Життєпис Ворона. Третя книга про Ельбер.

Зшиток сьомий

Незалежна Держава

Ота битва, люди добрі, була, напевне, зоряним часом мого життя. От, якби я тоді загинув... Не сидів би зараз, не псував би папір... Не мучився б совістю... Я вже зрозумів, що ніхто не прийде... А щоб я віддав нині, аби побачити Мечислава... Почути його насмішкуватий голос, так схожий на голос його діда Воїслава... Та хоч розпитати його перед власною смертю, що змінилося вдома... Як там наші... Як вдалося вижити Ольгу, адже він тоді викинувся з вікна спиною вперед.. .А внизу - глибочезний яр, зарослий деревами... А він туди... З дитям на руках... «Ми, всі троє - воїни, Мечиславе...».

Третім воїном було немовля на руках у Князя «тіней»...Чорнооке дитятко Дани... Що успадкувало її вроду і очі Драконів...Найдорогоцінніший клейнод Ведангу... Первісток волі...

Говорив же мені отой старий волоцюга в Гіразані... «Бійся зробити зло нині ненародженому...» По його і вийшло... Дитя загинуло... Напевне... Принаймні, той торговець не чув нічого про сина Ведангів... А ще мені слід боятися «чорної квітки, що виростає на могилах зрадників». Ну, цього я вже не боюсь... Хочу лише закінчити сповідь, якщо мені відпущено стільки часу. «Вільні» своїм кріпакам я затвердив у Пеллі. Сьогодні півдня втовкмачував Вуку, що робити, якщо я раптово гигну... Боюся, що хто-небудь їх не обдурив, і не забрав оті папери. Вук хоч і письменний, але такий якийсь... Наче стара дитина. Певне, рабство відучує мислити самостійно. Хоча - управитель він чудовий... Але тільки тоді, коли пан весь час товкмачить що робити.

Розповів Вуку, що насправді я - Ешіор Керін... Маєток я купив під ім’ям Зоота Редіна, папери на ім’я якого були покладені на зберігання до Шоррогського Торгового Дому Мореплавців. Про це моє псевдо знав тільки Ольг... По ньому він, мабуть, мене і вичислив... Я пам’ятаю його застигле лице... На мене він глянув лише раз...Якби він міг вбивати поглядом, як Вогнедан, то я б давно уже своє відстраждав...

Чому я просто не повісився, як ото Ратимир Вовчур? Не знаю... Я завжди був проти самогубства... Навіть, коли мене захопили в Моозі, мені й на думку не прийшло накласти на себе руки... Сподівався до останнього, що таки виберуся - так і вибрався же. А тут - на що мені сподіватися... Смішно...

Так от, Вук був вражений моєю оповідкою... Повірив він одразу. Навіть не спитав, а чого це я живу під чужим ім’ям...Сьогодні цілий день оповідав мене про «доброго пана Ітаора». І про «красуню пані Елу». Вук, виявляється, пам’ятав навіть мого діда Торіора... Старий пан був крутого норову, але справедливої вдачі... Підданих своїх поров нещадно, але лише за справжню провину... Вук згадує з замилуванням, як мій дідусь наказав висікти його за чашку, яку розбив хтось інший, а коли правда випливла назовні, винагородив за невинне терпіння старою сорочкою з панського плеча... Здуріти можна... Від такого всепрощення можна просльозитися... А колись же астеонці змушували весь світ себе боятись... І отак виродитись... Неймовірно.

Отже, продовжую... Отямився я у шатрі... Принаймні - над головою біліла туго натягнена тканина... Поволі перевірив, чи на місці руки й ноги... Все було гаразд, лише оббинтована голова боліла неймовірно. Похмілля, порівняно з цим, було легеньким відпочинком...

Десь поруч чулися стогони... Хтось кричав, хтось кликав матір... Ох, де ж це я... В шпиталі? Судячи з того, що мене винесли з бою, нас, принаймні, не розбито до ноги. Але інші... Інші? Батько Ольг... Чи був він і справді першим прапороносцем? Чи живий він зараз? А де ж корогва Чорногори? Чи хтось здогадався її підхопити? А що з Ведангом? Чи живий Повелитель? А син, мій Терночок... Ой, поганий я батько, ось за кого мав би подумати за першого... А інші мої родичі?

Словом, питань набралося аж забагато для однієї хворої голови. Я напружився, з натугою сів, і тут таки зойкнув від болю.

Була ніч... Чи радше - вечір... Невже битва закінчилася ще до заходу сонця? Ні, сонце ще не зайшло... Присмерк... Багряний присмерк заходу...

В наметі горіли свічі в засклених ліхтарях... На мій стогін до мене кинувся білявий чоловік, в якому я з задоволенням пізнав друга Роллу. Белатець схилився наді мною, і спробував укласти:

- Ешіоре, ти лежи... Лежи...

- Та ні, - сказав я, - я вже належався... Ролло, чим усе закінчилося?

- Ми - їх! - мовив лікар гордо, - вдрузки! Я теж воював...

Я витріщився на нього ледь очманіло. Ролла почав оповідати. Крізь головний біль я втямив, що курсанти - чорри таки проломили оборону зліва і кинулися до табору... В бій довелося вступити не лише охороні, а і обслузі обозу. В тому числі - відунам, відьмам та цілителям з польового шпиталю, що був розташований тут-таки... Ото тоді, коли я почув ріжок сіллонців, я думав, що вони рушили за нами в атаку... А вони, виявляється, розвернулися відбивати табір... Бійня була страшною... Дійсно, лише холодна лють срібних могла перемогти завзятість юних ельберійців, чи, може їх не можна так називати? Але тоді - як? Опісля битви оповідали, присягаючи, що ці історії правдиві, ніби кілька наших воїнів впізнали серед мертвих джурів своїх давно оплаканих синів, яких колись насильно забрали вчитися обороняти Імперію... А один чоловік з-під Дубна, нібито, спершу прикінчив джуру, а тоді побачив на ньому якийсь родинний клейнод... Перстеника, здається...

Так от, сіллонці і відбили табір, понищивши юнаків в зеленому... Ролла оповідав у повному захваті, що, коли чорри полізли на завал з возів, до бою кинулися жони-дивні... Особливо він захоплювався пані Мальвою і пані Вишнею... Ці прекрасні квіти Чорногори (уроки ельберійської явно пішли белатцю на користь), виявляється володіли мечами так, що навіть він, Ролла, їм позаздрив. Ну, Мальва з дитинства мала схильність до бійок, але Вишенька... Втім, юній «принцесі» було в кого вдатися... Панна Вербена, виявляється, холоднокровно відстрілювалася з пістолів, які їй набивав... пан Келат Веркін. Відьма сказала йому, що, якщо він помилиться хоч в одному русі, і пістоль не вистрелить, то вона прикінчить клятого моанця раніше, ніж це зроблять чорри. Ніхто з жон на щастя не загинув, хоча Вишеньку, здається, було поранено. Про інших Ролла нічого не знав, бо поранених було стільки, що він і з намету не виходив. Знайомих нікого не бачив, оце окрім мене.

Словом я сяк-так підвівся і, незважаючи на протести белатця, вибрався з шатра. Надворі було видніше... Намети шпиталю тяглися рядами, я й подався поміж тих рядів, вишукуючи приятелів.

Спершу вибрів туди, де лежали поранені в сірих одностроях... Полонені... Зелених поміж них було мало - чорри в полон не здавалися... Та їх, власне, і не брали - настільки була у ельберійців страшна навіть не зненависть - відраза до цих понівечених душ.

І раптом я побачив трохи окремо від інших, біля шатра, ноші, на яких лежав чоловік в зеленому. А поруч, незручно витягнувши ногу в заллятій кров’ю штанині, сидів Вогнедан Чорногорський, чи то пак уже Ельберський.... І тримав бранця за руку... Трохи віддалік стояли ледь очманілі чорногорці з князевої охорони.

Вогнедан щось говорив напівкровному принцу... А то напевне був Генд - з яким ще чоррою Повелитель міг вести милі розмови... Потім помираючий стис йому пальці, і тіло Імператорського Воєводи вигнулося в агонії. За хвилину все було скінчено...

Повелитель піднявся на ноги... Він плакав.

-Де їхня корогва? - майже крикнув, - де їхня клята корогва?

Поміж шатрів з’явилися як привиди Влад та Ігвор Лелеги. У Ігвора оббинтована лівиця була підв’язана до шиї. Обидва юнаки тягнули за краї багряний прапор з головою яструба.

-Накрийте загиблого! - коротко кинув Вогнедан і покульгав між наметами. За ним рушили гридні. Лелеги обережно опустили корогву, накриваючи нею чоловіка на ношах... Бувайте, напівкровний... Напевне ви були гідною людиною, недарма вас так поважав дивний князь Чорногори. Може й краще, що ви загинули - вам не знайшлося б місця в цьому новому світі. Зостатися з Вогнеданом ви не змогли б, а, втративши Південні Ровти і вірних чоррів, не змогли б і протистояти князю Астеонському... На все воля Небес... Але чого це я стовбичу біля бранців, коли маю відшукати данадільців... І сина.

Данадільців я знайшов, добряче потинявшись по табору... Довкола панувала якась гарячкова шамотанина. І смерть... Цілителі робили все, що могли, але... В таборі були сіллонські волхви, котрі лікували накладанням рук, однак допомогти всім вони не могли, не вбивши при тому себе. Вони намагалися витягти найтяжчих, яким не міг допомогти звичайний лікар...

Ось котрийсь із срібних волхвів схилився над Непобором. Князь Сіллону лежав на ношах у багряній сорочці... Замість білої, що була на ньому зранку... Він був притомним, і пізнав мене. Вуста володаря корсарів вигнулися в усміху:

-Доживу..., - виштовхнув він із себе, -Ольгу...передай...Доживу...

Може й доживе... До того, як побачить Повелителя Ельберу на троні Боговлади. Про витривалість дивних ходили легенди, та я і сам дещо бачив на власні очі... Але Ольг... Де Ольг?... І мій Терночок?...

За кілька кроків я наштовхнувся на воєводу Крука. Квітанець сидів на землі, а на його колінах спочивало тіло його юного сина... Першого прапороносця Квітану... Я кивнув старому воїну і мовив тихо:

-Співчуваю...

-Загинуло моє дитя на самому світанку дня нового, - стиха озвався Вигорич, - як же мені боляче, друже Білозір... Маю ще сина - Вовка, начебто є кому рід продовжити, але старшенького я ніби більше любив... А тепер оце сиджу і думаю - суворий я з ним був... Мало ласки бачило від батька пізнє дитя моє... З тою, першою родиною, котра загинула в зачистці, я ласкавіший був, ніж з Мальвою і цими... А тепер мій синочок лежить, і не чує, як татко зве його дитятком.... Як плаче над ним...

Я забрався звідти, бо трохи не розридався сам... І тут, наче для того, аби не зганьбитися остаточно, натрапив на Мечислава, якого перев’язував не хто інший, як Келат Веркін.

- Ти, недовчений потрошитель трупів! - лаявся Дракон моанською мовою, - тобі руки пришито не тим кінцем, що всім добрим людям... Та мене в Цитаделі ніжніше перев’язували... Якого дідька ти махаєш переді мною тим ланцетом?... У мене куля в плечі, а не в грудях... Зроби надріз та й вийми ту гидоту... І чого оце дозволяють отаким бевзям торкатися до поранених? Це добре, що я ніжне й лагідне створіння, а інший би давно б у морду дав...

- Як справи, Ведангу? - спитав я

- О, батьку Білозіре! - просяяв юнак, - хвала Богам... Коли вас хватили шаблею, я думав, що вам кінець.

- А корогву, - мовив я, - корогву Чорногори підняв хтось?

- Та вже ж, - сказав Веданг заспокійливо, - якийсь скажений горянин з барткою... Ох і боєць...

- То ж Новомир Вовчур, - сказав я, - ти не впізнав його?

Мечислав покрутив головою:

Ні... він наче інший був... Коли ми гостювали колись у Вовчому Лігві... Але ж пройшло вже три роки... Батьку Білозіре! Відженіть від мене цього клятого моанця... У нього чи руки тремтять від пияцтва, що він ніяк не може видобути оту свинцеву горошину... Хай би я краще з нею і ходив...

Келат дійсно був чи-то п’яний, чи-то причмелений. І руки у нього дійсно тремтіли... Я відштовхнув його і покликав іншого цілителя. Ним виявився мій старий знайомець Боговит. Впевнившись, що Мечислав у надійних руках, я подибав далі. Дракон ще сповістив мене, що з Даною все гаразд...Хвала Богам, але де ж усе-таки Ольг і Терн з Найсінем?

Першою я побачив корогву... Поруч з Ведангом теж стояв його Триглав, увіткнутий у землю... А неподалік обвисла на держаку корогва Данаділу... Під нею стояли ноші, біля яких поралася Вербена...

-Татку, - вимовив я, стаючи на коліна, - Татку Ольже...

-То все вояцькі забобони, - вишептав Ольг самими вустами, - перший може вижити... Повинен вижити...

Я поцілував його руку і спитав:

- Ви не бачили Терна? Або Найсіня?

- Живі, - мовив Ольг, - Найсінь так мене прикривав, що я відчув себе імператором... А хлопчика поранено... тяжко поранено... Та Вербена сказала, що має вижити, якщо не буде ускладнень...

Лоянців своїх я знайшов у сусідньому наметі... У Найсіня було розтрощено лівицю... Чорногорський цілитель змушений був відтяти її до ліктя... У Терна з грудей Вербена видобула кулю... Зараз мій хлопчик спав під владою наркотичних зіль, стиснувши в руці той шматочок свинцю. У мене вже не було сил тинятись далі, тому я приткнувся поруч і теж відключився. Останнє, що відчув крізь сон - напівзабутий квітковий запах, і чиїсь вуста, що хапливо торкнулися моїх вуст. Але це, напевне, мені примарилося.

