4.Війна тіней (продовження)

Що я відчув тієї миті - словами просто не передаси... І лють, що мене провели, наче хлопчиська... І злість на Ольгових бойовиків - так і подер би їх на шмаття... А щодо самого Ольга... У мене не те, що слів - навіть думок не залишилось.

-Мене відв’яжуть, нарешті? - здобувся я на слово.

-Авжеж, - озвався Ольг, - тільки пообіцяй мені, що нікого не понівечиш...

-Гаразд, - буркнув я, - обіцяю...

Бойовики відв’язали мене, і «пацюк», мило усміхаючись, подав мені вузол з моїм майном... Ах, сучий син! Ах вишкребок! Я похапцем одягався, кленучи все на світі.

За дверима був ще один льох, заставлений скринями та пляшками. Ну, звісно ж... Торговий Дім Росавів... Де ще можна влаштувати схрона... На одній зі скринь сидів не хто інший, як Сокіл Птаха, живий і здоровісінький, без жодної подряпини... Ах, падлюка... А я йому ще життя врятував... А потім оплакував як рідного брата...

Сокіл підвівся... На його обличчі був все той же вираз сорому й розгубленості. Очей він на мене не підводив... Правильно... Ах ти ж змій данадільський, а ніякий не сокіл... Хоч би моргнув мені тоді...

З винарні ми піднялися нагору, до невеличкої вітальні. Там стояли лише дубовий поставець, стіл та кілька стільців... На столі було накрито до обіду. Чи може вже до вечері... Виноград, помаранчі, сир, якісь салати... Вино, ясна річ, росавське... Я мовчки впав на стілець. Бойовики почекали, доки сяде Ольг, тоді розсілися теж. Птаха сів останнім...

- Ти просив, сину, - заговорив батько врешті, - про службу у війську Князя «тіней». Але, перш ніж стати до його лав - потрібно здати іспит. Ти його здав, Ольжичу... Я попереджав тебе, що це - брудне ремесло... І криваве... Не дивись так на цих людей, вони всі пережили подібне... Дехто і страшніше...пережив. Нині у тебе є остання нагода відмовитися від служби. Бо відставку «тіні» дає лише смерть...

Я все ще не знав, що мені робити... Я втягував в себе повітря, дихаючи рівно і глибоко, намагаючись заспокоїтися... Всяке крутилося у голові... І бажання з ревом підхопитися на ноги та перебити усе на зі смаком накритому столику... І розбити пику комусь з Ольгових хлопців... І схопити Птаху за відлоги кунтуша та добряче струсонути... Лише щодо самого Ольга і досі не було ніяких думок... Хоча - чим я міг налякати дивного, котрий не один раз вмирав і воскресав? Зраненого воїна Ельберу з імператорським тавром на плечі? Чоловіка, котрий терпів тортури, не дозволяючи собі зомліти? Ні, один спосіб я таки знав - поїхати геть від усього цього назавжди, і більше ніколи не повернутися.

Ольг чекав... Я сидів і потроху заспокоювався...

-Перш за все, - сказав, - дайте щось випити...

Сокіл похапцем налив мені вина до високого келишка. Я не глянув в його бік - нехай ще помучиться, чортів блазень...

Коли я ковтнув вина, стало трохи легше... Образа поволі меншала... Зрештою, батько був правий - я сам напросився до нього на службу... А не перевіряти новачків у такій справі означало - ризикувати і собою, і іншими... Нехай... На все воля Небес...

-Де я тебе бачив? - спитав я у бойовика, схожого на моанця.

-Квітанський ліс, - одмовив той. - Зв’язківець з Чорногори...

Авжеж, це був той самий хлопець, котрого сотник Крук трохи не перетворив на ще одну зарубку... Ну, звичайно... Тоді він був підстрижений по-військовому і без бороди...

-Ти й справді моанець? - спитав я.

-Моанець, - мовив бойовик, - тутешній... Я народився в Боговладі...

Говорив він ельберійською з данадільською вимовою... Ще один щасливий виняток, хай йому...

-А як попав... до війська?

-У мене убили друга, - пояснив боговладець, - ельберійця... Це він мені очі відкрив... Убили чорри... за мову.

-Як так - за мову?

-Друг співав добре, - неохоче мовив бойовик, - ми гуляли в шинку... Було свято, осінній карнавал... Приятель заспівав... ельберійською. Він сам і складав ті пісні... І тут до нас причепилися чорри... П’янісінькі... Сказали, щоб не вив тут собачою мовою... Друг скипів, і... Я й до суду подавав... Нікого не покарали... А подання до суду мені поміг скласти пан правник...

Він позирнув на Ольга.

-Я один час, - пояснив Ольг, - тримав ще й приватну правну контору...

-Помиримось? - спитав «тутешній моанець» і простягнув руку.

-Свиня ти, - одмовив я, але руку потиснув, - і твої вішальники теж... Хіба ж можна так людей лякати? Я і правда повірив...

-Ви добре трималися, - встрянув «пацюк» і теж простягнув руку, - коли мене перевіряли, я штани намочив з переляку...

Лице юнака вже не здавалося мені таким відразливим. Просто звужене донизу обличчя південця з домішкою дивної крові.

-Ти б взагалі помовчав, - пирхнув я, - твоє щастя, що ти не справжній «тайняк», а то б живим звідси не вийшов...

Я стис тонкі пальці свого мучителя так, що той усміхнувся крізь біль.

- Вдарте мене, - запропонував, - легше стане... Я, опісля тої перевірки, Орлинові так вліпив, що він і досі згадує...

Мовчазний крем’язень Орлин ледь помітно знизав плечима.

-Авжеж, - сказав знехотя, - Орлин в усьому винен... Та ти ж так і напрошувався, щоб у когось здали нерви, і тебе прикінчили на місці...

-Соколе, - мовив я і усміхнувся. Лице Птахи просяяло. Він трохи підвівся і несміливо торкнувся моєї руки.

-Тебе теж пропустили через отаке? - спитав я, стиснувши йому зап’ясток, на ельберійський лад.

-Мені ще гірше було, - вимовив Сокіл і кинув обережний погляд на Ольга.

-Говори, - дозволив той.

-Пан Лелег, - тихо мовив хлопець, - для мене є всім... Він не дав мені збожеволіти, коли брат мене... А перевіряли мене так... Наче схопили і пана Лелега... І він почав мене «здавати»... Аби самому врятуватись. Холоднокровно і безжалісно... Коли мене залишили самого - я трохи голову об стіну не розбив...

-Додай, що ти так і не видав нічого, Соколе, - м’яко мовив Ольг, - я спинив іспит, бо ти трохи руки на себе не наклав...по-справжньому.

-Два дні по тому не міг повірити де сон, а де ява, - сказав Птаха тим же винуватим голосом, - мені навіть снилося... оте. Я вас розумію, пане Білозіре, але я виконував наказ, і...

-Гаразд, - сказав я, - заспокойся... Налий мені ще - і забудемо це страхіття... Батьку, то яка моя оцінка? На іспиті...

-Вищий бал, як говорили в Ільзноні, - озвався Ольг, - особливо - отой виверт з «Князем «тіней»... Пречудова промова... Повірили б і справжні «тайняки»... Жорстокий ельф, котрий навмисне винищує квітанців, аби ті моанців більше ненавиділи, це взагалі - витвір мистецтва... Треба буде запропонувати цей сюжет якомусь моанському письменникові... Ну, а як ти прихитрився втягнути в змову обох недолюдків - Птасіна та Шрежіна, так на подібне і у мене б розуму не вистачило... Дякую за підказку, синку... Можливо ми це використаємо...в майбутньому.

-То я вже на службі? - спитав я уже майже весело.

-Так, - всміхнувся Ольг, - «тіні» не говорять красивих слів, хоча ельберійці завжди не від того... І не дають пишних присяг - це все для ясного дня, а ми - діти ночі... Віднині ти - воїн-«тінь», дитя моє... Душу - Богам, життя - вітчизні, честь - для себе... І священне право на смерть, аби її зберегти, ту вояцьку честь... Зараз ти вийдеш звідси, через крамничку, і підеш додому. І будеш чекати... До тебе має прийти зверхник...Він покаже тобі таке...

Ольг видобув з кишені ворожильну руну, випалену на шматочку дерева. Руна Сили... Блискавка...

-Від нього дізнаєшся про все, - продовжив, - і слухатимешся його... як мене. Гаразд?

-Гаразд! - сказав я уже бадьоро і взяв зі столу помаранчу. Подумав і прихопив ще одну - для Найсіня...

-Батьку, - сказав, - якщо раптом щось - не забудьте, що маєте п’ятого онука...

-Ніколи не наврочуй, - озвався Ольг, - особливо перед завданням. А щодо лоянців твоїх - вони тепер сини Ельберу... Загинеш - Князь «тіней» подбає про них.

Додому я ледве приплентався… Було ледве по обіді, а мені здалося, що я провів у тому льосі вічність… Злість змінилася розгубленістю… Я лише зараз зрозумів, в що встрянув по власній волі… Я пам’ятав батька ніжним і лагідним Золотооким Ельфом, добрим духом Лелечого Гнізда… Пам’ятав і зраненим повстанцем, але тоді, коли Ольг зривав пов’язки, аби з честю піти до дубового гаю, де відпочивали його пращури, він був жертвою, його можна було жаліти… А от Князем «тіней» я його побачив вперше – і злякався… Те, що він зробив з Птахою… А зі мною… Оця страшна павутина, що її сплів під носом у імперських служителів порядку непримітний хетанський торговець… Його жорстокість і витримка… Його залізна воля… Його холодний розум, і вміння розмінювати людей, наче фігури в шаховій грі… Недарма ж він протримався стільки… Від смерти діда Станимира минуло більше двадцяти літ, а Князь «тіней» все ще боровся, розважно і виважено вираховуючи кожний крок свого війська.

Зверхник прийшов до мене аж через місяць… Це був не хто інший, як мій добрий знайомець Сокіл Птаха… Я лише очима закліпав – сподівався бо, що наді мною поставлять когось досвідченого… Ну – і старшого за мене чоловіка, а не оцього ось юнака з вустами дитини і зраненою душею…

Але Сокіл знову став таким, яким я знав його спочатку… До мене справді з'явився зверхник. Слухаючи впевнений голос Птахи, твердий, незважаючи на данадільські переливи мови, я розумів, звісно, на кого намагається бути схожим колишній тихий хлопчик, закоханий у читанки… Він ледве відпровадив Терночка, той все намагався розповісти своєму улюбленцеві про пані княгиню Конвалію, про ясну панну Дану і вимагав чергової казки.

Коли ми зосталися вдвох, Сокіл з усміхом поклав на стіл руну і тут таки почав пояснювати, що ми мусимо робити.

Внаслідок тих пояснень, ми з Птахою виїхали до Радину. У цьому місті я ніколи не бував, а знаходилося воно на землях колишнього Ведангу. Нині це було стольне місто провінційного воєводства, трохи занедбане, але ще гарне. Ми зупинилися в ріжних заїздах – я в «Білому Коні», а Птаха – в «Щасті Радину».

