5.Шляхи воїнів (продовження)

Ночувати цього дня я пішов до Ролли. Можливо це була необережність, але я просто не міг нидіти самотою в будиночку Солли, настільки опанувало мене якесь нервове піднесення. І полегшення від того, що все більш-менш владналося. Белатця я застав при накритому столі, не те, щоб дуже п’яним, але добряче підхмеленим. За столиком, заставленим наїдками, сидів, окрім господаря, який-то юнак, з вигляду - типовий моанець з околиць стольного міста - рудоволосий, кучерявий, кирпатенький і весь у веснянках. Оцей уже був п’яним в дим...

-Мене навіть рідна мати, - сповідався Роллин гість до тарелі з гусячим паштетом, - навіть рідна мати не любила... А батько завжди казав - вчись шити чоботи... Чоботи... Аніж колупатися в чужих болячках...

-Келате, - мовив Ролла, - облиш-но той посуд... Я ось ще гостя привів.

-Добре, пане навчителю, - побадьорішав Келат, - буде третім!

-Буду, - сказав я, зацікавлено роздивляючись Роллиного учня, - тільки тобі, хлопче, вже задосить.

-Дозвольте відрекомендуватись, пане шляхтичу, - сказав юнак досить нахабно, - Келат Веркін... Навчаюся лікарської справи у пана Ролли.

-Еттін Келлі, - сказав я, - шоррогський шляхтич... В Моані - у справах.

-І як вам, - спитав зацікавлено лікарчук, - наша могутня Імперія?

-О, - сказав я лагідно, - які простори... Поки дібрався сюди з Сейвігуру... Які чудові дороги! Неначе знову на море потрапив! А які добрі тут люди... Як вони раділи з того, що імператор помилував двох смертників!

Ролла трохи не вдавився грибочком, яким щойно спробував заїсти стопку горілки. Лікар до цього не чув від мене оцієї ельберійської «хвали-похвали».

-Я теж був на площі! - заявив Келат, - Його Могутність виявив велику милість не до тих людей! Князьки-інородці... Чим більше буде винищено таких, тим краще! До того ж це - нелюдь... Особливо отой, що насмілився ображати моанців... Чисто тобі біс, тільки що без крил... Та й той, другий... Так і пече очима... Ні, я завжди казав, що в Моахетанзі треба навести лад!

-Хіба в Моахетанзі неспокійно? - звів я брову, - я, власне, збираюся туди у торгових справах...

-Зараз - то там тихо, - відповів лікарчук, - але вісімнадцять літ тому... Мій батько був у війську, підстаршиною, так він таке розповідав... Він у Таргу служив, в самому бандитському гнізді... Ці недолюдки, бандити хетанські, вирізали цілі селища... Палили і нищили... А на їх чолі стояли нелюди. Такі, як оці двоє, що їх незаслужено врятувала імператорська милість... Була одна банда, її ще називали бандою Чорного Воїна... Так оповідали, що її отаман - справжній упир! Він пив кров немовлят, і приносив людей в жертву ідолам. Вони, мій пане, хетанці тобто, потаємні язичники... Батько і досі не може забути весь цей жах.

«Слава не вмре, не поляже, - подумав я сумно, - мій друже Воїн, як же ти впікся ворогу, якщо про тебе пам’ятають вже два десятки літ»

-Ну, щодо упиря, - сказав я вголос - це марновірство. Але ж - яке страхіття... І чого не вистачає цим дикунам?

-Ми принесли їм істинну віру і к-культуру, - сказав Келат і голосно гикнув, - а вони, невдячні, відштовхують простягнену руку... Руку миру і любові! В нашій Імперії, мій пане, навіть інородець може домогтися чинів і пошани! Моанськокультурний інородець, звісна річ! Ми їхніх діточок посилаємо до шкіл... Вчимо усяким наукам... Але ж більшість не має вдячності... Чіпляється за свої вишиванки та за оту їхню говірку... Ото ще гидота... Просто вухо ріже...

-А де пан майбутній лікар міг чути ту говірку? - поцікавився я. Ролла, що тверезішав на очах, кинув на мене застережливий погляд.

-Батько оп-повідав, - знову гикнув лікарчук, - ну, і один його приятель працює в Цитаделі... Він розповідав за цих двох, що їх мали стратити... Я ось і пану Роллі казав... Вони обоє - відьмаки. Особливо - князь Чорногори... А щодо г-говірки...

Келат нарешті не втримав рівноваги... Він давно вже похитувався, а нині ткнувся лицем в рештки паштету і замовк, так і не пояснивши своєї нехоті до хетанської говірки. Ролла знизав плечима.

-Треба покликати лакея, - сказав, - хай віднесе на канапу пана учня...

-На біса тобі такі учні, - мовив я, - це ж йолоп...

-Та ні, - зітхнув Ролла, - на медицині він знається... Якщо не розіп’ється - стане гарним лікарем.

-Ти теж п’єш, - мовив я.

-П’ю, - погодився Ролла, - Тут всі п’ють... Сумно...

Я згадав, як сам трохи не запив, і кивнув.

- Ешіоре, - раптом сказав Ролла белатською, - ти ж хетанець, правда?

- Я моанець, - відповів я спокійно, - з астеонською домішкою... В Моахетанзі бував, і не раз.. І тільки...

- Чому ти покинув Імперію?

- Дав по пиці не тій людині, - сказав я, - він був шляхтичем, а я - син торговця...

- Але ж ти так володієш зброєю, - пробурмотів Ролла, - і у тебе загинув друг-язичник... Пам’ятаєш, у нас у всіх ще видиво було?

- Авжеж, - мовив я, - до речі, як там твій дядечко?

- Превелебний Дастені нині в Ішторні, - мовив лікар, - він втомився проповідувати без видимих наслідків... Нині він служить Ордену... А пан Молла і досі оплакує шість тисяч червінців...

- То був незлий жарт, - хмикнув я, - але й він пожартував зі мною свого часу...

- Іноді мені здається, - зітхнув белатець, - що ти не той, за кого себе видаєш...

- То тобі лише здається, - одмовив я, - до речі, оцей золотий ланцюжок тобі дарують родичі князя Зельма. За співчуття і допомогу.

Ролла взяв ланцюжка до рук.

-З чиєї шиї ти його зірвав? - спитав раптово, - ти ж корсар, Ешіоре... Раб сіллонських нелюдей..

-У твого дядечка, - відповів я спокійно, - видива почалися від страху. Я дійсно взяв з нього шість тисяч у ватейлянському золоті. Рівно стільки він отримав тоді ,в Гіразані, за мене через свого управителя... Тепер він оповідає, що я - сіллонський корсар... Він тобі ще оповість, що мого приятеля-дворянина, з яким ми утяли цю штуку, можна прийняти за ельфа... У страху, знаєш, великі очі... Повівся я з ним тоді дуже нечемно. Трохи у водограйчику не втопив...

-Гаразд, - сказав Ролла. Він, начебто, повірив, - а звідки ти знаєш чорногорця та його приятеля?

-Вчив їх битися на мечах, - мовив я, - я оце лише нещодавно з Чорногори. До речі, оцього ось персня передаси пану Генду...Послуги повинні оплачуватись

Ролла заховав коштовності. Тоді підвівся і покликав лакеїв, щоб перетягли Келата на канапу.

-Я звелю постелити тобі нагорі, - сказав, - не бійся... Я тебе не зраджу, Ешіоре.

-Не знаю, про що ти, - мовив я, - але я завжди тобі довіряв...

Ольг вичортував би мене за те, що я ризикнув залишитись. Але я чомусь був певен - Ролла мене не здасть... І тому продовжував час від часу заходити до нього протягом всього того місяця, який я прожив в Моані. А тоді розпрощався з приятелем і вирушив на південь.

***

У Боговладі на мене очікували рідні... Терночок за цей час ще більше витягнувся і трохи відвик від мене... Найсінь був все тим же гордовито-покірним сином Сходу. Син оповів мені з радістю, що він уже є пажем ясної панни Дани... Зараз князівна якраз перебувала в Боговладі... Потрібно було віддати їй шану, тож я вдягнув ельберійське вбрання, зголив бороду, котру знову запустив, живучи зі злодюгами, і рушив до Старого Міста.

Князівна прийняла мене радісно... Вона так погарнішала, що я аж застиг в замилуванні. Якщо ота, перша Дана, що її нині віддавали божеські почесті, була саме такою, то я не дивуюсь, що князь Властимил втратив голову... Я і сам би її втратив, аби був молодшим.

Я спитав, чи є новини від брата. Дана мовила, що новини є, і то радісні... Хоча обидва засланці і настраждалися в тому Неззі, однак вони вже на дорозі додому... Завдяки милостям імператриці... Дана зморщила носик... Видно було, що вона незадоволена поведінкою брата., але рада, що він повертається.

- Я його трохи підтримувала, - стиха оповідала вона, - ми мали зв’язок... Але ж Вогнедан закрився від мене, ще тоді, коли він... коли його...

Видно було, що дівчина ледве стримує сльози... Стримала... Недарма вона була сестрою Чорногорського князя.

-Він кличе мене дуже зрідка, - говорила дівчина, - до речі, я стала чути й Мечислава... Руженич нині постійно зі мною спілкується... Він так радіє цьому... Як дитина.... Бідний мій Дракончик...

Вогнедан та його приятель прибули наступного тижня. Худі і виснажені... Неззька фортеця виявилася просто тюрмою... Над обома шляхтичами постійно знущались. Я думаю, тут не обійшлося без грошей пана Короната, який всмерть розсварився з батечком. Імператор загрозив князю Ріфіну стратою і загладою роду за оті папери, що йому показала дружина, ясна річ, без останнього листа... Але ж бідолашний Іркан був трохи не в собі... Наступного дня на нього накотила пристрасть до молитовного покаяння, і він пустив плазом усі державні справи. Пану Ріфіну тим часом вдалося умаслити розгнівану Альдону, і запевнити її, що папери підроблено. Однак, про листа княжича Короната Альдона не забула, і пан Коронат відправився до свого маєтку в Пеллі... А звідти до Срегії та Неззу було не так вже і далеко...

Вогнедана приковували до стіни ланцюгом... Слід від нашийника не зійшов і досі. Мечислава тримали у важких кайданах, в холоді та сирості... Юнак страхітливо кашляв... Найгіршою його мукою було те, що супроводжував його до Неззу, і став там його наглядачем не хто інший, як Кеян-Шордон Шрежін, погань на службі в Астеонських князів... Друзів розділили першого ж дня... Вогнедан пробував співати, аби подати приятелеві який-то знак... За це, здається, на нього і вдягли нашийник... Аби вони не навчились перемовлятися подумки, друзям прийшлося б зовсім зле... У Мечислава ця здібність прокинулася вже у в’язниці.

Я, ясна річ, вдостоївся прийому у князя Чорногорського. Вогнедан згадав мене... Тихий ніжний усміх освітив змучене лице.

- Страшний я тоді був, еге ж? - спитав, - і як ви не боялися зі мною їхати?

- Але ж, мій княже, - сказав я, - я таки боявся. Тільки не за себе...

- Вогнедан, пане Білозіре, - мовив юнак, - для родичів я - Вогнедан... А оце ось - пан Мечислав Ведангський... Мій найкращий приятель і Дракон-охоронець...

- Погано я тебе беріг, - буркнув Руженич.

- Як виходило, - всміхнувся чорногорець, - без тебе я б зовсім пропав...

Вогнедан про свої муки і про життя-буття у Неззі помовчував. Він взагалі був неговірким, як і його батько Воїн... Зате Мечислав був просто скарбницею чорного гумору... Він умів так оповісти, що хотілося сміятися крізь сльози.