***

Наступні кілька місяців я відлежувався в своєму Гнізді Ворона, разом з усім своїм зраненим сімейством... Нас відвезли додому не одразу, і тому ми ще побачили похорон воїнів... Вогнища... Велетенські вогнища... І поховальний рев трембіт... Мейдистів ховали віддалік, за їхнім законом, а службу правив всмерть переляканий священик зі Збраслава. Він же проводив в останню путь загиблих ворогів, котрих поховали в двох братських могилах... Окремо - «сірих», окремо заблудлих синів Ельберу... Тіло Генда, за чутками, мали відвезти до Боговлади, аби поховати там поруч з могилою його матері... Так обіцяв помираючому ворогу-другу Повелитель Ельберу...

Отже, Найсінь вже трохи звикся зі своїм каліцтвом, і запевняв, що битися, в разі чого, це йому не завадить. Терночок потроху видужував теж, та й я лікував свою бідну голівоньку як міг. Від тої пригоди у мене зостався рубець на чолі і головний біль у дощові дні.

Повелитель з двором та родиною перебував нині в Чорногорі... Про мене начебто забули... Ні, я знав, що рани дивних заживають швидше, що вони вже давно одужали, що новонароджений Ельбер вимагає постійного піклування, але все ж таки... Ось і весна прийшла, і Вишневе передмістя розквітло садами, а звісток з Ігворри, а чи з Лелечого Гнізда не було ніяких

Я образився. Як дитина... Отже - коли міг тримати зброю і метатися по Імперії, виконуючи завдання Ольга, то був потрібним... А нині... Терночок мій теж сумував. Він і раніше був тихим та стриманим - справжній лоянець, а тепер зовсім стуманів і навіть не усміхався. Я не говорив йому, що знаю його таємницю...

Якось син здивував мене.. Тепер ми часто розмовляли, наче надолужуючи згаяні роки.

-Я ще того пішов воювати, - мовив Терночок під час якоїсь щирої розмови, - що хотів помститись за пана Сокола...

Я й не думав, що Терн пам’ятає Птаху... А бач..

- У нього, - продовжував Терночок, - завжди були дуже сумні очі... І він розповідав мені прекрасні легенди про гордих воїнів і ніжних красунь... А потім він зник... Ви сказали тоді, що він спить під вишнею, у білій заметілі квітів... Я одразу не зрозумів, що він загинув. І не прийде більше ніколи. Тату, чому люди убивають одне одного?

- А чому ти убивав? - спитав я стиха

- Бо хотів захистити, - відповів юний воїн, - наш дім, і наш вишневий сад... І помститись за смерть гарної людини, яка любила мене... Ви мене теж любите, татку, але вас ніколи не буває вдома... А у Сокола лишилися діти?

- У нього є син, - відповів я, - він на Сіллоні... Звати його Кречет... Кречет Птаха...

- Гарно, - озвався Терночок, - Отже пан Сокіл не зовсім помер...

Самих нас, звісно, не полишали... Весною, а згодом і влітку, мене навідував Богодар Ставський, котрий був намісником Повелителя у Боговладі, забігав Богдан, який потім кудись зник - не інакше на завдання. Заходив Ролла, то сам, то зі своїм Келатом. У пана Веркіна від останніх подій явно дах рознесло... Він весь час обурювався... А одного разу їх принесло тоді, коли у мене сидів Богодар, і ми насолоджувались смаком росавського - це я, та звучанням віршів - це Дарин.

-Дикуни! - почув я верескливий голос пана медика ще з передпокою, - це ж руйнація!

-Ролло, - мовив я, коли белатець з’явився на порозі вітальні, де ми віддавалися невинним радощам, - чого твій вчений друг кричить, наче опечений?

-З наказу Повелителя, - відповів Ролла, - полонені моанці зносять замок... Пан Вогнедан мовив, що позбавить місто від імператорського тавра...

-О, - вимовив я, - отже він певен свого виграшу...

-Бунтар забув про Північні Ровти! - втрутився Келат,- Відплата неминуча... Ще нічого не закінчилося...

Богодар знизав плечима... Він з Келатом взагалі не розмовляв, якщо вони ось так десь зустрічалися. Просто дивився крізь нього, як крізь скло.

Оскільки гості прийшли перед обідом, то я їх на нього й запросив…Моя колишня покоївка вийшла заміж, і я найняв іншу – досить милу дівчину на ім’я Лілея. Треба було лише дивитись як вона обслуговувала, скажімо, Найсіня – понівеченого героя Збраславської битви, і як косилася на Келата… Взагалі, моанець вносив розлад в нашу дружну компанію… Почнемо з того, що він ельберійської так і не вмів… А оскільки Ролла вже тріскотів нею хоча й не дуже правильно, зате бадьоро, переходити на моанську задля одного Келата ніхто й гадки не мав… Пан Веркін сидів і бісився… Нас він ледве розумів, а от його розуміли всі… Варто йому було відкрити рота, як одні починали сміятися, а інші – кривитися так само, як Лілея…

Власне, мені було трохи шкода цього дурня… Він не мав сили ні повернутися до рідної Моани, де на нього очікував смертний вирок, ні змиритися з тим, що живе він нині у вільній країні, а не в Моахетанзі, ні виїхати кудись ще, махнувши на все рукою… Та й боявся він їхати без Ролли кудись у світ, не знаючи жодної мови, окрім власної… Лікарю-то потрібно, принаймні, розуміти, на що скаржаться хворі… Ну, й трохи жорстоко провчив його Ролла за те, що він насмілився образити Вогнедана… Все ж таки хлопець не був полоненим моанським рекрутиком, котрий щасливий уже з того, що його, хоч і змушують працювати, але не б'ють і годують… Він мав якісь переконання, а його змусили, якщо й не стріляти в своїх, то набивати зброю.

Отож, пан Веркін знайшов порятунок у знайомій йому з дитинства «пляшці – пузашці». Пив він нині стільки, що Ролла вже за нього серйозно непокоївся, хоча і сам полюбляв подзвеніти келишками. Оскільки горілки у мене не подавали, хлопець цмулив делікатесне вино наче воду. А напившись, починав верзти таке, що в будь-якій інший країні одразу б привело його на шибеницю.

От і зараз він псував нам приємну розмову… Поки ми дібралися до солодкого, пан Веркін випив самотою більше пляшки. Знаючи оцю його звичку, я шепнув Лілеї, аби хоч не ставила біля нього росавське. І тепер Келат сумовито жалівся до спорожнілого посуду:

- Я боягуз... Я жалюгідне створіння… Я мав би ще перед битвою піти до нашого табору… Мене б пробачили… Я боягуз… Я перев'язував оте поріддя пекла – князя Ведангського, і не ткнув йому ланцетом в серце… Наді мною тут сміються… Ні… Не наді мною… Над моєю багатостраждальною вітчизною… Мою любу країну розривають на частини удільні князьки… За що наші пращури кров проливали?

- Друже Ворон, - стиха озвався до мене Дарин, - я вже не можу більше сидіти з оцим от за одним столом. Дозвольте його викинути геть!

- Це п’яне теля є власністю пана Ролли, - прошепотів я у відповідь, - тому я і терплю тут оце мукання. Скоро він засне… Це вже – остання стадія сп'яніння.

Дарин ледь посміхнувся у відповідь і розвів руками…І тут у передпокої почулися голоси…До вітальні заскочила радісна Лілея і ознайомила:

-Пан Ольг Лелег!

Я одразу ж забув і за Келата, і за незадоволеного Дарина… Батько…Ой, ні…Хіба ж це мій завжди скромно вбраний татко, торговець делікатесним вином? Ольг був зодітий в дорогий блакитний, розшитий кунтуш, схожий на той, який носив Повелитель… І в білесеньку сорочку… І оберега мав якогось, що зроду його не вдягав – округлий щит на срібному ланцюжку, а на щиті – здвоєна Руна Сили… Сірі штани й високі шнуровані чобітки доповнювали цю картину… З-за спини Ольга виглядав хлопчик-паж з кошиком у руці.

- Вас вітає, - ознайомив паж, трохи висуваючись наперед, - Його ясновельможність князь Данадільський…

Ми всі, окрім п’яного Келата, підхопилися з місця і крикнули:

-Слава!

Я підсунув батькові стілець.

- Сідайте, ваша ясновельможність, - запропонував, - хильнемо разом.

В очах Ольга заграли блискітки. Паж тим часом виймав з кошика дари Чорногори. Окрім вина нас було ощасливлено бринзою, маслом і сиром, а також ще гарячою паляницею з боговладської пекарні.

Поки Лілея з пажем заново накривали на стіл, Ольг сів біля мене і задумливо поцікавився:

-Яке сьогодні свято?

-Святого пияка! – відповів я бадьоро, - призволяйтеся!

Дарин вже наливав до келишка вина. Росавського, на саме денце, щоби оцінити смак та аромат… І саме цієї хвилини прокинувся напівзаснулий Келат та потягнувся за новою пляшкою.

-Не діждеш! – відрізав я, відставляючи росавське, - таке вино не п’ють пляшками…

-Мене, - мовив Келат задумливо, - ненауково зурочено отим вашим скаженим князем… Люди не можуть підпалювати поглядом.. Це – нонсенс…

-Що це за проява? – поцікавився князь Данадільський, - а, це, напевне приятель твого белатця… Він завжди так п’є?

-Майже, - засміявся я, - батьку, ну як ви?

-Краще, ніж завжди, - мовив Ольг, - набагато краще… Ви тут як? Повидужували?

Я тільки рота відкрив, аби щось відповісти, коли Келат знову вліз в розмову.

- Ще один такий же, - сказав він, роздивляючись Ольга, - чортяча гостровуха порода… І очі як у дідька…

- Не розумію, - лагідно мовив до мене Ольг, - ну чому їм усім не до вподоби наші вуха? Не щось інше, а саме вуха. Пам’ятаю, коли ми з тобою, маленьким, потрапили у засідку, Шрежін теж був обурений моїми вухами. Навіть відрізати їх хотів – Воїслав завадив…

- Келате! – різко сказав Ролла, - ходімо додому… Ти п'яний, наче діжка з вином. Пане ельф, прошу вибачення за свинство мого колеги. Я не можу його перевиховати – це, здається, спадкове…

Він підняв Келата з-за столу і потягнув до дверей. Веркін упирався і репетував:

- Мене зурочено! Зурочено! Це не люди! Як вони можуть носити срібло! А ельфів… Ельфів не існує! Демонські жарти! Я хочу висповідатись!

- Чи не прийняли мене тут за упиря? – поцікавився батько, ледве стримуючи сміх..

- Не звертайте уваги, - буркнув я, - в дитинстві хлопця били шевською колодкою по голові, а військовим ременем з бляхою – по сідниці. Тепер йому ввижаються демони. І упирі. Добре хоч Ролла допився не до чортиків, а лише до ельфів…

- То як себе почуває твоя бідна голівонька? - повернувся батько до попередньої теми.

- Оце якраз я її і лікую! – мовив я бадьоро, - делікатесними винами.

- А ти, онучку? – спитав Ольг Терночка, - гаразд?

- Авжеж! – хвацько відповів Терночок, - краще не буває…

- Як справи, пане Найсінь? – продовжував батько розпитувати, - отямились трохи?

- Я звиклий…звикнути, - відповів лоянець теж просяявши усміхом… Ні, татко діяв на всіх навіть краще за вина його Торгового Дому. Дарин теж просвітлів обличчям і вже забув про дурня Келата.

- Отже, татку, - мовив я, - ви є нині князем… А я – княжичем… А колись ви говорили, що не зможете надати мені титул…

- Часи, - розсміявся Ольг, - часи, вони змінюються, синку… Давайте-но підобідаємо, а тоді – треба порозмовляти. Дарине, ти зостанься теж…

Після обіду ми втрьох усамітнилися в моєму кабінеті. Ольг переконався, що ми й насправді самі і сказав:

-«Тіні», є робота…

-Робота, - зітхнув я, - як на роботу, то «синку, бери лопату», а як до гурту, то «синку, поклади ложку».

-Дитя моє, Ольжичу, - зітхнув татко, - ми не мали можливості очікувати, коли твоя голова буде здатна сприймати довколишній світ без болю…

-Пане Ольже, - ледь ошелешено втрутився Дарин, - вибачте, будь ласка, то що – друг Ворон є вашим сином?

-Є, - сказав Ольг, - і звати його Білозір Лелег…

-Я чув, як Повелитель звав його Білозіром, - сказав Дарин розгублено, - але думав, що це – ще одне псевдо… Ніколи б не подумав… Вибачте…

-Перш, ніж перейти до справи, - сказав Ольг, - сповіщу вам одну приємну новину… Як ви думаєте, як звати нині князя Квітану?

-Напевне – Непобором, - мовив я, - адже це його рід правив цим князівством до завоювання.

-Князь Непобор вважає, що з нього досить Сіллону і моря, - відповів Ольг, - ану, подумайте ще…

Я перебрав у пам’яті знайомих дивних і знизав плечима.

- Якийсь сіллонець? – спитав.

- Не вгадав, синку, - засміявся Ольг, - княжити у Квітані нині буде твоя втілена совість..

- О, ні!, - вигукнув я – Крук Вигорич! Але ж він – людина… Чистокровна…. Майже..

- Авжеж, - погодився Ольг, - він чимось гірший за дивного?

- Не гірший, - мовив я щиро, - однак я ж читав, що найвища знать Ельберу має бути дивної крові…

- Ну, щодо крові, - мовив батько, - це робиться досить легко… У Крука зараз двоє дітей. Син Вовк і донька Вербиця. За молодого княжича князь Непобор протегує одну зі своїх срібних онучок. А щодо Вербиці, то я б хотів бачити її дружиною одного з моїх непутящих онуків. Я маю на увазі близнят. За два-три покоління це буде дивна знать, синку.

- Так просто, - мовив я, - а якщо молодий Вигорич не покохає онуку Непобора?

- Не покохає срібну ельфійку?- спитав Ольг здивовано, - синку, та я сам був закоханий у весь цей корсарський виводок юних чаєчок… Я більше боюся, аби Вербиця не злякалася, що їй доведеться вибирати між двома шаленцями? Ти знаєш, що вони учворили під Збраславом? Билися напівнагими і обіруч… Два мечі й ніякого захисту… У Влада жодної подряпини, а Ігворру трохи пошкодило руку… Я сказав опісля, що якби їх убили, то поховав би їх в одній могилі з чоррами за отаке дурне важення головами.