Саме в «Білому Коні» і жив чоловік, якого ми мали пограбувати… Ні, це не перебільшення… Чоловік цей був ішторнійським торговцем і одночасно – працював на Орден, котрий мав в Ішторні необмежену владу. Ми повинні були викрасти або відняти – це вже як вийде – скринечку з паперами, які цей торговець віз до Ішторну. І прихопити цінності, які могли бути у цього пана… Щодо останнього – я абсолютно не здивувався. Хоча я й підозрював, що трохи не всі доходи Торгового Дому Росавів йшли на Ольгову страшну гру, але ж не міг він утримувати всю «павутину» лише на те, що виручав від продажу делікатесних вин… Потім мені довелося навіть піратствувати на морі, аби поповнити грошові запаси таємного війська… Совість – спитаєте ви? Яка там у біса совість…Ольг не зважав ні на що, коли справа торкалася «війни «тіней», і кошти, добуті подібним чином, вважав за військові трофеї. Ну, а щодо цього ішторнійця, то сучий син шпигував в Моанії на користь Ордену та Ішторну… Хто ж йому лікар, коли наскочив на меткіших за себе…

Хто дав Птасі «наводку» саме на цього панка – не знаю і досі… Багато чого залишилося для мене у таємниці… Як ото малювання на стіні – хтозна, що там, за обрізом рамки. Зайвого ми намагалися не знати і самі – менше знаєш, менше можеш видати…Одним словом, ми з Птахою вночі навідали ішторнійця, бувши перевдягненими за моанських злодюжок… Обчистили бідолаху до останнього червінця. І скринечку з паперами знайшли, правда, для того, аби ішторнієць виказав нам, де її заховано, мені довелося натиснути йому кілька разів на оті больові точки, так добре відомі лоянцям… Совість? Спала сном немовляти… У скринечці були розписки кільканадцяти шляхетних моанців, котрі потаємно прийняли кілені-мейдизм і погодилися працювати на Орден. Коли ми з Соколом полишали ішторнійця, зв'язаного наче клунок, то я кинув кілька слів, з яких шпигун, якщо він тільки не був закінченим дурнем, мав зробити висновок, що його обчистили «тайняки» пана Гаратто. І того ж ранку ми полишили Радин.

Так воно і пішло… Часом перерва між завданнями була кілька днів, часом – кілька місяців. Сокіл відвідував мене і без діла – так, посидіти. У «тіней» таке правило було – менше ховаєшся, менше підозри… Ну, зайшов добрий приятель в гості… Я і сам побував у старому будинку Птахів, що знаходився в Яблуневому передмісті. Над дверима пишався стародавній герб роду – ловчий птах стрімко спадає з неба… І гасло…Дуже просте гасло – «Тільки честь – для себе». Якраз для обох братів…

Пані Дивина згадала мене і відрекомендувала юній Півонії Ведангській, котра мусила нині зватись Півонія Тополина, за прізвищем пані Пави. Дівчина, якій було вже вісімнадцять, шкодувала не стільки титулу і замку Гнізда Драконів, скільки старовинних речей та малювань роду, які мусив понищити зайда… Про загибель брата я оповів самій Півонії, начебто те, що чув з чужих вуст. Тривожити цим пані Дивину я не хотів. Бідолашна шляхтянка, ще не така й стара, мала вже сиве волосся і хворе серце, що розривалось між синами-ворогами.

Півонія була схожа на Драконів лише очима… Вона мала миле округле селянське личко, і, здається, ніяких надприродних здібностей… Сокіл ставився до неї дуже ніжно… Іноді мені здавалося, що молодята потиху закохані одне в одного.

З трійцею бойовиків нам з Соколом також доводилося зустрічатися. Вони приймали у нас і папери, і гроші та відправляли все це далі… «Пацюка», виявляється, звали шляхетським іменем Горислав, а «тутешнього моанця» - Тархом. Більше я нікого не знав, окрім самого Ольга, та воно мені не було й потрібно.

Одне з завдань сподобалось мені трохи не найбільше… Ми мусили так налякати одного зелемінського поміщика, аби він спродався і виїхав на батьківщину предків… Тобто, ясна річ, у Велику Моанію. Отже – цікавий люд мої одноземці-моанці… Як лаяти дикунів-південців, то не знаходять слів… А селитися на їхній землі і витискувати з тих же «дикунів» останню мідну монетку не гидують…І сікти добрих людей канчуками, за те, що ті люди їх годують… Ну ми й наполохали того панка… Заявилися з Соколом до нього вночі, в бойовому вбранні «тіней». Зайда від одного нашого вигляду трохи не посивів… Зібрали челядь, в тому числі і наложниць-кріпачок… Вивели панка перед людські очі, я виголосив коротку промову, в якій пояснив чого від нього хочуть, і що з ним буде, якщо він нас не послухає. Тоді Сокіл, на підкріплення слів, свиснув клинком… Через кілька днів панок, прикривши пов’язкою відтяте вухо, виставив маєточок на продаж… А покупцем був якийсь Ольгів підлеглий… І нам – розвага, і селянам полегшення… Новий пан роздав їм свою землю в оренду, ціну за те призначив невеличку – і поїхав… Начебто за кордон… Скромно і зі смаком… Подібні завдання я найбільше любив, вони мені нагадувала книжки про шляхетних розбійників, якими я захоплювався в дитинстві.

Доводилося нам і вбивати… Якось послали нас до Моозу… Хто був той чоловік – не знаю й досі… З одежі – наче шляхтич. І виходив він з дому лише в оточенні охоронців. Сокіл мені його здалеку показав. Жертва дуже боялася людей південного типу, і її найманці звертали увагу саме на таких осіб… А мене підпустили поближче, через «моанську пику»…Що ж, всім трапляється помилятися… Платівку я метнув цільно, і щезнув раніше, аніж охорона взагалі щось втямила…

Зброї ми вживали лише безгучної. Пістолів не використовували зовсім… Доводилося вживати і «удавочки», про яку згадував колись сотник Крук… Якось отримали ми завдання прибрати зрадника… Такі теж часом траплялися, в основному між «сірими тінями»…

Ольгове військо ділилося на кілька підрозділів… Перший – найближче до серця павутини – то «чорні тіні», бойовики… До них належав і я…Чим ми займалися – я вже трохи розповів…Тоді – «сірі тіні»… Ці жили постійно в якомусь одному місці, і виконували якесь одне завдання… Не бойове, зазвичай… «Сірі тіні» служили в судах, в урядових закладах, утримували будинки-схрони, займалися торгівлею… «Сірою тінню» був отой продавець вин з Моани, якого я так необережно розпитував. Окрім того, Ольгу служили найманці… Служили за гроші, часом навіть не знаючи, на кого працюють.

Можливо, були ще якісь угрупування… Напевне – були. Я і досі не знаю всіх обрисів «павутини», яку тримав в голові Ольг… «Сірі тіні» нічим не були гірші за нас, просто, коли чоловік живе на одному місці, має родину, і тут таки несе службу – його легше взяти за живе… «Чорну тінь» складніше відстежити… А втім… Відстежили ж мене… Тому і сиджу нині в Астеоні, очікуючи погибелі…

Однак, той зрадник, про якого йде мова, здав «нитку» павутини не від страху за долю дружини чи діточок. Він поласився на гроші, які йому запропонував пан Фотін Зелемінський… Ну, так, той самий князь, котрий колись сватав Конвалію… «Здати» сучий син міг лише трьох чоловік, котрі вели з ним справи…Фотін, котрий запропонував цьому зелемінцю місце начільника охорони, думав, що має справу з просто собі розбишаками… Але, на біду, у засідку потрапила «чорна тінь» - бойовик-перевізник, котрий мав при собі важливі папери. Хлопець намагався вирватися з кільця Фотінових чоррів, а коли зрозумів, що не вийде, добув з рукава отаку саму голочку, як оце у мене в пуделечку, і зберіг вояцьку честь…

Князь Зелемінський почав виявляти опісля нездорове зацікавлення цим випадком… Ну, ми з Соколом і мали попередити його, що така цікавість ні до чого доброго не приведе. А заодно – і покарати зрадника…

Я приїхав до Зеліборського замку в сірім однострої і з відзнаками капітана Астеонського полку. Їхав я, нібито, до свого маєтку на Побережжі. А зайшов виказати своє шанування пану князю, котрий доводився мені родичем у якомусь там коліні...

Оскільки такий родич у князя Фотіна і справді був, магнат прийняв мене холоднувато (а раптом буде прохати грошей), але привітно (коли я сказав, що отримав величеньку спадщину). Ох, аби я був ясновидцем і знав, що зробить оця погань з Вогнеданом Пардом, коли юнака зрадить один з його найближчих друзів, і запропонує Зелемінському магнату здати йому вогняного ельфа живим і безсилим... Я б тоді точно прикінчив паскуду... А так - князь Фотін відбувся легким переляком... Його начільника охорони знайшли задушеним у власному ліжку. А до удавочки була прив’язана коротенька записочка моанською мовою: «Цікавість убиває як і зрада..»

На мене підозр не було ніяких, бо я всю ніч грав у карти з князем та іншими гостями. Я тільки розчинив, перед тим, як іти до князевої вітальні, вікно своєї кімнати... І спустив вниз тонкого шовкового шнура... А вранці, повернувшись, відв‘язав шнур і кинув його у вогонь комина... Легенди про те, що «тіні» трохи не крізь стіни проходять, складалися якраз опісля таких випадків... Звичайно, можливо було піднятися по стіні замку, вживаючи металеві «кігті», якими можна чіплятися навіть за рівну поверхню... Але, коли «тіні» працюють в парі, вони ніколи не напружуються даремно... «Кігті» - то вже для таких випадків, коли всередину не можна проникнути обманом, або ще якось...

Скінчилася моя робота в парі несподівано і страшно... Так, я втратив свого зверхника... Втратив Сокола, ловчого птаха Ельберу... Втратив воїна, котрий став мені братом... Біль від цієї втрати я відчуваю і досі... Мав я опісля і добрих друзів, і чудових напарників... Мерлан Зоря, котрий теж загинув... Богодар Ставський, він же Дарин, котрий живий і досі... Мечислав Ведангський, котрий, незважаючи на його князівський титул, теж один час був моїм напарником... Але Сокіл... Він зник з цього світу, наче й насправді тінь, і набагато пізніше я побачив те, що він лишив на землі - хлоп’я з очима Ведангів, вустами дитини та ім’ям, яке було відкинуте зі зневагою паном Кріном Птасіним. Маленький Кречет Птаха, справжній ельберієць душею, мовою, серцем...

Останнє наше спільне завдання ми з Соколом виконували в Астеоні... Нам треба було - з глузду з’їхати - обікрасти заміський маєток мого дядечка пана Ріфіна, котрий все ще перебував на Шоррозі... Що ми там шукали - знав лише Сокіл. Я забезпечував йому прикриття... Річ ця була такою важливою, що її охороняли, наче моанський золотий запас... Під час сутички з охоронцями маєтку мене було важко поранено кулею в груди, і я зомлів...

За законами таємного війська, Сокіл мав добити мене, а сам - уходити разом з захопленою цінністю... Пізніше я дізнався, що це були папери, які могли привести пана Ріфіна на шибеницю... Мій батько розрахував, що імператорська немилість до пана князя має скоро закінчитись... А по смерти володаря, князь Астеонський був найпершим претендентом на намісництво при малолітньому наступникові трону... Згодом ці папери врятували життя Вогнедану з Мечиславом. І не тільки їм...