-Ото одного разу, - починав він з селянською хитринкою в голосі, - на пана Шрежіна, який мене там доглядав, накотило яке-то божевілля... Ну, чи можна розумною назвати людину, котра в’язня хоче співати навчити... А ще й пісня яка... «Хай Бог береже Імператора трон»

Я, звісно, відповідаю чемно: «Пане Шрежін, мені від самого дитинства вухо понівечено, тому я глухуватий і співати не вмію... Тим більше - такої чудової пісні... Коли я чую того славня, то ноги самі стають струнко, руки... правда вони нині в залізі, але так і хочуть вирівнятись по швах, а з голови вітер видуває все, що в ній було... А оскільки там було небагато...»

Тут, на цьому місці, пан Шрежін чомусь починає пінитись і кричить: «Сучий сину, роздягайся наголо». Я йому знов-таки відповідаю чемно: «Пане Шрежін, але ж у мене руки й ноги у кайданках, я не можу роздягнутись»

Тут пан Шрежін кличе собі на допомогу ще трьох лобурів... Я говорю: «Пане Шрежін, я хоч і князь, але з мене досить одного лакея»

Тут ці опришки сяк-так стягують з мене оті лахи, що нам у в’язниці видали, та ще й дають мені по пиці. Я говорю: «Годні панове, легше махайте руками, бо і я можу махнути...»

Ну, так, трошки махнув... Зовсім легенько... Отямився у карцері... А карцер у них надворі... От скажіть мені, де таке написано, аби карцера робили не у льосі? Неподобство... Треба речі називати своїми іменами... Ті ледачі тварини поставили посеред в’язничного двору клітку і чомусь назвали її карцером...

Я вже давно перестав сміятись... Вогнедан усміхався все тим же ніжним усміхом, якого я у нього до того не знав.

- Сиджу я ото, - тягнув далі Мечислав, - голий на морозі... Воно, морозу великого немає - дощик... Тоді сніжок полетів... Красиво... Холоднувато тільки. Раптом дивлюся - двором іде панна... Справжня панна, під парасолькою. А я тут, пробачте, без штанів... «Ясна панно, - говорю, - коли підійшла поближче, - перепрошую за моє казна що, але у бідного дворянина забрали останню одежину. Тому не можу привітати панну двірським уклоном...»

Бідолашна панна трохи перелякалася, але тоді навіть ближче підійшла... «В чому ваша провина?»- питає...

Дивлюся я, а панна страшна, як смертний гріх... Як раз мені під пару... Ніс картоплею, щоки як подушки... Постать... ні, краще промовчу... Бідолашка...

«Панно, - відповідаю з усією щирістю, - мене запроторили до цієї буди, за те, що не вмію співати»

Панна позітхала біля мене і подалася геть... Дивлюся - несе якогось шалика, ще яке-то шмаття... Стало мені тепліше трошки... Панна ще й булку принесла... Я вже два дні нічого не їв - відбував ще одне покарання.

Поїв я - легше стало... Сиджу, міркую - що це за панна... Видно, якогось військового дочка, а може й начільника в’язниці, раз так скрізь вільно ходить...

Коли дивлюсь - що за дивина... Ведуть брата Вогнедана... Щоправда у штанях - його роздягати побоялися... «Хвала Богам, - міркую, - а то тут панночки ходять...»

Тут, неподалік моєї клітки стовп стояв... Оце там вони брата й залишили... Одежі на ньому - оті штани, та ще нашийник з ланцюгом... А, брешу, він теж був у браслетах...

«Брате Вогнедане, - питаю, - а ти що накоїв?» «Я, - каже. - голос подавав, тебе викликав... Заспівав чорногорської, так сказали, що тут тільки собаки виють... Ну, й посадовили мене на ланцюг»

Тут знову моя панночка йде, несе глечик молока і ще чогось... Я до неї з усією ввічливістю: «Ясна панно, я вже ситий і зігрітий, а поможіть - но моєму братові...» «А брат же ваш що накоїв? - питає панночка, а сама все на Вогнедана поглядає... «Ой, - думаю, - не бачити мені більше молока і булок...» «Ясна панно, - кажу щиру правду, - оце брата прикували до стовпа за те, що дуже добре співає...»

Панночка подумала, тоді пішла до Вогнедана... Напоїла його молочком, присіла поруч... Чую, він їй щось наспівує... По-нашому... Тоді почали вже вдвох... Панночка слова так смішно вимовляє... Брат її виправляє та ніжно так... «Ой, - думаю, - що ж це в світі коїться... Одна дівка на мою пику ніжно глянула - і ту одбили»

Тут на двір вивалюються Шрежін і компанія... А вони, виявляється, снідали... Добре снідали... Довго... А варти біля нас не було - куди б ми з такої біди поділися...

Як побачив Шрежін на мені оті шалики - обімлів... А Вогнедана з панною він ще за кліткою не розгледів... Кричить, ногами тупотить... Допитується, хто приніс... Коли біжить моя панночка... Червона, наче корогва моанська... І як напалася на того Шрежіна... «Я, - кричить, - все батькові доповім! Що то є - карати людей за те, що вони співати не вміють... Або вміють дуже добре»

«Баронесо, - лепече Шрежін, - та ми... та я... та це ж хетанські дикуни, їх тільки й тримати на ланцюгу!» «Нічого й знати не хочу! - кричить баронеса, - зараз же відведіть шляхтичів до їхнього помешкання і віддайте їм одежу»

«Штани, ясна панно, - кажу, - хай віддадуть зараз же, бо мені перед вами й підвестися соромно»

Ну, одним словом, нам не тільки одіж повернули, але й познімали оте залізо... До того брат постійно у тому нашийнику перебував, та ще й в наручниках, а я також мав брязкальця такі, що ходив ледве-ледве... Шрежін лише жалкував, що язика мені не міг взяти в кайданки... Ну то вже зась - такого ще не вигадали.

Баронеса, як нас відпускали - плакала... Не знаю, чи за мною, чи за Вогнеданом... А гарно вміти добре співати...

Вогнедан засміявся, видно пригадавши баронесу... Мечислав глянув на мене і звів брову

-Оце, - сказав - насмішив родича до сліз... Та аби ви тільки побачили ту панну, так самі б попросилися до клітки...

Я часто заходив до замку... Аж поки обоє друзів не відбули до Чорногори. Підлікуватися гірським повітрям. З ними поїхала Дана, взявши з собою обох моїх лоянців. А до мене, як завжди раптово, заявився Ольг...

- Як справи, синку? – спитав він весело, - відпочив?

- Та вже ж, - одмовив я, - ледве віддихався… Дуже вже мені впеклися моанські злодії…

- Однак, - мовив батько з легкою насмішкою, - останнього разу я бачив в твоєму ліжку таку…е… маруху

- Ну не всім же, - відповів я з належною повагою, - кохати пані шляхетного уродження… Я можу тільки заздрити… І вам, і Вогнедану… До речі, про баронесу з Неззу Мечислав вигадав, чи там справді було щось таке?

- Та було, - розсміявся Ольг, - баронеса Гровтіна, дочка Неззького воєводи, і досі пише їм ніжні послання… Обом… Навіть приїхати збирається. Веданг мовив, що втече у гори… А Вогнедан завжди занадто ласкавий з панночками… Навіть якщо вони схожі на моанську ріпу. Любить він жіноцтво, що є то є… А для тебе, синку, у мене є доручення…

- Слухаю, зверхнику! – озвався я по-військовому.

- Поїдеш до Радину, - сказав Ольг, - там дуже складні обставини…

Обставини були такими…Радин, колишнє оборонне місто Ведангу, нині було заселено частково моанцями, а частково моозцями, що сповідували кілені-мейдизм…Моозці до моанського вторгнення всі були кіленарами… Нині їх утискував моанський Духовний Суд, чого частина з них і перебралася до Радину, в надії, що в такій глушині про них забудуть. Окрім того, там, ясна річ проживали ельберійці, більшість яких була потаємними язичниками.

Між трьома громадами нині йшла глуха ворожнеча… «Чисті мейдисти» нападалися на кіленарів, ті на них, і обидві підозрювали місцевих уродженців у відвіданні капищ… Кожного церковного свята траплялася якась бійка. А якщо якийсь південець чомусь пропускав службу чи сповідь, то доноси на нього писали і ті, і інші…

Нещодавно по Радину пішли чутки про існування у місті ще й громади дияволопоклонників… Оце тобі голос… Бідолашному місту не вистачало лише цього. Священики обох сповідань дружно звинуватили в опорядженні темних служб «поган –хетанців»… На додачу, в місті почали зникати люди… Кілька чоловік пропало без вісти, і їх так і не віднайшли.

Ольг боявся, що у Радині може повторитися Зеліборська різанина, яка сталася десь з півстоліття тому… Тоді теж усі почали говорити про якихось прихильників Чорнобога з місцевих язичників. Закінчилося все масовою різаниною рекомих поган… Людей убивали навіть за візерунки на сорочках…

Батько вважав, що Зеліборські вбивства були влаштовані «тайняками». Аби залякати місцевий люд і пересварити його з прийшлими. Ну, й «зачистити» Зелібор… Нині, в стольному місті Зелемінського князівства ельберійців жило дуже мало… Все більше – зайди та дженджики.

Завдання моє полягало ось у чому. В Радині проживала певна «сіра тінь» - місцевий кравець. Звали його Злотко Дубовик. І ось він, через міського аптекаря, моозця Лефта Строніна, отримав певну пропозицію… Прийняти участь у диявольському служінні, котре мало відбутися під час місячної повні.

Злотко був відважною людиною, до того ж пам'ятав про Зелібор… На збіговисько він прийшов… За його словами, дияволопоклонники провели свою доволі таки огидну службу, а тоді почали злягатися одне з одним. Багато було шляхти, при чому й жінок… Більшість – у масках… Декого Злотко пізнав навіть у такому вигляді. Про все це він написав зашифрований звіт, і поклав його в умовленому місці.

Ольг, до рук якого передали оцю записку, захотів особисто зустрітися зі Злотком… Але кравець щез… Дружина й діти не знали, що й діяти. Їм чоловік ні про що не розповідав… За жінчиними словами до Злотка прийшов аптекар, вони вийшли вдвох, і після того вона вже не бачила милого ні живим, ні мертвим. Відтоді минув вже трохи не місяць.

Отже, я мав потрусити пана Лефта щодо місця збору рекомих дияволопоклонників. До помочі Ольг виділив мені напарника.

В парі я вже давно не працював. Першим і останнім моїм напарником був Сокіл Птаха. Я вже звик до образу «самотнього вовка» і тому мовив до батька незадоволено:

- Для чого мені напарник? Сам упораюсь…

- Вчися працювати вдвох, - відтяв Ольг, - зазвичай «тіні» так і роблять. Це до Моани я тебе закинув самого, бо маю у війську обмежену кількість білявих здорованів. Твого підлеглого звуть Богодар Ставський. Живе він у Боговладі, у Сливовому передмісті. Шляхетський дім на вулиці Квітнучих Каштанів. Герб – журавель злітає у небо, а гасло… Просте гасло. «Дух не вмирає»

- Ставський…, - протягнув я, - десь я чув уже це прізвище…

- Я тобі за нього розповідав, - мовив Ольг, - це колишній джура чоррів з Моанської Вищої Військової Школи. Отой, котрого забрали туди разом з братом Богданом… Однокурсник нашого Вогнедана.

- Ольже, - вимовив я, - ви вербуєте до війська дітей!

- Хто сім літ провчився на чорру – той уже не дитя, - відповів батько, - отже, руна наказу нині – «Спис». Забирай хлопця і їдьте до Радину. Це його перша проба, тож будь суворим зверхником.