- Гаразд, - засміявся я, - ми відхилилися від теми… То яким буде завдання?

- Перш за все, - мовив Ольг серйозно, - сповіщу вас про дуже важливу річ… У нас в Чорногорі була нарада… Я маю на увазі Три Роди… Ти вже вибач, Ольжичу, але з хворою головою ми тебе не покликали, там і здорова голова могла звихнутися. Вогнедан дуже побивається, що у битві загинуло стільки наших… Ельберійці є людом зміненим… Їхня спадкова речовина є неповторною… Що то за речовина – я так і не втямив, хоча Вербена нам півгодини про те оповідала… Закарлючки якісь малювала – там білок, там молекула… Не дивись на мене так, синку, – я дипломований правник, а не знавець життєзнавства… А ми їхню кров на землю ллємо, наче вона і справді є малиновим вином. Коронат Астеонський – не забули ще про такого – захопить владу над Імперією найближчим часом. Він навіть пана Гаратто перекупив, бо мої хлопці вже давно злили «тайнякам» ці відомості… Відповіді з Цитаделі ніякої, Коронат гуляє на волі і муштрує військо. Ставши Імператором, він поведе на нас Північні Ровти. Ми підрахували, що переважатимуть вони нас числом уже не вдвоє – вчетверо. Навіть якщо ми і вистоїмо – на полі бою поляже півЕльберу…

- І що ж ви вирішили? – спитав я аж перелякано. Дарин теж поблід.

- Ви знаєте, - продовжував Ольг, - що Вогнеданові здібності ще не виявилися в повну силу, і до їхнього повного виявлення ще років десять… Словом, Вогнедан вирішив прискорити події… Він змовився з Вербеною, і вона наварила якоїсь отрути, котра оті здібності має пробудити. Єдиним недоліком цього зілля було те, що воно могло спалити розум… Або зовсім змінити людині…ну, скажімо, душу… Уявляєте?

Я уявив… Божевільний, що спалює все на своєму шляху… Або – ще гірше… Холодна і жорстока нелюдь…

- Словом – вони ризикнули, - оповідав Ольг, - Вогнедан і Дана… Зв’язок у двійнят є настільки сильним, що вони мусили приймати оте все вдвох… Не буду вам оповідати про той жах, скажу тільки, що ми їх зв'язали…про всяк випадок, і Мечислав стояв за спиною у Вогнедана і тримав йому під горлом меча… А я стояв біля Дани… Теж з мечем… Єдиною, хто зберігав спокій, була Вербена…

- Авжеж, - пробурмотів я, а Дарин здригнувся, - дослідниця, нехай їй все добре сниться…

- Вогнедан зоставив заповіт на моє ім’я, - продовжував Ольг, - підготувалися ми добре…Зрештою, якби справа не вигоріла, гірше б уже не було… Але вони здолали, діти мої вогняні… Нині вони володіють силою прадавніх еллів… Наших пращурів з-під зорі Сіллон. Силою… І пам'яттю… Завдяки цьому ми маємо перемогти без кровопролиття. А завдання вам буде таким. Їдьте обидва у Зелібор, до Лемпарта. Нехай Зореслав згадає своє розбишацьке минуле, і знайде десь у лісі широку галявину. В ніч на літнє Сонцестояння розпаліть там вогнища – ось опис, як це робити – і чекайте.

- Чого? – не втримався Дарин

- Ти не повіриш, Дарине, - мовив Ольг серйозно, - і я б теж не повірив… Але я те бачив…

***

Князь Зореслав прийняв нас з Дарином з дуже великою радістю.

-Замучився я зовсім, - поскаржився, - я хоч і сам зелемінець, але... Кляті землячки отруюють моє існування... Хвала Богам, півЗелібору повтікало за кордон, але й те, що залишилося - далеко не золото. Чи не можна нагадати пану Ольгу Лелегу про його обіцянку скласти новий Статут і Право для Ельберу... Бо старий, отой, що в сувоях, не враховує існування перекинчиків та дженджиків. Поки що я їх всіх засуджую на вигнання, буде вони щось накоїли, але ж я мушу мати Звід Законів, хіба ні?

Я урочисто видобув з дорожньої сумки досить товсту книгу, виготовлену в друкарні Боговлади.

- Статут і Право, - мовив, - і Звід Законів... Карна відповідальність, кримінальна відповідальність... Пан Ольг Лелег, нині Князь Данадільський, склав все це ще замолоду, а нині лише трохи виправив текст...

Зореслав взяв книгу з такою повагою, як правовірний мейдист - Повчання Святого Старця. І лише тоді здогадався запитати, що нас привело до Зелеміню.

Я передав йому побажання Ольга. Лемпарт з хвилину думав, тоді кивнув:

- Я знаю таке місце... Але воно далеченько від Зелібору... В лісі.

- До Сонцестояння - два дні, - мовив я...

Зореслав гукнув пажа і наказав йому:

-Покличте до мене пана Сереженя...

Рогволод з’явився дуже швидко. Він був у жупані зелемінського прикордонника, пошитого по малюнкам з давніх сувоїв. Світло-зеленому, до речі... Він піймав мій, та й Даринів швидкий погляд і засміявся, але якось невесело...

-Знову зелене, - сказав, - ніде од нього не дінешся...

-Не сумуй, - одмовив Дарин, - зелепуцьок...

Рогволод витріщився на Ставського, наче побачив привид.

-Звідки? - спитав, - як ви можете знати? Я знаю, що пан Лемпарт... Але ви? Звідки?

-Я був зеленухою з примусового набору, - мовив Дарин, - ти де вчився? Теж в Моані?

-В Моані, - очманіло сказав Сережень, - трирічний курс... З чотирнадцяти літ... Батько влаштував...

-Зелепуцьок і є, - зітхнув Дарин, - а я там промордувався сім років. Разом з братом...І з Зореславом... І з Повелителем, до речі... Ти «під дзвін» хоч раз попадав?

-Було, - зізнався Рогволод, - аж тричі... Я весь час щось порушував... Пан полковник Загін так і говорив, що я погано скінчу...

-Ми всі погано скінчили, - сказав Зореслав, - тож нічого розводити тут каяття... Минуло... Все минуло... І чорри, і Моахетанг... Все це позаду...

-Проти нас у битві, - стиха мовив Рогволод, - йшов Зелемінський полк... Я половину з них знав в обличчя... Що зробили з нами ці... Не тільки моанці... Власні батьки... Мій, до речі, утік з Зелібору ще до битви. Мати тепер сама...

-Я думаю, - мовив я, згадавши лице пані Сережень, коли вона поглядала на переляканого чоловіка, - що вона за ним не дуже шкодує... Але досить спогадів, хлопці... А то ви ще розплачетесь від жалю до себе...

-Не до себе, - буркнув Дарин, - до крови Ельберу, яку ми самі пролили на землю...

Отже, пан Зореслав зоставив за себе Рогволода, і наступного дня ми з ним рушили шукати підхоже місце... Лемпарт добре знав свої ліси і таки вивів нас на широку округлу галявину. Ми розчистили її від хмизу і приготували ями для кострищ.

-Княжа Ніч, Святкова Ніч, - бурчав потиху Зореслав, - а ми тут готуємо... Що готуємо? І на кого чекаємо? На янголів з неба?

-Не знаю, - відповів замислено Ставський, - таке враження, наче до нас щось мусить прилетіти... І ми висвітлюємо йому шлях оцими вогнями...

-Кому - йому? - спитав Лемпарт вже трохи перелякано.

-Аби я знав... Друже Ворон, чи не навчився Повелитель перетворюватися на дракона? - спитав Ставський дуже серйозно, - говорять, що раніше дивні це вміли?

Я здвигнув плечима. Я і досі не міг отямитися від того, що почув від Ольга... Ці юнаки, віддані своєму правителю, вони не бачили зміїної люті в його очах... Вони не чули, як кричить флейта, обіцяючи цілому світу вогняний загин... Як він міг ризикнути... Оті наївні заходи безпеки... Чи вони сподівалися, що Вогнедан - нелюдь не зможе приховати свою нову натуру? І якось виявить її одразу? Чого і справді ми очікуємо? Дракона? Чудовисько? Чого?

Почувся дивний згук, схожий на посилений стократно зміїний свист... Зірвався сильний вітер, від якого пригнулися верхівки дерев... Я глянув вгору - і обімлів... Над галявиною зависла сяюча куля. Вона знижувалася... Вона росла... Ми кинулися під захист дерев... Тепер уже можна було розгледіти, що це - не куля, а швидше - видовжений диск... Зі свистом впали опори... Диск став на них, вдавившись у м’яку землю галявини... Світло трохи потьмяніло, і в суцільній блискучій стіні розсунулись дверцята... З них не впала а виповзла драбинка... Теж металева...

-О-ай, - озвався поруч мене Зореслав, - тікати будемо?

Тікати було соромно, тому я лише міцніше вчепився в дерево... В дверцятах з’явилася чорна постать і гукнула на диво знайомим голосом:

-Гей, вогнищани! З Ніччю Княжою!

-Мечиславе! - закричали в один голос Дарин з Зореславом і кинулися до отого блискучого, забувши про свій страх. Дракон збіг по драбинці і ухопив друзів в обійми.

-Батьку Білозіре! - гукнув, - виходьте! Воно не кусається! Це - «Сіллонелл!»... «Зірка Еллону!» Це просто корабель!

***З «просто корабля» вибрався Горицвіт... Волосся його було розкуйовдженим, а лице таким, наче його чимось приголомшили, і він ще не до кінця отямився... Мій незнаний син і зброяр -практик, а також, за сумісництвом, командир гармашів, звів очі догори і сказав мрійно:

- Тепер можна і вмерти... Кращого я за все життя своє не побачу.

Останніми вийшли Дана та Вогнедан... Бліді, спокійні, зосереджені... Схудлі так, що вилиці аж світяться крізь тонку шкіру. Їх стягли з драбинки і підхопили на руки... Від дружного: «Слава!» злетіли у нічне небо ще не розлякані свистом корабля ворони...

Ночувати вирішили просто тут, на галявині. Перед тим нас трьох, хто не бачив ще цього дива, урочисто провели по кораблю... Він не був дуже великим... Найбільше місця займала велика напівкругла зала з овальним вікном в усю стіну. Перед тим вікном знаходилося щось схоже на стіл, заповнене якимись незрозумілими предметами. Три крісла дивацької форми... Одне трохи висунуте вперед... Перед залою був коридорчик, обидві сторони якого мали по кілька дверцят... Вогнедан, котрий водив мене по кораблю, полишивши інших Дані й Мечиславу, відчинив одну з цих дверцят і я побачив малесеньку спочиваленьку. З меблів там було щось схоже не ліжко і маленький столик.

Повелитель взяв зі столика пласку коробочку і щось натиснув... Коробочка засвітилася, і я побачив на ній зображення... княгині Денниці, котра померла, намагаючись врятувати Ігворру від чуми...

-Ні, це не моя бабуся, - сказав Вогнедан, - хоча дуже схожа...

Це - Дана... Дана Ллон... Моя далека прародителька...

Зображення змінилося... Цього разу на мене дивився чоловік, схожий на родинні портрети Гнізда Драконів.

-Веданг, - сказав Повелитель, - Веданг Сіллур... Пращур Драконів...

З третього зображення дивився срібний... Чимось він нагадав мені давно загиблого Буревіста... І - одночасно - волхва Богуна...

- Ігворр Ллєг, - пояснив Вогнедан, - родоначальник Пардів...

- То все це - правда! - вирвалося у мене, - Ольг мені розповідав, але...

- Але ви не дуже вірили, - всміхнувся Вогнедан.

- Вірив, - сказав я, - та певне - не до кінця. Як ви знайшли оце диво?

- Воно зберігалося на Сіллоні, - мовив Повелитель, - але користуватися ним не могли і срібні... Тільки істота з моїми теперішніми можливостями змогла відчинити криївку. І привести в дію корабель...

- Ви дуже ризикували, - мовив я.

- Авжеж, - зітхнув юнак, - але ризик був виправданим...

Мені все-таки було трохи моторошно, і Вогнедан це помітив.

-Родичу, - мовив втомлено, - ви не перший дивитесь на мене так, наче я втік із божевільні... Я такий же, як і раніше! Ну, трошки з більшими здібностями... Що ж мені тепер - і родичам доводити, що мені не зламано розум?

Оцей його змучений голос і впевнив мене в тому, що давнє зло вигоріло до цна в душі вогняного ельфа... А може не голос, а тепла хвиля, що наче огорнула мене і зникла.

-Я зовсім не вважаю вас втіленням зла, - сказав я, і підніс до вуст маленьку руку нащадка прибульців з-під зорі Сіллон, - і у вас були дивні предки...

-Дивні, - мовив Вогнедан з особливою вимовою, якою у нас в Ельбері виділяли це слово, і усміхнувся.

Вибрався я з «Зірки Еллону» з таким почуттям, ніби все ще сплю, і продовжую спати. Внизу, між опорами, Горицвіт оповідав Дарину з Зореславом:

-Озброєння – гармата холодного вогню… Кілька рушниць – теж з холодним вогнем… Одна така штука, впливає просто на мізки… Вмикаєш її – і людей охоплює страх… Уявляєте? Увімкнути над ворожим військом…

-А на наші мізки це не вплине? – спитав практичний Лемпарт, - а то вийде так, що моанці тікатимуть в один бік, а ми – в інший…

-Якщо вжити направленого удару, - солідно мовив Лелег, - то втікатимуть лише ті, кому це належить…

-А як ти в оцьому всьому розібрався? – запитав Ставський, - і хто навчив Повелителя вести корабель?

