Життєпис Ворона. Третя книга про Ельбер.

В день битви я піднявся дуже рано. Ще раз обдивився позиції верхи на конику, котрого звали просто і звичайно - Вороньком. Коли повернувся, воєвода Вовчур вже піднімав чорногорців.

Стояти ми мали на вістрі головного удару... Ольг - а він не помилявся ніколи - запевняв, що головною метою моанців буде - зоставити бидло без керманича. Тому удар буде направлено на корогву Чорногори. Праворуч від нас розташувалися квітанці та зелемінці, а ліворуч - ведангці та данадільці. Після довгих обговорень ми таки відмовились від попереднього плану - розділити загін Квітану і просто підсилили їх менш досвідченими зелемінцями. Те саме зробили і зліва, де більш досвідчені данадільці стояли поруч з селянськими загонами Старого Ведангу. Так бо тепер називали майбутнє князівство Мечислава.

Ми облаштувалися так. Попереду, в заздалегідь відритих шанцях, стояло три лінії стрільців з важкими рушницями на підставках, за ними - три лінії заряджаючих. Далі - мусила вишикуватись кіннота, а основні сили чорногорців, якими доводив ваш покірний слуга, мусили зайняти позиції, коли кінна шляхта рушить до бою. Вогнедан розраховував притиснути головну ударну силу ворога до отих пасток, що їх було наготовлено місяць тому, і посікти її в капусту... Конників у нього було менше, ніж у Генда, але Повелитель сподівався виграти сутичку шаленою відвагою своїх шляхтичів.

Тим часом на нас мусили рушити чорри... І не просто собі чорри, а, як доносили вивідачі Ольга, чорри Особливі Моанські... Гвардійці Імператора... От же щастить мені на сутички з фанатиками... Оцих сучих синів ми і мали стримувати, доки Вогнедан не розіб’є ворожих конників... Ну, а далі... Далі - що Боги схочуть... Або йдемо до наступу, або кіннота йде нам на підмогу, і знов - таки йдемо до наступу. Про те, що може доведеться відступити, ніхто й говорити не хотів.

Отож, Сіроманець Вовчур подався кінно до стрільців, а я шикував своїх воїнів. Видовисько це було ще те... Були вони в місюрках, з яких звисала сталева кольчужна сіточка, в легких кольчугах для пішого бою... Кожен мав оті вдосконалені пістолі, креслення яких я колись добував в Белаті та на Глоді, а також вигнутого чорногорського меча, дехто - і два мечі одночасно.

Але ж мої любі землячки повдягали поверх кольчуг чистесенькі вишиваночки... З такими візерунками, що аж очі вбирало. І підперезались празниковими чересами... І прихопили з собою бартки, які позатикували за оті череси. Хто не знає, що це таке - скажу... Сокирка, схожа на квітанську, але менша і на довшому держаку. Однак, якщо нею добре розмахнутися... Кінного воїна з коня збиває запросто...Сам бачив.

До речі, гаптованим вбранням відсвічувало все військо. У ельберійців повір’я таке, що вишиванка, та ще коли її гаптує матір, або кохана, рятує від куль і від іншої зброї. Не рятує, звісно, скільки я бачив мертвих у таких сорочках, залляних кров’ю... Але бойовий дух піднімає добряче. Ну й красиво, звісно, а ворогів злість бере.

Самому мені, до речі, Терн приніс зрання чорногорську сорочку. Не сказав від кого, але я здогадався... Мальва... Хай тобі лише добре сниться, а всі сини повернуться живими...

Мій же син разом з Найсінем подалися до данадільців, де мали шикуватися. Я ще раз подумки вилаяв Найсіня і змусив себе викинути тривогу з голови. На все воля Небес...

Коли перевіряв бойовий стрій, то нарешті побачив Вереса. А поруч з ним - Новомира Вовчура... Батько зрадника стояв у лаві без кольчуги, в сорочці, розхристаній на грудях. І з самою барткою. Смертник... Я знав, що умовляти людину, котра твердо вирішила полягти у битві, безсенсовно, і тому, лише йому рукою махнув. Вірніше - їм обом. Новомир відповів і усміхнувся, а Верес навіть голови не підвів... Ну і грець з тобою, чи й не клопіт.

Сонце вже трохи піднялося, коли почала шикуватися кінна лава... На чолі з Повелителем. Мечислава я побачив поруч з братом, отже Дракон передав командування над ведангцями Дані... В руках у Веданга я побачив згорнуту і зачохлену корогву...