- А ви його перевірили? – спитав я, згадавши, як складав «іспити».

- Перевірив, - коротко одмовив Ольг, - разом з братом…

Я більше не допитувався, уявивши гидоту, яку міг влаштувати хлопцям «Князь «тіней»… Напевне, одного брата допитували перед очима іншого… Ох, Ольже… Ольже… А втім, потрапили ж саме в такі лещата Вогнедан з Мечиславом. Ні, кину все це… Кину… Опісля перемоги.

Двері дому Ставських мені відчинила покоївка. У давніх шляхетських родів, зазвичай, були родові й слуги… Це дівча, напевне, було з таких, бо стрельнуло в мене очима, а тоді присіло в низькому уклоні і спитало моанською огидно солодкавим голоском:

-Кого пан бажає бачити?

-Чи вдома пан Богодар Ставський? – відповів я не менше церемонно.

Дівчина присіла в уклоні, а тоді провела мене через передпокій до сходинок, що вели на другий поверх.

-Пан Богодар, - мовила, - у своїм покої. Прошу нагору…

Ой, яка ввічливість, мила дівчино… Тільки я ж не пихатий зайда і чудово бачу, як ти гидливо зморщила носика… Напевне, моанці нечасто відвідували дім Ставських.

Покоїк пана Богодара був весь заставлений книжковими шафами. Господар підвівся мені назустріч з пером у руці. Моє наметане око одразу відзначило велику долю дивної крові, що плинула в жилах юнака. Розріз очей, вуха, загострене донизу лице… Темно русяве волосся забране у хвіст. В карих очах – лагідна задума, що одразу ж змінилася зібраністю при моїй появі.

-Пан Богодар Ставський? – запитав я

-Так, вельмишановний…- озвався моанською юнак. Тепер він дивився прямо і твердо. Як сокіл перед битвою. Ще один ловчий птах Князя «тіней»… І щастить же батькові на юних фанатиків..

-Ешіор Керін, - сказав я, - маю до вас справу.

З других дверей, що вели, напевне до книгозбірні, виник ще один юнак зі старовинним сувоєм у руках. У цього й зовсім було лице ельфа… На вузькому обличчі похмурим вогнем палахкотіли зелені видовжені очі… Похмурість стосувалася мене. Це, напевне, і був молодший Ставський, Богдан.

Я примітив, що у старшого брата вуста потріскані і набряклі, а в кутику рота – доволі великий синець.. Богдан же мав довге садно на лівій щоці, а кісточки пальців на руці, якою він тримав сувій, були нещодавно розбиті в кров. Очевидячки, хлопці не далися так легко, як я тоді… Цікаво, хто їх перевіряв? Якщо знову ота трійця, непогано б, аби вони натовкли пики і Тархому, і Гориславу з Орлином.

- Дарине, - мовив Богдан ельберійською, - як здихаєшся цього моанського варвара, я маю до тебе справу.

- Гаразд, Данку, - відповів Богодар співуче, - зараз тільки дізнаюся якої нечисті потрібно цьому панку…

Богдан знову зник за дверима. Ріжниця між братами була зовсім невеликою. Щонайбільше рік…Тому їх, напевне, і записали на один курс моанської школи…

-Так я вас уважно слухаю, - знову звернувся до мене Богодар.

-Юначе, - мовив я ельберійською мовою, - взагалі-то нечемно ображати захожого гостя…

Ох, як він скинувся, цей юний Ставський… Одрухово прийняв оборонну стійку, аби захистити не стільки себе, скільки двері до книгозбірні. Я не став далі продовжувати оцей стан непевності. Хлопчина міг прийняти мене за «тайняка» і кинутись на мене. А в сусідній кімнаті – ще один такий же… безсмертний воїн. «Дух не вмирає…» Непогане гасло для роду…

Я видобув з кишені руну і поклав її на стіл. Богодар з хвилину дивився на неї непорозуміло, тоді відітхнув з таким полегшенням, що мені аж шкода стало свого дурного жарту.

- Слухаю, зверхнику! – чітко вимовив він.

- Слухаєш – це добре, - сказав я, - і для початку – відпровадь звідти брата.

- Він знає, - сказав юнак, - нас з ним разом…

- Чим менше він буде знати, - мовив я повчально, - тим менше зможе видати в разі чого. Послух, хлопче!

- Богдане! – гукнув юнак. Двері розчинилися. Юний ельф здивовано глянув на нас.

- Піди, - мовив старший, - до мами… Вона, нібито, тебе гукала.

Богдан пройшов до дверей і вийшов, ще раз озирнувшись на мене. Богодар рухом руки запросив мене сісти.

Я власне не очікував, - мовив вибачливо, - що ви будете…ну, таким…

-Моанським варваром, - підкинув я.

-Ну...так, - сказав хлопець сором’язливо, - я й не знав, що у війську «тіней» є... північани.

Отже його перевіряв не Тархом... А жаль...

Я коротко повторив хлопцю те, чого мене колись навчав Сокіл. Богодар вислухав все це наче одкровення святого Мейді... А втім, юнак напевне був язичником... Навіть якщо його і вводили колись у закон.

- Ви з братом навчалися разом з князем Чорногорським? - поцікавився я, коли молодий воїн підтвердив, що все зрозумів.

- А так, - озвався Богодар, - сім літ...

- Мені цікаво, - мовив я, - як вам вдалося протриматися стільки... І чому цього не вдавалося іншим?

- Чому ви про це спитали? - стиха озвався юнак.

- До тебе, - сказав я, - у мене був напарник, котрий загинув від руки брата - чорри...

- О, ні.., - аж жалібно мовив Богодар, - ми з Богданом завжди були заодно. Ми навіть збрехали, що ми двійнята, тільки несхожі. Тому нас і зачислили на один курс. Як вдалося? Завдяки Вогнедану... Він не давав нам... заснути. Боротися там - неможливо... Спершу борешся, потім - знесилюєшся, починаєш прикидатись, а потім...Потім це входить в розум і в душу. Починаєш вірити... Старші саме так... засинали. Начебто ще вчора щось в хлопцеві наше було, а потім - глип...Там занадто жорстоко...ламали. Нам пощастило - у нас весь час перед очима був Вогнедан. Незламна совість Ельберу... Навіть коли він прикидався - воно наче його не торкалося. І він ніколи не здавався... Лише раз він почав благати помилування... Не собі - Світляну. Був у нас такий приятель-квітанець. Але Світляна все одно забили до смерти. Вони називали це - відпрацьованим матеріялом...

- Досить, друже, - сказав я, дивлячись, як змінилось Богодарове лице, - не будемо про це. Отже - збирайся. Завтра їдемо до Радину. Богдану - ні півслова. Скажи, що варвар хотів спродати тобі коня... Поганого коня. Нечистокровного. А до Радину тобі потрібно їхати, бо ти отримав листа від приятеля...

- Але у мене немає приятелів в Радині, - жалібно сказав Богодар, - і Богдан про це знає. У нас взагалі нема друзів окрім князя і його родичів, та ще Зорика Лемпарта з Зелеміню...

- Оце тобі перше випробування, воїне, - сказав я, - придумай щось. Правдиво придумай.

*** До Радину ми дібралися без пригод під виглядом дженджиків. Найважче було привчити хлопця розмовляти зі мною моанською мовою. Богодар так зненавидів ту нещасну мову у військовій школі, що весь час кривився, наче кислиці їв. Говорив він, щоправда, чисто, з карбованою вимовою матінки-столиці. Добрі люди на нас дивилися скоса. Я на те уваги не звертав, а Богодарові трохи муляло.

Що робити з Лефтом Строніним я ще не знав. Можливостей було дві. Одна - заявитися до пана шанувальника Чорнобога у бойовому вбранні «тіней» і витягти з нього всі подробиці нічних розваг. Друга - відстежити пана Лефта до місця подій, а там діяти за обставинами.

Подумавши, я вирішив діяти за другим планом. Можливо пан Лефт є важливою особою серед місцевих чорнобожичів, і його відсутність буде поміченою Ми з Богодаром встановили за аптекою щонічний нагляд. Місяць якраз був уповні, тож ми сподівалися, що аптекар відвідає своє зібрання найближчим часом.

Передчуття наші справдилися. Біля аптеки ми чатували, зодягнені як для бою. Діти ночі... Чорний одяг і провалля замість облич... Пан Лефт вийшов з дому десь близько півночі і швидко подався вулицею. Ясна річ, ми пішли за ним.

Військова виучка чорри давалася в Богодарові взнаки. Принаймні, я не мав з ним клопоту, щодо того як ховатися і де зупинятися. Аптекар привів нас за місто в якийсь яр, з тих, що їх у Веданзі сотні. Чимось мені цей яр нагадав Чортів Яр неподалік Гнізда Драконів.

Поволі збиралися люди. Більшість з них ломилася крізь кущі як стадо корів. Лунали голоси і чоловічі і жіночі. Переважала моанська мова у місцевому протяглому виконанні.. Чулася і моозька вимова, але набагато рідше.

Ми з Богодаром рухалися так, щоб зостатися непоміченими і опинитися поза натовпом. Люди сходилися від міста, так що зробити це було легко. Згодом почало утворюватися коло навкруги вивернутого з корінням сухого пня . Навпроти цього пня, але поза колом самотньо стояла велетенська суха верба. На її нижніх гілках хтось акуратно розвішав черепи. Тваринячі, наскільки я міг розгледіти у миготливому світлі смолоскипів...Вирахувавши слушну мить, ми видряпалися на цю вербу і почали спостерігати за натовпом. Люду було - десь близько сотні... Досить багато вбраного люду. Пані у масках, деякі панове теж... Закортіло полоскотати нерви? Я не те щоби не вірив в існування диявола, навіть жриця Вербена допускала, що Чорнобог існує для підтримання рівноваги Всесвіту... Але на що сподіваються ці панки? На те, що нечисть їх осипле золотом?

Раптом щось тріснуло, звідкись повалив дим. Потягло сіркою... Однак... На селюків та ремісників це могло справити враження, але ж тут, здається, зібралася шляхта. Біля верби хтозна звідки виникла постать у червоному. Багряний плащ з каптуром... Багряна ж маска... Навіть рукавички червоні... Я очікував чогось подібного, але все-таки проґавив, де ховався головний лицедій. Засвистіла сопілка. Мелодія була простенькою, але морочливою. Якась жінка вибігла на середину кола, скинула плаща і зосталася нагою. Але у масці. Під оцю сопілку вона почала виробляти зі своїм тілом таке, що мені закортіло плюнути і щезнути звідси. Це навіть спокусливо не було - це було огидно. Наприкінці пані у масці вляглася на отой здоровенний пень, і лицедій у червоному почав відправу, використовуючи цю жіночку замість вівтаря.

Відправа трохи нагадувала мейдистську, але навиворіт... З людьми коїлося щось неймовірне. В прохолодному нічному повітрі наче хилитався незримий стовп суміші захвату, страху, надії, ще чогось... Жінки почали скидати з себе вбрання... Хтось уже трохи не вив на місяць... Що це? Який-то загальний вплив на розум? Але на мене це чомусь не діє... На Богодара, нібито, теж, юнак принишк поруч і уважно роздивлявся натовп.

-Взагалі-то це справа для моанського Духовного Суду, - прошепотів він до мене, - що тут робити нам?

-Стеж за жерцем, - відповів я, - будемо опісля брати...

Коли істерія стала загальною, двоє замаскованих людей виштовхнули на середину кола третього. З мішком на голові. Дівка тим часом підхопилася і принишкла біля ніг чоловіка в червоному.