Але Сокіл витяг мене... Як це йому вдалося - не маю поняття... Розпитати його самого мені вже не довелося. Отямився я в хатині на околиці Пелли - стольного міста Астеону. Хазяїн мій був південцем, але ельберійської мови майже не знав. Він народився в Срегії, в родині засланців, а потім перебрався сюди... Хто його завербував і як - не знаю теж... Він і ходив за мною, доки я не видужав. А тоді у Пеллі з’явився Тархом...

Я щиро зрадів, коли побачив боговладського моанця. Але вісті він приніс невтішні. Востаннє він бачив Сокола в Моані, в одному з запасових схронів... Юнак мав віддати йому папери, котрі ми добули в Пеллі... Папери Сокіл віддав, а Тархом передав йому не завдання - прохання Ольга... Пробратися знову до школи чоррів, і дати знати Вогнеданові, що він не є самотнім.

Опісля того Сокіл зник... Він не прийшов ні до схрону, ні на інші явки... Не був і у моанському відділенні Торгового Дому... Не було й вісток, що його схоплено... Тархом, про всяк випадок, згорнув моанську павутину, вкупі з крамницею по продажу вин, куди були найняті цілком несвідомі таємної війни торговці-моанці. Та по місту не було ні арештів ні розшуків... Тархом не виключав можливості, що «тайняки» могли схопити молодого воїна, але вважав, що тоді б вони якось проявили б себе... Він не втрачав надії, що Сокіл живий і на волі.

Тархом передав мені завдання особисто від Ольга. Я мав зустрітися з батьком в Сіллон-Сінді, на піратському острові князя Непобора. Що робити далі - батько мав розповісти мені сам. То ж я простився зі своїм господарем, котрий витяг мене з того світу, купив на гроші, передані мені Тархомом, коня, і рушив на Південь...

***

Їхати мені довелося через Квітан... Боги мої, скільки на мене нахлинуло спогадів, коли я побачив такі знайомі ліси... І почув квітанську говірку, повільну і розважливу... Неподалік Жерделю я не втримався і звернув до лісу...

Я думав, що не знайду тієї галявини, де колись була лісова хатина... Але знайшов... Місця, звісно змінилися, ліс порідшав, замість хуторів я проїхав декілька панських сіл... Неподалік того місця, де Воїн прийняв свій останній бій, теж виникло село... А на галявині не зосталося нічого... навіть руїн. Тільки трава до поясу і мертва тиша.

«Нехай проросте крізь мене трава... - згадав я раптом слова Сокола і трохи не заплакав, - Нехай за мною заплаче тільки дощ... Нехай на могильному камені не буде мого імені... Нехай не буде і каменю». Де твій камінь, Драконе? Де твоє ім’я? Його втоптав у бруд вбивця твоєї сестри... І тільки дощ плаче за погубленим родом ельфів-воїнів... Чи бачиш ти мене зараз, Ведангу, звідти, з того гаю, де немає болю?

Стежечку я побачив наче у відповідь на мої благання. Я рушив нею майже одрухово. Коня вів у поводу...

Стежка вивела мене до ще однієї затишної галявинки. Посередині її стояла самотня сосонка. Під нею, в траві, щось сіріло.

Я зупинився, вражений... Переді мною був надгробок... Такий, як на чорногорських цвинтарях.. Ледь оброблений камінь, з тих, що встановлюють на місцях вогняних поховань... Весь обкладений квітами... На камені виднілися руни...

«Чорний Воїн та його бойові побратими, - прочитав я вголос, - понад все вони любили свій Коханий Край».

Це ж яку сміливість треба було мати, щоб встановити таке трохи не під носом у Жердельських чоррів та своїх панків... Я опустився на коліна і притисся чолом до імені друга... Прибраного імені... Чи настане час, коли тут буде написано: Князь Воїн Ведангський... Змагор Тополина... Войко Борут... Діян... ой, як же його...здається Грозан... Я не пам’ятав всіх імен, а імені старого лісника не знав і зовсім... Та дізнатися можна було б... Аби було кому читати... Воїне, мій смутний побратиме, чи принесе твій син квіти до твого каменю? А чи станеться так, що княжич Зельм Чорногорський плюне на твоє їм’я і скаже чужою мовою: «Зрадник вітчизни»? Твоєму сину вже майже чотирнадцять, і з них сім літ він провів у школі чоррів... Твоє дитя, яке ти так і не побачив, носить прізвище прибраного батька... Чи має він ще оте малювання, з якого ти усміхаєшся юній Конвалії?

Я підхопився від шереху... На стежині застигла дівчина... Зовсім юна, років шістнадцяти... Червона стрічка довкола голови, квітчаста квітанська хустина на плечах... Сорочка, гаптована місцевим візерунком в сонячний хрест... В руках не просто квіти - сплетена гірлянда...

Бідолаха перелякалася не на жарт... Всьому виною, звісно, була моя «моанська пика»... Людині з такою пикою самотою гуляти по квітанським лісам і досі було не дуже безпечно...

Я мовчки встав, взяв коня за повід і пішов стежкою, обминувши дівчину. Вона кресонула по мені таким ненависним поглядом, що мені аж моторошно стало... Отак і зурочують.... Очі у юної хуторянки, а чи селянки були неймовірно карі і неймовірно злі... Хтозна, що вона подумала... Я не збирався нічого їй пояснювати, сів на свого верхівця і хутко вибрався на шлях.

О, мої одноземці, виховані закордонними вчителями моанські панове, яких іноземці навчили витирати носи не пальцями а хусточками, зможуть запитати обурено «За що ці дикуни нас так ненавидять?» Я то знав за що... Я бачив отаких дівчат з відрізаними грудьми, у калюжі крові... Я бачив палаючі хутори... Я бачив... Тільки ви ніколи про це не напишете, панове укладачі Зводів-Літописів Великої і Могутньої... А якщо військо Ольга програє свій бій, то онуки цієї квітанської дівчини назвуть зрадниками своїх звитяжних дідів, котрі понад все любили оці ліси, і це високе небо... І заросте травою камінь з рунами... А потім - забудуть і мову, і руни...

За три дні я проминув Дар, до якого не став навіть заїжджати - настільки болісними були спогади.... І під вечір останнього дня натрапив на селище під назвою Вербава...

Оце ось дійсно була судьба. Я те село навмисне не розшукував, та й ні для чого було... Але ось воно, на дорозі... Дерев’яний стовпчик з дошкою, на ньому акуратно вирізано рунами: «Вербава»... Корчма на в’їзді... Тоді я не запам’ятав її назви, а нині роздивився вивіску: «Коловрат»... Поганська назва... Хазяйку, здається, звали Мальвою, як і мою першу дружину, а її брата, лічця - Боговитом.

Ворітню мені відчинили двійко темнооких кругловидих хлопчаків. Оцінивши мою «моанську пику», вони потульно повели коня до конов’язі, але монетки, яку я простягнув, ніби не помітили. І зникли як духи... Я знизав плечима і увійшов до хатини.

Корчма була як корчма... Столики, дерев’яні стільці з високими спинками... Біля однієї стіни лава та довгий стіл... Шинквас... А за шинквасом стояв не хто інший, як Крук Вигорич...

Я пізнав сотника одразу, хоча той запустив довге волосся за місцевим звичаєм... І довгі вуса, тоді він мав коротші... І сивини додалося у чуприні... А він мене не пізнав зовсім. Глипнув байдуже і став перетирати рушником полив’яні кухлі...

Я не витримав... Звісно, я не мав права ні на які контакти, але це ж був Крук... Моя ельберійська совість, котра часом підказувала мені найнесподіваніші повороти долі... Я підійшов до шинквасу і мовив стиха:

- Пане сотнику...

Крук поволі звів на мене очі... Погляд у нього став - як дві цівки пістолів...

-Що ви, пане?... - спитав він поволі моанською

-Сокиру ще маєте?

-Про що ви...

-А чорру пам’ятаєте? З новими відзнаками? Не сниться гостре сидіння?

-О, Боги..., - сказав Крук очманіло, - невже той самий ослятя? Але ж ти не порозумнішав ні на гріш... Ще б слово - і тебе б поховали в безіменній могилі...

-Я б встиг відскочити, - мовив я, усміхаючись, - ніж у вас під шинквасом, біля лівиці... Ви й тоді були шульгою...

-Сучий син! - пробурчав Крук, - щоб тобі переродитись зайцем і все життя бігати від хортів... А ти змужнів, Білозір, чи як тебе... Був тоді щеням, тепер - мужчина... Мальво, ходи-но сюди!

З кімнатки за шинквасом визирнула жінка, пов’язана хустиною, як - то у звичаї в заміжніх квітанок.

- Заміни мене, - мовив Крук, - у мене гість... І принеси поїсти.

Мальва стала за шинквас, а мене Крук повів у жилу половину хати. Квітанка теж мене не пізнала... Добре я змінився, однак...

В світлиці біля столу сидів якийсь чоловік і товк щось в ступочці... Боговит...

- Брате, - мовив Крук, - подивись, хто завітав нині до Вербави! Пам’ятаєш отого ослятю? Ти ще його батька лікував...

- О, - протягнув Боговит, - оце так зустріч...

Обидва квітанці здалися мені якимись чи-то напруженими, чи-то переляканими... Але ж сотник Крук не боявся нікого й нічого... Чи може вони мені не довіряли? Але й тоді - чого їм боятись... Принаймні, вони мали розуміти, що я їх не видам, бо й сам в противному разі потраплю під шибеницю.

Мальва принесла наїдків і трохи випити... Квітанці, окрім звичаєвих вин, робили одну чудову настоянку на місцевих травах... Одна чарочка - і янголи, янголи... Вирай, хоч мейдистський, хоч язичницький... Кожному по вірі його...

Їли ми у поштивій тиші. Попоївши, колишній сотник розгладив вуса і сказав:

-Ну, а тепер оповідай.. Де тебе носило всі ці роки...

Я оповів... Про Белат, про те, як служив охоронцем товару пана Молли... Про Лоян і князя Лянь... Про Немлінь і свого сина... Гостей у корчмі більше не було, і Мальва-квітанка теж присіла біля столу. А коли я оповів, як народжувала Немлінь на човні посеред Океану, жінка аж очі втерла рукавом.

- Авжеж, - зітхнув Крук, - наїздився... Набачився... Скрізь, дивлюся я, одне й те саме... Вогонь і меч... Чого людині не вистачає? А я ось тут осів... Не думав вижити, але бач.... Живу потроху... Мальва... Вона вже десять літ - жона мені... Дітей троє... Страшно мені було опісля... того, що сталося у Вигоричах, родину заводити - та життя, знаєш, взяло своє... Ну, а ти нині чим займаєшся?

- Всім потроху, а найчастіше - нічим, - відповів я, - я тепер - заможна людина...

- Золота з-за моря привіз? - хмикнув Крук.

- Авжеж...

Сотник з хвилину роздивлявся мене.

-А за батька що ж не питаєш? - озвався докірливо.

-Я знаю, що він вижив, - відповів я, - я власне і працюю на нього... Торгую вином...