-У кораблі є розум, - холоднокровно роз’яснив Горицвіт, - коли він визнав Повелителя за людину, гідну довіри, то показав нам такі штуки, котрі навчають уві сні… Ти лягаєш, засинаєш…. Прокидаєшся розумнішим, ніж був…

Ще краще… Я аж зі сходинок зіскочив… Розум у залізної «тарілки»…Може воно ще й розмовляти вміє…

-А розмовляє ця штука – ви не повірите, - захоплювався далі Горицвіт, - ніжним дівочим голосом.. Солодким, наче легіт вітерцю… І у неї є ім’я – Сіллона. Шкода, що вона не є людиною, бо можна закохатися в оцей голос…

-Дивись, почує Шипшина, - засміявся Богодар, - вона тобі закохається…

Повелитель з Даною, нарешті, вибралися з дверцят і спустилися вниз. Ми розсілися біля одного з вогнищ. Вогні корабля згасли…Він перетворився на темну мовчазну тінь.

-Не можу повірити, - пробурмотів я, - все ще не можу повірити…

-«Не вірю, - засміявся Повелитель

Я в дощ під палаючим сонцем

Та хмара надходить так швидко…»

-Мій Повелителю, - спитав я обережно, - оце ціна вашого ризику?

-Не ціна – плата, - мовив юнак, - плата за страх і біль… Я кинув на кін все… Життя, розум, волю Ельберу… І виграв… Та гра була страшною… Найгірше, що в неї мусила грати й Дана…

-Я трохи не збожеволів і сам, - хрипко озвався Мечислав, - як у мене серце надвоє не розірвалося, сам не знаю…

-Ти краще згадай, - засміявся Вогнедан, - як я отямився, і побачив, що ти тримаєш мені зброю біля горла… А що було до того – геть забув…

-Годі про це, - прохально мовила княгиня Ведангська, - у мене ще не минув отой страх… Єдина розрада – для мене нині - спілкування з Сіллоною… Під час наших бесід я якось забуваю, що могла отямитися безмізкою твариною з надлюдськими здібностями… Або й чимось гіршим.

-Я найбільше боявся, що ти мене не пізнаєш, зіронько, - якось по-дитячому озвався Мечислав.

-Повелителю, - нарешті здобувся я на розумне слово, - які будуть подальші накази?

-Наказ буде таким, - мовив Вогнедан, - корабель триматимемо тут, поближче до кордону. Я увімкну маскування, тож випадковий блукач його не побачить. А наші плани я виявлю на шляхетській раді, котра відбудеться у Збраславі наступного тижня. Запрошення вже вислані… Вас всіх запрошено теж.

Юнак усміхнувся і вийняв з-за пояса флейту. Він завжди носив її так, як інші носять зброю. Погладив гладенький метал, чимось схожий на блискучий корпус корабля… Провів пальцями про обрисам вогняної ящірки.

-Слухайте, - мовив, - слухайте голоси небес…

І заспівав самотній холодний голос… І я побачив зорі… І блакитне сонце світу дивних… Прекрасне місто зі срібними вежами… Блискучі кораблі… Ліси й озера… Дерева з блакитним листям… Будиночки – кулі… І знову зорі… Якісь незнані світи, то розпечені жорстоким сонцем, то холодні в багрянім блиску помираючих зір… І кожна зірка була живою…

Я отямився від видив, бо флейта Повелителя раптово замовкла.

- Я не буду, - мовив він стиха, - грати про погибель Еллону… Вона скрізь однакова – ця погибель… Смерті й пожежі… І дитячі тіла на вулицях… І тупа жорстока злоба завойовників… Сіллона сподівається, що там ще хтось залишився… Що, можливо, елли теж змагаються за волю. Отже нам треба перемогти тут, аби вони могли перемогти там. Бо у світі все зв’язане… Міцніше, ніж ми тут собі думаємо, сидячи в нашому затишному куточку Всесвіту.

- Слава! – видихнув Богодар, - Слава тим, що не складають зброї!

Повелитель позирнув на нього з усміхом, і знову притулив до вуст флейту… «Час прийшов!» - промовляла вона, але без зненависті і злоби… «Так належить! Ми є вільними! Ми будемо вільними! Час прийшов! Хай постане Ельбер Прекрасний! Хай підніметься він з попелу і житиме вічно!»

До Зелібору ми дібралися ввечері наступного дня, немало здивувавши Рогволода, котрий не очікував відвідин Повелителя та ще у такій компанії. Біля корабля залишився Горицвіт, щасливий з того, що може й далі його вивчати. А ми, пробувши в місті кілька днів, вирушили до Збраслава.

«Ключ Ельберу» нині не можна було впізнати… Спішно розбудовувались стіни і оборонні вали… Будувалися приміщення для прикордонної варти… Повелителя зустрічали з таким захватом, що зелемінська варта змушена була оточити його кільцем від занадто палких шанувальників. Я вже говорив, здається, що Збраслав був містечком трохи нетиповим для Зелеміню… Таке собі гніздо опришків з язичницькими оберегами на грудях… Лемпарт, до речі, був родом саме з-під Збраслава, і змушений був, опісля повернення зі школи чоррів, одразу ж податися до розбійників на болота, бо не втримався і прикінчив панка, якому князь Фотін подарував родове гніздо Болотяних Рисей, вигнавши з хутора родину Зореслава. Матір юнака при тому померла від ран, бо захищала хутір на чолі орендарів, з шаблею небіжчика-батька в руці. Вона так і не дізналася, що її син не став зрадником. Бідолаха Зореслав дуже над тим побивався і кожного разу, коли бував у Збраславі, навідував материну могилу.

Згодом до Збраслава прибула уся знать… Князь Данадільський – ну, куди ж без мого татка, князь Квітанський, який для такого випадку вичепурився як писанка, і князь Непобор Сіллонський зі своїм дивним усміхом на вродливому, нестаріючому лиці. Ми з Богодаром були запрошені до цього шляхетного зібрання, бо мали доступ до найвищої таємниці Ельберу. Не скажу, що я цим не пишався… Пишався… Ще й як…

Отже – розклад був таким…Четверо дивних, один напівкровний, двоє ельберійських шляхтичів з дивною кров’ю, і двоє людей… Щоправда я не знав, як рахувати нас з Круком… Все ж таки пан Вигорич теж був зміненим ельберійцем. Словом - вершки Незалежної Держави… От хто лишень там був зайвим – так це я…

В ратуші Збраслава ми зайняли кабінет міського голови, поставили на дверях особливу варту – двох чорногорських пардів – Верена з Горяною, котрі прибули з князем Данадільським, і нарада розпочалася.

Повелитель завжди говорив коротко й по суті. Зараз він трошки затягнув промову, бо серед нас були люди, зовсім не посвячені в останні події. Зореслав, наприклад, не знав нічого, рівно, як і Крук, котрий не відав навіть про існування корабля… Князь Непобор був, як він говорив, «трошки здивованим» раптовою появою на острові Повелителя, і його вимогою допустити їх з Даною до дверей підземної криївки…Місцезнаходження її розкопала в древніх сувоях все та ж Вербена.

Отже Вогнедан оповів коротко про насильницьке пробудження в ньому та сестрі дрімаючої сили. Сіллонець аж з крісла схопився… Тоді сів і знову прийняв незворушний вигляд. Крук дивився на Повелителя з похмурим захватом – сам безстрашний до повної самопосвяти, Вигорич поважав хоробрих людей. Князь Зелемінський лише моргав ошелешено, а тоді вимовив: «Вас вберегли Боги нашого світу»

- І ось, шановне панство, - говорив Вогнедан, - над нами нависла серйозна небезпека. Це через неї ми з Даною змушені були піти на такий ризикований крок, а не очікувати десять літ, аж доки здібності наші пробудяться вповні… Зо дня на день я очікую звісток з Моани. Або про смерть Імператора Іркана Шостого, або про його зрадницьке вбивство. Новим Імператором напевне буде князь Коронат Астеонський. Вам відомо, шановні панове, що Імперії, аби встояти під час зміни династії, потрібен ворог… Щоб об'єднати людність, і направити її зненависть проти зовнішнього, або внутрішнього ворога… Ми з вами, панове, нині є для Імперії і тим і іншим одночасно.

- Кісткою в горлі, - стиха буркнув Крук, котрий сидів зі мною поруч.

- Дуже образне порівняння, - посміхнувся до Крука Повелитель, - отже, для об’єднання Великої Моанії Коронату буде потрібна війна… У Північних Ровтах воїнів вчетверо більше, від того, що нині може дати Ельбер. Ми можемо їх перемогти! Так, брати мої, я говорю щиро – можемо… Але на цьому полі поляже півЕльберу… Квіт мого народу… Пане Крук… Ви знаєте про змінення?

- Я думав – це легенда, - трохи не пошепки вимовив квітанець.

- Це – істина, - сказав Вогнедан, - іншого такого народу немає в цьому світі… Якщо ми покладемо на полі битви тисячі молодих чоловіків, ельберійці виродяться через кілька поколінь… Ви думаєте, чому волхви завжди застерігали наш люд від змішання крови… З сусідами. З ішторнійцями, з моанцями… Мечиславе, не опускай очей, я сам такий же… Ми не можемо розливати на землю нашу кров. Тому я і наважився на цей страшний крок. Якби я помер – князь Данадільський повів би Ельбер до останньої битви! Битви, в якій би ми здобули волю, але втратили силу.

- Але тепер, - втрутився Зореслав, - тепер, Повелителю…?

- Тепер, - мовив Вогнедан, - ми з Даною вдвох можемо зупинити Короната…

Поміж присутніми пробіг легенький шерех. Не здивувалися, здається, лише Ольг з Непобором.

- Але, вельможне панство, - продовжував Вогнедан, - якщо ми з сестрою спопелимо Північні Ровти, виникне ще одне утруднення. Пане Білозіре! Ви є мейдистом… Чи пам’ятаєте ви останню главу Повчань Святого Старця?

- «Прийде звір величний, прекрасний, наче ранкова зоря... І погляд його буде вогнем, а з вуст скрапуватиме отруєний мед..., - процитував я, - і буде він спалювати лише порухом очей своїх… І військо, і кінноту, і колісничних бійців… І неможливо буде вбити його звичайною зброєю, а лише стрілою зі срібним гостряком, освяченою в двунадесяти храмах. І неможливо його перемогти руці людській, а тільки руці небесній»

- Портрет цього…е.. звіра, - всміхнувся Вогнедан, - вам нікого не нагадує?

- Коли ми з Богодаром позбулися свого ішторнійського супроводу, - сказав я, - то знайшли у них у саквах срібні кулі… Мій пане, прекрасніший за денницю, вам зараз потрібно ще більше берегтися ішторнійських убивць…

- Ну, нині я можу особливо про них не дбати, - сказав Вогнедан, - недарма ж я пив оте Вербенине зілля… Але – уявіть собі… Моана залякана і замирена… Військо знищене. Та залишаться свідки… Ті, кому вдасться утекти… І ось – наступний поворот долі: Ішторн оголошує нам священну війну. Закликає до союзу всі мейдистські країни… Чи готові ми битися з усіма Західними Землями?

- А корабель? – діловито спитав Крук, - чи можна використати корабель?

От за це я і поважав колишнього сотника… Його зовсім не налякала можливість битися одному проти всього світу, він одразу почав шукати зброї.

- Можна, - мовив Повелитель, - можна розв'язати бійню… Можна й відбитися… Але, шановні панове… Я житиму довго…Я – дивний. Але я – не безсмертний. Коли підростуть онуки загиблих, аби помститись Ельберу, наших онуків нікому буде захистити. Навряд чи мої онуки успадкують Дар… І тому я пропоную такий план дій… Стрию Ольже, я знаю, що ви проти… Але інші мають це почути…

Повелитель вийшов з-за столу. Обдивився нас і знову усміхнувся.

-Отже, до справи… Ми вичікуємо, коли сюди підійдуть Північні Ровти. Оскільки воювати в болоті вони не будуть, а на Збраславську рівнину вже не поткнуться, то вийдуть на єдине, придатне для битви місце – біля Предслава. Всім відомо, що через Страгійські болота на Південь ведуть лише два шляхи – Збраславський і Предславський. Якщо Збраслав – ключі Ельберу, то Предслав – його брама. Звичайно, ми посилимо стеження, аби пан Коронат не виліз з болота на Збраславське поле. Та мені чомусь здається, що моанці не сунуться на місце, де вже їх одного разу бито. Отже, ми теж збираємо військо. Все – як минулого разу. Ніхто і знати не має, що битви – не буде… Шикуємося при повному озброєнні… І тут починаються дива…

Сині очі правителя спалахнули, і нас наче обвіяло теплим вітром.

-Я, - продовжував він, - прилюдно викличу на поєдинок пана Короната. Я маю змогу зробити так, аби він на той поєдинок вийшов. Двобій керманичів – такого Велика Моанія не бачила, мабуть, з часів збирання земель… Можливо з ним буде секундант, тоді зі мною піде Мечислав…

-Піду, - оксамитним голосом промурчав Веданг, - з превеликою радістю… Я навіть уявляю, який сучий син буде тим секундантом…

-Поєдинок, - сказав Вогнедан, - буде чесним… Людським…Без усяких там дивних штучок. Ніхто нічого не повинен запідозрити… Зрештою, я володію мечем краще за Короната.

-Оце буде розвага! - сказав Мечислав мрійно.

-Ну, а опісля загибелі Імператора, - закінчив Вогнедан, - наш ворог трохи розгубиться… І тут, можливо, ми їм в цьому допоможемо… На кораблі є прилад, дія якого викликає у людей напад безпричинного панічного страху… Поява корабля не буде витлумачена так однозначно, як мої …е…здібності спалювати порухом очей…Зрештою, Святий Старець навіть гадки не мав про існування такого дива. Тим більше, коли військо в страху утече, мало хто довірятиме розповідям очевидців, котрі зганьбили себе. Що до наших людей – то корабель пройде над ними, зависне… Відкриється люк, в ньому з’явиться Дана… Небесна Дана Ллон…

-Там, всередині, - мовила княгиня Ведангська, - є одежа… З тканини, що не псується століттями… Саме в тих шатах наші пращури вперше побачили дивних…А потім Горицвіт увімкне захист, і корабель стане незримим для ока.