З жертви зідрали мішок і міцно прикрутили її мотуззям до того самого пня. Однак... Я швидше очікував побачити в цій доволі страшненькій ролі молоду дівчину, або дитину. Та померти во славу темряви мав чоловік. Ще молодий, років тридцяти... У нього було лице південця. Змучене лице. Очі повні розпачу... Рота зав’язано ганчіркою... Гаптована сорочка роздерта на грудях...

Богодар торкнувся моєї руки. Я й без того розумів, що треба щось робити. Помічники вже подали замаскованому жерцеві ритуального списа з довгим лезом. Я побачив, що один з них - пан аптекар... Пізнав паскуду навіть під машкарою, по одежі. Все цікавіше й цікавіше... І тут у мене виник план. Я прошипів на вухо Богодарові кілька слів, і той порозуміло кивнув.

Чоловік у червоному тим часом узяв списа і почав закликати Тьму. Я вийняв з нарукавника метавку... Хай пробачить мене бідолашний радинець, якого притягли сюди на забій, але я мушу ще трохи вичекати.

І от коли той кривавий блазень змахнув списом, я змахнув рукою. Хай боронять нас усіх Боги, а особливо того радинця... Я влучив... Метавка знесла убивці пів черепа. Він поволі почав завалюватися назад, не випускаючи з руки списа.

Мелодія сопілки урвалася. Передній ряд глядачів подався назад. Хтось з жінок заверещав страшним голосом... Видовисько дійсно було... Одним словом - повна відсутність краси і гармонії.

Цієї хвилини ми з Богодаром одночасно зіскочили з дерева просто до кола. Проробили ми це так - пройшли по розлогих гілках верби до отого місця, де були прибиті черепи. І стрибнули... У Богодара це вийшло набагато граційніше, ніж у мене... Кров дивних... Що поробиш.

-Отакою мусить бути жертва! - гаркнув я на повний голос... Ой, що ж тут сталося... Ті глядачі, перед якими ми так несподівано виникли, сахнулися назад і наштовхнулися на стовбур цієї самої верби. Дехто перечепився об коріння і впав. Знявся вереск, цього разу верещали і чоловіки.

-Жалюгідні пси, ви насмілилися кликати Тьму? - не менш зловісно продзвенів Богодарів голос, - Вона прийшла... Схиліться перед володарем!

-Мамо! - заверещав хтось, - Рятуймося!

-Бери аптекаря! - кинув я Богодару. Ми вже йшли до жертовника... Обидва помічники жерця застигли наче прибиті громом. Ще одна метавка, кинута мною, позбавила життя того, що стояв зліва. Аптекар упав на траву і намагався порачкувати геть. Богодар вдарив його ногою, а потім придавив до землі.

Натовп тим часом розбігався у напрямку міста, нівечачи одне одного. На траві лишилося кілька непорушних тіл... Чи-то придушені, чи-то мертві. Гаразд... Я їм не лікар. Дівка, котра служила живим вівтарем, лежала непритомна тут-таки, біля пня з прив’язаною жертвою.

Я вийняв ганчірку з рота приреченого. Той жадібно втягнув в себе повітря і заплакав.

- Все скінчилося, пане Злотко, - мовив я заспокійливо.

- О, ні, - прошепотів прив’язаний, - на це я не сподівався... Як ви здогадалися? Як...

- Нас прислав Князь «тіней», - сказав я, творячи ще одну легенду, - лежіть спокійно, я переріжу мотуззя.

Визволивши Дубовика, ми взялися за аптекаря. Того, що хтось повернеться, ми не боялися - радинські дияволопоклонники ще довго боятимуться вийти вночі на вулицю навіть до вітру. Я дуже з ним не панькався, пустивши в хід свої лоянські знання больових точок... Моозець швиденько втямив, що ми не чорти... Тому, що сам був «тайняком». Наша раптова поява ошелешила його, та й тільки.

Інші двоє лицедіїв були прислані сюди князем Фотіном Зелемінським. Аптекар не знав, чи Фотін працює на пана Гаратто, а чи діє по власній волі. Та уся диявольська трійця отримала з Моани наказ сприяти князю Зелеміню в його задумах. А задум був саме таким, як і передбачав Ольг. Коли напруга в місті дійде до краю, нацькувати прийшлий люд на ельберійців. І провести зачистку Радину. Радин знаходився трохи не на межі, що відділяла землі князя Фотіна від Радинського воєводства. Напевне, князь Зелеміню хотів отримати ще й Радинське намісництво і підготовляв собі ґрунт.

Коли моозець розказав усе, я нахилився і висмикнув списа з мертвої руки «тайняка» в червоному. Пан Лефт зрозумів...

-Стривайте, - сказав він, - давайте домовимось...

Богодар якраз тримав сучого сина за скручені руки. Ми зв’язали моозця тією ж мотузкою, якою було прив’язано Дубовика.

-Домовимось? - перепитав я, - про що?

-Про викуп, - сказав Лефт, - у мене є гроші...

-«Тіні» не беруть полонених, - сказав я, - а на гроші твої мені начхати... Ти служив дияволу - іди до нього. Набік, воїне!

Богодар відступився набік, і я ударив «тайняка» списом під серце. Злотко, в своїй роздертій вишиванці, понуро спостерігав за стратою.

-Боги, - сказав, - та я ж знав його з дитинства... Сусідами були.... Я думав, це у нього щось у голові замакітрилось з дияволопоклонством оцим... Умовляв покинути... А бач...

-Де вони вас тримали стільки часу? - спитав я.

-У пивниці «Синій кухоль», - відповів Злотко, - у льосі. Хазяїн, наскільки я зрозумів - теж їхня людина...

-Ніч ще не закінчилася, - мовив я до Богодара, - навідаємося до «Синього Кухля». Пивка випити...

Внаслідок наших відвідин «Синій кухоль» згорів на попіл... Разом з господарем... Совість? Я вже давно про неї не згадував... Війна війною.

Богодар для першого разу тримався добре. Я трохи потерпав за нього - моя-то перша справа не була такою кривавою, та й до того ж я тоді вже пройшов і вогні і води... Та й було мені того часу не вісімнадцять літ. Хоча всю брудну роботу зробив я, хлопця все це могло, м’яко кажучи, вразити. Тому, вже коли ми побачили здалеку Боговладу, я призупинив коня і спитав:

-Ну що, воїне? Розчарувався?

-Ні, - спокійно відповів Ставський, - мене попереджено, що це не лицарський двобій. Зрештою, мене навчали в школі чоррів, а не в закладі для шляхетних панянок.

-Тим краще, - одмовив я, ледь ошелешений таким непробивним спокоєм. Подальші мої пригоди разом з Богодаром довели, що спокій цей порушити важко. Я лише один раз бачив його розхвильованим - коли він стояв на колінах біля ложа зраненого Вогнедана і весь трусився, наче в лихоманці. Але чому я дивуюсь... Вогнедан був для нього всім... І є всім... Де ти зараз, Дарине?

З Богодаром я працював доволі довго…. Не буду тут перелічувати усі ті завдання, що ми їх виконували для Князя «тіней». Власне кажучи, нічого особливо цікавого в тих завданнях не було. Все те саме… Папери, залякування, шантаж…. Іноді доводилося і вбивати… А потім ми таки вклепались… Винен був я – занадто вірив у свою щасливу зірку.

Сталося це в Ішторні. В сусідній з Моанією країні мені ще бувати не доводилось. Як я уже колись згадував, той, давній Ельбер весь час ворогував з Ішторном через віру і спільні кордони. Згодом цю ворожнечу успадкувала Велика і Могутня... Всі пільги чорногорцям, як імперським прикордонникам і стражам перевалів, пояснювались ішторнійською загрозою.

Ішторнйіці були дуже цікавим народом…Свого часу вони сотворили Імперію, першу на Західних Землях, задавивши десь із вісім незалежних держав півострова. Але, коли надумали рушити за Чорні гори, то наштовхнулися на Ельбер та його захисників. Війни, якщо довіряти стародавнім сувоям, точилися століттями. З перервами на мирний термін, звісна річ.

Отримавши від ельберійців відкоша, Ішторнійська Імперія рушила підкоряти моря. Її фльота і досі була трохи не найкращою в світі. До Ішторну було приєднано дванадцять великих островів з тубільним бронзовошкірим населенням. Тубільців, ясна річ, безжально винищували. Замість них ішторнійські панки скуповували у белатців «чорне дерево». Простіше – чорношкірих рабів. Згодом, під час громадянської війни в Лояні, на острови стали потрапляти і раби-лоянці родом з Побережжя.

Найбільше пощастило ішторнійцям з Ватейлою. Золоті копальні цього острова постачали Ішторну золото вже сім десятків літ. Тубільці, яких так і не вдалося перетворити на худобу, животіли десь у горах. На копальнях і в розлогих полях Ватейли працювали чорношкірі, або лоянці… Залежно від того, кому дісталося таке щастя.

У Ішторну теж був імператор. Але він не мав ніякої влади. Країною правило мейдистське духовенство, об’єднане в так званий Духовний Орден Святого Кілені. Його Командор і був справжнім правителем Ішторну.

У Великій Моанії Духовний Суд, коли хотів покарати тих, кого підозрювали в язичництві, або в єресі, уклінно звертався до Імператора, і той видавав наказ послати до місцевості, де жили підозрювані, роту чи дві моанських солдатиків. Військова команда сікла різками і винних і невинних, особливо не розбираючись, когось хапала і відправляла на перевиховання до північних монастирів, і на цьому боротьба з єресями трохи пригасала, аби розгорітися десь у іншому місці.

В Ішторні ж все було навпаки. Єретиків відловлювала сама церква, а тоді уклінно зверталася до Імператора Ішторну з проханням покарати винних. Спосіб покарання пропонував знов-таки Орден. Імператор затверджував вирок, винних і не дуже винних спалювали на вогнищі, а потім полювання починалося спочатку.

Послали нас до Ішторну ось чого… З деякої пори Ольг запідозрив, що начільник Таємної Служби Моани веде подвійну гру… Тобто одночасно працює на Ішторн… Більше того, моанський Верховний «тайняк», пан Аргат Гаратто нібито є ішторнійським шпигуном…

Пан Гаратто був перебіжчиком з Ішторну. Він зробив Імперії величезні послуги. Більше того – змінив віру, ставши з кіленара чистим мейдистом. Небіжчик Корог Перший довіряв цьому подвійному зраднику як самому собі. Цим і пояснюється те, що ішторнієць, займаючи таку небезпечну посаду (близько від володаря – близько від смерти, як-то говорили в Моанії), не тільки утримався на ній стільки років, а і перейшов у спадок до Іркана Шостого.

Ішторнієць на моанській службі знав про існування Ольгової Павутини. Не знав лише, чого домагається це утворення. Пан Гаратто був певен, що певне угрупування південців лаштує змову з метою зміни династії Яструбів та зведення на трон Імперії своєї людини з імператорською кров’ю в жилах.. Ціною мали стати всілякі пільги для Моахетангу, наприклад – звільнення селян від кріпацтва, обмеження продажу земель Півдня північанам, повернення Квітану хутірської системи землеробства… Здогад про боротьбу за незалежність Ельберу пан Гаратто звісно мав, але відкинув його, як неправдоподібний. Для імперця, хоч ішторнійського, хоч моанського, боротьба за владу в одній окремо взятій провінції, коли є можливість захопити трон Моани, не мала ніякого сенсу. Головний «тайняк» вважав, що націоналістів змовники використовують як зброю, а тоді знищать по використанні.

Все це Ольг винюшив ріжними шляхами. Деякі здогади він сам підкидав «тайнякам» - нехай помудрують. Багато чого підтвердили Вогнедан з Мечиславом, котрим довелося в Цитаделі поспілкуватися з цим панком. Гаратто недаремно допитувався у Вогнедана про напівкровного принца. Саме Генда, котрий, незважаючи на незаконне уродження, мав великий вплив на моанськокультурних південців, ішторнієць і бачив на чолі змови. Більше того, один час він підозрював, що Князем «тіней» є саме Генд, або хтось з його оточення.

