Частина 1. День починається з вибухів.
– Катю, а-ну припини! – Вікторія схилилась над донькою, прибираючи маленькі руки від обличчя й застібаючи яскраво-зелений комбінезон. – Єгоре, давай скоріше!
Дівчинка на мить завмерла від стривоженого голосу матері. Вона ще ніколи не чула таких ноток: це був страх невідомості.
Молодий батько, з валізами наперевагу, кинувся повз коридор, до дверей. На секунду завмер, мацаючи карман джинсів. Збагнувши, що забув ключі від машини – повернувся до тумбочки.
Пролунав черговий вибух. Аж вікна затремтіли, щоправда витримали. Як і попередні рази: затремтіли, задзижчали, проте встояли. Вікторія кинулась за документами, а маленька Катя знову заплакала. Тихенько, щоб мама не гримала.
– Таки переїжджаєте, га, мала? – прямісінько перед кароокою малечею матеріалізувався Тулі, її друг.
Дівчинка втерлась краєм комбінезону й невпевнено відповіла:
– Не знаю…, – озирнулася на метушливих батьків: – Мама й тато з самого ранку такі…
Чорне створіннячко пройшлося взад-вперед, лапою почесало підборіддя й, зрештою, мовило страшний вердикт:
– Ну все, до дитбудинку повезуть. Таких вредних тільки туди.
Катруся чула, як інших дітей в групі з дитячого садочку лякали дитбудинком – страшне слово – й перелякано замотала головою.
– Ні-ні, матуся мене любить!
Батько, мов вихор, вискочив з речами на вулицю. Вікторія пройшла крізь Тулі, як завжди не помічаючи його, й потягнула дівчинку з собою за руку.
На сходах зустріли нажахану бабусю Марфу, що притискала до вологих очей червону хустку.
– Ви повернетесь? – з глухою надією зронила, ледь чутно, проте мати зрозуміла й її губи стислися в тонку лінію. Нерви були на межі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!