усі переваги сонячної пори.

Минувши ворота, нові знайомі пройшли до масивних дубових дверей і якби Сашко не знав, що відстань до його рідного міста складає якихось п'ятдесят кілометрів, був ладен повірити, ніби бачить перед собою старовинний англійський маєток.

Подвійні двері зі скрипом відчинилися й господиня разом з супутником перетнули поріг будинку.

— Це Ян. Він слідкує за будинком, — мовила Уляна, вказавши на високого, сивого чоловіка, що миттю раніше прочинив двері.

— Дворецький! — підкреслив значущість особи старого, Олександр і знявши окуляри, простягнув руку для вітання.

Старий, одягнений у довгий коричневий камзол, давно забутих років, відповів на рукостискання. Худорлява правиця дворецького стиснула руку гостя і Сашко одразу помітив, що плин часу здавалося ще не встиг забрати у цього добродія залишки сили.

Від початку тижня, Войт ретельно вивчав документацію, місце розташування та потенціал маєтку Гурцевичів, тож наразі залишалося оцінити стан оселі й загальний інтер'єр. Неквапливо крокуючи холом, Олександр підвів очі до стелі. Залізна, велетенська за розмірами люстра, всіяна десятками ламп, що за формою нагадували полум'я свічок. Дерев'яні сходи з різьбленими поруччями, що вели до верхніх поверхів будинку й лакований паркет холу, вкритий тонким, червоним килимом. Усе це справило на візитера сильне враження, розкішної та водночас стриманої краси.

— І все ж, чому вирішили залишити сімейний маєток? — поцікавився Олександр, проходячи вслід за господинею до однієї з численних кімнат.

— Колись тут було цікавіше, — мовила Уляна, спершись долонями на вінтажний комод. — Нині більшість сусідів роз'їхались хто куди та й для нас з чоловіком цей ненажера завеликий.

Гурцевич показово окинула поглядом простору кімнату.

— Сімейний маєток це пам'ять, але з кожним роком утримувати його стає дедалі важче, — додала господиня.

Войт з розумінням похитав головою.

— А який ваш будинок, пане Олександр? — поцікавилась Уляна.

— Холостяцький барліг. Але у разі, якщо вдало продам ваш усе може змінитись на краще, — не забарився із відповіддю чоловік.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.