Вогнедан витерпів муки, нічого не сказавши і не підписавши. Нічого Гаратто не домігся і від Веданга окрім чорної лайки. Але пан ішторнієць нині мав новий привід для роздумів. Князь Чорногорський був ще одним претендентом на трон Моани в разі загибелі династії. Він мав в жилах імператорську кров, був високого походження, законно народжений, принаймні за паперами, і явно щось приховував. Пан Гаратто дуже жалкував, що Астеони поспішили оголосити день страти.. В цьому Вогнедану пощастило, інакше б його понівечили, або й замучили на смерть.

Третім претендентом, котрий народився на Півдні, і вів якусь свою гру, був князь Фотін Зелемінський. З ним Гаратто мав свої справи, навіть допомагав винищувати в зелемінцях ворохобний дух, але і придивлявся за ним. Про всяк випадок – раптом щось.

Якби Ольг добув докази подвійної гри свого давнього ворога, він міг би набагато полегшити життя і собі, і іншим. Тримати в руках моанську таємну службу через її начільника – це ж була мрія кожного Князя «тіней»

І от ми з Богодаром отримали наказ їхати до Ішторну. Їхати не торговим шляхом через перевали, а морським - більш довгим, зате більш безпечним. Що ми й виконали... Добулися до квітанського Побережжя і у порту Бронута сіли на белатський бриг, капітан якого погодився доставити до Ішторну двох паломників-кіленарів з Радину.

З ішторнійського порту, який звався Агдено, ми вирушили до Габідени, стольного міста Ішторну. Їхали ми не поспішаючи, як-то і личить паломникам, зупинялися в кожному місті, заходили до храмів... Храми там були - наче музика, застигла у камені... Богодар простоював у німому захоплені перед різьбленими з каменю квітами, котрі прикрашали колони храму Святого Іргата у містечку Сагаді... У юнака на обличчі малювався такий захват, що поштиві молільниці у чорному вбранні дивилися на нього з пошаною. Двічі в дорозі нас зупиняла місцева варта, але папери у нас були залізні. І вартові віддавали галябардою честь двом шляхтичам-одновірцям з сусідньої країни, котрі, користуючись перемир’ям, відвідали місця, куди дібрався з проповіддю Святий Кілені. Паломники, до валки яких ми пристали потім, нас навіть жаліли - як це ми, бідолахи, скніємо межи єретиками, - розпитували за стан кіленарських храмів у Моанії... Я оповідав тільки щиру правду, згадував за переслідування кіленарів у Моозі, оповідав про страхітливих радинських дияволопоклонників, котрі вільно розгулюють містом... Жінки охали і затулялися мантильками... Ішторнійки, до речі, дуже вродливі... Палко моляться, але і палко... Добре, промовчу...

Дорогою я повторював у пам’яті відомості про пана Гаратто, передані мені Ольгом через Горислава. Перебіжчик походив з давнього шляхетського роду. Один з Гаратто, Іргат, навіть був свого часу Командором Ордену. Час цей співпав з падінням Ельберу.У «Безіменному сувої» прямо говорилося, що саме пан Іргат Гаратто прискорив загибель Дивного Краю, ударивши в спину гинучій країні. Там же натякалося, що пан Іргат Гаратто вів якісь таємні перемовини з Повелителем Вогнеданом, пропонуючи навіть військового союза. Умова була одна - введення у мейдистський закон всього населення країни. Першим прийняти нову віру мав сам правитель. Я уявив собі того Вогнедана, риси якого вже злилися в моїй пам’яті з рисами його нащадка... Як він поволі підводить на посланника Ордену свої неймовірно сині очі і говорить протягло: «Віра, мостивий пане, це не одежа, яку можна замінити іншою... В ній - моя душа, а душею я не торгую».

Отже, давній рід, видатні предки... Що ж сподвигло пана Аргата (дідько б побрав ці чужинецькі імена), втекти з рідного Ішторну? Як і пращури, Аргат Гаратто теж служив Ордену... Дослужився до сірого плаща... В Ордені був розподіл ступіней посвяти, дуже схожий на подібний у Павутині, тільки усе навпаки... Служителі нижчої посвяти вдостоювались чорного плаща, вищої -сірого, а найвищої - білого. Біле носив і сам командор... У «тіней» не було «білого війська», ми, південці, люди скромні, воюємо не в рукавичках, і розуміємо, що на чорному крові не видно, а в сірому тебе непомітно. А біле вбрання одягають наші рідні, коли «тінь» ступає на росяну траву біля дубового гаю потойбіччя.

Сам перебіжчик пояснював свого часу, що зрадити його змусила спричинена йому несправедливість. Нібито в Головну Канцелярію Ордену на нього поступив донос, в якому було сказано, що молодий ще тоді Гаратто схиляється до чистого мейдизму, а отже є єретиком. Під загрозою видимої смерти Гаратто змушений був утекти до сусідньої Моанії... Там він, нібито, почав вивчати те, в чому його звинувачено невинно, і увірував в істинність чистого мейдизму... Історія ніби й правдоподібна, але... Чому новонавернений пішов служити саме «тайняком»? Як йому вдалося за сім літ дослужитися до начільника Імператорської Таємної Служби? Його попередника імператор Корог наказав четвертувати на тому ж ешафоті, де хотіли стратити Вогнедана. Говорили, ніби це пан Гаратто «підсидів» свого зверхника... І протримався ж сучий син не багато, не мало - п’ятнадцять років... Трохи менше за самого Ольга...

Ольгові «тіні» давно вже нишпорили по Ішторну, вишукуючи щось на «моанського ката», так бо називали Гаратто в столиці. Остання «тінь» під виглядом дрібного вимагателя звела дружбу зі слугою дому Гаратто, що в Пагалуні. Слузі були запропоновані гроші, він начебто погодився, але... І він, і наша людина зникли без сліду.

Отже, ми мали бути дуже обережними. І спробувати потрусити в Габідені певного орденського писаря. Батько колись говорив, що найбільше відомостей могли дати якраз отакі дрібні чинуші. Писар, на якого нас націлили, працював колись під началом у Гаратто. Він, писар, тобто, і досі залишився «чорним плащем». Тобто продвинутися по службі не вийшло. На цього писаря вийшла «сіра тінь» з торговців, котра постійно проживала у Габідені. Ми мали «розговорити» писаря, а далі - діяти за обставинами.

Я до цього часу не знаю, чому нас там очікували... У писаря тобто... За півтора роки ув’язнення мав забагато часу, аби все це обдумати, але... Або бісові святенники опісля історії зі слугою, тримали під наглядом всіх людей, які мали щось спільне з паном Гаратто, або бойовик, котрий «розробляв» слугу зломився на допиті, або нас здала «сіра «тінь», по добрій волі, чи на тортурах - невідомо. Коли ми, нарешті, вибралися з орденської тюрми, Моанська Імперія тріщала по швах, і Ольгу було не до зачистки ішторнійського сліду. А потім пан Гаратто перестав цікавити вже не Князя «тіней», а Князя Данадільського, керівника зовнішньої розвідки та служби безпеки Ельберу одночасно. Це тоді мого батька найближчі родичі прозвали «Тінню Повелителя». Правильно прозвали - його й тоді ніхто не помічав, а як помічали - ставало запізно.

Писар мешкав у класичному будиночку в ішторнійському стилі. З внутрішнім двориком, оточеним кам’яним муром. Я мав прийти до цього пана начебто від імені певного моанського дворянина, у якого Гаратто закатував на смерть брата. Моя «моанська пика» якраз тут знову мала стати мені в пригоді. Богодар мусив очікувати на мене на вулиці, стежачи за перехожими і, в разі чого, подати умовлений сигнал.

Та не так сталося, як гадалося... Напевне, нас запримітили ще в заїзді. «Хвоста» я не примітив, але ж слуги Ордену усі геть у отих плащах з каптурами... Чорні, сірі, білі... І у Габідені їх повно... Міг і пропустити щось...

Я постукав кільцем у двері... Відчинив служка у звичайній одежі... «Пан писар, - сказав він, - у дворику»... Я туди й пішов...

У дворику була засідка... «Сірі плащі» Ордену. Я людина метка, але тут їх було забагато... Зброї при мені було - самі метавки... А в тисняві з них погана підмога. Однак я все таки зумів видряпатись на мур по виноградних ґратках. Ніхто не стріляв, і з цього я зробив висновок, що справи зовсім кепські.

Та ще гірше мені стало, коли я опинився на вулиці... Позад мене був спуск до Габі - тутешньої річки, а отже й надія врятуватись. А попереду - притиснутий до муру Богодар. Його тримали за руки аж четверо «сірих плащів». Камзол молодого боговладця був залляний кров’ю...

Ті ішторнійці, що гналися за мною, уже дряпалися на мур... Треба було щось робити. За неписаними законами війська «тіней» я мусив зоставити Богодара його долі. Доповісти про все - і забути... Забути юного воїна з ельфійськими очима і протяглим розважливим голосом... Повернутися додому... Забути..

Лице Сокола раптово стало перед очима... Лице воїна, котрий врятував мене колись, махнувши рукою на закони таємних воєн... Тут можна було хіба що померти разом з Богодаром. Але ж я - зверхник... Я не можу покинути хлопця цим катюгам... Самого, в чужім краю... А метавок вже немає жодної... А вороги вже поруч...

-Та тікайте ж! - вигукнув поранений, - будь ласка!

Оце «будь ласка» і добило мене. Я розвів руки, показуючи, що не маю зброї, і рушив просто до муру. Ззаду мене схопили, викручуючи руки, заламуючи їх назад...Сучі сини нарешті злізли з тої стінки... Що ж, навіть шахраям не завжди вдається сховати туза у рукаві...

-Легше, панове, - мовив я крізь зціплені зуби, - я не опираюсь...

*** Панове з Ордену мають слабкість до театральних видовищ... Принаймні, мені весь час здавалося, що ми з Богодаром потрапили всередину якоїсь дурнуватої вистави. Спершу нас везли у закритому повозі, попередньо ще й зав’язавши очі. На сидінні навпроти розмістилися двоє охоронців у сірих плащах, тому ми лише притислися одне до одного плечима і сиділи мовчки.

«Ослятя, - заговорила моя совість голосом сотника Крука, нарешті прокинувшись від довгої сплячки, - ти розумієш, що ти накоїв? Замість одного бойовика загинуть двоє... До того ж проти кожного з вас є зброя - друг, якого віддадуть на муки, аби другий не витримав і розказав усе..»

«Пане сотнику, - відповів я совісті з усією повагою, - а ви-то як опинилися серед стратенців, та ще й поруч з пораненим Явором? Ох, підозрюю я, що і у вас була подібна історія... Тож помовчте, і не труїть мені душу.»

З повозу нас висадили у якомусь дворі. Принаймні, я чув, як розчинялася брама, пропускаючи карету. Провели до помешкання... Довго водили якимись закапелками, врешті всадовили на лаву і зняли з очей пов’язки.

Льох з напівкруглим склепінням вікон не мав. На стінах горіли смолоскипи... Однак... Шкода витрат на свічки, чи що? Я кинув погляд на Богодара. Юнак був дуже блідим, але швидше ввід втрати крові, аніж від страху.

Тепер коло нас взялися поратися служки в чорних плащах... Ці плащі, як і у «сірих», мали каптури, що майже повністю закривали обличчя. Враження таке, ніби тебе оточили не люди, а духи. Нас розв’язали і наказали роздягтися... Я знизав плечима і скорився. Скинув одіж сам, тоді допоміг Богодару. Хлопця шпортонули у плече, напевне стилетом. Кров все ще йшла.