-Так народжуються легенди! – сказав Мечислав і ніжно глянув на свою подругу.

-Авжеж, - всміхнувся Вогнедан, - видіння буде записане до історії Ельберу…

Правитель сів, показуючи, що він сказав усе. Додав тільки:

Давайте по колу, можні… Пан Мечислав Ведангський?

-Підтримую! – сказав Дракон, - Найкращий вихід… І яке задоволення!

-Пані Дана Ведангська?

-Підтримую! – кинула княгиня, - досить смертей! Ельбер заслужив на спокій!

-Пан Ольг Данадільський?

-Проти! – похмуро мовив батько, - Вогнедане, ти занадто ризикуєш власною особою…Будь-кого з нас можна замінити, тебе – ні! Досить з мене того страху, що я його натерпівся в Чорногорі!

-Пан Крук Квітанський?

-Підтримую! – вимовив Крук, - людська кров – не водиця… А моанців не гріх і обдурити…

-Пан Непобор Сіллонський?

-Проти! – несподівано вимовив срібний, - якщо не знищити ворога – він повернеться!

-Пан Зореслав Зелемінський?

Проти! – озвався Зореслав, - вони прийдуть знову, і вдруге вже їх не обдурити. Треба накласти їм так, щоб довго пам’ятали!

-Пан Богодар Ставський?

-Підтримую! – сказав Богодар, - війна – гидке видовище.. І якщо можна цього уникнути…

-Пан Білозір Лелег? – спитав Повелитель

Я вже з хвилину думав, як відповісти… Якщо проти – голоси розділяться чотири на чотири… Отже – вирішувати має Повелитель… А його голос, звісно, буде в підтримку власного плану… Якщо я підтримаю правителя – п’ять на три на користь його задумів… Але ж і задум… Знову важити власним життям…

- Проти, - вимовив я врешті, - на поєдинок має йти хтось інший… Не ви… Ваше життя – занадто велика цінність…

- Гаразд, - сказав Вогнедан, - мій голос, отже, вирішальний… Відповідаю на заперечення… Вони – не повернуться… Хоча б тому, що в Моані знову почнеться боротьба за трон. Бійка буде такою, що імперцям ще довго буде не до нас. Адже, законним претендентом на трон Моани, по крові Яструбів, лишуся тільки я…

По колу пронісся тихий смішок.

-Втім, - усміхнувся Повелитель, - я не врахував ще одного претендента з імператорською кров’ю в жилах… Однак цей шляхетно уроджений теж на нашому боці… Пан Білозір Лелег, він же Ешіор Керін, брат у перших князя Короната через його сестру Елу Астеонську…

Про те, як всі на мене глянули – я краще помовчу. В цю таємницю були посвячені лише Ольг і Повелитель. Навіть Крук, котрий знав мою історію, не відав, що я є родичем імператорського дому.

-А я називав його ослятею, - задумливо промовив князь Квітанський, - а тут, вибачте, чистокровний жеребець з імператорських конюшень…

Сміх став голоснішим… Повелитель ледь звів руку, і знов настала тиша.

-Отже, - продовжив він, - законних спадкоємців не залишилося… А решта моанського дворянства вчепиться одне одному в горлянки за право заснувати династію… В Імперії, панове, почнеться громадянська війна… І єдине, на що вони будуть здатні – це робити нам дрібні капості. Друге заперечення… Моє життя належить цій землі… Я – її меч і оборона… Я – її полум’я, її вогняне дихання… Я закликаю в свідки дух Ельберу, що збережу квіт нації для майбутнього. І тому – мій голос переважує на користь цього задуму. Нараду закінчено, панове! Всі вільні.

Мій татусь опісля обурювався трохи не цілий вечір.

-Чесна гра! - пирхав Ольг, - з ким він надумав грати чесно! З князем Коронатом, прізвисько якого - Упир з Пелли. Поєдинок! Без вживання нових здібностей! Та з цього поганця станеться прихопити з собою пістоля... Або змазати клинок отрутою... Вогнедана зараз не так просто вбити, але ж йому потрібно не просто вижити! Він має перемогти! Боги, за що ви приставили мене пестуном до відважного хлопчиська?

Я був цілком згоден з батьком, але що ж... У вільному Ельбері - воля Повелителя... Переконати Вогнедана при теперішньому стані речей не зміг би ніхто.

Швидко по тому ми перебралися до Предслава. В цьому містечку було організовано військовий збір і штаб. Знову, як майже рік тому, збиралося військо... Штаб був, хвала Богам, у тому ж складі... Моїм воєводою як і раніше став Вовчур Сіроманець. У минулій битві він втратив вухо і три пальці на лівиці, а придбав рубець від лоба до підборіддя. Око вціліло дивом. Вовчур, однак, вважав, що легко відбувся. З другої лінії чорногорців, котрі ото танцювали «аркан», не вижив жоден...

-Тобі вітання від Новомира, - сказав він мені одразу по приїзді.

Я зрадів. Тоді Новомира знайшли на полі ледь живого... Корогву до переможного закінчення битви доніс Гатусил Терх, родич по матері нашого Вереса. Четвертий прапороносець. Верхуслав Готур, до речі, вижив теж, але зостався без ноги, роздробленої в коліні кулею, і нині шкутильгав на дерев’янці. Він теж слав мені вітання, і шкодував про те, що не зможе прийняти участь в новій битві.

- От ти скажи - судьба, - роздумував мій воєвода,- Новомир так хотів загинути, однак живий, і навіть руки-ноги має цілі... А хто, може, хотів жити - пішов з вогнем до дубового гаю... До речі, знаєш, що утворив мій родич? Запропонував руку, серце і хутір панні Вербені Лелег, котра його вилікувала.

- Стривайте, - мовив я, - адже Новомир - мій одноліток... Це ж наскільки він молодший? Звичайно, вуйна і досі як молодиця, але...

- Панна Вербена - красуня, - зітхнув Сіроманець, - вона того і заміж не йшла, що кохала дуже нашого з Чорнотою молодшого брата Білуна. Білун загинув в ішторнійській війні разом з її братом, Ігворром Лелегом. Ти його, напевне, не пам’ятаєш... А мій небіж чимось нагадує дядька...

- Світ повен див, - сказав я, - поживемо - побачимо.

Тижнів через два до Предслави примчав вершник в запилюженому однострої моанського офіцера. Коли варта ввела його до ратуші, яку ми зайняли для штабу, як-то робили зазвичай, з офіцерика зіслизнула мана, відкриваючи горде ельфійське лице Богдана Ставського.

-Повелитель! - мовив він, - де Повелитель?

Вогнедан вже йшов йому назустріч, почувши з кабінету міського голови знайомий голос. Богдан хитався на ногах, наче моряк, котрий зійшов з корабля.

-Гнав, - видихнув, - як проклятий... Повелителю, в Моані переворот!

-Імператор? - різко спитав Вогнедан.

-Помер..., - вимовив Ставський, - говорять, що від удару... А швидше за все - його задушили...

-Імператриця?

-Втекла зі жменькою охоронців... Пан Коронат має до неї великий рахунок, тому...

-Зрозуміло... Коронація відбулася?

-Так... Я був... Дивився... Читав маніфест... За нас там теж згадали. «Роздавимо, наче гадину, моахетанське бидло, що насмілилося виявити непокору.. Смерть нелюдям!.»

-Ага, - втрутився Мечислав, котрий теж з’явився на звук знайомого голосу, - отже - Збраславська битва - це виявлення непокори...

-Північні Ровти, - сказав Богдан, - мають вирушити наприкінці місяця жатви. На чолі з новим Імператором. Кількість війська - у моєму звіті.

-Гаразд, - мовив Вогнедан лагідно, - іди, відпочинь... До речі, що у тебе з лівицею?

-А, - скривився Ставський - молодший, - нині в Моані наче божевільні відчинили... «Єдність і неподільність великої країни»... «Винищити нелюдей до ноги»... Одного ремісника повісили, бо мав якусь хворобу вух, і замотував їх хустиною... Додивилися, що вони, ті вуха, нібито загострені... Маячня, звісно, але ж повісили чоловіка... І усіх перевіряють на ману... Розпеченим залізом...

-Дай - но руку, брате, - зітхнув Повелитель, - вона ще тобі знадобиться - обороняти вуха. І добре, що ти втримав ману... Мені було б дуже тяжко, якби тебе повісили в Моані...

Вогнедан схилився над перебинтованою долонею Ставського, і провів по ній кінчиками пальців. Наче щось латаючи.

-Іди, - мовив, - відпочивай. Увечері - нарада.

Богдан по-військовому клацнув закаблуками і раптом сказав якимось ламким голосом:

-Мій Повелителю, з нами воюватимуть тільки «сірі»... Нема вже Чоррін Ідрен! Нема, Повелителю!

-І ніколи більше не буде, - мовив Вогнедан, - ніколи, чуєш, Богдане! Не буде примусових наборів... Моанський чобіт більше не топтатиме дитячі душі! Чи думали ми з тобою дожити до такого, коли носили однострої джур?

-Ми дожили, - промовив Богдан ледь чутно, - Світлян не дожив...

-Хай він відродиться вільним у вільному Квітані, - сказав Вогнедан, і погляд його стуманів, дивлячись у минуле. З вродливого можновладця - дивного, раптом прозирнув змучений хлопчик в зеленому однострої чорри.

Вечірня нарада була короткою. Завдання воєводам були відомі, а тому ми продовжували готуватися до примарного бою, як до справжнього. Окрім отих дев’ятьох, що були на збраславській нараді, ніхто з воєвод не був посвячений у наміри Вогнедана. На цьому особливо наполягав Ольг, і Повелитель тут послухав свого стрия.

***

Ну, про Предславську битву стільки вже було розмов, що довгий опис тут, напевне, зайвий. Власне, і битви - то ніякої не було... Імператор Коронат на поєдинок погодився. Хоча, по його ледь очманілому погляду, було видно, що він сам не розуміє, для чого це робить. Був у нього і секундант - друг і улюбленець Егон Дісін, князь Гросату. Проти цього пана вийшов Мечислав Ведангський, який цього разу вдягнув таки кольчугу і місюрку. Бій був довгим і справжнім. Мечислав трохи головою не наклав... Послизнувся на вологій траві і пропустив удар. Кольчуга врятувала його від смерті, але не від рани, і Дракон почав слабнути. Однак, йому таки вдалося взяти гору... Я стояв у першому ряді, обабіч своїх чорногорців, і вболівав за обох дивних від серця.

Ну, а мій брат у перших отримав своє... Упиря з Пелли не стало ще раніше, ніж Егона Дісіна. Коли поранений Мечислав впав біля мертвого тіла свого ворога, Вогнедан підняв його на руки і легко поніс до вишикуваного війська.

Моанці, ясна річ, розгубилися. Зараз була б якраз слушна мить вдарити на них. Воєводи, знову ж таки за Вогнедановим планом, вже віддавали останні команди готовності до наступу, і тут з’явився корабель... Він виник нізвідки і пронісся над головами у моанців з пронизливим свистом, від якого і у нас позакладало вуха.

Паніку, котра огорнула боголюбиве моанське воїнство, можна було порівняти з тією, яка накрила орду кочівників хото за схожих обставин. Тікали всі - піхота, кіннота, мужички з обозу... Напевне, Горицвіт увімкнув ще отой лякальний пристрій... Чесно кажучи, мені теж стало якось не по собі, і багато хто зізнавався потім, що, лише силою волі утримав себе на місці. Багато моанців загинуло в болотах Страгії, а відсталих добили прикордонники Сереженя, котрі несподівано увірвалися до охопленого жахом моанського табору. Корабель на той час уже завис над нашим військом... Розсунулись овальні дверцята, і в них з’явилася жіноча постать у срібних шатах...

Що тут почалося - неможливо передати. Чорногорські трембіти ревнули так, що у мене заклало вуха. Їхній рев перекрили вигуки: «Дана! Дана з нами!» Ряди данадільців та ведангців усі одночасно схилили коліно. Квітанці просто застигли на місці, наче вражені громом. З зелемінців мейдисти значили себе трикутником, а язичники переможно горлали: «Наша віра - права!» Навіть сіллонські срібні розхвилювалися, і в гамір вплелися їхні переливчасті голоси, що кричали: « Ліа ллурі лле Сіллон.» Вони, до речі, одразу зрозуміли, звідки взялося тут це диво, але не обмовилися нікому. Певне, з наказу князя Непобора.

І тут корабель зник. Зоставивши по собі легенду, котра лягла у підмурівки Незалежної Держави замість крові її синів. Вогнедан домігся свого - молоді воїни-люди, красені - шляхтичі з дивною кров’ю, ніжні срібні з Сіллону, замість того, щоб лежати в калюжах крові на полі смерти і слави, нині обіймалися, сміялися, плакали... Раділи... Жили...

Коли галас трохи вщух, і командири сяк-так заспокоїли воїнів, пролунав наказ зберігати бойовий стрій. Ми стояли ще години дві, тоді воєводи оголосили, що можна «сидіти звільна». Ми посідали на землю, не перестаючи обговорювати диво. Я, ясна річ, мав такий же ошелешений вигляд, як і всі.

Вже надвечір пролунав сигнал «відійти до табору, виставити варту». Коли ми з Вовчуром підіймали своїх чорногорців, до мене підійшов Ольг.

-Пане воєводо, - мовив він до Вовчура, - я заберу у вас замісника. Для важливої справи.

Оскільки воєвода не був проти, батько відвів мене набік і мовив загадково:

-Готуйся, синку, до прийому...

-До якого прийому? - спитав я непорозуміло

-Зараз нас з тобою прийме пані Альдона Ішторнійська. Ти їй напевне сподобаєшся. Вона любить не тільки чоловіків - дивних, але й білявих здорованів.

-О, Боги, - мовив я, наче одвіку був язичником, - та де б вона тут взялася?

-Вояки пана Сереженя знайшли її у моанському таборі, - відповів Ольг, - напевне, вона намагалася вибратися через Страгію та Ельбер до Ішторну, і потрапила колишньому коханцеві до рук. На бідолашній пані немає живого місця... Вона плаче, синку, і говорить, що більше не вірить ні в шляхетність, ні в кохання.