Тільки за хвилину я втямив, як двозначно прозвучали мої слова для Крука, котрий знав, ким є Ольг Лелег...

-Малиновим? - спитав сотник стиха.

Я опустив очі.

- Що є рятунком для людей і дивних? - вимовив Крук. Це було останнє умовне слово «сірих тіней»

- Вогняний спис володаря Ігворри, - відповів я як належить «чорній тіні». Для «сірих тіней» відгук був іншим.

- Бойовик? - спитав сотник аж трохи недовірливо, - невже аж так порозумнішав, ослятя?

- Порозумнішав, пане сотнику...

- Борги платиш таткові своєму?

- Плачу, пане Крук... Він бо того вартий...

- Гаразд, - сказав сотник, - чув, Боговите... Ось і вихід! Боги відгукнулися на наші молитви!

- У мене зустріч, - мовив я, - в Сіллон-Сінді...

- Чи я не говорив! - ще більше звеселився Крук, - а то ми тут... Тут таке...

- Що сталося, пане сотнику? - спитав я впрост. Я - бо давно відчув, що тут щось не так.

- Розповідай, Боговите! - звелів Крук. - а ти, Мальво, ходи, постережи за дверима...

- Почну з того, - зітхнув цілитель, - що ви тоді, у Дарі, погано націлились, пане Білозіре.

Я зрозумів... Серце моє раптом зайшлося, передчуваючи якусь біду.

- Я знаю, - сказав, - він нині у Моанському полку... Капітан...

- Не у Моанському, - мовив Боговит, - півроку тому Кріна Птасіна знову перевели на Південь... Підвищили до полковника Дарійського полку... Брехали люди, що він щось накоїв у Моані ... Це наче і підвищення і покарання водночас... Я ще подумав, що тут йому довго не протриматися...

- Ну і що? - вирвалося у мене...

- І ось, у місяць цвітіння лип, - тягнув далі Боговит,- пан Крук поїхав по закупи аж до Рибок, а ми тут з Мальвою були вдвох... Ну - і діти, ясна річ... Був вечір... У корчмі - нікого... Тільки в куточку-сидять двоє... Поручник-чорра, та його джура-підліток... Тихенько так сидять і майже не розмовляють... Я - нічого, стою за шинквасом... Раптом - двері вростіж, лайка, крики... Пан Птасін приїхали обмивати своє призначення...З ним - з десяток чоррів. Офіцери та їхні вістові... Обсіли отой стіл, вимагають вина, наїдків... Я подаю... Мальву з дітьми одразу ж відіслав до криївки... Туди, де ваш батько колись лежав... Коли чую, отой поручник шепоче своєму джурі... Ельберійською... «Вогнедане, спробуйте вийти задніми дверима...»

Я стиснув руки на колінах, бо починав розуміти.

- Джура той, - продовжив цілитель, - щось відповів, але дуже тихо. Тоді поручник знову говорить: «Благаю, Повелителю... Тут - мій брат... Може статися лихо»...

- Сокіл, - вирвалося у мене, - так ось ти де... пропав.

- Ну, і той недолюдок його таки пізнав, - зітхнув Боговит, - отак і крикнув: «Сокіл? Стій, зраднику!» Той хлопчину пхнув за шинквас, а сам - за шабельку... Може і прорвався б, він добре бився...Сокіл, та брат став йому на дорозі... З пістолем...

- Рука здригнулася, - пробурмотів я. - у Сокола, не у Кречета....

- Я тим часом, - продовжував лічець, - хлопця за однострій і до світлиці... Він б’ється у мене в руках, виривається... Дивлюсь - а то ельфеня...Чистокровне…. Це ж він, напевне «тримав ману», а тепер про все забув від хвилювання... Пострижений по-військовому... Гарненький, мов дівча... Очі сині як грозове небо... «Тікай, - кажу, - задніми дверима, відсидишся в яру...» До яру його послав, аби чорри не почали трусити хату... А у нас в криївці, окрім Мальви з дітьми, ще сього-того...

- Набої і порох, - буркнув Крук... - і шабельки... Все як слід...

- Чорри тим часом, - продовжував Боговит, - схопили того Сокола... Пораненого... Гей, пане Білозіре... Вам може води дати?

- Хай ось вип’є, - мовив Крук, підсовуючи мені келишок настоянки, - і поменше подробиць, брате... Чи не бачиш, що вони побратими?

- Птасін, - продовжив Боговит, - про оте хлоп’я спершу аж забув на радощах... Зрештою, воно було в мані... Іноді дивного під такою машкарою взагалі...непомітно... Та сволоті вистачило й одного полоненика... Витягли вони його на двір...Там у нас повітка була... І в тій повітці... Я близько підходити боявся... Я тільки потім, коли обмивали... мертвого, побачив, як вони його...

- Ой ти сокіл, сокіл, - сказав я розпачливо. Келишок тремтів у моїй руці, - ти летиш високо...

- І питали вони його, - оповідав далі Боговит, - якраз за того хлопця, що був одітий джурою... Де він, мовляв, та чи може ти десь його залишив... А як залишив, то де... Сокіл - то навіть вуст не розімкнув, а хлопчина, видно, був десь поблизу... І вийшов до них... Без мани, очі горять... Бранець тільки крикнув розпачливо: «Повелителю!» Вони й хлопчину того... Руки скрутили, тримають. Дивись, мовляв... І далі знущаються над Соколом отим...А воно ж, дитя оте нещасне, думало, видно, що бранця перестануть мучити, якщо він здасться... Судом яким-то грозило сучим синам… Птасін же хлопцю отак за підборіддя голову підняв і шипить:

« Запам’ятай, яка доля чекає на ворогів вітчизни... В тобі кров імператорів, а ти зв’язався з недолюдком...» Хлопчина ж відповідає рівно: «Це ви - недолюдок, пане полковнику... Ви - мрець... Ви давно вже мертві... Недовго вже вам нищити живих»

Я сьорбнув настоянки... Гаряча хвиля прокотилася по тілу...

- Поменше подробиць, Боговите, - понуро буркнув Крук.

- Гаразд, - погодився цілитель, - Словом катували вони вашого приятеля, пане Білозіре, а хлопчик на все те дивився... Не просив, не благав... Видно, зрозумів, що марно... І тут Птасін зробив таке, що коштувало йому задорого...

- Не повірить, - озвався Крук, - я і сам... ледве повірив.

- Птасін, - заговорив знову Боговит, - з самого початку наказав розікласти вогнище, аби... ну, зрозуміло... І ось коли... почалося найстрашніше, тут малий начебто зламався... Чорри його тримають, він обвис у них в руках, і чую - плаче... То він з тим Птасіним наче дорослий розмовляв... жорстко так... А то захлипав, мов дитина... Сокіл тоді вже знепритомнів, здається... Страшне, що коїлось... Ну, і оцей клятий чорра вийняв шабельку, потримав її над вогнем, і чую - каже: «Ти, нелюдь недоросла, нездатна оцінити імператорські милості... Тебе учили-учили, а ти, як той вовк, все дивився до лісу... Та ще й пристав до цього зрадника... Ти ж знав, що це - «тінь»... А у нас, в Моанії, зрадникам ставлять тавро на лоба, аби можна їх було відріжнити від порядних людей»

- О, ні.., - прошепотів я, і видіння дубового гаю знову майнуло у мене перед очима.

- І він, Птасін тобто, - зашепотів Боговит, наче боявся, що його підслухають, - отой кінець клинка розпечений притулив хлопцю до чола... Краще б він цього не робив... Бо хлопчина той... Вогнедан...здібності деякі має, котрі по волі ще викликати не може... Воно в ньому напевне піднімалося, ще коли він на муки друга дивився, а оце ось стало - як останній поштовх... Рвонулося оте ельфеня так, що чорри розлетілися у ріжні боки... А Птасін, він якраз перед ним стояв, ... спалахнув вогнем... От як наче блискавкою в нього втрапило... І почалося тут... На кого не гляне це дитя - той спалахує як свічка... Хтось стрельнути спробував... Де там...Свинець... Свинець розплавився в повітрі... Не долетів...

- Не повірить, - просипів Крук, - поки сам не побачить...

- Хай Боги боронять від такого, - зашепотів Боговит, - я, коли все це почалося, підглядав з-за рогу хати... Хлопчик, коли усіх «яструбків» понищив, обернувся до мене, відчув, певне, що ще хтось тут є... І він бачить... Бачить, що я не чорра, а зупинитися не може... На моє щастя, біля хати діжка з водою стояла... І він оте туди метнув... Діжка... не стало діжки... Обручі - і ті оплавились... Не знаю, як не загорілась хата... А він стоїть посеред двору, серед отих куп навіть не м’яса горілого - попелу, і поволі на землю осідає...осідає... Як лялька з ганчір’я... тоді упав...

- А з Соколом що? - здобувся я на слово.

- Помер Сокіл... - сказав цілитель, - На руках у друга свого...Я тоді їх обох до хатини перетягнув…. Він, Вогнедан той, отямився і одразу: «Соколе! Соколе!» Обійняв, пригорнув, тужить... А той помирає.... Його-то, того Сокола, ще з самого початку брат поранив тяжко... Отут груди пройшла куля... Навиліт...

- Так, - видихнув я, - Птасін добрий стрілець...

- Був, - заговорив Крук, - Я, коли наступного дня приїхав, отой весь попіл згріб і скинув до яру... А Сокола ми поховали... Обмили, одягнули в чисте... Вуста його обпалені прикрили хусткою... Поховальне вогнище розпалити не змогли, і так ледве одбрехалися перед сусідами, що повітка загорілася... У селі спалахи бачили, але вважали, що то горобина ніч...

У мене перед очима стояло лице друга... Брате Птахо...Дівчата в Боговладі задивлялися на твою вроду... Чи встиг ти торкнутись вустами дівочих вуст, заки торкнувся до них вогонь? Боговит і сотник замовчують, недоговорюють, та я міг уявити, що зробили з тобою «яструбки».. Але, брате мій... Ти ж мав завдання лише навідати Вогнедана Парда в школі чоррів.

- Пане сотнику, - озвався я, - де він?

- У криївці, - сказав Крук, - коли я побачив вершника, то спровадив його туди...

- Ходімо....

- Пане Білозіре, - сказав Боговит тривожно, - будьте обережні... Він зараз... собою не володіє...

- Нехай, - озвався Крук, - треба ж щось робити...

Ми спустилися до льоху... Двері до криївки, як я пам’ятав, були за найбільшою діжкою, встановленою боком. Треба було повернути фальшивий кран, і вони відсувалися, відкриваючи другу половину льоху...

Там і досі було дерев’яне ложе... Та якісь діжки і скрині... Порох і зброя... А на ліжку сидів син Воїна, охопивши руками коліна. У селянській полотняній одежині… Я бачив тільки гостре вушко і половину щоки.

-Пане Вогнедане, - стиха озвався Крук, - тут чоловік приїхав... Приятель Сокола Птахи... Вони разом... вино продавали.

Хлопчина повернувся до мене... Він був дуже схожим на Дану... дуже... Аж занадто гарний для хлопця... І ще - схожим на Повелителя з отого мого видіння... Схожість довершав опік на чолі...

-Ви знали Сокола? - неголосно спитав Вогнедан, - ви.. ви теж?.... Але ж ви... моанець...