-Святі люди, - сказав я потульно, - затягніть людині чимось рану, він кров’ю сходить...

-Заснув би тихо, - прошепотів Богодар, - та й по всьому... Для чого... Для чого ви здалися, зверхнику?

-Мовчи, друже, - відповів я, - не нагадуй дурневі про дурість його.

Рану Богодару перев’язали. Опісля нам видали одіж - два рядняних мішки з прорізями для голови та рук. У цих лахах ми одразу стали схожими на грішників, що прагнуть покаяння. А тоді - відвели з одного льоху в інший. Якимись такими коридорами, що я, як не старався, але їх не запам’ятав. У нашій новій домівці ми віднайшли два дерев’яних тапчани, глек для води і глиняну миску. Укривал, очевидячки, в’язням не належало. Рівно, як кухлів та виделок а чи ложок. Помешкання ледве освітлювала самотня свічка.

-Ох і діра, - мовив я, коли за нами зачинилися двері, - але тримайся, Богодаре... Зрештою, ми не працюємо проти Ішторну, а отже маємо можливість виплутатись.

-Історія? - прошепотів Ставський.

-Та, що й на початку... Працюємо на приватну особу. Лягай, і спробуй відпочити. Ти блідий, як нервова панянка. Ще зомлієш.

Богодар покірно влігся на свій тапчан і заплющив очі. Я теж простягся на голих дошках, ще раз послав до біса власну совість і заснув.

Розбудили нас, досить нечемно розштовхавши. Свічка давно догоріла, а в цюпі на нас очікували служки в чорному. Нас вивели до коридору і повели в ріжні боки. Богодар тільки встиг кинути на мене останній погляд. Чи-то прощальний, чи-то докірливий.

Зайшовши до чергового льоху, я трохи здивувався, побачивши перед собою досить пристойне помешкання, скупо вмебльоване в столик червоного дерева та кілька стільців. Кілька хвилин я простояв, роздивляючись довкола, а тоді з-за завіси навпроти з’явилася людина в білому.

Чоловік поволі зняв каптура. У нього було лагідне старече обличчя, чимось мені знайоме.

-Пане Дастені? - раптом вихопилося у мене. Я-бо пізнав достойника.

-Доброго дня пане Керін, - відказав белатець, - я теж радий вас бачити. Сідайте.

-Свого часу ви мали через мене забагато клопоту, - мовив я, сівши на стілець, - до речі, я нещодавно бачив Роллу. Він все ще в Моані.

-Я знаю, - зітхнув Дастені, - небіж приречений жити на чужині. А що робите у Ішторні ви, пане Ешіоре?

-Власне, - відповів я, - роблю єдине, на що здатен. Я є найманцем.

-Убивця? - мовив старий з несмаком, - ви так добре володіли зброєю...

-Ні, - сказав я, - хоча, звісно я не святий. Але моя робота не в тому, аби згладжувати зі світу. Я маю дістати щось, що можна було б використати як зброю проти однієї людини.

-Шантаж, - мовив Дастені ще суворіше, - це навіть гидкіше за убивство.

-Ваша превелебність, - мовив я покаянно, - але ж маю я на щось жити. Людина, яку мені «замовили», є рідкісною паскудою. З її вини загинув брат чоловіка, який мене найняв. Отже я навіть допомагаю звершитися правосуддю.

-Ця людина - ішторнієць? - спитав старий.

-Так, - визнав я, - до того ж клієнт говорив, що цей ішторнієць є зрадником вітчизни і віри.

-До речі, - мовив Дастені, - а ви, пане Керін, якої віри?

-Мейдист, - мовив я, - просто мейдист. Мої папери, ясна річ, підроблено.

-Лжа перед Господом - найстрашніший гріх, - сказав белатець не гнівно, але якось відсторонено.

-Але я сподіваюся на милосердя Боже, - відмовив я у тому ж густі, - адже, аби грішників не прощали, тоді не було б сенсу вірити.

-Хто цей чоловік з вами? - продовжував допит белатець.

-Напарник, - сказав я, - моахетанець... До речі, я трохи здивований, побачивши вас тут... Ролла оповідав мені, що ви живете у Чорногорі.

-Я дійсно там жив, - мовив Дастені, - але сам попрохав про перевід. Я зрозумів, що мої зусилля марні. Тих людей треба лише винищити. Огнем та мечем!

-Отакої, - сказав я досить розгублено, - ви ж хотіли нести у гори мир та любов...

-Не може бути миру між світлом і тьмою, - сказав старий різко, - ви знаєте князя Чорногорського?

-Чув про нього, - відказав я, - навіть бачити доводилось. На ешафоті в Моані. Його ясновельможність ледве уникнув страти.

-Це син диявола, - сказав белатець, - той самий син диявола, про якого говорять наші писання.

-Я теж їх читав, - сказав я, оговтавшись, - здається там сказано, що прийде звір величний, прекрасний, наче ранкова зоря... І погляд його буде вогнем, а з вуст скрапуватиме отруєний мед... Пан Зельм Чорногорський дійсно досить милий з вигляду юнак, але щодо всього іншого...

-Ви його тільки бачили, а я говорив з ним, - мовив Дастені, - і не тільки з ним... Вся ця провінція - згусток темряви. Розкольники, до яких належите і ви, сину мій, є сліпими! Вони не бачать своєї погибелі.

-Пане Дастені, - сказав я лагідно, - вибачте мені... Можливо я дурень, але не вірю, що ворог усього живого у знаному світі втілився у хетанського шляхтича. Або, що її ясновельможність, покійна княгиня Варда - Конвалія, переспала, вибачте, з дияволом і народила від нього дитину... Я лише темний найманець і працюю за гроші... Але саме мій фах навчив мене бути недовірливим.

-В вас замало покори, - сказав Дастені спокійно.

-Це теж збитки мого фаху, - відповів я у тому ж тоні.

-Гаразд, - сказав Дастені, - повертайтесь до келії... І подумайте...

Отже, ота гидкуща камера тут зветься келією... Гаразд... Богодара, коли я повернувся, ще не було, а на столі горіла нова свічка. Я вже трохи й їсти захотів, але годуванням тут і не пахло. Для інших потреб я знайшов в куточку цебро, зробив свою справу і знову повалився на тапчан.

Через якийсь проміжок часу рипнули двері, і служки вштовхнули Богодара. Юнак зробив крок... Другий... Він йшов, наче сліпий, ледь похитуючись, аж поки не ткнувся у своє «ліжко».

Я підхопився на ноги, підійшов до Ставського і всадовив його на дошки.

- Богодаре, - мовив стиха, - що з тобою? Тебе били? Мучили? Кажи...

Юнак приник головою до мого плеча. Його тіло здригнулося, наче від болю.

-Пане зверхнику, - вимовив він тихо, - я зробив помилку...

Богодарові не пощастило так, як мені... Зрештою, він же не мав тут знайомих та ще й у високому чині. Допитував його «сірий». Почувши ту саму історію, що й Дастені, «сірий» мовив, що це ще не вся правда, і запропонував помолитися разом, а тоді покаятись.

Оскільки каятися Богодар не став, «сірий» запропонував йому пройти до сусіднього приміщення. Там двоє служок в чорному поралися біля ріжних нехороших знарядь. «Сірий» поволі оповідав юнаку як працюють усі ці пристосування, а служки виспівували хором: «Покайтеся!».

-Мені тут стало трохи...моторошно, - протягло говорив Богодар. - У мене дуже багата уява...і тому... Коли я знову мовив те саме, що і першого разу, мене підвели до... Там стіл такий... з коловоротами... Мені розказали, що можна так натягнути мотуззя, що руки й ноги не просто вийдуть, а будуть вирвані з суглобів... І попрохали покаятись... Я знову повторив те саме... Тоді «сірий» сказав: «Лягай...» Я ліг...

-Сам? - спитав я стиха і погладив його звислу руку.

-Авжеж, - прошепотів хлопець, - боротися не було сенсу... Там була охорона... А впиратись і верещати від страху... теж не було сенсу. Та й соромно. Вони мене прив’язали... Підійшло ще двоє служок, і вони взялися за коловороти... Вчотирьох... Я маму згадав... Брата... Вогнедана... Вас... За мить усе життя майнуло перед очима... І тут я і зробив помилку, зверхнику... Я почав читати відхідну молитву. Вголос...

-«Бог мій стріли на ворогів верже»? - спитав я. Ця відхідна читалася тоді, коли поруч не було нікого, хто міг би проводити воїна Ельберу в останній шлях.

Богодар кивнув.

-І в цей самий час, - зашепотів він знову, - зайшов хтось ще... Я молитву дочитав, дивлюся в стелю і чекаю... Довго чекав...

-Пси, - пробурмотів я, - ну, а потім?

-Зайшов тоді такий дідусь у білому, - вимовив Богодар, - він напевне зверхник... Я його побачив пізніше, коли мене відв’язали, і я сів... І той дідусь і питає ельберійською... З вимовою, щоправда, у нього поганенько... «Ви язичник?»... А я ж лежу, чекаю...В голові лише одне крутиться: «Бог мій воїнам - право і суд... І милостив є до хоробрих» «Так, - говорю, - а тепер починайте, і хай вас скарають Боги Ельберу...» Я не мусив такого казати, але я був трохи знервованим, знаєте... Минуло ще... не знаю, скільки часу... Коли мене одв’язали і відвели сюди.

Я прокрутив у голові те, що сталося... Власне, гроші потрібні усім, а язичникам тим більше... Нема нічого дивного, що один з них працює у гільдії найманців...

- Нічого страшного, - одмовив врешті, - щоправда отой дідусь, пан Дастені, не дуже полюбляє язичників. Але щодо нас - нема ніяких змін. Все так, як і раніше.

- Зверхнику, - якось жалібно мовив Богодар, - можна взяти вас за руку?

- Я можу навіть тебе обійняти, - мовив я заспокійливо, - і хай буде соромно тому, хто подумає щось погане. До речі, досить уже звати мене зверхником. Моє ім’я означає - Білий Ворон. Тож і зви мене Вороном.... Гаразд?

Богодар і досі не знав мого ельберійського імені. Я не хотів, аби у випадку, схожому на цей, прізвище Ольга Лелега було вписане у протоколи допитів.

-Гаразд, - протягнув юнак. Він уже потроху оклигував від смертної напруги, - тоді і ви звіть мене Дарином...

Дитяче ім’я, для найближчих... Цікаво, а Вогнедана як вони звали... Певне, Вогником...

-Добре, друже Дарин, - мовив я усміхнувшись. - а тепер спробуй виспатись. Воно допоможе...

-Добре, друже Ворон, - сказав хлопець вже бадьоріше.

Виспатися таки справді було потрібно. Підняли нас раненько... Принаймні - я мав таке відчуття. І повели на молитву. Їсти знову не дали... Я спробував пригадати, коли у кіленарів пости, заплутався і махнув рукою.

Опісля молитви нас таки погодували... Не знаю, навіть, що то було... Якась розмазня з варених овочів... Їсти довелося з однієї миски і руками... Запили ми все те водою з глека, і нас знову повели - цього разу на роботу.

Тут я трохи прибадьорився, бо вийшли ми до в’язничного дворика... Небо і сонце... Якби мені зараз запропонували змінити віру, я став би язичником... І простягнув би руки до сонечка... І дякував би йому просто за те, що воно існує... Та довго милуватися нам не дали. Показали в одному кутку дворика купу кам’яних жорен і звеліли перетягти все це у протилежний куток.