-А що вимагається від мене? - спитав я на цей раз трохи ошелешено.

-Вона може бути нам корисною, - туманно мовив Ольг, - а тому зроби так, аби вона знову повірила...в шляхетність. Це - завдання, синку. Втямив?

Я не повірив спершу своїм вухам, а потім своєму розуму. Однак, причепурився і подався за Ольгом до намету Ведангів. Мечислав нині лежав у шатрі Повелителя у тому здоровому сні, який навідує людину опісля зцілення силою дивних, а пані Дани, ясна річ, теж не було «вдома».

Біля пані Альдони клопоталися невідомий мені цілитель і трохи розгублена покоївка пані княгині. Ішторнійка, однак, трималася добре, і навіть мило посміхнулася до Ольга.

-Я вас пам’ятаю, - промовила вона втомленим, але ніжним голоском, - ви тоді дали мені таку зброю проти астеонських псів... Але, мій небіжчик чоловік...

По обличчю ішторнійки майнула тінь роздратування.

-Він все молився, - сказала вона, - це його не вберегло... До речі... Як справи у князя Зельма? З цим поєдинком - то був пречудовий хід. Ніколи не думала, що астеонський упир погодиться вийти на двобій... Тепер князь Чорногорський є єдиним претендентом на імператорський трон... Чи не можна мені побачитися з ним, опісля... Зараз я не в тому стані, аби розмовляти про серйозні справи. Але, коли він рушить на Моану...

-Повелитель Вогнедан, саме так тепер звуть князя Зельма - мовив Ольг лагідно, - не рушить на Моану. Завтра він офіційно проголосить колишній Моахетанг, а нині - Ельбер, Незалежною Державою. А через місяць відбудеться коронація. У Боговладі, на місці, де стояла імператорська фортеця. Там знову буде палац Повелителів, як у старі добрі часи.

У Альдони відібрало мову. Вона мовчала довго, тоді озвалась знову:

- Господи, - мовила, - ну, навіщо це йому? Ельбер який-то... Він же залишився єдиним... Єдиним законним претендентом... І якби поруч з ним була ще й законна імператриця... Ні, я просто мушу з ним поговорити...

- Ви побачите його на коронації, - всміхнувся Ольг, - до речі, у нього чудова дружина... Не буду вихваляти свою онучку, але...

- Господи ти Боже мій, - тільки й вимовила ішторнійка, - що ж... Ваш князь або велика людина, або великий дивак...

- Він не дивак, - мовив Ольг, - він - дивний... Дозвольте, однак, відрекомендувати вам мого сина. Пан Білозір Лелег віднині відповідає за вашу охорону та безпеку.

- Який красень, - проворкотіла пані Альдона, забувши навіть прикривати хустинкою личко з підбитим оком, - ваш син не схожий на південця... Що ж... Сподіваюся на його приязнь і підтримку.

- Батьку! - простогнав я, коли ми вийшли з намету, - що я вам поганого зробив?

- Та нічого, - засміявся Ольг, - будь чемним і шляхетним. І не червоній, як панночка на виданні. А то приставлю до ясної пані Рогволода Сереженя. Він просто-таки закохався в свою знахідку.

- От хай би він її і вартував, - буркнув я, - якраз справа для колишнього чорри...

- Мені, синку, - сказав Ольг, - не закоханець біля неї потрібен, а людина з холодним розумом. Май на увазі - вона небезпечна.

- В любощах? - пирхнув я.

- Не тільки... Вона останні роки фактично правила Імперією. Разом з Гендом... Будь з нею поруч і уважно слухай спогади колишньої правительки. А заодно - поверни їй віру в чоловічу шляхетність.

Зізнаюся одразу, що вартував я пані Альдону трохи не рік і весь цей час ділив з нею ложе. Розбещена жінка не могла і дня прожити без полюбовника. Ольг мене просто підставив...Не можна сказати, щоб я дуже на нього сердився, але часом мені було тих любощів навіть занадто. До того ж з мене постійно кпили усі друзі й знайомі, а Богодар Ставський оповів декому, що Ольг протегує мене в моанські імператори, і знайшлися дурні, які цьому повірили.

Був я на Предславському майдані, коли, посеред війська, котре складалося з кращих синів Ельберу, Повелитель Вогнедан оголосив постання Незалежної Держави. Від Зелеміню до Чорногори. Бачив, як навіть не плакав - ридав князь Квітанський, шепочучи імена своїх загиблих рідних.... Бачив, як обіймалися срібні з людьми, а шляхтичі - з простолюдом. Бачив, як палало вогнищами Предславське поле, а люди танцювали довкола... І таке ж шалене збудження охопило весь Ельбер, коли гінці Повелителя рознесли цю вість по країні. До Боговлади ми ледве дібралися - в кожному містечку, в кожному селищі Вогнедана просили зупинитися, намагалися чимось пригостити, і розпитували, розпитували... Пам’ятаю, як якась селянка похилого віку проштовхалася крізь натовп і спитала серйозно: «Синку, а це надовго?» І Повелитель відповів, усміхнувшись: «Назавжди, матусю! Чуєте? Назавжди!»

А потім була коронація у Боговладі, у Старому Місті, просто на звільненому від імператорської фортеці підмурівку. Коронував Вогнедана сіллонець, знайомий мені волхв Богун... І князь Непобор Сіллонський виконав свою обіцянку, схиливши коліно перед Повелителем. А за ним схилилися князі провінцій, знаменуючи свою покору та визнання. І різнобарвні корогви, пошарпані у Збраславській битві, зашурхотіли, схиляючись перед Триглавом.

До речі - ще один прояв судьби... У «Безіменному Сувої» було написано, що Воїслав Ведангський, побратим того, першого Вогнедана, виконуючи помсту, викрав тодішнього Імператорського Воєводу, котрий штурмував Боговладу і захопив в полон Повелителя. Саме цьому вельможі імператор Іркан Перший пожалував звання намісника Моахетангу і трофеї: Корогву, Державний Меч та Корону Ельберу. Клейноди захопив месник Воїслав, який, опісля доконаної помсти, повернувся до зруйнованої Боговлади і наклав на себе руки у підземній криївці, де вони з Повелителем заховали від зайд державний скарб Ельберу. Там же, серед золота й коштовностей, Воїслав поставив дві скриньки з попелом від вогняного поховання Вогнедана Ельберійського та його дружини Дани Лелег, поклав на ті скриньки видерті з ворожих рук клейноди, і впав на свого меча, аби зустріти друзів у гаї дубовім. І ось цю криївку випадково віднайшли моанські полонені під час руйнівних робіт... В Сувої говорилося, що завойовники перекопали трохи не всю Боговладу в пошуках схованого золота, таємницю якого Повелитель-бранець не видав і на тортурах. А тут - ось воно... Випадковість? Не вірю я у випадковості... Судьба.

І ось ця Корона нині прикрашала чоло Вогнедана. Був то блискучий металевий обруч, який знову нагадав мені про корабель. В обруч вставлено великий синій камінь, схожий на сапфір. Коли Богун урочисто вдягнув цей обруч на Повелителя, камінь засяяв м’яким світлом. Непобор підніс Повелителю меча, і той урочисто вийняв його з піхов.

- Духом цієї Землі присягаю, - дзвінко лунав Вогнеданів голос, - я - Меч, я - Оборона Краю... Кличу свідками духи одвічних стихій! Кличу Вогонь, Воду і Вітер! Кличу Сонце і Громовицю, покровителя воїнів! Кличу душі трав і дерев, річок і озер! І Блакитну Зірку, що горить на нічному небі! Кличу Великий Триглав, в якому народжуються, живуть і вмирають світи! Присягаю перед ними всіма стати душею своєї країни, її серцем, її розумом!

І поповзла догори по спеціяльно встановленій щоглі корогва з Триглавом. Нова корогва, вигаптувана Даною ще тоді, як вона була князівною... Та сама, держак з якою Мечислав прикував до своєї руки, ладнаючись або перемогти, або померти. Стародавня ж корогва, віднайдена у криївці, подерта, у плямах крові її захисників, мала зберігатися в державній скарбниці як найцінніший клейнод.

Рік проминув відносно спокійно. Влітку Другого року Незалежності я нарешті позбувся доволі таки обтяжливої служби при особі колишньої імператриці, котра жила у Боговладі чи-то як гостя, чи-то як почесна бранка. Велика Моанія шумувала як казан з отруйним варивом. Там і раніше вистачало лихих людей, а нині від розбою просто не було проходу. Вельможі, опісля довгого обговорення, кількох отруєнь та одного вбивства, таки домовилися між собою... Імператором став далекий родич навіть не імператорського дому, а другої за рахунком дружини імператора Корога Першого. Він походив з роду Ріміних, але прийняв прізвище Чоррін, тобто, Яструб, і, щоб зберегти видимість законного переходу корони, розшукував імператрицю Альдону, аби одружитися з нею, замінивши Іркана Шостого.

До Боговлади прибуло моанське посланництво. Подивитися на видовисько зібралося все стольне місто. Тут я вперше побачив в такому обсязі ріжницю між людьми та зміненими. Ельберійці не лаялися, не насміхалися, не горлали. Вони мовчки стояли обабіч шляху і дивилися... У бідолахи посланника трохи розум не помутився, коли він їхав крізь оті погляди, наче крізь удари батога. Вогнедан приймав посла у величенькому будинку Старого міста, який належав Ольгу. Поки будувався палац, схожий на колишній, правитель мешкав в цій досить милій оселі разом з молодою дружиною. Спершу посланник трохи одразу не повернув назад на північ. Не здогадуєтесь? Авжеж, першим, кого побачили моанці на прийомі, був Ростислав, правник і товмач за сумісництвом. Посланник, неякий пан Горанін, справжнє прізвище якого мабуть колись було Горан, судячи з його явно південних рис, насмілився мовити вголос, що лише хетанець може провчитися сім років в столичній школі і не навчитись моанської мови. Вогнедан сидів на різьбленому, під старовину, стільці з високою спинкою ( подібні служили троном для Повелителів в прадавні часи) і в його величезних очах танцював уже не гнівний вогонь, а веселий вогник насмішки. Уся Боговлада з насолодою повторювала відповідь Повелителя: «Ростиславе, скажи пану посланнику, що я моанську мову чудово знаю, але розмовляти нею не маю бажання».

Зрештою, угоду було укладено. Пані Альдону Вогнедан обміняв на ельберійських в’язнів, які були засуджені Імперією до каторжних робіт. Посланник було почав обурюватися кількістю людей, яких мали звільнити, але тут втрутилася пані Альдона, котра була присутня на останніх перемовинах... Вона заявила, що варта й більшого викупу, ніж тисяча, чи навіть і дві тисячі обідранців. Зійшлися на шести тисячах - саме стільки каторжан - ельберійців за відомостями Ольга страждало на галерах, або на срегійських копальнях.

Ще півроку пішло на ріжні формальності з визволенням, і ось нарешті, пані Альдону було урочисто передано представникам нового Імператора на кордоні, неподалік Збраслава. Взамін до Ельберу прибув обоз зі змученими, згорьованими людьми, які ще не вірили ні у незалежний Ельбер, ні у власну волю. Повелитель особисто провів ішторнійку до кордону, чим викликав шалені ревнощі дружини. Вишенька ніяк не могла забути оту баєчку про чорногорський танок, і дуже переживала, а жалі свої виливала моєму Терночку, котрий був її найкращим приятелем і повіреним у сердечних справах.

Обоз з колишніми каторжанами викликав у ельберійців новий спалах обурення. На кордоні його зустрічали сотні людей, котрі мали надію знайти серед визволених родичів. Деякі й справді знаходили, але в якому вигляді... Імператорське тавро на чолі визволенця було чимось звичайним, а рубців, а шрамів... Від батогів і палиць... Від куль охоронців... Вогнедан привіз до Боговлади двох срібних корсарів, котрі нещодавно потрапили в полон. Бідолашних ельфів було понівечено так нещадно, що я мимоволі згадав Буревіста зі Срібенем, і порадів, що вони загинули, а не потрапили ворогам до рук. Вогнедан випробував на них свої нові здібності - «зітер» зі змучених облич оту імператорську печатку, загоїв глибокі шрами, полікував вуха, які їм «підправили» північани. Коли я востаннє бачив сіллонців, на їхніх ніжних обличчях вже запроменіли усмішки, а голоси задзвеніли, наче срібні флейти. Словом, я привітав себе з тим, що від моєї служби біля пані Альдони була хоч яка-то користь. Відомостей-то я з неї вицідив багато, але видача каторжан була найбільшою користю, яку ми з Вогнеданом отримали від ішторнійки.

***

Ольг прийшов до мене невдовзі опісля від’їзду пані Альдони. У мене якраз сидів один з отих корсарів, про яких я розповідав. Звали його Світозір Хвиля, і був він колись добрим приятелем мого Буревіста. Срібний хотів почути подробиці про загибель друга, і я йому їх якраз оповів.

Заздрю, - мовив стиха корсар, - мені не так пощастило...

Я подивився на його аж прозоре лице, і згадав, як Яснозір говорив колись, що його рід не може жити в рабстві. Вогнедан зміг повернути вроду воїну Сіллону, та не зміг залікувати душевних ран.

- Час, - відбувся я звичайним зауваженням, - лікує все...

І якраз цієї миті я почув радісний голосок Лілеї, котра звіщувала прихід князя Данадільського. Ольга чомусь обожнювала вся моя челядь, котра складалася з покоївки та куховарки. Батько з цього приводу казав, що приводити у захват гарненьких дівчат - його другий фах.

Батько шанобливо привітався з Хвилею і отримав у відповідь якнайщиріший усміх. Срібний почав було прощатися, але я умовив його зостатися з нами на обід. Молився лише, аби не принесло Роллу вкупі з Келатом. Сам би то нехай приходив, але для пошарпаної душі Світозіра було б занадто побачити зараз рудого моанця і почути його скиглення на тему нашого дикунства.