Корогви й короговки вже давно майоріли над військом, що шикувалося... Я тільки приглядався. Корогва Чорногори була поруч зі мною... Білий пард на блакитному тлі... І напис... «Шляхетність - моя оборона». Тримав її родич неньки Ясмини Верхуслав Готур і дуже пишався з того.

Праворуч майоріла малинова корогва Квітану. Повстанці йшли до відкритого бою під корогвою вперше. Я бачив її зблизька, воєвода Крук показував її з великою гордістю, а до битви дав нести власному сину. На малиновому тлі зображено було чорного меча. І гасло незле для цих селян-воїнів «Відкуто з орала...»

Зелемінцям корогву було даровано перед битвою. До того Зелемінь мав короговку князя Фотіна, яка, звісно, не годилася, а старий знак - стрибаючий лемпарт на зеленому тлі теж не підходив, бо був знаком зрадницького і загубленого роду. Вогнедан вшанував князівською гідністю Зореслава Лемпарта, і його герб - Болотяна Рись, нині прикрашав зелену корогву Зелеміню. Гасло у Болотяних Рисей було таким: « Пребудемо достойні». Князь Зореслав довірив корогву якомусь своєму приятелеві, шляхтичу на прізвище Тихорад, родичу по матері його замісника Рогволода...

Ліворуч я загледів корогву Ведангів, яку за своєю княгинею ніс волхв-воїн Далебор... Золотий Дракон на чорному тлі... По корогві прозвали і князя, котрий нині мав охороняти правителя, зоставивши у битві кохану... «Незмінний і вірний... В житті і у смерті»...

Там же билася на вітрі корогва Данаділу... Десь там був мій син... Імені данадільського прапороносця я не знав. Подейкували, однак, що корогву понесе до битви Ольг Лелег... Я, звичайно, не очікував від батька такого божевілля, адже в бою з чотирьох прапороносців виживав останній... Напевне тримає прапора хтось інший. Блакитний шовк, на ньому - Вогняний Ящер в язиках полум’я... «У вогні холод, у величі спокій».

За нами стояли у дві лави сіллонці... Резерв...У цих маяла на вітрі біла короговка з Блакитною Зіркою на ній... «Світи нам вічно...Світи наша зірко...»

Поки я гапився довкола і повторював про себе кольори і гасла, аби задавити в собі хвилювання, у ворожому таборі заграли сурми. Певне, там зараз теж шикуються... У них корогва одна... Багряна, з жовтою головою яструба на ній... І всі полкові прапори грають ріжними відтінками червоного... Похмурий Генд очікує, доки йому осідлають коня... Чомусь я був певен, що він не в настрої. Мабуть уявляє, як віддає наказ розстріляти на світанку наступного дня єдиного друга, якого послало йому небо... Або як побачить його мертвим... Ой, ні, пане напівкровний... Нас так просто не візьмете! Якби не довелося Вогнеданові оплакувати вас...

Ззаду, від табору, ревнули трембіти... Я аж підскочив, хоча всі сигнали знав напам’ять. Цей звук на зелемінській рівнині здавався якимось несамовитим. І тут таки вдарили гармати...

Оце немає у битві гіршого, ніж просто стояти... Я стояв... Вірніше сидів на своєму Воронькові, і слухав гарматний гук... Це стріляли Горицвітові дальнобійні... Розривними... Це теж була вигадка Лелега - начинене порохом ядро, котре ще й вибухало в гущі ворожих вояків... Моанці відповідали... Авжеж... Вони зробили трохи шкоди лівому флангу - і по всьому... Я не міг бачити, що накоїли Горицвітові смертоносні «красуні», які він назвав дівочими іменами - Шипшина, Вишня, Ружена, Конвалія... Здається в тому переліку імен родичок не було лише Мальви, котра заборонила синові назвати її ім’ям отаке страхіття. Але потім оповідали, що ядра з моанських гармат ледве-ледве зачіпали наші лави, а Горицвіт розніс сучим синам півтабору, та ще й під час бою продовжував стріляти по лавам, додаючи страху й смерти.

Знову ревнули трембіти - спостерігачі сповіщали, що рушила ворожа кіннота... Я сидів... Між ударами гармат почулася стрілянина з рушниць. Я уявив собі, що там коїться зараз... Перша лінія - вогонь... Друга заряджай... Перша - лягай, друга - стріляй, третя - заряджай... Друга - на коліно, третя - стріляй... А з трьох запасових ліній вже передають набиті рушниці... Для перших... Ох, скільки ми відточували всю цю забаву, аж поки чорногорці почали діяти вже не думаючи... Одрухово...