-То у мене тільки пика така, - сказав я, - взагалі-то я - чорногорець... Білозір Лелег...

-А, так, - сказав хлопець, - стрий Ольг говорив, що ви зникли без вісти... То ви повернулись... Я сім років не був вдома, знаєте...

-Де ви зустріли Сокола, княжичу? - спитав я з усією пошаною

-В Моані, - сказав хлопчина мертвим яким-то голосом, - я утік зі школи... І зустрів...його. Ми їхали до Сіллон-Сінду... Він обіцяв, що князь Непобор заховає мене... Дібралися сюди - а тут чорри...

-Він не може собі пробачити, - прошипів мені до вуха Крук, - що отой вогонь не прокинувся в ньому раніше, аніж Сокола замучили на смерть...

-Я старався, - прошелестів дитячий голос, - я благав Богів про цю милість... Я знаю, що ще рано... Тіло моє... не витримує...ваги вогню...Але ж Сокіл... Сокіл... Вони здирали з нього шкіру... Пасами... Отак...

Маленька рука зробила рух згори вниз. Наче ножем...

-Раніше, - знову вимовив хлопець, - трохи раніше... Завжди запізно... Там, у школі у мене убили друга... Запороли різками на смерть... Його звали Світлян... Світлян Радко...

-Я знав його батька, - одмовив я по досить довгій мовчанці, - він загинув у... у квітанській війні...

-А сина хотіли зробити чоррою, - сказав маленький ельф, - тоді - убили... Я теж убив... Чоловіка, винного в смерті Світляна... Він був учителем музики... Ми йому повірили... А він... доніс на нас... Світлян помер... Тоді я... Тоді у мене вперше...блиснуло... Я ледве не загинув сам... Тиждень був без пам’яті... Мене хотіли судити... Духовний Суд... Як відьмака.. .Хлопці влаштували мені втечу...Мої хлопці...Як вони там...без мене... Сокіл говорив, що їм теж поможуть вибратись... Але Сокіл... Не стало Сокола... А до мене вогонь прийшов запізно... Завжди запізно... Аби трохи раніше... Чому я теж не помер?

-О, ні! - вигукнув Крук, - тримайтесь, Повелителю!

Піт вже лив по мені ручаями... Я відчував, так, відчував, як нагрівається льох... Крук здурів, зовсім здурів... Порох же... Порох у діжках... І оця жива блискавка, котра не володіє собою...

Я ухопив хлопця в обійми... Притис обличчям собі до грудей... На мені вже починала тліти одежа...Бігти було нікуди - навіть якщо він... блисне в сусідньому льосі - все одно кінець...

- Навчись, - вимовив я розпачливо, - навчись володіти собою...

Хлопчина в моїх руках вигнувся в конвульсії якогось страшного очікування...

-Доки розітнеш волос, - сказав я, стиснувши його в обіймах, - сплети павутину... Доки зруйнуєш державу - збудуй себе... Ти помстив Сокола... Добре помстив...Я теж любив його... Ми воювали разом... Заради нього - живи! На тебе чекали так довго...Твоє народження пророкували волхви... Твій дух звів на землю Воїн Ведангський... Якщо ти зараз помреш - твій батько загинув даремно! Сокіл загинув даремно! Тисячі інших - даремна страшна офіра... Спини вогонь, Повелителю... Ти володітимеш ним, коли тіло твоє окріпне, і заспокоїться дух... А зараз - спини... Ти можеш!

Кілька страшних секунд я думав, що він таки не зуміє... Але він зупинився... Маленьке тіло обім’якло у моїх руках... Хлопчина зомлів... Я, не випускаючи непритомного з обіймів, ударами долоні загасив на собі тліючого кунтуша...

-О-ай!, - озвався Боговит з-за моєї спини, - оце воно і було... Ми дивом врятувались...

-Цить! - буркнув Крук, - дитина ні в чому не винна... Я, опісля того, що у Вигоричах... Теж ладен був кидатися вогнем, аби він у мене був... Виросте - зладнає... Тільки треба, аби йому дали... вирости. Виносимося звідси швидше, а то ще й справді біду накличемо... Не треба гратися з вогнем біля пороху...

Ми вибралися з льоху…Я все ще тримав Вогнедана в обіймах. В корчмі Мальва розставляла кухлі на шинквасі. Позирнула на нас запитливо і ледь поблідла, побачивши мою обгорілу одежину..

-Нічого, - озвався Крук, - усе гаразд… Ходімо на вулицю, Білозіре…

Ми сіли на порозі хати… З-за рогу несміливо визирнули хлопчики, котрі прив’язували мого коня… Меншенький тримав за рученя дівчинку років трьох.

-Тату, - покликав старший, - як там Вогник? Йому знову погано?

-Та трохи є, - відгукнувся сотник.

Малий обережно підійшов і погладив звислу руку Вогнедана.

-Та вже… - мовив по-дорослому, - аби мене схопили чорри, я б від страху на місці помер…

-Аби тебе схопили чорри, Дантуре, - озвався сотник спроквола, - чого, звісно, не дай Боги, ти б тримався гідно і помер би як воїн…Бо ти є Вигоричем і моїм сином…

Дантур Вигорич восьми літ від народження аж випростався від цих батькових слів. Вогнедан заворушився у мене на руках і підвів голову.

-Що сталося? – спитав розгублено, - я знову…палив?

-Та то ви трохи розхвилювались, княжичу, - озвався сотник так само розважливо, як до того говорив з сином, - але нікому не зашкодили… Як ся маєте?

-Добре, - озвався молодий Пард і випручався з моїх рук. Подивився на мій обгорілий кунтуш і зітхнув.

-Темрява, - сказав, - безодня… Звір у безодні… Бажання убивати…

Голос у нього був батьків… Все Воїнове, навіть вимова… Не чорногорська, як-то можна було очікувати… Протягла вимова серединного Данаділу.

-Ви припнете цього звіра на ланцюг, княжичу, - сказав я лагідно, - безодня духу – страшна річ, особливо, коли туди довго дивитись. Але ви здолаєте… Ви ж син Воїна…

Хлопчина зісковзнув з моїх колін. Він був нижчим за хлопців свого віку і мав ще дуже дитячий вигляд.

-Прошу пробачення, - вклонився злегка, - у пана Білозіра, і у пана Вигорича… І у вас, пане цілителю… Я дуже вас налякав? Я знаю, що там у вашому льосі, але воно як накотило…

-Та все гаразд, пане Вогнедане, - одмовив трохи не весело Крук, - воно й вовку не завадить полякатись трохи, аби мисливцю до горла кинутись… Дантуре, підіть-но з княжичем на ставок…

-Ага, - підхопив малий Вигорич, - там риба водиться… Отака-о…

Вогнедан взяв його за руку, і вони пішли до іншої дітлашні. Крук провів їх поглядом і усміхнувся.

-Не боїтесь, - спитав я, - йому дітей довіряти? Раптом щось?

-Це я його своїм дітям довіряю, - хмикнув сотник, - він з ними дитям стає, яким і має бути… Ох і понівечили в Моані надію нашу… Ти ж розумієш, Білозіре, що оце воно і є – оте обіцяне дитя…

-Авжеж, - мовив я, - не дурний…

-Пам’ятаєш, що говорив тоді -

Чорний Воїн, - продовжив Крук, - Двадцять літ і три роки… Оце стільки йому має виповнитись, Вогнедану Чорногорському, коли він нас у бій поведе…Тільки треба, аби він до того дожив… І дожив не божевільним… Я і за цього звіра пам’ятаю теж… Ох і страшне це відчуття, коли він з ланцюга-то зривається… Наче все дозволено, розумієш? Убивати, катувати, нищити… У Вогнедана-то нашого той звір вже й ланцюг перегриз, хлопчина сам його за горлянку душить…Але надовго його не вистачить… Тому, слухай сюди, Білозіре Лелег… Довези його до Сіллон-Сінду. На Блакитній Зірці справжні волхви є… Не знахарі-травники, як мій родич Боговит… Вони самі дивні. Вони хлопчині душу зранену залікувати зможуть… Інакше, замість Визволителя прийде Нищитель… І чим ми тоді відріжнятимемося від моанців з чоррами?

-Та нічим, - озвався я і згадав Лянського князя… Холодна, жорстока нелюдь… А Ольг називав його дитям, котре зацікавлено озирало світ..

-Я чого так зрадів, коли втямив, хто ти, - продовжував сотник, - бо ти серед дивних жив, і більше розумієшся на них, аніж я… Я-то хотів сам його везти, але… Панки наші ще не забули сотника Зарубку… Якщо б мене пізнали, або схопили – хлопчину б зовсім…зірвало з ланцюга. Досить з нього одного Сокола, спокій душі його… А Боговит… Він не воїн…

-Треба ж, - озвався Боговит, - і лікувати комусь, не тільки вбивати…

-Авжеж, - погодився сотник, - отож, тобі, Білозіре, ми й довіримо вогняне дитя… Ти тоді говорив, що батько твій – серце Ельберу. А оце ось, що з моїми малими на ставку нині рибку ловить – вогняний дух Ельберу… Бережи його… Дивні, вони і є…дивні… Якось оповідали старі люди, що коли моанці ще воювали Ельбер, обскочили вони в цих краях обоз з Данаділу… Самі дивні…Жінки, діти і охорона…Біженці…Хотіли на Сіллон-Сінд відплисти…Так поки чоловіки билися і вмирали, жони дітей своїх перерізали, а тоді – себе… Жодне до брану не далося… Затяті вони неймовірно, навіть за нас, квітанців, вічних повстанців, затятіші… Бережи хлопця… Не дай йому…впасти у темряву. Бо, якщо отой звір ним заволодіє – станеться те саме, про що твій панотець тобі тоді плів… Буде Ельбер – та не той… Втямив?

-Авжеж, - сказав я і здригнувся.

Бачу, що втямив, - сухо мовив сотник, - тож – готуйся…Завтра й поїдете разом.

***

Все вже було готове – для мене новий одяг, для Вогнедана – осідланий кінь і шляхетське вбрання, підшите і припасоване Мальвою. Перед від’їздом ми пішли до лісу…Я, Крук та Вогнедан… Там була могила… І камінь… На ньому рунами одне слово – «Незламному»…

Я все ще не вірив… Я очікував, що Сокіл вийде з-за дерев, усміхнеться, простягне руку…Друже Сокіл… мій добрий друже…

- Ми дивитимемось за могилкою, - сказав Крук, - вишеньку посадимо в головах… Аби цвіт ронила щовесни…Ну, відваги, воїни… Вам сказати, скількох я отак ховав? А скількох не вдалось поховати?

Казати мені не треба було… Сам знав… Але легше від того не ставало. Ми вийшли з лісу… Боговит тримав коней у поводу. Поруч стояла Мальва та малі Вигоричі.

-Пане Боговите.., - ґречно сказав Вогнедан, - пані Мальво… Всього найкращого… Бувай, Дантуре…І ти, Вовчику…І ти, Вербичко… Пане сотнику…Бережіть себе… І їх…

-Це ви себе бережіть, княжичу, - відповів розчулено Крук, - нехай ми з вами зустрінемось того дня, коли ваше військо стане до бою… Я задля такого випадку навіть сокиру нову змайструю…

Вогнедан притулився до сотника всім тілом, тоді відійшов до коня, підтягнувся на луці і, несподівано легко опинився верхи. Я теж сів на коня, і ми вирушили… Вигоричі ще довго дивилися нам вслід.

