Глава 2 Дивак

Мандрівка будинком зайняла кілька годин. Олександр завжди ретельно підходив до справи, приділяв увагу деталям та час від часу щось звіряв із власними записами у смартфоні.

— Що скажете? — не полишаючи загадкової посмішки запитала господиня.

— Я б тут жив! — ствердно підсумував Олександр.

— Як швидко його можна продати? — мовила Уляна, крокуючи східцями до першого поверху.

Войт залишив останню сходинку і разом із господинею маєтку присів на м'який диван.

— Часом такі великі будинки продаються роками, а трапляється й так, що знаходять власника за лічені тижні. Гадаю у нашому випадку, зважаючи на ціну яку ви готові прийняти, ми швидко знайдемо нового господаря, — впевнено відповів Олександр.

— От і чудово! — Уляна підвелась з дивану. — Тоді пропоную зробити перерву на каву й оглянути прибудинкову територію.

Здавалося паузи у розмові ніби й не було, а Ян вже ніс до журнального столика горнятка із запашним напоєм.

Олександр поглянув на дворецького, вдруге за сьогодні відмітивши для себе колоритний образ старого. Довге, сиве волосся Яна гострими кінцями торкалось плечей, струнку поставу вдало підкреслював старовинний камзол та вузькі чорні штани, а зморшки на білому неначе сметана обличчі радше нагадували тонкі, рівні шрами. Враховуючи усе, що бачив Войт, на перший погляд, було не збагнути, чи це старий, який добре зберігся, або ж молодик, котрий за життя зазнав дивних метаморфозів.

— Колоритний у вас друг, — мовив до господині Войт, коли дворецький залишив тацю з кавою та повернувся до рецепції. — Ніби із картини вісімнадцятого сторіччя зійшов.

Ян зупинився біля стійки пильно вдивлявся у бік дивану. Досвід колишнього слідчого підказував Олександру, що погляд цей не надто добрий, й приховує у собі певний виклик. Проте, навряд старий помічник міг приревнувати одружену господиню до Войта, тож Сашко без докорів сумління поступився у німій дуелі.

— Ян дуже відданий, — мовила Уляна, висмикнувши гостя з думок. — Змалечку приглядає за мною. Йому достобіса літ, але сили не займати.

— Я помітив, — у звичній для себе манері відповів Олександр, пригадавши міцне рукостискання.

Зробивши ковток, більшу частину напою, Войт планував посмакувати на свіжому повітрі й отримавши беззаперечну згоду господині, рушив до виходу. Проминувши ворота, Олександр зупинився поруч своєї автівки та поставивши на дах горнятко з кавою, запалив.

Десь на горизонті, раптово з'явився пташиний клин, змусивши Сашка зачаровано спостерігати за злагодженим польотом пернатого товариства. Задивившись на птахів, Войт не одразу помітив літнього чоловіка у старенькому сірому костюмі, класичних туфлях й кашкеті, що їх частенько носять чоловіки за шістдесят.

Олександр закінчив із цигаркою й наразі смакував довершену каву, насолоджуючись осінніми краєвидами. Чоловік тим часом перейшов на протилежний бік вулиці та порівнявшись із Войтом, ненароком впустивши на землю сріблястий ланцюжок, неквапливо рушив тротуаром.

Войт нахилився й підняв з асфальту втрачену чоловіком річ. Православний хрестик на плетінні тонкого ланцюжка, що оповив долоню Олександра, невимушено змусив Войта підняти правицю до сонця, яке незабаром мало сісти за обрій.

— Шановний! Ви загубили! — намагаючись прибрати з голосу колишні професійні навички, вигукнув Войт.

Чоловік, який встиг пройти добрий десяток метрів завмер на місці, після чого розвернувся й почимчикував у напрямку Олександра.

— Дякую синку, — тихо мовив старий, приймаючи втрачену річ.

— Не має за що! — радо відповів Олександр, покінчивши з залишками кави.

Чоловік хотів було йти, але раптом затримався.

— На гостини до Гурцевичів? — поцікавився старий й в голосі його Войт чітко вловив непідробне хвилювання.

— Я рієлтор, батько, — відповів Сашко. — Допомагаю їм продати будинок. Гарні місця у вас, от лише люду майже не знайти, хоча і тиша свої привілеї має. Хтось ладен витрачати годину часу аби дістатися дому, лишень би якомога далі від міського гамору.

— Вони не продають будинок! — відрізав старий.

Войт з нерозумінням подивився на чолов'ягу.

— Їдь звідси синку. Сідай до машини та їдь чимскоріше, поки можеш! — слова старого хоч й здалися Олександрові дивними, але за роки праці у відділку, Войт добре навчився відрізняти хвилювання від божевілля.

— Чого так? — спокійно поцікавився Олександр.

Чоловік здійняв очі до неба, що потроху вкривалося сірими хмарами.

— Не чекай сутінків, — мовив старий. — Невдовзі розпочнеться злива і тоді будинку тобі не залишити. Так буває завжди й завжди однаково…

Войт згадав ранковий прогноз у якому всупереч прийдешнім змінам погоди, синоптики обіцяли безхмарний вечір.

— Може ще розтягне? — підвівши очі до неба, зберігаючи притаманний собі спокій мовив Войт.

— Як лишишся, тримайся крайнього вікна - воно єдине, ще немає ґрат. Не встигли замінити від минулого разу, — відповів старий.

Войт спробував стримати посмішку, міцною правицею торкнувшись короткостриженої потилиці.

— Вона відьма, — коротко додав чоловік, й розвернувшись поспіхом рушив на протилежний бік вулиці.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.