Глава 1. Темрява

Північна Хань, Фортеця Гуаньду

Темрява огорнула мене, а з нею безодня, у яку я занурююсь все глибше й глибше. Розпливчасті спогади спалахами проносяться в моїй голові, але що це: лише страшний сон, чи я дійсно лечу у прірву небуття?

Туман повільно огортає мою свідомість, звільняючи від усіх мирських хвилювань та рештків минулого.

Я, Чень Сяомін, походжу з роду небожителів, але опинившись тут, у земному світі, серед людей, моя сила за невідомих причин поступово почала зникати, як і моя здатність до самозцілення.

Невже небеса вирішили таким чином покарати мене за вродженну зухвалість, чи це всього лише життєвий іспит? Не вірю, що все може ось так просто скінчитись.

Мені не давала спокою думка: "Чому я стала такою безсилою...?" Як би не намагалася, зараз я не можу нічого чітко згадати зі свого минулого, ніби хтось навмисно намагається стерти його з моєї пам'яті, залишивши лише несуттєві фрагменти.

Застрягнувши в незвіданому просторі, де світло і тінь зливаються воєдино, де минуле та майбутнє не мають ніякого сенсу, я помітила, як переді мною почали виникати дивні видіння, але як тільки намагаюсь дотягнутись, вони розсіюються, ніби пісок крізь пальці.

Але одного все ж ніхто не міг у мене відібрати - останній надійно закарбований у моїй свідомості спогад.

Ніби під дією магічного артефакту, він сяючою хмарою виник у просторі, у найдрібніших деталях, показуючи мені останні моменти перед тим, як я втратила свідомість.

Наше військо вже тривалий час відбивало ворожі атаки, обороняючи стратегічно важливу для нашої держави фортецю.

Ми, військо Хубен*, - професійне військо, кожен воїн, який б'ється тут, був обраний та навчений особисто відомим далеко за межами навколишніх гір та степів, генералом Лі Цян Веєм. Кожен з нас коштував п'ятьох ворожих воїнів, але навіть наші втрати на цей момент були достатньо суттєвими.

Мої названі брати один за одним падали від отриманих поранень та знову вставали, повертаючись до бою, ніби воскреслі з попелу фенікси. Крок за кроком ми повільно відтискували ворога назад, на його вихідні позиції.

Яскравий спалах - і під дією недосяжних для очей сил з'являється нове марево.

Краєм ока я встигаю помітити, як генерал Лі прагне допомогти мені, пробиваючи дорогу мечем, одного за іншим позбавляючи життя ворожих нападників.

Його багряний плащ витончено розвівався від повівання осіннього вітру, а сяючі лати, окроплені ворожою кров'ю, яка червоними намистинами стікала на землю. Шкіряні чоботи генерала потонули в шару вже дещо зачерствілої багнюки, а у відполірованому до блиску шоломі можна було роздивитися відчай на обличчях ворогів. Впевненні та вивірені рухи Лі Цян Вея, поєднуючись з чудовою технікою володіння зброєю, робили його непереможним, дозволяючи вражати ворогів без промаху, тим самим вселяючи страх та благоговіння в душі людей.

Але до мене було не так то й легко пробитися. Ворожі найманці, які оточили мене зі всіх сторін, не дозволяли нікому дістатись до мене на допомогу. Коли ворожі пси дещо відступили для зміни шикування, я звернулась до них, прикінчивши чергового "горе воїна", який не встиг ухилитись від загостренного леза мого меча:

- Гей, хлопці, вам не здається, що нападати семеро на одного як мінімум не зовсім чесно? Що вам потрібно від такого хлопчини, який не має ніякої цінності, як я?

Вороги хитрістю відтіснили мене подалі від основного місива, щоб ніхто не заважав їм виконувати чорний спецнаказ своїх командувачів, а мої товариші були занадто далеко і не могли прийти на допомогу. Не бажаючи їх підвести, я як тільки могла, намагалась тягнути час.

З кожним новим помахом меча я відчувала, як сили починають покидати моє тіло. Але знову і знову кажучи собі: " Ні...ще не час...ще треба трохи протриматись...", я пальцями ще міцніше впивалася у важкий меч і робила черговий випад, пронизуючи загостреним металом плоть клятих нападників. Бризки крові летіли на моє виснажене обличчя, а в очах палав вогонь люті. Тепер пізно відступати, пізно боятись: лише ти і твій суперник у смертельному двобої...