Коли ми вже добряче вхекались, нас знову повели на молитву... Тоді - знову у дворик... ті самі жорна ми мусили переносити вже назад... Обіду, я так зрозумів, у цьому закладі не подавали. Опісля роботи двоє служок у чорному ще з годину навчали нас основам кілені - мейдизму. Тоді відвели до камери, пробачте - келії, і нарешті нагодували рідкою кашею, яку нам з Дарином довелося пити нахильці. Служка в чорному забрав свічку, і ми полягали на оті свої дошки. А зранку все почалося спочатку...

Якщо я не збожеволів від такого релігійного виховання, то тільки завдяки Даринові... Скільки разів мені кортіло придушити хоч котрогось недолюдка у плащі... Дарин стримував мене. Я теж розумів, що це якась проба... Чи-то на витривалість, чи-то на лояльність... Але мої астеонські пращури-пірати так і під’южували мене зімкнути руки на горлі якогось милосердного брата. Кожного разу, коли на мене таке накочувало, Дарин опинявся поруч. Він наче відчував, коли я доходив до краю. А вечорами він оповідав...

Спершу я просто засинав під його співучу говірку. Потім став слухати... Уривки з прочитаних книг... Описи якихось гарних місць... Словесні портрети красунь прадавнього Ельберу з заборонених Імперією сувоїв... «Останнє зайве» - скажете ви? Та ні, від голоду і дурної праці ми так охляли, що могли собі дозволити вільно згадувати про гарних панночок без зайвої напруги для організму.

Я говорити не дуже вмів... Але теж взявся оповідати. Про Лоян Небесний з його величними храмами і жорстокою знаттю... Про битви, про мого князя Лянь, котрий нині займав Високе Сидіння лоянських імператорів... Про «сотника» Немлінь... Про храм у джунглях, в якому діва з ликом дивної тримає у долонях кулю-планету...

Одного разу ми добре попали з отими розмовами... Вірніше - з піснями. Я потім Мечислава довго згадував, з його байками... Якраз по його і вийшло - запроторили нас до карцеру, за те, що добре співали.

Я підозрював, що нас підслуховують. Принаймні, Дастені знав ельберійську, а якщо такому високому достойникові не личить сидіти десь біля «вуха» у стіні, то він міг знайти товмача... Тому ми з Дарином намагалися говорити так - ні про що... А які розмови можуть бути у двох чоловіків? Битви, вино і, як чорногорці говорять, кобіти... Тобто - панни.... Щастя ще, що Дарин так багато читав, і поки ми дійшли до якихось справдешніх панночок, а не тих, котрі жили сотні років тому, минуло досить багато часу.

І от одного разу, коли мені було якось особливо тоскно, я оповів Дарину, звісно, не називаючи імен, як кохав дівчину - дивну, як скривдив її, як покинув... І як тепер соромлюся її навідати, хоча вона давно вже чужа дружина, і мати не моїх синів...

Дарин зітхнув, і мовив, що у нього все було навпаки... Виявляється, його покинула панночка... Задля одного з його найближчих друзів. При чому безжальна панна зробила вигляд, наче ревнує його, Дарина, до певної синьоокої красуні... Він же, Дарин, може присягнути, що до тієї синьоокої панни він завжди ставився як до сестри, а любив якраз оцю, карооку жорстоку дівчину.

-Я про це, - оповідав юнак, - навіть пісню склав... Ось послухайте...

Спершу юнак наспівував тихенько, але потім захопився... Голос у нього був як у белатського співака, котрий все життя провів на сцені... Я і то заслухався, хоча мені ніколи не вдавалося проспівати вірно навіть «Хай Бог береже Імператора трон...»

-Ой, розбито чару..., - наспівував юнак, - та розлито чари...

У моєї панни оченята карі...

Карі зорі... Гори...

Карий вітер з гаю

В оченятах панни тої я шукаю..

Та вона для мене

Кароока кара

Кожне слово гасне

В оченятах карих

А останні зорі з вітром тихим гаю

Аж на денці двох озерець щось зітхають...

Під переливи оцього голосу я аж розчулився... І не розчув у коридорі кроків... А втім - хоч би й розчув... Хоча святенники нібито й не говорили про те, що тут не можна співати про кохання, але напевне лише тому, що нікому таке й до голови прийти не могло.

«Ми не твої, хлопче... - співав Дарин про свою розлуку з вередливою панною,

Не твої ми нині

Карі очі - лихо,

Потопай у синіх...»

Синім світом ходжу, синіх коней воджу

В синім світі карі очі не знаходжу...»

Ох і мали ми по тому за оці співи... Бігме, й не думав, що панове ішторнійці аж так сказяться... До камери, пробачте, до келії увірвався цілий гурт «чорних плащів», нас ухопили під білі рученьки і потягли на розправу.

У милосердних братів з Ордену карцер був у льосі... Я ще раз згадав Мечислава... Певне, і в мене почав прорізатися отой особливий гумор вішальника. Води у тому карцері було - нам по груди... Вірніше - це мені по груди, а Дарин був нижчим від мене десь на півголови... Отже - відповідно... Вода начебто й не дуже холодна, але постій-но у воді кілька годин... А ми там пробули доби зо дві, якщо я не помилився у відліку часу... Без сну і їжі... І, щонайсмішніше, - без води... Та водичка, котра стояла нам біля грудей, відгонила пліснявою... До того ж певні натуральні потреби нам доводилося відправляти - здогадайтесь, куди? Правильно, все у ту саму водичку... Я присягнув собі, що помру від спраги в цьому колодязі, але не дозволю клятим ішторнійцям отак із себе глузувати...

А втім, водички все одно довелося наковтатися... Це коли нам закортіло спати... Спершу ми пробували чергуватися - одне спить, друге його підтримує... Та згодом виснажились так, що «черговий» почав зомлівати теж... Як ми тоді не захлинулися - сам диву даюся... Вірно говориться - кому суджено бути повішеним, той не потоне.

На Дарина було шкода дивитись. Хлопчина вважав себе винним в тому, що сталося. Я ледве його заспокоїв... Зрештою, що вже тепер... Якщо наші навчителі захотіли впакувати нас до карцеру, то вони б це зробили і без Даринової пісні.

До келії нас опісля всього притягли волоком... Дарин взагалі був непритомним. Я хотів було злізти на тапчан, щоб хоч не на підлозі лежати, але раптом усвідомив, що завтра ми обоє будемо метатися у гарячці... А «тіні» не можна не володіти собою... «Тінь» у маренні може не матусю покликати, а когось іншого... Тут або одразу - головою об стіну, або потрібні якісь ліки...

І я ці ліки знайшов... Згадав одну лоянську історію, її мені ще Найсінь оповідав колись. Встав... Зірвав з себе мокрий мішок... Схилився над Дарином і трусонув його за плечі... Хлопець півпритомно застогнав.

- Холодно, - сказав, - облиште...

Але ж ні... Хай простять мені Боги, але я так хльоснув напарника по лиці, що у нього в голові, певне, бджоли загули. Ставський отямився і очманіло глянув на мене.

-Позір! - гаркнув я моанською, - встати!

Юнак одрухово підвівся. Виучка чорри далася взнаки. Власне, я на це й розраховував. Зідрав з нього лахміття і штурхонув так, що хлопець відлетів у протилежний кут нашої келії.

Де сам я сили брав? Не знаю... Може - був міцнішим за Дарина... Може відповідальність наглила... А може - дика злоба, що клекотіла мені у грудях. Якби хтось зі служок зайшов би тоді до камери - живим би не вийшов.

-Стати! - знову рявкнув я командним голосом князя Ессіня, - до бою!

-Зверхнику, - ледве вимовив Дарин, - що ви...

Ох і відметелив я його тоді... Звісно, намагався не зачіпати лице, і нічого не поламати... Юнак обізлився і почав відповідати. По-справжньому. В очах запалала холодна ельфійська лють... Тепер уже я ледве тримав його удари... А тоді почав і пропускати... Спершу ми висохли, потім знову змокріли... Від поту. Серце у мене билося у горлянці... Холодно вже не було. Навпаки - жарко стало... Останній раз Дарин так мені вліпив, що я беркицьнувся на тапчан і застережливо звів руки.

-Здаюся, - мовив, - досить... Як ся маєш, друже Дарин?

Ставський стояв, важко дихаючи... Рівномірно, регулюючи повітря...

-Та, - мовив врешті, - непогано...

Я розреготався... Дарин ще трохи постояв на місці, тоді беркицьнувся на тапчан поруч зі мною і теж почав сміятися. На нас накотила якась істерика. І тут розчинилися двері.

Я думав, нас знову поведуть до карцеру. Однак, служки принесли нам сухі ряднини і забрали мене з собою. Я вийшов до коридору, все ще пирскаючи сміхом... Нерви, хай їм біс...

Мене привели до знайомого вже кабінетику. Превелебний Дастені сидів за столиком, лагідно всміхаючись. Я зібрав свою волю в кулак, перестав пирскати і усміхнувся теж.

-Доброго дня, - мовив, - пане превелебний... Я вже думав, ви про нас забули...

-Церква вічна, - відповів Дастені, - нам нема куди поспішати. Отже - ви найманець, пане Ешіоре Керін?

-Авжеж, - сказав я, - навіть внески плачу до Гільдії... У нас без цього не можна...

Гільдія найманців в Моанії справді існувала, і її послугами часто користувався Ольг, аби заплутати сліди.

-А чи траплялося вам виконувати замовлене вбивство? - продовжував святенник.

-Двічі, - мовив я покаянно, - це, звичайно, великий гріх, але...

-Яка ваша ціна? - різко спитав Дастені.

В голові моїй швидко провернулися розцінки Гільдії.

- Тисяча моанських червінців мені, - сказав я, - і вісімсот - напарнику... За небезпечність завдання має бути надбавка... Ну, якщо це знатна особа, має охорону...

- Ви не працюєте поодинці? - звів брови белатець.

- Ні, - сказав я, - особливо на «мокрих» справах. Напарник потрібен мені як повітря - хоча б для того, щоб спину прикрити.

- А ви знаєте, пане Керін, - протягнув белатець, - що ваш напарник - ельберійський язичник?

- Ну, - мовив я, - оце вже хвилює мене найменше... В наших справах головне - аби рука була твердою, а око метким. А яким Богам він молиться - то мені байдуже. Головне, що то хлопець надійний і витривалий.

- А ви можете знайти собі іншого напарника? - поцікавився старий, - в Моанії?

- Ні, - сказав я, - по-перше - це мій учень, по-друге, в нашій Гільдії - свої закони... Був у нас один найманець, котрий виплутувався з халеп коштом життя напарників... Я не буду вам розповідати, що з ним зробили - занадто некрасивою вийде оповідь...

- Справа в тому, - сказав Дастені, - що Орден хоче запропонувати вам виконати винесений ним смертний вирок. Чаклуну і чаклунці... Обидва вони - чорногорці й язичники... Тому...

- Ми працюємо не за віру - за гроші, - сказав я, - мені доводилося убивати мейдистів...

- Гаразд, - мовив Дастені, - отже на смерть роковано князя Зельма-Вогнедана Чорногорського та відьму Вербену Лелег...

Щодо Вогнедана - я здогадався одразу, бо пам’ятав оту нашу найпершу розмову.... Але Вербена? Що за дивоглядія? Чим це Ордену завадила вуйна з її науковими дослідами?

-Однак, - сказав я, - це таки робота... Щодо жінки - клопоту не буде, але князь Чорногорський... У нього не просто охорона, у нього - тілоохоронець... Мечислав Ведангський, що його ще звуть просто - Меч... Доведеться прибрати і його, а це - додаткові витрати.