Та ось залпи припинилися... Ельберійська кіннота, через лави якої я майже нічого не бачив, нарешті посунула вперед.

-Я оце думаю, - мовив біля мене прапороносець Готур, - пане наміснику воєводи... Чогось не вистачає нашому війську... От у мене корогва Чорногори... А там - корогва Данаділу... Онде - Веданг... І інші... Але ж ми - держава... Усі вкупі... Тому корогву мусимо спільну мати. А її нема...

-А й правильно, - мовив я, - дійсно, що ж це ніхто не подбав...

І раптом згадав про зачохлений прапор в руці Дракона.

Ще раз закричали трембіти... Голосно і гнівно... Клич до бою... Час прийшов...

Поміж кінними до нас відбігали стрільці, тягнучи важкі рушниці... Я підвівся на стременах, шукаючи очима Веданга... А, ось і Мечислав... В незмінному чорному кунтуші... Він хоч кольчугу під нього піддів, шаленець? Ось він зриває чохол з корогви... Ось вже вона розгорнулася на вітрі, торкнувшись обличчя Повелителя, котрий стояв у лаві обабіч прапороносця... Ось вони обидва вже виїхали перед лаву, і Веданг ще вище підніс прапора...

Я навіть описів його ніде не читав... Про нього теж не говорили вголос.... З того часу, коли, якщо довіряти «Безіменному сувою», завойовники зірвали його з Палацу Повелителів у Боговладі. Легенда говорила також, що Богиня Дана дарувала цю корогву оновленому Ельберу, котрий з’єднався в одне ціле опісля нападу хото... Що цю корогву Боги принесли з собою з-під Зорі Сіллон. Але я ніколи не бачив Триглава. Саме так звалася корогва Ельберу. А гасло... гасло я прочитав у тому ж сувої... «Світи - творить, Світло - береже, Тьму - нищить»

Я встиг побачити лише блакитний повів шовку і золоте плетиво ліній. Кіннота пішла до битви під корогвою Ельберу... Всього Ельберу... Чорногорці, не очікуючи команди, дружно ревнули:

- Ельбер! Слава!

Мені вже не просто кортіло битись, я ледве стримав себе, аби не рушити за кіннотою... Ой, нема нічого гіршого, як очікувати... Хлопці мої теж тремтіли як струни... У Вереса аж вилиці виступили на лиці від напруги, Верхуслав весь час міняв руку, перекидаючи корогву то праворуч, то ліворуч... Новомир... Цей, здається, єдиний не хвилювався... та й чого хвилюватися тому, хто вже помер.

-Ой із гори, з Верховини, дує вітер, дує! - раптом вивів дзвінко молодий голос, перекривши навіть гарматний гук, - Чогось в мене, моя нене, серденько банує..

Чогось в мене, моя мати, вмліває серденько, - підхопив поруч зі мною молодий Готур, - та як лише стане грати сопілка дрібненько...

Десь і справді засвистіла сопілка. Я зрозумів, що зараз буде... Ніколи такого не бачив - лише чув... Перша лава трохи висунулася наперед, а друга, що стояла за мною - друга звилася в коло... «Аркан»...

-А як будеш, моя нене слати лист до мене - пиши його пером срібним, писаннячком дрібним..

Засій його, моя нене, писанням як маком, посилай ‘го, моя нене, чорноперим птахом...

Поле перед нами вже зазеленіло ворожими одностроями... Чорри йшли рівними лавами під барабанний дріб. З офіцерами на чолі... Красиво йшли. А ззаду крутився «аркан».

Вже, коли ворог був зовсім близько - «аркан» розвернувся в лаву... Перша лава хитнулася назад, пропускаючи «воїнів Гнівного Сонця»... Шаленців у бойовому божевіллі... Людей, що не відчували ран, не бачили крові... ні своєї, ні чужої... Приречених на смерть не від ран - від виснаження... Але кожен з «сонячних бійців» був вартий десятка звичайних воїнів.

-Слава! - ревнула перша лава. «Воїни Сонця» мовчали... Їм було не до крику... Їхня кров зараз не бігла - струмувала по жилам... Їхні тіла набирали силу... Кожний - за десятьох бійців...

І тут над полем рознісся не крик, ні... Звірячий рик... Так ревіли парди Чорногори, кидаючись на ворога. З цим криком і кинулися на чоррів чорногорці другої лави... А ми - за ними...