Безкрайнє пожовкле поле з кожною миттю все більше засівалося тілами полеглих воїнів, забарвлюючи колись прекрасний вид у багрові барви. Сонце на заході невблаганно наближалось до горизонту, перетворюючи і без того зловісний пейзаж у філію пекла на землі. Аура смерті пронизувала кожен куточок душі людини, яка була тут, подавляючи мирські бажання, залишаючи лише одне - бажання вижити будь-якою ціною.

Воїни були вже на грані своїх можливостей, коли зненацька здалеку пролунав, сповнений ненависті та злоби, наказ:

- Відступаємо! - чулось з ворожої сторони.

Цей звук, ніби на повторі, лунав у моїй голові знову і знову, змушуючи підбадьоритись, зібравши залишки внутрішньої енергії.

Так, цю битву ми виграли, ми вистояли, але чомусь мені здається, що це не кінець, ворог ще повернеться і ми маємо бути готові до нової атаки. Та все ж, зараз ми маємо добре відпочити та обробити свої рани.

Полегшено зітхнувши та сумно поглянувши на сонячний диск, я відчула, як різкий гострий біль пронизав моє тіло, ніби тисяча гострих лез.

Обпершись на свій одноручний меч, я відчувала, що сили остаточно покинули мене, ноги підкосилися, відмовляючись зробити хоча б один крок, а перед очима все потроху тьмяніє.

- Значить, ось воно як насправді бути смертним... Що ж, це занадто...боляче. Мій перший раз, коли я дійсно відчула такий нестерпний біль від отриманого поранення... - тихо прошепотіла я.

Сумна усмішка осяяла моє обличчя, а карі очі заблищали від сліз, які я щосили намагалась стримати. Моя загибель у цьому світі означала лише повернення в Небесне царство, однак тоді б усі мої старання закріпитись серед людей та отримати доступ до таємних документів були б марними. Я занадто багато поставила на карту, щоб розкрити свою сутність, піддавшись короткочасній слабкості та все зруйнувати.

З кожною секундою, з кожним новим подихом біль ставав все нестерпнішим. Я хилилась все ближче до землі, і лише сильна рука, яка підхопила мене позаду, не давала мені зовсім впасти. Кожен новий потік повітря в легені відображався хвилею тремтіння та оніміння по всьому тілу, що вже казати про хоч найменше намагання озирнутися назад. Але глибоко в душі я знала, хто ця людина.

Поступово дзвін металу, крики людей, іржання коней - все стихло. Залишилась лише гнітуща тиша. Не було вже ні болю, ні бажань, ні жалю, нічого...лише темрява і подібний до грому наказ генерала:

- Чень Сяомін, не смій помирати!

***

Навіть будучи в гущі битви, генерал Лі Цян Вей завжди був прикладом хоробрості та відваги для своїх воїнів. З лютою силою тигра і холоднокровним розумом він знищував ворога вістрям свого меча, захищаючи свою країну та імператора.

На цей раз генерал Лі був добре знайомим зі своїм супротивником. Військо сусіднього царства Шу під командуванням генерала Юань Шао вже не перший раз здійснює напад, намагаючись захопити невеличке прикордонне містечко Гуаньду. За цей час Лі Цян Вей добре ознайомився з бойовими навичками та стратегіями  супротивника, тому відразу помітив, що дії Юань Шао були дивними та нехарактерними для нього, занадто хитрими та  витонченими.

Сумнівів не було - хтось допомагав йому... Це людина, з якою генерал Лі ще ніколи не стикався на полі бою (а йому були відомі вміння багатьох сильних воїнів та стратегів як всередині, так і далеко за межами імперії).

Будучи в епіцентрі битви, один із солдатів, намагаючись подолати приголомшливий дзвін металу та навколишні крики, встиг повідомити генералу Лі, що ще одного з його воєначальників оточили, і той сам відбивається від нападників. Спритно ухилившись від ворожого меча і вирубивши нападника, він обернувся, щоб оцінити ситуацію.

Близько одного лі від нього, оточений солдатами Юань Шао, люто бився Чень Сяомін. Відбивши черговий напад, Лі Цян Вей гукнув солдатам:

- Прикрийте мене, треба допомогти Сяоміну.

Не зволікаючи ні секунди, воїни зібрали всі сили, що залишилися, і з криками: «Захистимо генерала!», ринулись у напад.