Ох і набрався я лиха в тій дорозі… Ні, не через Вогнедана… Він-то якраз тримався…Поглядаючи на вершника поруч я бачив мерехтіння мани, і знав, що випадкові подорожні загледять поруч зі мною лише людського підлітка з невиразним обличчям. Це я, я ледве втримувався від того, аби пригостити метавкою першого зустрічного чорру… А їх на дорозі було – трохи не весь Дарійський полк… І досі шукали Птасіна з колегами, котрий як у воду впав… Папери у мене були – на ім’я шоррогського торговця Готона Релі… А хлопчину я видавав за свого сина Вотана… Так його і називав… Трохи не на всіх шляхах стояли застави… На одній з них я навіть знайомця побачив… Авжеж, пана Ковта Різіна… Він мав капітанські нашивки Жердельського полку… Що ж ти відстав від свого приятеля, сучий сину? Але те, що тут товчуться й жердельці – мені дуже не сподобалось. Хтось зі старослужбовців міг мене пізнати… Я не стільки за себе боявся – як за хлопця… На кожному привалі, в кожному заїзді я дивився крізь ману, і бачив які у нього очі, у Вогнедана… Навіть не такі, як у сотника Крука, коли той у моанського солдатика в животі шабельку повертав… Гірші… Страшніші… Там навіть не зненависть була в тих очах – холодна зміїна лють. Нелюдська… «Дивні – вони затятіші» - згадував я слова Крука… Певне, під час подорожі з Соколом хлопчина трохи відтанув душею, а тепер у нього наче зовсім не було душі…

До мене він ставився добре, але тримався на відстані… Напевне – через «моанську пику»… Якось він мовив, що випалить на землях Ельберу все, що смердітиме Моаною… Знаючи, що випалити йому буде неважко, я тільки головою покрутив… І на що ж переведеться Ельбер, якщо людей будуть оцінювати за зовнішністю…Звісно, порядні моанці і досі траплялися на Півдні рідше, ніж курка, що співає півнем, але людей з домішками їхньої крові вистачало… Та й сам Вогнедан… А втім, хто скаже дивному в очі, що його прабабуся була моанською принцесою?… Та ще – в такі очі…Хіба що Крін Птасін, так він уже своє отримав…

До Побережжя ми виїхали ввечері…Океан вразив Вогнедана… Він довго стояв на березі і дивився на хвилі. Я змушений був принаглити його – ми мусили засвітло дібратися до селища Гроно, де жила певна «сіра тінь», яка і мала переправити мене на острів Блакитної Зірки.

В Гроні ми трохи не вклепались… В селищі квартирували чорри… Рибалка, котрий повинен був відвезти мене на острів, не міг вийти в море своїм вітрильником до зняття заборони. Я мусив вдавати з себе торговця рибою, який давно веде справи з цим чоловіком… Зупинилися в заїзді «Висока Хвиля»… Скільки було їх на моїй дорозі – тимчасових притулків з чудними назвами… Я зняв найдорожчу кімнату на другому поверсі. Чорри несли службу як зазвичай – пиячили внизу у спільній залі і грали в карти та кості…

Я сидів біля столу, а малий лежав на єдиному в кімнаті широкому ложі, і роздивлявся медальйон… Я вже давно його примітив – гарненьку, швидше жіночу прикрасу з чорного срібла.

- Можна? – спитав. Хлопець простягнув до мене медальйона, не знімаючи з шиї. Це були ті малювання, про які говорила Конвалія… Вона сама – усміхнене синьооке дівча, якому ще не знані ні горе, ні втрати… І юний Воїн дивиться на неї бездонними очима Драконів, наче передбачаючи і це, і багато іншого…

- Якщо ви з родини, - вимовив хлопець, - то маєте знати, що я взагалі-то Веданг…

- Я знаю, - мовив я просто, - я був побратимом твого батька. Обрядовим… Бачиш руну?

- Батько Воїн побратався з…моанцем? – протягнув хлопець недовірливо, розглядаючи старий рубець на моєму передпліччі, - дивно… Звісно, ви напівкровний, але…

- Так уже воно вийшло, - озвався я, - Воїн Ведангський вмів прозирати душу людини…

«Тільки мене, дурня, побачив не до кінця» - додумав я, але вголос цього говорити, звісна річ, не можна було. Як і оповідати про мою службу в чоррах.

-А мамину душу, - вимовив хлопець, - він, виходить, не побачив… Вона зрадила… Зрадила його… Зрадила нас з Даною… Це через неї мене віддали до тієї школи… Аби не стрий Ольг, вона б, напевне, і все…здала. Коли загинув дід Іскра – я подумав: кінець Чорногорі.

-Вона хотіла тебе врятувати, - зітхнув я, - від батькової долі… Вона не винна в тому, що сталося.

-Зрада лишається зрадою! – відтяв хлопчина і замовк.

-Вогнедане Пард, - сказав я стиха, - тобі треба навчитись володіти собою… А найперше – пробачати хоча б рідним по крові…

-Може б мені треба було пробачити і вбивцям Сокола? – звився хлопчина

-Ворогам пробачати не треба, - мовив я, - а рідних треба судити по справедливості…І знайти можливість пробачити.

-Ну, - усміхнувся нехороше хлопчина, - у тому, минулому житті, у мене був родич… Брат у других… Князь Лемпарт Зелемінський…Той, котрий назвався Кеяном…Опісля… І він мав сестру, котра відчинила ворогу браму Боговлади… Як їх судити?

-По справедливості, - повторив я, дивлячись з жахом, як хлопчина нервово тре обпалене чоло… Наче хоче щось зітерти з нього… - Імена отих твоїх родичів люди за лайку нині вживають… «Щоб ти став Кеяном» – кажуть, коли хочуть проклясти. Оце і є суд і кара.

-Він мені тоді руку відрубав, - прошепотів хлопець, а мені аж мурашки побігли за шкірою, - аби я не міг взяти до рук ні меча, ні флейту… Та я вмію битися шульгою, а щодо флейти.. Ви не знаєте, яким я був тоді… Якою була дивна знать… Ви нічого не знаєте… Нині я буду іншим… До біса ніжність! Хай Чорнобог занесе на крилах любов і жалість… Послухайте… Таким я був… Таким став… І почуйте, яким стану…

Вогнедан видобув звідкись з-за пояса знайому мені флейту… Колись на ній вчився грати Верес… Колись на ній грав і Воїн… Родинна дорогоцінність… Як цій дитині вдавалося зберігати її сім років? І де зберігати… Хлопчина підніс флейту до вуст… І я заціпенів…

Плавно полилася мелодія… Стільки було в ній любові… До всього… До найменшої травинки на цій землі… Я майже бачив… бачив юного Повелителя з усміхом на вустах… З волоссям, заплетеним у тугий джгут коси… Любов і ніжність… Не безсила… За спиною правителя був меч у чорних з золотом піхвах… Любов і її оборона… Ось біжить по траві кароока красуня… Ось тупоче по залах палацу Боговлади синьооке ельфеня… І дзвенить…дзвенить пісня кохання… Ось іде назустріч темноокий друг, котрий зветься Воїславом… Той друг, що ніколи не зраджує…

Та обірвалася пісня дивних… І музика…закричала… Я не звуки чув – я бачив… Бачив палаючі міста і поруйновану Боговладу… Бачив, як билася у залі палацу остання жменька воїнів - гриднів… На їх чолі стояв юнак з очима Драконів… Ось він захитався, сліпо намацуючи держак стріли, що пройшла йому груди… І даремно кинувся йому на поміч молодий правитель…Ось він уже стоїть, зв’язаний, перед переможцями і останньою його зброєю є зневажливий усміх… А Коханий Край палає у вогні… Дивні відходять через Квітан до моря і гинуть…гинуть… Ось впали брами Дару… Ось загинув Жердель… Ось б’ється насмерть приречений обоз, і мати-ельфійка вбиває ножа в груди своїй дитині… А тоді – собі… А ось Ігворра з замкненими брамами, і похмурий Влад кусає вуста, пропускаючи ішторнійців в долини Данаділу… Ось одне повстання… Друге… Третє… Пліч –опліч воюють люди і дивні… Як воювали тоді, під час загибелі Ельберу…Та вже нищать Ельбер його сини в зелених одностроях… Та вже зневажають його мову й звичаї дженджики з колись поруйнованих і сяк-так відбудованих міст… І служать ворогу люди з дивною кров’ю в жилах.. І все менше стає чистокровних…

І знову змінилася пісня… Я побачив Повелителя… У нього було трохи інше обличчя… Трохи твердіші риси… Та не це було головним… В очах дорослого Вогнедана відбивалася така ж як і нині холодна, зміїна лють… І за ним стояло військо… Військо, якому він дозволив мститися на всьому, що має в жилах моанську кров… Військо, яке за прикладом повстанців Влотка, вирізало в захоплених містах все, що мало на собі хоч би тінь завойовника… «Час прийшов!» - кричала флейта – «час прийшов!» Що нам кордони… Ми пройдемо за Зелемінь… Ми дійдемо до Моани… Ми повернемося лицем до Ішторну, і перед нами бігтиме полум'я…. І Повелитель Вогнедан триматиме весь світ на своїй маленькій долоні… Весь палаючий світ…

Коли я отямився, то сорочку на мені можна було викручувати… А маленький дивний відняв від вуст флейту і усміхнувся… В очах його була лише зміїна отрута…І холод… І бажання убивати… Йому подобався мій страх…

-Чорра, - сказав я, наче плюнув, - ти таки чорра, Вогнедане… Вони таки зламали тебе…Аби Воїн знав, що у нього народиться, він би навіть не доторкнувся до твоєї матері… Видно, і ясновидячі помиляються… Іди і убивай… Випалюй по людям вогнем, як по дереву…А для роду твого скінчено все… Сьогодні він остаточно загинув – Ельбер Прекрасний…

Не знаю, що б він мені відповів, цей маленький ельф з розтоптаною ворогом душею… Але тут у двері загрюкали так, що я аж підскочив.

-Ну ось, - сказав, - догралися… Твої приятелі, Вогнедане Чорногорський…Це напевне чорри… Вийди до них і стань до їхніх лав… На більше тебе не вистачить, колишній дивний…

-До вікна, - прошипів Вогнедан, і на хвилину я пізнав в ньому й Ольгові риси, - я їх затримаю… Біжіть…

-А не діждеш! – відрізав я, - тут я – зверхник. Сядь на ліжко, накинь ману і мовчи…

Я відсунув засув. То були і справді чорри… П’янісінькі… За все своє життя я бачив лише одного тверезого чорру, і той був Крін Птасін.

- В чому річ, панове, - удав я здивованого, - ви мене просто з ліжка підняли…

- Десь тут, - пояснив, ледь заникуючись, старшина з відзнаками Дарійського полку, - музика грала… Хто грав?