Ох, ото була битва... З часів моїх лоянських пригод я не бачив подібного. Навіть бій на річковій кризі Пеллани, коли я командував повстанцями Раліна, не був таким затятим. Запеклість наштовхнулася на ще більшу запеклість... Кров Ельберу - на кров Ельберу... Десь, за нашими плечима були домівки оцих хлопців в зелених одностроях, котрі забули власні імена і обличчя батьків... Вони йшли «приборкувати дикунів»... Ну й отримали те що хотіли... Навіть не дикунів - звірів...Які, здавалося, не падали навіть мертвими...

Я притягував до себе особливу увагу... Ну, по-перше, я був верхи, як і Сіроманець Вовчур... Отже - командир. По-друге - «моанська пика». По-третє - поруч був прапороносець, якого я намагався прикривати... Та ось він уже поточився і впав, наче стятий серпом колос... А корогву перехопив я...

Я заповзявся довести сучим чоррам, що прапороносець може вижити і другий... Не четвертий. То все - військові забобони... Поруч зі мною опинився Новомир зі своєю барткою. Не випадково. Тепер він прикривав мене... Виробляв чоловік при тому своєю сокиркою таке, що я аж диву давався, не перестаючи сам сікти й рубати...

Скінчилося тим. що піді мною вбили коня... Авжеж, протримаєшся тут верхи... Нічого, панове - я встиг зіскочити, і навіть корогву не упустив... Новомир все ще тримався на ногах. Сорочка його з червоно-чорним гаптуванням була геть залляна кров’ю, та чоловік оскаженів без всякого аркана і не відчував болю.

Зовсім поруч я побачив цікаве видовище... На Вереса насіло аж троє чоррів... Вони явно намагалися захопити його в полон, бо не дуже насідали, але тисли на нього добряче, забираючи вбік від гурту... А що ж таке? Ну, певне... Дивний біля корогви... Вони що - прийняли його за Вогнедана? Доведеться виручати - родич все ж таки...

Хоча прапор мені таки відчутно заважав, я принатурився орудувати металевим держаком як щитом... Чорри не очікували від мене чогось особливого... Даремне, хлопці... У мене було аж два нарукавники з метавками, а з лівиці я метав так само, як і з правиці... Шабля повисла на зап’ястку на ремінці.. .Платівки розчистили мені дорогу і звільнили Вереса. Я посміхнувся йому і крикнув:

-Тримайся!

Відповіді не було ніякої... Ну і йди до біса... Бо чорри втікали... Втікали ... Ось Сіроманець збиває лаву для наступу... Онде вертається переможниця - кіннота... Ось вона врізалася поміж лави чоррів, котрі виступили на допомогу своїм битим колегам... Ми вже бігли вперед... За нами знову ревнули трембіти... Наступ... І в цьому страшному реві ніжною піснею продзвенів «Тихий ранок» сіллонського резерву...

На полі вже змішалося все... Піші, кінні... Новомира, як і Вереса я у цій веремії давно загубив... І раптом я побачив Веданга... З отим його Триглавом... Чорри оточили його, намагаючись дібратися до прапора... Та де... Навіть я вже міг роздивитися, що чортів Меч Ельберу прикував собі держака з корогвою до нарукавника на лівиці. Щоб добути прапора, треба було відтяти руку прапороносцю... Що й хотіли зробити чорри, аби Веданг підпустив їх до себе для такої лихої справи. Він наче зрісся і з конем, і з мечем... Страшний, в роздертому кунтуші, з-під якого виглядала лише чорногорська вишиванка - певне дарунок Дани... Коли я підскочив до нього ще й зі своїм прапором, допомігши розігнати чоррів, юнак аж розреготався.

-Слава! - гукнув, - Слава Чорногорі! Ельбер!

-Хай славиться! - відповів я вже трохи задихано, - як ти, синку?

-Гаразд, - відповів Дракон, затуливши мене конем, аби я міг перепочити, - Повелитель тільки... Рознесло нас в різні боки... З ним там, правда, Верен з Горяною... Захистять...

Раптом Веданг різко розвернув коня ліворуч... Прямо на нас неслися двоє моанських кіннотників з піднятими шаблями... Просто у мене над головою сяйнуло лезо клинка. Я затулився держаком корогви, але кінь супротивника збив мене на землю... Я перекотився набік і звівся на коліно. Знову мигнув клинок. Останнє, що я побачив - вороний Веданга врізався поміж мною і ворожим кіннотником. Удар, націлений мені в голову лише ковзнув по місюрці і розсік чоло. Але й цього мені вистачило, аби провалитися в щось багряне...

Малинове вино.. Я падав просто в його гарячі хвилі. І хвиля накрила мене...