-Щодо витрат, - мовив старий, - не хвилюйтеся... До речі, пане Керін... Я пам’ятаю, як ви оповідали мені, що жили у Чорногорі... І пам’ятаю оте жахіття - привид вашого друга... Ви часом не були зв’язані з тамтешньою шляхтою?

-Знущаєтесь, превелебний, - мовив я жалібно, - тамтешня знать не підпускає до себе чужих... Так, у мене був приятель їхньої крові... Але то був рідкісний злодюга і природжений убивця... Він став на чолі банди і втягнув туди й мене... Ми розбійничали разом, аж доки він не загинув. Мені довелося втікати. Так я й опинився у Белаті... Ясна річ, що я не міг оповісти все це людям, котрі дали мені притулок... Я обожнював свого друга, що було, то було... Адже мені ледве виповнилось вісімнадцять... А він навчив мене володіти мечем... Прозріння настало пізніше...

«Задля твого сина, Воїне, - додав я подумки, - пробач мені....»

-Гаразд, - озвався Дастені, подумавши, - сину мій... Ви є розкольником, і це зле, але ви маєте дбати за свою душу... Чи не бажаєте ви висповідатись?

-Бажаю, - мовив я, - я не був у церкві майже рік...

Словом, я висповідався і отримав розгрішення... А також - відпущення гріхів на майбутнє, підписане Командором Ордену. Згідно цього паперу, гріх подвійного, а то й потрійного вбивства, яке я мав скоїти, відпускався мені уже зараз.

Опісля духовного ми перейшли до матеріяльного. Зійшлися на двох тисячах ішторнійських червінців. Це складало шість тисяч моанських. Чотири - мені, яко старшому, дві - напарнику. Белатець зостався складати угоду, а мене відвели до келії.

Ставський не спав, як можна було подумати. Він ходив по камері, тлумлячи хвилювання. Хлопчина, певне, думав, що мене катують отими всіма знаряддями, котрі йому так люб’язно показували колись. Просто з порога я зробив йому знак, який між «тінями» називався: «Не дивуйся - буду брехати».

-Ну, напарнику, - мовив я, роблячи ще один знак «бійся підслухування», - здається, наші поневіряння закінчилися. Є навіть можливість заробити.

-Вони дають нам роботу? - щиро здивувався Богодар, - ніколи б не подумав... Святі отці...

-Робота буде « мокрою», - продовжував я, - нам потрібно вбити двох чоловік. У Чорногорі, або у Боговладі. Залежно від того, де вони зараз. Але роботка небезпечна... Нам замовили шляхтича...

-Охорона? - діловито спитав Дарин, одразу втямивши, як поводитись далі.

-Охорона є, але не в ній головна небезпека, - сказав я, - у цього пана є тілоохоронець. Теж знатна особа... Відданий хазяїну, наче пес... І дуже добре володіє мечем.

-«Меч Ельберу»? - звів брови Дарин. Розумник, він навіть порухом не виказав хвилювання, - То нам замовили князя Чорногорського? Мій пане, ми можемо віддати наші гроші бідним... Ніхто не пройде до князя Вогнедана повз клинок Мечислава... А прибрати їх обох... Неможливо. Тим більше - маємо ще й друге замовлення.

-Неможливого у світі нема, - сказав я заспокійливо, - з другим замовленням клопоту не буде. Це панна, та ще й поважного віку.

-Жінка? - спитав з несмаком Дарин, - цього лише не вистачало.

-Дають за неї стільки ж, скільки за чоловіка, - сказав я заспокійливо. - Отже, ми підпишемо угоду, а завтра для нас настане нове життя... Вино, битви й кобіти. І ніяких молитов замість обіду. У мене є навіть розгрішення від самого Командора... А втім - ти все одно язичник. Я тобі скільки разів говорив - прийми закон.

-Мої Боги не розгрішають вбивць, - пробурмотів Дарин, - а судять кожного по життю його.

Назавтра ми підписали угоду про вбивство і отримали завдаток. За підписи я не хвилювався - в подібних халепах ми мали право підписувати все, що завгодно... І доповісти про це у звіті. Вогнедан би тільки посміявся, побачивши підпис Ставського на подібному папері... Гордий князь не вірив в можливість зради друзів. Аж поки... Але про це потім.

Нас відправили до Пагалуни. Це було містечко біля самих Чорних Гір. Там, у садибі Ордену (так у ішторнійців скромно називався покруч монастиря і в‘язниці, подібний на той, в якому ми перебували в Габідені) нас ще раз перевірили на вміння володіти зброєю, залишились задоволеними і дали «наводку».

- Вербена Лелег нині має бути в Чорногорі, - давав нам вказівки пагалунський «сірий плащ», - у садибі під назвою Лелече Гніздо. Або у Ігворрі. Щодо князя Чорногорського - останні відомості прийшли з Боговлади. Там була міжусобиця - на місто напали найманці з князем Фотіном Зелемінським на чолі...

«Ого, - подумав я, - невже в Імперії все аж так зле...» Подібний напад міг статися за однієї умови - у центральної влади, що в Моані, вже руки не доходили підтримувати лад у провінціях.

- І хто переміг, - поцікавився я, - може нам перебили роботу?

- Переміг князь Вогнедан, - прошипів «сірий плащ», - наша людина говорить, що цей демон знову метав вогонь...

Отже Вогнедан знову блиснув... Від тривоги за долю свого міста? А напевне... Останній викид полум’я стався на облозі Сіллону. Це з тих, про які я знаю. А може було і щось іще... Звідки б, наприклад, святенники дізналися про його здібності... Та й юнак мужніє... Вербена колись говорила, що повністю Дивний Дар проріжеться, коли Вогнеданові сягне за тридцять... Проріжеться... Наче зуб у дракона... Я не бачив, як вогняний ельф спалював все довкола, але видовисько, напевне, було ще те... А втім з мене було досить і того, коли юний Вогнедан трохи не підпалив на мені одежу... Страшнувато... Не самого вогню - від гармати, можливо й більше шкоди - а оцієї нелюдської потуги.

-Вас супроводять до Чорногори, - мовив далі «сірий», - а коли приберете жінку - то й до Боговлади.

Цього лишень не вистачало... Притягти до Лелечого Гнізда гурт ченців-воїнів...

-Для чого тоді нас посилати? - не втримався я, - зробили б усе самі і не витрачали зайвих грошей.

-Наша Церква, - поважно мовив «сірий» - ніколи не проливає крові.

І сміх і гріх... Гаразд... Я ще не вигадав, що робити, але тут у Дарина виник план.

- Друже Ворон, - озвався він, коли наш маленький кінний загін рушив у бік далеких гір, - ми напевне підемо стежками контрабандистів... А майже на кожній такій стежці є... Ну, криївки... Для «тіней», котрі теж крадькома переходять кордон. І стережуть ті криївки Стражі Гір.

- Непогано, - мовив я, - але на них ще треба натрапити, на отих Стражів.

- Натрапимо, - усміхнувся Дарин, - я їх покличу...

- Оце тобі голос, - вирвалося у мене, - то ти вмієш?

- Так...

- А як ти дізнався про ті гірські схрони?

- Ми знайшли один, коли подалися з Вогнеданом у гори, навідати Верена, - відповів Дарин, - чорний пард тепер має подругу... До того він весь час біля Вогника був, але закохався, і... Її звати Горяною... Вона біла...його панна. Якось язик не повертається називати її самкою.

Супроводу у нас було - шість чоловік... Всі шестеро - воїни Ордену. Ці хлопці у сірому могли б ставити чоло і «тіні». Якби «тінь» вийшла з ними на двобій... Ми про такі дурості навіть і не мріяли. Імен у вояків не було. Коли ішторнієць вступав до Ордену - він повністю втрачав особистість. До власного імені включно. Один до одного вони зверталися: «брате», а до начільника - «старший брате». Як їх розріжняли командири - не знаю і досі. Дарин припускав, що їх нумерують...

Перевал ми проминули без пригод. Наші супроводжуючі давно змінили уставні плащі на простенькі вовняні куртки контрабандистів. Дарин вже добу був у напрузі, уважно до чогось прислухаючись. І ось він обернувся до мене і блиснув переможно очима. Почув...

Потім став дещо відчувати і я... Хоча я і був «моанською деревиною», але життя межи дивними розвинуло мої чуття. Схоже це було на те, як я складав Ольгу звіти... Наче хтось доторкався до мого розуму, обережно, аби не наполохати. Стражі Гір мали бути десь близько, бо почали тривожитися коні... Я міцно тримав вузду і напружено оглядав довкілля.

І все одно не встиг нічого розгледіти... Ми якраз спускалися стежиною поміж скель, коли вони кинулись... Двоє... Не Верен з Горяною... Обидва білі... Білі блискавки... Одночасно ми з Дарином вихопили свої метальні ножі... Авжеж, зброєю нас наділили, будьте певні...

Ох, і дав я вихід своїй люті... Адже просиділи ми з Дарином у темниці Ордену близько року... Весь цей час нас перевіряли, чи зладнаємо ми зі справою, яку нам хотіли доручити... Досить жорстко перевіряли, що є, то є... Та навіть не це викликало у мене таку шалену лють, а - не повірите - розгрішення, підписане Командором. Дозвіл на потрійне вбивство, перепустка до мейдистського раю...

Ішторнійці розгубились... Можливо вони щось і чули про диявольських звірів, але - одна річ чути, а інша - коли на тебе стрибає велетенський кіт з не по-звірячому розумними очима. Напевне, вони зрозуміли, що їх провели. А може й не встигли зрозуміти... Скінчено було все трохи не за кілька хвилин... Допомогло хвилинне заціпеніння, яке напало на ішторнійців, коли парди прикінчили їхніх соратників. Ну, а тут втрутились ми...

Пардів звали Щеком та Шаною... Авжеж, це теж була пара. Стражі гір парувалися як люди - змалечку і до кінця життя. Якщо одне гинуло - друге знаходило собі друга, а чи подругу дуже зрідка. Зазвичай доживало віку в самотині. Щек та Шана були молодятами, тобто зовсім юними, як на пардів. Вони проводжали нас трохи не до самих долин і весь час гралися між собою наче кошенята. Шістьох ішторнійців ми з Дарином поховали по-людському. У спільній могилі... Знайшли підхожу розколину, прибрали тіла, завалили камінням... З цього приводу я подумав з легким сумом, що вже зовсім звик до своєї страшненької служби. Туди, звідки колись обурено подався геть вісімнадцятирічний наївний хлопець, повертався воїн, якого вже не турбувала ні чужа, ні власна смерть... То чи не краще було б нікуди не виїздити з Лелечої Долини?

Лелечу Долину ми проминули надвечір... Я не звернув туди... Хоча бачив і обриси дому на верху, над селищем, і світло у вікнах... Потрібно було попередити Вербену, про те, що на неї заповзявся Орден... Але я вирішив оповісти це старшому над княжими гриднями у Ігворрі, аби він виділив охорону для Лелечого Гнізда. І, ясна річ, відзвітувати Ольгу про небезпеку, що нависла над його сестрою. За Вогнедана я якось менше боявся - князь Чорногорський мав бойову вправність не меншу від самого Ольга. Та й Мечислав завжди був поруч... А от Вербену треба було поберегти. Рано чи пізно святенники зрозуміють, що їх обдурено.

Я не звернув до дому, де пройшло моє дитинство... Я не зміг змусити себе... Я і так трохи не збожеволів від запаху гір і квітів... Нині бо буяв місяць Цвітіння Лип... Мальва... У Ольга і досі було юне, без зморщок, лице... Я не міг, не хотів побачити привид мого кохання - юну Мальву, матір чотирьох дорослих дітей... І я вирушив далі. На війну, що ніяк не могла закінчитись...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.