Глава 7 Євлампій

Войт з Євлампієм сиділи за дерев'яним столом й дивилися на майбутній світанок, крізь широке вікно кухні. Скромний, одноповерховий будинок колишнього священика розташовувався на протилежній частині вулиці, прямісінько навпроти маєтку Гурцевичів. Усі ці роки, від коли Уляна зі своїм дворецьким вперше завітали до оселі з червоної цегли, навколо обійстя відбувалися вкрай дивні речі.

Євлампій понад двадцять років мешкав у цих краях і скільки пам'ятав обійстя Гурцевичів, було воно завжди порожнім. Ніхто з тамтешніх сусідів не мав планів, аби знайти власників та придбати для себе старовинний, напівзруйнований будинок. Але з появою нової мешканки усе змінилося…

З кожним місяцем, закинутий маєток набував дедалі пристойнішого вигляду. З'явились шибки, а з часом і ґрати на вікнах. Залатався старий, понівечений часом дах та заразом позбувся іржі, залізний паркан. Навіть цегла, і та неначе посвіжішала. У цьому не було б нічого дивного, якби за увесь цей час на подвір'ї Гурцевичів не помітили жодного робітника. Щодо самої власниці обійстя - територію маєтку вона покидала вкрай рідко й ніколи не виходила далі тротуару, що межував із зовнішньої частиною паркану.

— Добре стріляєте, отче. В голові не вкладається, як скажу правду, ніхто й не повірить, — мовив Войт, зробивши чималий ковток трав'яного чаю, що його приготував Євлампій. — Виходить усі зниклі живили будинок, аби той не зруйнувався?

— Хтозна, але іншого пояснення я не бачу, — відповів священик. — З появою відьми маєток Гурцевичів раптово почав відновлюватись, а згодом щось несподівано починало потребувати ремонту. На стінах виникали тріщини, цегла втрачала насичений колір, а коли хтось із мешканців залишав містечко, будинок повертався до пристойного стану. Я не одразу помітив це, втім, коли зникнення людей почали набувати масового характеру, сумніви враз розтанути.

Войт дивився у вікно, спостерігаючи, як тліють залишки згарища, що нещодавно були будинком.

— Не пробували говорити з нею? — раптово запитав Войт.

— З початку, так. Я прийшов заради знайомства, але поміж усіх сусідів, хто коли-небудь затримався в її оселі - лише мене не пустили на поріг. Напевно вона щось відчула, а потім я вже знав, — із сумом мовив Євлампій.

— До поліції звісно не зверталися, — відповів на власне запитання Войт. — Намагалися самотужки когось рятувати?

Євлампій на мить замовк.

— Одного вечора я проходив біля маєтку Гурцевичів й побачив в одному із вікон силует її слуги й те, як він видозмінюється. Я злякався, але після цього продовжував відмовляти кожного, кого хотіли підступом затягнути до будинку, але все марно, вони мені не вірили, — Євлампій опустив голову. — Після того, що я побачив у вікні, думки, аби прокрастися до будинку на довгі роки заступив тваринний жах, тож я лише сьогодні зважився на цей крок й дуже шкодую через своє зволікання.

Войт не міг засуджувати старого, адже те, що сталося з ним самим не вкладалося у голові, а у буквальному сенсі зробити крок до пекла навряд знайшлося чимало охочих.

— Дивно, що за весь цей час вони не впіймали вас, адже містечко практично порожнє? — раптово замислився Олександр.

— Я гадав, що так і станеться, але на щастя, ці нечисті не мали змоги полишати кордони маєтку. Не знаю, які правила царювали у цьому проклятому домі, й відверто кажучи не хочу знати, — підсумував Євлампій.

Войт поглянув на годинник. Минуло вже близько двох годин, тож колишні колеги, що їм зателефонував Олександр у складі підсиленої групи мали прибути до місця події. Аби не виглядати божевільним, Войт списав руйнацію будівлі на витік газу із подальшими наслідками й загибеллю господині.

— Загублений хрестик це ж не випадковість? — перепитав Войт.

— Якби ти був одним з них, то ніколи б не зважився взяти його до рук, — пояснив Євлампій.

— Я міг просто вдати, що не помітив, а потім забрати хрест собі, або ж залишити на землі, — припустив Олександр.

— Міг, — відповів старий. — Але очі не брешуть, а у твоїх я побачив вогник щирої душі, повір, колишній священик знає про що говорить.

Войт усміхнувся і знову подивився у вікно. По інший бік скла раптово спалахнули проблискові маячки службових, поліційних автівок. Здається він скучив за цим дивним світлом й нехай, що контракт згорів разом з пекельним будинком. Войт знав, десь всередині нього спалахнув той самий вогник, який свого часу змусив його вступити до академії. Олександр невимушено торкнувся грудей й хтозна, можливо незабаром тут знову виблискуватиме поліційний жетон.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.