Але ніхто більше не з’явився, і обід пройшов у мирі та спокої. Ольг зі Світозіром, як-то кажуть, знайшли одне одного... Віршовані цитати так і літали над столом. Мій Терночок захоплено слухав цю розмову витончених ельберійців і тихо заздрив. Сам він читав багато, але, звісно, ще стільки не знав. Навіть Найсінь усміхався - він теж обожнював Ольга. Мій «тигр» і руку тоді, під Збраславом, за нього втратив, зупинивши удар, призначений прапороносцю. Якось лоянець сказав мені трохи не пошепки, що пан Вогнедан - дивовижна істота, але справжнім імператором міг би бути тільки Ольг Лелег.

Опісля обіду, коли повеселілий Світозір чемно відкланявся, я провів батька до свого кабінетику, де по стінах було забагато зброї, а на полицях, на жаль, замало книг і запросив сісти. Лілея урочисто внесла каву, яку я останнім часом став собі дозволяти, незважаючи на дурну ціну за оті зернятка.

-Розкіш, - мовив батько мрійно, - як я люблю розкіш... І каву.... І спокій. А ти синку як себе почуваєш?

-До бою готовий! - пожартував я, - чи військо «тіней» розпускається на відпочинок?

-Оце ж і я так думав, - мовив Ольг, - постане, мовляв, вільний Ельбер - і буду пити каву в холодочку. А вороги сказали: «Не діждеш!» Ні, синку, наше військо тепер від наступу має перейти до оборони. Інакше - з’їдять нас сусідоньки наші. Я тепер - «Тінь Повелителя»... Розвідка і внутрішня безпека одночасно. «Павутину» на теренах Імперії не тільки не згорнемо, але й розширимо... І треба брати під нагляд ще й Ішторн з Белатом... Шоррогу, до речі теж... В Імперії цим займався пан Гаратто, але, оскільки ми нині незалежні, доведеться шпигувати самим.

-О, Боги, - зітхнув я, - знову шпигувати...До речі, що там з паном Гаратто?

-Йому довелося накивати п’ятами, - мовив Ольг, - він поставив не на ту конячку... Я говорив тобі, що він підтримував Короната, і трохи не пхав його на трон? Новий імператор хотів повісити пана ішторнійця за зраду династії, але той вчасно зник... Напевне - вирине десь в Ішторні...

-В Ішторні? - спитав я здивовано, - зрадник?

-Не зрадник, синку, а подвійний гравець, - засміявся Ольг, - він був головним джерелом відомостей для Ордену. Всі ці роки він служив Ішторну. Тому ви тоді й потрапили у засідку, коли хотіли здобути про нього відомості. Орден береже свої таємниці.

-А хто ж тепер за головного у «тайняків»?

-Неякий Хорд Лускін. Зовсім ще молода людина, одноліток Повелителя. До речі - його однокласник...

-Чорра, - пробурмотів я, - знову чорра...

-Чого ти дивуєшся, синку, - лагідно мовив Ольг, - ельберійці люд розумний... Навіть, якщо той розум не йде їм на користь. Він був секретарем у пана Ріміна, коли той боровся за владу. Потрапив до нього по протекції начільника школи, полковника Загіна, брата у перших цього можновладця. Тепер нам буде трохи складніше, синку... Якщо у Гаратто були свої інтереси, то нині проти нас виступить фанатик... Я розпитував Вогнедана... Пан Лускін почав доносити ще змалечку. І, здається, він уже почав діяти. У мене є відомості, що в кедазькій Страгії затівається щось лихе... Що - я ще не знаю, але це потрібно з’ясувати. Відомо лише, що туди з’їжджаються панки-біженці. І там - повно «тайняків».

-Тобто, я мушу дізнатися, що затіває ваш новий колега? - пожартував я, і зі здивуванням побачив, як побіліло батькове лице.

-Проклятий той день, - вимовив Ольг стиха, - коли я перетворився на безжальний меч... Ні, не на меч... На метальну платівку, якою б’ють із засідки. Але я все-таки вважав, що є хоч чимось кращим від...моанського ката

-Батьку, - розгубився я, - я зовсім не хотів вас образити... Татку, любий... Якщо так на це дивитись - так мене самого давно пора проклясти і виклясти. Ви знаєте, що колись, в Лояні, я наказав розірвати між двох дерев белатського работоргівця? І ніколи в цьому не розкаювався... Ви ж самі казали, що війна «тіней» - не шляхетська забавка... Ну пробачте мені... Будь ласка!

-Стомився я, синку, - сказав Ольг вже спокійно, - стомився, наче пес... Всі мої сили віддані були визволенню Ельберу... І я якось забув, що його потрібно буде ще й берегти... В моєму віці, зазвичай, Князь тіней передавав Павутину наступнику. Якщо не гинув раніше... Але мені нікому все це... передати. Ти - мій син, Білозіре, хоробра, відважна людина, але ти - людина, дитя моє... У тебе, мій Ольжичу просто пам’яті не вистачить на все те, що я тримаю в голові. Думаєш, чому Князі «тіней» такі невловні? Бо у них немає помічників, які можуть зрадити... Вони ніколи нічого не записують... Їм не потрібні сховища для паперів... Чим ми брали моанців, згадай? Паперами, списками змовників, записаними планами... А я своєю рукою лише рахунки на вина писав. Мій небіж Верес... Я не довірився йому... Він розумний, у нього пам’ять дивного...Але він озлоблений і непримиримий... Якщо в світі щось йому не до вподоби - то це поганий світ... Я не можу віддати страшну владу в руки дивного, котрий звихнувся на чистоті крові і повноті влади дивних у новому Ельбері...

-А, - тільки й вимовив я, - отже так? Ніколи б не подумав... Правда ми з ним весь час сварились, але ж він з усіма був таким...

-Він ненавидить Вогнедана за його моанську прабабусю, - зітхнув Ольг, - він трохи не прокляв рідну дочку, коли та вийшла за нього заміж... Він зневажає Мечислава, Веданг терпить це лише з поваги до мене... Він вважає, що людей, котрі заплямували себе навчанням у школах чоррів, взагалі потрібно трохи не до в’язниць кидати. Я не говорю вже про службу в чоррах...

-Починати тоді потрібно з Повелителя, - хмикнув я, - а за мене він знає?

-Ні, - мовив батько, - я все те у серці носив... І думав, що воно розірветься. Та менше з тим... Словом, Верес мені не наступник... Горицвіт... Твій Горицвіт, синку, прекрасний вчений-практик, а в реальному житті забуває, де поставив на ніч свої черевики. Залишаються Влад з Ігворром, але ж вони ще зовсім юні... Їх ще довго навчати... А до того - я на війні, синку. Без права на відпустку й відпочинок.

-Добре, - зітхнув я, - наказуйте, Князю...

-Поїдеш до Страгії, - мовив батько, - і подивишся, що там затівається. Напарника даю тобі не простого - князя Мечислава Ведангського.

-Чому саме його? - спитав я оговтавшись.

-У нього, синку, теж є деякі особливі здібності. І він нагадує з обличчя кедага. Він бойовик, не розвідник, тому тримай його в шорах. Мені потрібно, аби оті невідомі задуми моанців ви виявили тихо і без зайвого шуму. Не потрібні мені розпачливі зойки в Моані, що ельберійські, тобто хетанські, терористи орудують північніше від страгійських боліт. «Меч Ельберу» може витягти з людини відомості так, що вона того й не помітить. Він теж зростає на силі, хоч, ясна річ, і повільніше за Вогнедана, бо ми не ризикнули ще й його стимулювати. Словом - бери Мечислава, і в дорогу. Вони зараз якраз у Зелеміні - Повелитель робить об’їзд провінцій. Обидвох попереджено. Охорону любого брата Мечислав передовірить пардам.

До Зелібору я прибув за тиждень, надвечір. Повелитель мав бути тут, якщо не подався кудись іще... Зелемінь був важкою провінцією... Пан князь Фотін наробив тут цілі гнізда моанських сіл, переселивши сюди з Півночі скуплених гуртами кріпаків. Багато було мейдистів, серед яких хтось уже розпускав чутки про звіра, прекраснішого за денницю... По містах - повно дженджиків. Частина з них, як я уже казав, дременула на північ, але частина затаїлась і вичікувала. Злочинність тут теж була традиційно вища, ніж у інших князівствах - недарма Зореславу так потрібен був Звід Законів. Словом, молодому Лемпарту дістався важкий спадок, а Вогнедан навідувався сюди дуже часто.

У княжому замку Зелібору мене сповістили, що Повелитель тут, і йде нарада. Я сів у приймальні на кріселко, привітався поглядом з Вереном та Горяною і приготувався чекати. Парди відповіли мені тихим мурчанням.

За дверима княжої вітальні було тихо. Якось - аж занадто тихо. Потім двері розчинилися і з них вийшли Зореслав з Рогволодом. Постояли... Відітхнули...

-Виявляється, - мовив князь Зореслав яким - то очманілим голосом, - що все, що я зробив сьогодні, я мав зробити ще вчора...

-Знаєте, - озвався Сережень, поправляючи розкошланого чуба, - шкода, що мене не бачить зараз мій ротний... Він завжди говорив: «Чорра Сереженін, як так виходить, що вас не можна дістати до живого?»

-Отож бо, брате, - сказав Зореслав, - це тобі не Зелемінський полк. Ходімо... Виїдеш сьогодні ж...

Вони пішли, навіть не помітивши, що у приймальні хтось є. Ого... Повелитель зволять гніватись... Я ніколи ще не бачив розгніваного Вогнедана. Озлобленого, переповненого ненавистю - бачив... Розгніваного - ні...

Вогнедан зустрів мене приязно... Лице його було спокійним і погідним. Прочуханка, яку він завдав зелемінцям, зовсім не відбилася на його обличчі. Я оповів йому про завдання Ольга і попрохав дозволу взяти з собою Дракона.

-Я знаю, - кивнув Повелитель, - і дозволяю... Тільки прошу вас, стрию Білозіре, наглядайте за ним... Він мені брат... Більше ніж брат... Половина моєї душі...

Від правителя я подався до кімнат, які займав Мечислав. Дракон сидів за столиком і щось писав... Побачивши мене - усміхнувся.

-Батьку Білозіре! - мовив, - я весь - увага! Вогнедан сказав мені, що мене зараховано до «тіней», і що ви - мій зверхник!

-Авжеж, - мовив я, - а що тут була за прочуханка? Зореслав з Рогволодом випали з приймальні, наче хлібини з печі...

-О, - скривився Мечислав, - Зелемінь... Все цей Зелемінь... Аби мені тут довелося княжити, я б посивів. В Старому Веданзі теж клопоту вистачає - один Радин чого вартий, але це... Ну ось дивіться... Кедаги... У них по обидва боки кордону - родичі... Снують туди-сюди, дізнайся, спробуй, чи воно в гості до рідних приїхало, чи ще чогось... А сварив Повелитель Зорика за релігійні заворушення. За внутрішню безпеку князівства відповідає Рогволод, а він, видно, щось проґавив... Хтось наплів селянам-мейдистам, що їхні церкви будуть перетворювати на язичницькі храми. Воно б і варто, бо частина церков - це перебудовані опісля завоювання наші храми. Але Вогнедан говорить, що краще побудувати два нових, ніж відібрати один старий... Він же - чули чи ні - оголосив рівні права для всіх сповідань... Хоч в пророка Огаму віруй - ніхто тобі слова не скаже... А Зореслав з Рогволодом спізнилися трошки... Не розіслали гінців, аби розтлумачили людям усно, а надіслали укази на голів міст і сільських старост. Про оту рівність сповідань... А у мейдистів знаєте ж як? Або вони на коні, і душать всіх інших, або прагнуть опинитися на землі і жадають мучеництва. І хтось їх ще добряче накрутив, бо тут у нас таке було...

-Заворушення? - спитав я

-Бунт - інакше не скажеш, - зітхнув Мечислав, - тисячі дві селян рушило на Зелібор... В священний похід... З хоругвами, жонами, діточками... Образи попереду... Проти поган... А у них на шляху - низка язичницьких сіл. Рогволод перегородив дорогу загонами Зеліборської варти, а ті просто грудьми лізуть проти зброї... святі мученики. Мені одне цікаво - чого ж вони не були такі хоробрі, коли їх пани моанські канчуками по хребтах лупцювали?

-Вважали, певне, - хмикнув я, - що перепусткою до раю є сліди від панських батогів... І чим все це закінчилося?

-Вогнедан, - сказав Веданг сумовито, - ми ледве встигли... Приїхали до Зелібору, нічого не думаючи, а тут таке... Ми - туди... Воїни вже той натовп ледве стримують... Рогволод наказів діяти не дає, намагається їх умовляти... Та й що робити? Стріляти? В жінок і дітей? В оті їхні хоругви? Ой, ви б бачили їхні очі... Порожні... Священики попереду...Діточки славні виводять... І в оцей натовп іде Повелитель... Без зброї... А селяни з косами, з вилами... Я-то знаю, що Вогнедана нині вбити не так легко, але ж і у нього не дев’ять життів, а у мене так і взагалі одне...

-Умовив? - спитав я сумно.- Напевне умовив, якщо ти тут сидиш...

-Замовив, - засміявся Мечислав, - дві години говорив... Ні про що... Вони заспокоїлися від звуків його голосу... Як змії... Пам’ятаєте, ви якось оповідали... Поки сопілочка грає - вона танцює. Замовкне музика - може кинутись. Так і тут... Він голосом підсилював вплив на їхній розум. Тільки замовкне - хтось у натовпі знову ревне: «Смерть поганам!»... Вогнедан знову починає говорити... Дві години... Коли вони назад повернули, на мені вишиванка мокра від поту була. А Вогнедан ще постояв трохи, доки лишилися довкола самі Рогволодові хлопці, і повалився мені на руки. Непритомним... Стільки злоби через себе пропустив...