- Панове, - сказав я становчо, - ні я, ні мій син не граємо ні на чому… Ні, мій дурнуватий отрок грає хіба що на батькових нервах… А в чому річ? Якщо навіть хтось і грав…

- Від цієї гри, - мовив чорра, - у моїх людей видива почалися…всякі…. Наче ми служимо новому імператору… Не великому Корогу, хай славиться його ім’я… Чистокровці, нібито, служимо… Це – непорядок… Злочин – він навіть у думці злочин… Ми – яструби Великої Моанії… Навіть думати не маємо про зміну династії… Тут десь ховається дивний… Це він нас зурочив…

- Мій пане, - сказав я, - як може відважний вояк з Великої Моанії вірити у бабські побрехеньки? Я – шоррогський торговець, а ніякий не чародій… І ніколи в житті не брав до рук навіть дитячого свищика.

- А може на тобі – мана, - впирався старшина, - доведи…

- Та як довести, - знизав я плечима, - хіба до ворожки сходити, аби подивилася в карти…

Чорра потягнув з піхов шаблю… Оце тобі голос… Битися зараз з цими покидьками в мої плани не входило… Тоді б ми точно не вибралися з Грона.

-Пане, пане, - заспішив я, - а зброя для чого?… Можу поставити вам вина…І наїдків…

-Від болю, - сказав чорра – мана зникає… Ось ми зараз і подивимось…

«Понівечать, паскуди»,- подумав я, наче в страху відступаючи до комина.

-Панове, - сказав, - доблесні захисники вітчизни мають виймати зброю з піхов, тільки побачивши ворога… А у нас на Шоррозі інакше можна довести, що ти не чаклун…

Я набрав у груди повітря, нахилився, і взяв з комину розжарену вуглину… Голіруч…Чорри ошелешено дивились, як вогник згасає у мене на обпаленій долоні.

- Точно не дивний, - врешті озвався старшина, - ну, дідько з ним… Ходімо, хлопці.

Коли за чоррами зачинилися двері, я обернувся до Вогнедана. Більше за все я боявся, аби хлопець не надумав втрутитись… Або не кинувся на чоррів, забувши про всяку ману… Та хлопчина сидів тихо. Флейта десь щезла – певне заховав її в одежі… З обличчя поволі зникав отой моторошний вираз, що так налякав мене.

-Ну що, чорро, - звернувся я до нього з умисною жорстокістю, - як воно, коли можна все?… Сподобалось?

Вогнедан поволі підійшов до наших дорожніх сумок, котрі лежали на стільці. Видобув з одної пляшчину з настоянкою, яку мені сунула Мальва. Дістав сорочку, подер на смуги… Промив мені рану, забинтував руку. Все це – мовчки.

Поволі зникав біль… Я ворухнув пальцями.

-Зціляєш? – спитав.

-Трохи, - озвався хлопець, - тільки подряпини… Світляна врятувати не зміг… Він кров’ю почав плювати опісля тих різок… Сокола теж…не зміг.

-Виростеш, - сказав я, - навчишся… У мене на руках теж вмирали друзі… Це треба пережити, мій маленький…

-Чорра? – спитав Вогнедан, як хльоснув.

-Ще ні, - мовив я і пригорнув до себе це змучене створіння, - але, дитя моє, не грай більше цієї пісні… Вона лиха… Ти сам ще не знаєш своєї сили… Ти мрієш воскресити Ельбер – ти його воскресиш… Але – який Ельбер?… Хіба ти схочеш стати на чолі війська чоррів? Вони підуть за тобою… Може, навіть мову неньчину згадають, коли ти на них натиснеш силою своєю…. Та чи припнуть вони на ланцюг свого звіра у безоднях духу? Сумніваюся… Краще будь таким, як у тому житті… І військом твоїм хай будуть ельберійці… І краєм твоїм – Ельбер Прекрасний… Хай, не такий, як двісті років тому… Але в ньому все-таки буде менше зла, ніж нині, у Моахетанзі…

В море ми вийшли за два дні… Всі ці два дні мені довелося поїти за свій рахунок отих клятих чоррів, котрі так лепсько перевірили, чи я не є дивним. І випивати разом з ними за Велику Моанію… Ба, навіть співати державного славня, котрого вони мене навчили, яко іноземця… «Хай Бог береже імператора трон…» Вогнедан тим часом тихенько сидів нагорі, думаючи щось своє… Личко його поволі приймало дитячий вираз, який і має бути в чотирнадцятилітнього підлітка. На флейті він, ясна річ, більше не грав… І взагалі – мовчав до самого Сіллон-Сінду.

***

Острів Блакитної Зірки прихитрився зостатися незалежним з часів завоювання Ельберу. Головним чином – завдяки природнім силам, котрі цього разу виявилися милостивими до дивного люду. Сіллон-Сінд знаходився від Побережжя доволі близько… Його береги було видно неозброєним оком. За часів Ельберу туди навіть ходив пором, і Повелителі планували розбудову моста…

Та острів цей було замкнено, наче в шкаралупу, у кільце скель… Прохід для великих кораблів і того ж порому був один-єдиний… Ясна річ, що квітанські князі, яким нині належав острів, обтикали цей прохід такими пастками, щоб жодна імператорська галера не насмілилася поткнутися туди… Не можна сказати, аби моанці не намагалися… Нагадуванням про те лишилися рештки однієї з галер на мілині посеред Блакитного Заливу.

Моанці спробували, однак, взяти острів в кільце… Сіллон-Сінд цілком міг себе прогодувати, але дивним князям було не до шмиги нидіти в облозі. Острів’яни знали ще кілька проходів у скелях, котрі теж добре охоронялися сіллонцями. Але пройти тими проходами міг тільки невеличкий байдак…

І ось за князя Байди, батька нинішнього князя Непобора, сіллонці наробили отаких невеличких човників, озброїли їх у маленькі гармати і несподівано налетіли на імператорську фльоту… Що тут було – не передати вголос… За розповсюдження чуток про цей морський бій – вішали без суду… Човники, прозвані мешканцями Побережжя «чайками», оточили неповороткі галери як хижа зграя… Це був навіть не розгром – погром… Допомогла ще й буря, котра раптово знялася, як-то шепотілися люди, за попустом сіллонських волхвів…

Опісля того моанці вже не намагалися взяти Сіллон-Сінд як-то кажуть – «на меч»… І лише зубами скреготіли, змушені терпіти біля імперських берегів оце ворохобне гніздо нелюдей. Дивних на острові дійсно було більше ніж навіть у Чорногорі… Дуже багато було чистокровних, схожих на мою родину…Жили там і люди, в основному квітанського походження. А також – політичні втікачі з усього колишнього Ельберу. Сіллон-Сінд не видавав навіть кримінальників… Тільки якщо злодійчук, котрому вдалося потрапити на острів, не ставав до якоїсь корисної роботи, сіллонський князь, довго не витрачаючись на суди та папери, наказував прив'язати до ніг винного важкенького каменя – і в море…

Коли облогу було знято, фльота Сіллону зовсім розперезалась… Наступник легендарного Байди, князь Непобор піратствував майже відкрито, відділяючи від здобичі своїх молодців добрячу частку «на волю для Ельберу». Сіллонці мали такі бистрохідні кораблі, зроблені за кресленнями давньоельберійського зразка, що і белатці, і ішторнійці часто і не намагалися втікати. Я вже не кажу про неповороткі галери Великої Моанії, на яких гребли веслами каторжани… А битись… «Морські чорти» князя Непобора вважалися в усіх морях непереможними.

І от на цей острів ми і прибули… Для «тіней» в скелях був особливий потаємний прохід, мало відомий навіть самим сіллонцям. Там була варта, мене перевірили, а вже до хлопця поставилися з особливою увагою… На варті стояли дивні… Світловолосі дивні, раніше я таких не бачив… Вірніше, їхнє волосся було навіть не світле, а срібне… І аж сяяло на сонці. Лиця у обох вартових були ніжні і затяті водночас… Розмовляли вони частково ельберійською з данадільською вимовою, а частково – ще якоюсь, мені незнаною… А втім, цю мову знав Ольг, який зрідка говорив нею з Денницею, а чи Вербеною… Саме оцю мову в Чорногорі називали мовою Богів.

Вогнедан був у захваті. Я розумів хлопця – сім років вчився на чорру, нічого доброго не бачив, напевне вже й зневірився багато в чому, а тут – таке… Однокровники…Такі, як в старовинних піснях… Хлопчина аж поніжнішав, а голос йому теж задзвенів музикою. Вартові передали нас іншим охоронцям порядку, а ті вже вивели нас до стольного міста.

Місто на острові, власне, було одне – Зоря. Там був князівський палац та урядові установи. Там був і порт, перетворений на піратське гніздо. Решта люду жила як у Квітані – хуторами, і обробляла землю, аби Сіллон не залежав від ввозу продуктів. Хуторянами були і дивні, і люди, але усе-таки в більшості – дивні. А от піратські команди Непобор набирав з людей, ставлячи офіцерами дивних.

Вартові князя Непобора були такими чемними, що провели нас з Вогнеданом за даною мені Тархомом адресою... Трояндова сім... Ще як я тільки побачив цю гостроверху хатинку, то майже здогадався, кому вона може належати.

Дійсно, це було приватне помешкання Ольга Лелега... Він і зустрів мене там... Сидів батько у садочку, на кріселку, роздивлявся на кущі троянд і, швидше за все медитував на красу та гармонію цього чудового місця...Напевне, єдиного, де Князь «тіней» почувався в безпеці.

-Стрию Ольже! - вимовив Вогнедан, перш, ніж я встиг привітатися... Кріселко відлетіло геть... Ольг підхопив Вогнедана на руки, притис до себе, вкрив поцілунками змучене личко... Оце вперше я бачив батька у такому піднесенні... Зазвичай його непробивний спокій навіть моанська гармата не взяла б.

Малому повелося добре... Челядь Ольгова взялася його мити, купати, годувати... Він за столом і заснув, і Ольг сам відніс хлопчину нагору, до ліжка. Гарненька покоївка, певне з напівкровних, шепнула мені:

-Бідолашний родич пана Ольга... Він утікач, еге ж? У хлопчика вся спина різками пописана...

-Авжеж, - зітхнув я, - у нього були суворі вихователі...

Зате я, замість відпочинку, мусив складати звіта Князю «тіней» Ольг допитував мене наче «тайняк», аж поки видобув усе, що я знав... А що й забув - я теж згадав... Враження було таке, наче батько колупається в моїх мізках. Їх у мене в голові не надто й багато, але все одно - неприємно.

-Що ж, - озвався батько врешті, - кращі гинуть першими...

-Це все? - не витримав я - отаке ваше прощальне слово?

-Я давно вже втратив змогу оплакувати загиблих, - зітхнув Ольг, - а цього хлопця я любив...наче сина. Коли ти зник... Словом, я думав, що він замінить мені тебе...

«Герба родового, - процитував я, - розбито, бо роду не стало...» Ще один рід зник у безвісті... Птахи... «Тільки честь - для себе» І як це перенесе пані Дивина?

-Пані Дивина, - сказав Ольг, - своє вже відстраждала... Коли її старший синочок хотів...взяти силою її вихованку, мати кинулась боронити дівчину. Крін її ударив... Ну, і... Серце не витримало.

-То що, - спитав я з безсилою люттю, - цей недолюдок зґвалтував Півонію? Та що ж це за доля у дочок Драконів?

