Глава 5 Кімната

Закриваючи собою дорогоцінний гаджет, Войт заскочив до будинку, зачинивши по собі двері.

— Ви у новому амплуа! — Олександр підвів голову й побачив навпроти себе пані Уляну.

— Пробачте, синоптики знову схибили у розрахунках, — виправдався гість.

— Усе гаразд. Вам личить, — вкотре за сьогодні усміхнулась Гурцевич. — А зараз, прошу до кімнати, пам'ятаю сьогодні вдень вона особливо припала вам до смаку.

Войт люб'язно прийняв пропозицію господині, рушивши слідом за Уляною. Спальня Олександра розташовувалася на другому поверсі й завдяки невеликому розміру надавала додаткового відчуття затишку. Широке двомісне ліжко, охайний письмовий стіл та лампа, створили необхідний мінімум для приємного відпочинку.

— Влаштовуйтесь, — мовила Гурцевич. — Я піду до себе, переодягнусь у щось зручніше. Як засумуєте, не соромтесь, кличте.

Олександр схвально кивнув й вже за кілька секунд залишився один у кімнаті. Здається він не помилився і день таки склався, як слід. Для повної ідилії не вистачало лише гарячої ванни, але нахабніти Войт не став. Відвернувшись спиною до зачинених дверей, Олександр сів на краю ліжка та відкрив ноутбук, аж раптом почув сигнал мобільного.

— Слухаю, — відповів Сашко.

— Вибач старий, деруть з усіх боків, сам розумієш, — озвався у слухавці знайомий голос. — Я чого дзвоню, дізнався ще дещо щодо будинку Гурцевичів.

— Продовжуй, — мовив Войт.

— На рахунок твоєї знайомої нічого нового, окрім того, що вона, як дві краплі води схожа на свою покійну матір, — відповів черговий. — А от із самою місциною, якась чортівня.

Олександр на мить згадав першу зустріч з Гурцевич та її погляд на витончений золотий годинник. Він добре пам'ятав цей атрибут, втім не зміг подумки відшукати на пальцях Уляни жодної каблучки.

— Ти чуєш, що кажу?! — раптово мовив співрозмовник.

— Так, звичайно, — повернувся до розмови Войт.

— За останні кілька років з цього ПГТ виїхали чи не усі мешканці. Я чого звернув увагу саме на нього, — черговий зробив паузу, вочевидь звіряючись з базою. — За чотири місяці дві заяви щодо зникнення громадян. Їхнє місцеве управління, вважай що його немає, зверталось по допомогу до колег з центру, але справи й досі без просування.

Войт замислився. Навкруги будинку Гурцевичів, здавалося й справді не було людей, за винятком дивака Євлампія. У свідомості Олександра це місце справляло враження дачного масиву, мешканці якого з приходом осені повернулися до міських квартир. От лише більшість будинків тут виглядали капітальними, й такими, що розраховані на постійне проживання.

— Не розумію, як ти взагалі збираєшся продати ці руїни? — озвався співрозмовник. — На фото слідчої групи потрапив цей маєток, але якість житла вкрай сумнівна.

— Скинь усе що маєш по будинку Гурцевичів міні на пошту, — квапливо мовив Войт.

— Вже надіслав. Пробач друже, знов друга лінія. Ці нелюди мене таки доведуть! На зв'язку! — раптово перервав розмову приятель.

Войт своєю чергою відкрив поштову скриньку, завантаживши до ноутбука щойно отримані фото. На першому з них було зображено Уляну. Хоча ні… Згідно зі словами колишнього колеги, світлина належала покійній матері Гурцевич. Але ж яка схожість, ніби одна й та сама людина.

Наступне фото виявилося не менш дивним. На кадр, зроблений під час прибуття оперативно слідчої групи, частково потрапив маєток у якому наразі перебував Войт. Помилки бути не могло - це був саме будинок Гурцевичів, от лише кілька місяців тому він схоже виглядав геть інакше. Цегляні стіни здавалися куди старішими, на покрівлі можна було помітити чималі дірки, а залізний паркан здавався геть іржавим.

— Пані Гурцевич чекає на вас! — пролунав за спиною Войта хрипкий голос.

Олександр хутко озирнувся, одночасно закривши ноутбук. У дверях стояв Ян й уважно дивився на чоловіка. І без того бліде обличчя дворецького наразі здавалося ще білішим, а голос радше нагадував відтворення мови, аніж звичне людське спілкування.

— Прошу йти за мною, пані чекає, — прохрипів Ян.

— Вам хоч дзвіночок вішай! — мовив Войт, спіймавши себе на думці, що геть не почув раптової появи візитера.

Не зводячи погляду з дворецького, Олександр поклав до кишені мобільний й підвівшись з ліжка, рушив слідом. Піднявшись на третій поверх, супутники перейшли до протилежної частини будинку, зупинившись поруч зі спальнею пані Уляни.

— Вона чекає на вас, — коротко мовив Ян і залишивши Войта навпроти ледь прочинених дверей, рушив назад до сходів.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.