-Весело тут у вас, - мовив я, - до речі - я того й приїхав. Хтось навмисне накручує мейдистів... У Страгії збираються дженджики у великій кількості. Я ще не чував, аби колишній Кедаг став притулком для зубожілої шляхти... Ми маємо вивідати, що там заварюється. Тихо і без шуму. Аби не кричали на кожному розі про «хетанських терористів». Говорять - ти вмієш ламати чужу волю...

-Одного за раз, - сказав Веданг, - і на близькій відстані...

-Гаразд, - сказав я, - отже - слухай... Я - біженець з Квітану, тобто з Таргу, моанський дворянин, відставний офіцер. Тебе найняв уже в Страгії...Ти - волоцюга, напівкровка, безбатченко. Звати тебе...

-Кеян, - всміхнувся Мечислав, - Кеян Шреж...

-Гаразд. Моє ім’я - Зоот Клівзін... Цього панка прирізали повстанці Вигорича в «Ніч Ножів». Сподіваюся, що ніхто з наших нових приятелів не був на його поминках. І ось що, Мечиславе, синку... Я знаю твій невпокорений дух... Але там - ти мій слуга... І попихач кожного стрічного моанця. Ти знаєш, як вони ставляться до кедагів... Вуха свої сховай під волосся... А втім - ти все одно байстрюк... Батька ніколи не бачив... Ману вмієш наводити?

-Трохи, - озвався юнак, - але очі зумію відвести, якщо буде потреба.

-Гаразд - ще раз повторив я, - завтра їдемо до Предслави, а звідти вже... Збирайся, княже...

Мечислав сяйнув усмішкою... Небезпека збуджувала його... Ой, погано... Аби не зірвався десь.. А втім - на все воля Небес.

У Предславі нас очікував найманець Ольга, літній вже кедаг на ім’я Шашр Шорін. Він-то і провів нас болотами через новостворений кордон. Хто ми такі - провідник не знав. Ми заявилися до нього вже переодягненими. На мені була пошарпана селянська свита, схожа на ті, що вбирали квітанські селяни, яка, однак, не приховувала військової виправки. Мечислав був вбраний в фарбовані цибулинням полотняні штани та брунатну ж вовняну безрукавку. Свою ельберійську зачіску - косу він розпустив, і зібрав довге волосся у хвіст. Розмовляв з Шашром я, а Веданг удавав тупого. Кедазької мови він не знав, але це не мало нікого дивувати - напівкровки намагалися усіляко позбутися тавра свого походження.

Ми дібралися до Шоршони, головного міста Страгії, де, за відомостями Ольга, і збиралися скривджені долею колишні володарі Моахетангу. Я зняв кімнату в заїзді «У ведмедя», розплатився грошима, котрі дістав з чобота, і послав Веданга купити мені пристойний одяг. Дракон справився пречудово, притягши цілий оберемок шляхетського вбрання. Коли я спустився обідати уже в новому вигляді, хазяїн заїзду порозуміло усміхнувся. Видно, такі перетворення були тут невдивовижу.

Наступні кілька днів я провів у своє задоволення. Багато спав, вимагав від свого Кеяна, аби той приносив мені сніданок до ліжка... Довго і зі смаком обідав... Привів до ліжка дівку - хвала Богам, досить симпатичну, і наказав їй прийти ще наступного вечора. Вечорами напивався і плакався до порожніх пляшок в дусі Келата Веркіна, а також співав «Хай Бог береже Імператора трон», і навчав тієї пісні свого глухуватого слугу. Коли Кеян почав щось виводити, немилосердно перебріхуючи слова і мелодію, я хльоснув його по обличчю... Ця сценка була нами обговорена ще в Предславі, і Веданг сам наполіг на тому, аби я бив по-справжньому... В результаті, Кеян лікував на кухні синці, прикладаючи до них підсмажену цибулю, і жалівся куховарці на свого «скаженого моанця», котрий не платить йому грошей і немилосердно б’є... Словом - все було як слід.

З Ведангом ми майже не розмовляли... Я маю на увазі - як приятелі. Окрім цього заїзду, я ще тинявся й по іншим шинкам, витворяючи там те саме. Я сподівався, що на мене вийде вербувальник... Мусить вийти... В останньому звіті звідси саме й говорилося про отаких як я панків, котрі з’являлися в Шоршоні, а потім зникали невідомо куди... Не крізь землю ж вони провалювались... За нами зараз могли стежити, перевіряючи, тож панібратство з лакеєм могло комусь видатись дивним. Я звик до подібної гри, але боявся за Веданга... Він міг зреагувати на щось не так, як мав би це зробити забитий кедазький напівкровка. Однак Мечислав грав, наче в Імператорському театрі. Добре грав... Я потиху ним пишався.

І ось - нарешті! Рибка клюнула! Під час чергового обіду, коли я ще був з виду тверезим, до мене підсів чоловічок у витертому камзолі. Чи-то підсудок, чи-то стряпчий... Відрекомендувався він Хаором Ліріним, тутешнім правником. Ну, Хаор, так і Хаор... Ми поставили одне одному по келишку. Кеян поштиво стовбичив у мене за спиною, допомагаючи слузі шинкаря мене обслуговувати. Хаор окинув оком його обличчя з великим синцем на вилиці, і спитав задумливо:

- Де ви доп’яли такого молодця? Зараз важко знайти доброго лакея. Навіть кедаги розпустилися вкрай... А це у вас хто? Хетанський напівкровка?

- Напевне, - сказав я, - хлопець є байстрюком.

- Але ж у нього і пика, - похитав головою Хаор, - страхіття якесь.

- Добре відганяє кредиторів, - хмикнув я

- А багацько їх набралося?

- Вистачає... Маєток мій залишився у Тарзі... Сам ледве живий вибрався... Два літа переховувався в Зелеміню, у приятелів, а нині довелося тікати і звідти. Все сподівалися - нас захистить Імперія... Захистила.. Ех!

- Можна, - загадково мовив Хаор, - заробити трохи грошей...

- Що пан говорить! - обурився я, - я не стряпчий, а моанський дворянин!

- Шляхетним способом, мій пане, - заспокійливо мовив Хаор, - Мечем... У вас статура військового...

- Служив в Північних Ровтах, поручником Пелланського полку. Відставили опісля поранення...

- Придушували повстання Раліна?

- Атож... Поранено мене було на Пелланській кризі, - я рвонув на собі сорочку, показуючи шрами від куль, - повернувся додому, а там... Вірите, мій пане, я дивом врятувався... Ці дикуни різали усіх підряд... Уявляєте - напасти на сплячі казарми... Звірі! Пси! А мене трохи не прикінчили власні кріпаки. Утік в самій білизні... Я не можу... Кеяне!

Веданг підійшов до мене, боязко втягнувши голову в плечі.

-Ось подивіться на це одоробало, - продовжував я свою п’яну сповідь, - тупа скотина... Напівхетанець... І отакі там нині правлять... На коліна, сучий сину! Кажи - ти моанець?

-М-моанець, - пробурмотів юнак, опускаючись біля моїх ніг.

-Брешеш, паскудо! - гаркнув я, - ти - бидло чорномазе! Кажи, хто ти є?

-Бидло,- покірно повторив «лакей», - як скажете, мій пане...

Я пнув «слугу» ногою і звелів забиратись. Хаор ледь усміхнувся.

- Пане, - мовив, - до речі - з ким маю...

- Зоот Клівзін, - буркнув я, наче вистигаючи від раптового нападу гніву.

- Пане Клівзін, - вкрадливо мовив Хаор, - приходьте сьогодні ввечері до церкви святого Кеяна. Скажете там священику, що ви від мене.

- Чи вимолю я там трохи дзвінкої монети? - поцікавився я

- Авжеж, - всміхнувся Хаор, - приходьте обов’язково.

У своїй кімнаті я ще довго розпікав Кеяна, потім звелів йому сісти на підлозі й начищати мені чоботи. Обдивився стіни, двері й присів поруч з напарником.

- Як ти, - прошепотів, - все гаразд?

Веданг звів на мене очі, в яких палахкотів багряний вогонь.

-Я відчув, - прошепотів, - як бути рабом... О, як я це відчув... Чому ж іншим не болить, батьку Білозіре?

-Бо ти маєш душу воїна, Руженичу, - відмовив я, - тому вона тобі й болить... Тепер слухай... До отої церкви підемо вдвох... Діяти - за обставинами..

Гаразд...

Ввечері ми подалися до храму. Ця приземкувата, трохи неоковирна будівля, знаходилася в самому центрі Шоршони. Там було порожньо і напівтемно. Блимали свічки. Головний образ в середині храму зображував, ясна річ, мученика Кеяна опісля його страдницької кончини. Один янгол знімав з нього ланцюги, другий очищав губкою від прокази, третій вказував рукою на небо. Янголи були схожі на гарнесеньких дівчаток, а самого Кеяна невідомий митець зобразив типовим моанцем, чимось схожим на пана Веркіна. Я підійшов до священика, і той провів нас бічними дверима до невеличкого будиночку. Там уже сиділи пан Лірін і ще один чоловічок, з вигляду - явний кедаг-напівкровка. Хоча він був багато і витворно вбраний, і мав волосся пісочного кольору, як ото у небіжчика Шрежіна, але кедазькі риси таки проступали на його блідому, як у північанина, обличчі. Булькаті очі, плескатий ніс... Ніде не дінешся, хлопче, принаймні я тебе наскрізь бачу. Я сів у крісло, а «лакей» влаштувався навпочіпки біля дверей. Його не вигнали... Певне, тому, що тупий...

-Відставник? - спитав у мене булькатий.

-Пан Зоот Клівзін, відставний поручник Пелланського Особливого, - буркнув я, - з ким маю?

-Пан Горошт Хадін, - відрекомендувався булькатий, - маю до вас питання, пане Клівзін. Чи не забули ви ще, як тримати зброю?

-Не забув, - буркнув я похмуро й недовірливо. Хто ти такий, мовляв, і чого розпитуєш...

-А чи знаєте ви хетанську говірку? - продовжував Хадін.

Маєш! А це ще для чого?

-Розуміти розумію через два слова, - відповів я, - але, звісна річ, не говорю... Лакей добре чеше по-їхньому, а моанської майже не знає, тупа скотина... Я його навчаю канчуком... І знаєте - допомагає...

-Але зможете, - допитувався Хадін, - при потребі вимовити кілька фраз?

-Та напевне, - мовив я розгублено, - але ж для чого?

-Чудово, - аж засяяв пан Горошт, - Отже, вельмишановний пане Клівзін, вам простягає руку Союз Відновлення Єдиної та Неподільної Моанії. Заснований зі згоди Імператора!

-Хай славиться його ім’я, - сказав я ледь розгублено, - до речі, я від життя відстав, сидячи в Зелемінській криївці. Хто нині на троні Яструбів?

-Іркан Сьомий, хай славиться його ім’я, - урочисто вимовив Хадін, - коронація відбулася півроку тому...

-Хвала Богу, - зітхнув я, - нарешті в Імперії настане лад...

-І ви повинні нам в цьому допомогти, - мовив Хадін, - робота важка, але добре оплачувана. Дзвінкою монетою.

-Гаразд, - погодився я, опісля хвилинного роздуму, - що я мушу робити?

-Приходьте завтра, - сказав пан Горошт, - до заїзду «Весела вдова». До шостої кімнати. Там вас прийме керівник нашого Союзу.

-Прийду, - мовив я, - це все?

Майже, - протягнув Хадін, - ви говорили, що ваш лакей знає хетанську?

-Авжеж, - сказав я, - ух, болотяна жаба... Місяць його не можу навчити співати імперського славня.

-Як його звуть?

-Кеян., - відповів я, - без прізвища...

-Гей, ти! - покликав Хадін, - підійди...

Веданг звівся на ноги і обережно, боком підійшов до панків, котрі почали його безцеремонно роздивлятися. Помацали м’язи, зазирнули в рота... Як коневі... Я аж похолов - боявся, що Мечислав не витримає знущань. Але він стояв сумирно і навіть очей не звів.

-Кедазькі дівчата, - єхидно озвався Лірін, наче на щось натякаючи, - дуже люблять давати своїм байстрюкам ім’я саме цього святого... Гляньте-но, пане Хадін, на це диво природи...

-Непоганий шмат людського м’яса, - процідив крізь зуби Хадін, - і знає хетанську... Пане Клівзін, чи може він втримати в руці хоча б кухонного ножа?

-Жартуєте, - хмикнув я, - та він тарілки до столу не донесе не розливши...

-Нічого, - мовив Хадін, - вивчиться. Приходьте на зустріч разом зі своїм лакеєм. Гей ти, тварино... Кеян! Ти знаєш хетанську?

-Так, - вимовив моанською Веданг, - знаю...

-Хто був твій батько?

-Не знаю, - відповів байдуже юнак, - мати говорила, що він з Данаділу...

-Подивіться на його вуха, - втрутився Лірін, - це нелюдь-напівкровка!

Маєш... Невже доведеться пробиватися з боєм? Казав же я Дракону, щоб він прикрив свої ельфійські риси, хоча б як зміг.

-Чудово! - зрадів чогось Хадін, - тим більше! Пане Клівзін, за вашого слугу ми платитимемо вам особливо. Він потрібен Союзу...

-Згоден, - відповів я і чемно відкланявся.

У заїзді, коли ми полягали спати: я на ліжку, а Мечислав - на коці біля ліжка, я спитав тихенько:

- Що ти про це все думаєш, синку?

- Спершу я подумав, що вас вербують на «тайняка», - прошепотів Дракон, - але все інше... Для чого їм наша мова? Чому їм потрібні напівкровні? Тут заварюється якась така каша, що мені аж трохи моторошно...

- Авжеж, - сказав я, - отже, завтра матимеш роботу... З отого керівника Союзу маєш витрясти все, що він знає. А тоді він про це має забути. Ольг говорив, що ти так можеш...

- Зможу, - прошипів Дракон, - я йому навіть мозок спалити зможу... Шкода, що не можна...

- Ведангу, - мовив я благально, - обережно... Ми мусимо проникнути до того клятого Союзу... Тримайся, синку... Я люблю тебе...

- Батьку, - вимовив Мечислав, наче схлипнув, - я вас теж люблю...