Генерал Лі особисто тренував своїх воїнів і пишався кожним із них, проте Сяомін за вміннями був на голову вищим за них усіх, його правою рукою і тим, хто ніколи його не зрадить, щоб не сталося. Вони пройшли безліч битв разом і, здобувши довіру генерала, той став його вірним командиром. І зараз, дивлячись як сміливо він бореться, будучи оточеним відразу десятьма солдатами, вся лють генерала вивільнилася і виплеснулася на ворога.

Удар за ударом, його меч, сяючи в променях вечірнього сонця, пронизував ворожі тіла; кров багряним дощем розтікалася на пожовклу траву; але його просування все ще було занадто повільним, хоча відстань між ним і Сяоміном ставала все меншою. Він бачив, як поступово, один за одним, падають мляві тіла ворогів навколо Сяоміна, та все ж одному з них вдалося підло обійти ззаду і напасти на командира.

Помітивши це, генерал Лі вигукнув:

- Сяомін, ззаду!

Його голос, немов гуркіт грому, розлетівся полем битви. Командир Чень, почувши це, блискавично розвернув у руці меч вістрям назад і вдарив ворога в живіт; але перш ніж життя покинуло тіло нападника, той встиг поранити Сяоміна в бік.

Будучи під дією адреналіну, командир Чень одразу нічого не зрозумів і продовжив бій, але з кожним новим різким рухом пульсуючий біль хвилею починав поширюватися тілом, відображаючись у виразі обличчі (як би сильно Сяомін не намагався це приховати).

Більшість солдатів, що оточили командира, впали замертво від поранень, завданих його мечем, окропивши своєю кров'ю і без того вже почервоніле поле. Коли нарешті генерал Лі зумів пробитися до Сяоміна, він обійшов його ззаду, перекриваючи підхід для нападника. Спритно парируючи удари супротивника, генерал знерухомив його чотирма ударами, до того часу як командир Чень розправився з останнім ворожим солдатом.

Вони стояли вдвох, осяяні останніми променями сонця, що майже зайшло за обрій; їхній одяг просочився кров'ю; а важкі мечі лежали в знесилених руках. Стоячи посеред безмежного поля тіл і багряних річок, вони тріумфували, бо вижили, вистояли у цій битві, знищивши підступних нападників.

В очах воїнів Юань Шао, що вижили, проявлявся страх і жах. Сорок тисяч солдатів під командуванням Лі Цян Вея розбили вісімдесятитисячне військо Юань Шао. До них долинали розповіді про надзвичайну силу «Бога війни» Лі Цян Вея та його професійний загін Хубен, але реальність для ворожих солдатів виявилася набагато страшнішою.

Генерал Лі стояв посеред тіл з закривавленим клинком у руці, пронизливим поглядом вдивляючись на ворогів, що залишилися живими - і холодно посміхався. Його воїни також стояли гордо й незворушно, ніби й не було жодної битви, ніби ніхто з них не був поранений. Кожен з них був сповнений сил для продовження битви.

Панічний шепіт пролунав між рядами противника:

- Армія демонів... Вони уклали контракт зі смертю...

Зрозумівши, що цього разу йому не перемогти, генерал Юань Шао наказав відкликати війська назад до табору. З вершини пагорбів, що оточують поле, пролунало дзвінке: «Відступаємо!».

Генерал Лі люто підняв свій меч у небо як знак перемоги - і його воїни взявши приклад, вигукнули:

– Перемога!

Але Сяомін цього не чув. Дочекавшись відходу ворожих військ, він дивлячись на захід сонця, увігнав свій меч у землю і спираючись на нього, почав повільно опускатися навколішки, відчайдушо намагаючись не втратити свідомість. Відчуваючи недобре, генерал Лі підійшов до побратима і декілька разів його покликав:

- Чень Сяомін, ти як? Чи все гаразд?

Не почувши відповіді чи взагалі якоїсь реакції, він підійшов ззаду і саме встиг підхопити майже несвідомого командира. У грудях щось стиснулося, а з обличчя зникла зарозуміла тріумфальна усмішка.

- Що з тобою, ти поранений? - стурбовано запитав генерал Лі. На що його командир відповів лише сумною усмішкою і втратив свідомість.

Лі Цян Вей помітив глибокий поріз, що кровоточив, на правому боці Сяоміна і зрозумів, що справи кепські. Намагаючись хоч якось зупинити кровотечу, він затис рану і наказав:

- Сяомін, не смій вмирати! Чуєш?!