-Не встиг, - мовив Ольг, - не міг же він зробити цю гидоту біля помираючої матері... Там такий похорон був... Княгиня Конвалія першою йшла за труною, а Півонію тримала за руку... Кріна вона до труни не допустила... Впакувала мерзотника під арешт, аби він не осквернив матір останнім поцілунком. А Півонію відправила до Сіллон-Сінду. Вона нині у мене живе, Півонія Ведангська.

Я згадав, що будинок має ще одне крило... І запасний вхід.

- Я цей будиночок на неї записав, - продовжив Ольг, - і на майбутню дитину...

-Дитину?! - вирвалося у мене.

-Авжеж, - зітхнув Ольг, - дитину Сокола Птахи...Я просто не знаю, як розповісти Півонії про... Про все це...

-Ой ти, сокіл, сокіл, - пробурмотів я, - що ж... Принаймні виживе рід... Коли їй родити?

-Скоро, - мовив батько, - ти ось що... Ти мовчи... І Вогнедану я скажу, аби мовчав... Я сам їй розповім... Згодом... Вона чекає... До речі, знаєш, що вона мені сказала.... Що Сокіл, мовляв, звелів для дівчинки підібрати ім’я їй самій, а, якщо народиться син, - назвати тільки Кречетом...

-Ім’я очистити хотів..., - пробурмотів я порозуміло, - та тільки як це Півонії, та ще й після такого...

-Вогнедан знищив Кріна Птасіна, - холодно мовив Ольг, - не Кречета Птаху...

-До речі, про Вогнедана, - мовив я - з цим треба щось робити...

-Вогнедан..., - протягнув Ольг, - Вогнедан... Я вже щось роблю, синочок... Я домовлюся з Верховним Волхвом Сіллону... Є тут такий дуже характерний волхв Богумир... Кажуть за нього, що він трохи не хмари руками розводить... Бачив рештки галери на мілині? Говорять, що це він сліпоту навів на команду... Він дуже старий і дуже мудрий... Ну, а коли хлоп’я заспокоїться трохи - відправлю його до Чорногори... До матері та сестри.. Вони нині в Ігворрі.. Йому що потрібно, ельфеняті нашому... Рід біля себе відчути... Щоб і мати поруч була... І сестричка... І Мальва, яку він ненькою зве... І діти Мальви, яких він обожнював ... Нині вони підросли, звичайно, але його не забувають... Хотілося б, звісно, аби біля нього був Веданг-охоронець... Він у нас і сам Веданг, надія наша, але йому потрібен свій Воїслав...

Можливо ним стане хтось з Мальвиних синів... Подивимось...

-Стривайте, татку, - мовив я, - але ж його шукатимуть... А як же Данадільське намісництво? Його ж відберуть у Конвалії, навіть якщо Вогнедана й не повернуть до школи... До того ж він матір...ненавидить. Вважає її зрадницею...Йому не можна до Чорногори.

-Сину, - мовив Ольг лагідно, - не все так погано... По - перше, Імператору нині не до збіглого джури, навіть якщо це й майбутній князь Чорногорський. Великий Корог помирає...Можливо і вже помер до цього часу... А намісником його напевне буде пан князь Ріфін Астеонський... До повноліття юного принца Іркана. Іркан - одноліток Вогнедану...

-Мій дядечко Ріфін, - зітхнув я...

-Все вже взнав, - сказав Ольг лагідно, - гаразд... Так ось, на цю паскуду у мене є нині таке зібрання документів, що він у мене - ось де...

Ольг стис свою маленьку руку в кулак.

-А отже, - продовжив, - пан намісник не зачепить княгині Конвалії... І дасть спокій її сину... Навіть папір про закінчення тієї клятої школи накаже видати... Окрім того я витягну звідти під оцей весь розгардіяш і друзів нашого... Повелителя. Світлян отой його загинув, але там зосталося ще кілька хлопців, яких ще не зробили чоррами. Завдяки Вогнедану, до речі... З його флейтою і піснями... Брати Ставські - Богодар та Богдан.. Добра данадільська родина.. Настільки добра, що в чорри забрали обох синів. Бабуся Вогнеданова, мати Воїна - уроджена Ставська... І Зореслав Лемпарт, зелемінець... З роду Болотяних Рисей... Теж добрий рід, хоча і з домішкою північної крові. Власне, я хотів влаштувати їм усім втечу.... Десь місяців через три... Та доля... Доля вирішила інакше... Загинув Світлян, зірвався тікати Вогнедан... На Сокола він, швидше за все, наштовхнувся випадково, коли той біля школи... кружив. Але отакі випадковості часом все змінюють... І в житті, і в смерті.

-А Конвалія? - озвався знову я

-Конвалія..., - пробурмотів Ольг, - все владнається... Він же з Даною має зв’язок...Тепер Дана мусить його умовити... простити матері оте...моанське виховання... Поїздку до Моани, звісно, буде важче пробачити... Але ж хлопець навіть мене... пробачив. Коли я спати його вкладав, то прохав таки вибачення... За те, що муки його обміняв на владу над Данаділом. І знаєш, що відповіло мені дитя моє горде: « Те, що тисячі людей ці сім літ прожили в спокої, і їх не зробили кріпаками, є мені розрадою» Він не є безнадійним, синочку... Він - щира й лагідна дитина... Все буде гаразд...

-Ольже, - сказав я, - ви не бачили його очей... тоді.... І не чули тієї музики... Він же якось впливає людям на розум! Окрім того, що палить вогнем...

-Великий Ельф, - сказав Ольг з деякою гордістю, - звичайно, він має це вміти... І зцілювати як Денниця - теж... І ще - багато чого... Я знаю, про що ти думаєш, синку... Що я мав послати до біса Данаділ, викрасти хлопця звідти ще маленьким, привезти сюди, зодягнути в шовк... І аби він до повноліття бачив лише Сіллон-Сінд... Та занадто великою була ціна його волі... Я, дивний, не міг собі дозволити навіть за життя і розум Визволителя, віддати у рабство людей... Ми ж за вас відповідаємо, синочок... Перед Богами, перед зірками, перед собою... Таке гидке зрадництво не пішло б на користь Вогнедану.

-Ви завжди були праві, татку, - зітхнув я, - навіть коли були неправі... Але для чого мене викликали на цей чудовий острів?

-Хотів дати тобі ще одне завдання, - мовив Ольг, - ти мав колись справу з морем?

-Ну, - зітхнув я, - коли оте плавання на лоянському човні можна вважати справою...

-Принаймні, від хитавиці тебе не нудить?

-Та нібито ні...

-Тоді слухай, сину! Панове з Моани за спинами помираючого імператора та його майбутнього намісника хочуть укласти з Ішторном «вічний мир». Вічний там, чи не вічний, але це - кінець привілеям Чорногори. Нині Моанія є союзницею Шорроги, котра воює з Ішторном на морі. Мені потрібно, аби Головний Оберігач Печатки, котрий править Шоррогою замість недолугого правителя, мав докази оцього крутійства за його спиною А він вже знайде, чим притиснути... Велику і Могутню.

-А що маю робити я? - спитав я зацікавлено. Високою політикою я ще не займався.

-Докази, - мовив батько, - повезе імператорська галера «Чоррін». Морем... Вони чомусь не захотіли рушати через Південь...Ну, це й на краще... Якщо на галеру нападуть...

-Зрозуміло, - мовив я ледь розгублено. Отже тепер ми ще й пірати... Чудово!

-Але ніхто не мусить знати, - попередив Ольг, - що відомості про майбутній мир Шоррога отримала від ельберійських «тіней» Це може викликати таку каральну дію, що Південь знову спливе кров’ю. Воїни князя Непобора хоробрі моряки, але і язики у них задовгі... Взяти докази має бойовик. І відвезти їх на Шоррогу... А найголовніше - бойовик мусить мати...

-«Моанську пику» - пирхнув я, - коли відпливати?

-Як дозволить князь Непобор, - сказав Ольг, - завтра ідемо до нього.

Князь Непобор проти не був... На різьбленому мармуровому троні Сіллону сидів дивний в стародавньому строї - довгій гаптованій кошулі з тонкого полотна, підперезаній тканим чересом, полотняних же штанях, теж гаптованих по краю, та у витворних чобітках не зі шкіри, а з обробленої належним чином деревної кори... Не взуття, а витвір мистецтва...

-Князю Ольже, - вимовив він переливчастим голосом і поправив стьожку, що підтримувала його сяюче сріблясте волосся, - для вас - все що завгодно... Все, що ви робите - на благо Ельберу... Я, Непобор, син Байди, онук Буревія, присягнув собі дожити до того, коли схилю коліно перед троном у Боговладі і вимовлю вголос: Повелителю Ольже!

-Князю Непоборе, - ледь усміхнувся Ольг, - моя доля - бути тінню Повелителя. Застарий я вже для трону...

-А що ж тоді говорити мені, - схилив дивний князь молоде без зморщок лице, - коли я ще з вашим батьком, князем Станимиром, золоту рибку ловив... в південних морях ... Пробачте, пане Ольже, а що це з вами за ...людина? Волосся в цього воїна своє, чи фарбоване?

-Волосся - то у нього власне, - озвався з усміхом Ольг, - це - мій син, Білозір Лелег.

-Напівкровний, - протягнув князь, - втім, з напівкровних - завжди добрі воїни... Від людей - запальність, від нас - розважливість. Я пошлю на цю справу одну з моїх найкращих команд у всьому корсарському Братстві.. Бриг «Морена»... Капітан Яснозір Буревіст, штурман Мерлан Зоря...Дуже швидкохідний корабель. На ньому шоррогський військовий фрегат наздогнати можна, а не те, що імператорську галеру... Як там її?

-«Яструб», - переклав Ольг назву, - здобич хлопці хай беруть собі, а папери нехай залишать Білозіру...

-Однак, - хмикнув володар Сіллону, - ваш син разом з вами веде торгівлю... Це добре... Я завжди був за те, аби торгівля малиновим вином була родинною справою. Рівно, як і корсарство... Подивись на мене, Білозіре Лелег!

Я глянув в сріблясті очі дивного і наче провалився в безодню.

- Дарунок, - донісся звідкись голос Непобора, - якщо стане непереливки - ти зможеш накинути ману. Тільки слово ключове запам’ятай... Еллон... Діє воно лише раз, тож бережи це на крайній випадок...

- Дякую, - мовив я, віддихавшись, - князю...

Ввечері я попрощався і з батьком, і з Вогнеданом... Хлопчик трохи заспокоївся. Біля нього, за Ольговим столиком сидів ще один чистокровний в довгій білій кошулі. Волхв Богумир...Ну, хай Боги боронять свою блискавку від тьми і розпачу... Я зробив тут все, що міг... А далі... На все воля Небес...

Зайти до Півонії у мене не вистачило духу... Зранку я уже зійшов на борт «Морени», щоб відплисти в невідоме... Я вже не був безпритульним вороном... Мав і гніздо, і сина в тому гнізді... І справу, за яку варто вмерти... Ой ти, Сокіл, Сокіл... Я воюватиму й за тебе, мій незламний друже... І за будиночок в Боговладі... І за батька Ольга...І за розтоптане дитинство Вогнедана... І за змучені очі Конвалії... За загиблих Ведангів... За все!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.