Почувши про поранення командира Сяоміна, солдати, не промовивши ні слова, почали підходити до генерала Лі, чекаючи подальших наказів. Знаючи, що кожна секунда на рахунку, Лі Цян Вей скомандував:

- Забираємо поранених і повертаємось у фортецю, ворог скоро може повернутися, це ще не кінець, ми маємо бути готові до нової атаки.

Наказ отримано - і всі розійшлися в пошуках тих, хто вижив.

Генерал підняв легкого, наче пір'їна, командира і, не втрачаючи жодної хвилини, швидко поніс у фортецю. Принісши його до своїх покоїв і поклавши на ліжко, він покликав одного зі своїх довірених слуг.

Слуга прибув і вклонившись, привітав господаря. Генерал одразу наказав:

- Жваво біжи в місто до крамниці лікаря, знайди там дівчину Яньгуан і скажи, що генерал Лі Цян Вей потребує допомоги «Богині-цілительки», і приведи її сюди. Все зрозумів?

Впевнившись, що слуга пішов, чоловік розвернувся до свого ледь живого друга, чи скоріше подруги... Так, він знав, що його вірний командир Чень Сяомін насправді молода жінка (він розкрив цю таємницю близько року тому, коли Сяомін була поранена отруєною стрілою, закривши собою генерала Лі і урятувавши йому життя).

Не знаючи чому, він вирішив утаємничити її особистість, хоч цим порушив як мінімум декілька військових законів, що було зовсім не в його правилах і загрожувало йому втратою життя. Тепер була його черга віддати плату за це. Підійшовши до ліжка, він уважно подивився на неї шепочучи:

- Така маленька і тендітна, але така сильна і мужня, хіба війна - це жіноча справа...? З таким милим личком тільки вдало виходити заміж, а не бігати по полю битви, розмахуючи мечем і стріляючи у ворогів з лука. Ти сміливіша і мудріша за багатьох чоловіків, яких я знаю поза війною, але яка від цього користь? Подивися зараз на себе, чи вартий твій потяг до справедливості втраченого життя?

Він обережно зняв з неї шолом, звільнивши темне, як ніч, волосся, зібране в тугий пучок та залите сумішшю крові та бруду шкіряне взуття. Покликав кількох своїх служниць, і вказавши на дівчину, розпорядився:

- Принесіть води для вмивання та знайдіть речі, щоб переодягнути її. Якщо з цим виникнуть проблеми, можете позичити щось у служниць. Незабаром прибуде лікар, а до того моменту потрібно, щоб ви зняли з неї обладунки та обмили обличчя й руки. Дійте акуратно, не зачіпайте рану.

Віддавши накази, він вийшов надвір, щоб особисто зустріти цілительку Яньгуан, яка мала вже прибути.

Він хвилювався, що цілителька не клюне на його лестощі і не захоче допомогти, адже з її паскудним характером знайомий весь Гуаньду. Хоч про її талант відомо далеко за межами міста, тому тільки вона зможе витягнути Чень Сяомін з того світу і при цьому зберегти таємницю дівчини, адже в неї був схожий досвід. Але чим довше її не було, тим швидше випаровуються шанси генерала врятувати дорогу йому людину.

Очікування породжувало багато думок у голові Лі Цян Вея. Сцена падаючого непритомного Сяоміна досі стояла перед очима.

Можна почати все спочатку, можна здобути владу, можна відновити зруйновані міста, але неможливо повернути лише дві речі в цьому світі: час і життя.

З цього приводу генералу Лі згадався вислів, прочитаний ним у трактаті «Закони війни поважного вчителя Суня»: «Гнів може знову перетворитися на радість, злість може знову перетворитися на веселощі, але держава, що загинула, знову не відродиться, мертві знову не оживуть».

- Усі в цьому світі воюють за праведність і справедливість, але що, коли в кожного вони свої, що коли люди не хочуть почути один одного і готові зрадити за шматок золота, за владу, та за що завгодно, що може принести їм матеріальні блага і дозволить гідно жити, що коли жадібність затьмарює здоровий глузд і все в цьому світі покривається непроглядною темрявою...? Чи все ж не все? - прошепотів Лі Цян Вей і посмішка торкнулася куточків його губ, осяявши стомлене обличчя генерала..

***

* Хубен - швидкі наче тигри.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.