Життєпис Ворона. Третя книга про Ельбер.

Оце, далебі, не хочеться й продовжувати... На якого біса мені оце чистописання... Все одно ж укину в пічку перед тим, як... Неприємно старому дурневі згадувати, яким був дурнем замолоду...Але що ж...

Отже - минуло трохи менше року від нашого з Мальвою заміжжя, а моє велике кохання куди й поділося... Її любов я сприймав як належне, а її саму вже не вважав за аж таку велику красуню. Від Воїна надійшло всього два листи. Він сповіщав, що у них з Конвалією все гаразд, що він відремонтував Гніздо Драконів і сподівається восени забрати малу Півонію... Про те, що Конвалія чекає дитини він не писав, отже, ще нічого такого не сталося. У Ружени з’явився клопіт - в неї закохався моанський офіцер з Дубненської залоги... Дядечка звали - з глузду з',їхати - Кеян... Кеян-Шордон Шрежін... Судячи з ушляхетненого, але шиплячого прізвища, залицяльник був напівкедагом, а судячи з імені - байстрюком, бо кедазькі дівчата, завагітнівши від моанця, називали своїх безбатченків тільки таким ім’ям. Воїн писав про сестриного кавалера з гумором, але відчутно було, що і йому, і Ружені огидно й болісно. В Чорногорі Веданги відвикли від моанського панства.

Я, однак, вже не дуже тужив і за приятелем. У мене з’явився новий друг... Та не просто друг - наставник і навчитель...

Я говорю не за кого іншого, як за панотця Отіна... Останній рік я зачастив до Ігворри і був бажаним гостем панотця. Його оповіді про широкий світ та інші краї мені й раніше подобались, а нині просто вправляли мене у захват. Я хотів мандрувати... Бувало, що я годинами роздивлявся модель корабля, яку колись привіз мені Ольг... Певне, в мені заграла кров астеонських піратів, чиїм нащадком я був... До того ж панотець завжди тільки хвалив мене і ставив за приклад своїй нечисленній пастві. Навіть за гріх перелюбства він мене не дуже сварив, аж поки не дізнався, що Мальва - моя сестра.

Панотець зажадав, аби я покинув свою подругу, тим більше, що ми жили невінчаними і, по мейдистському закону, не вважалися чоловіком та дружиною. Якось, під час такої розмови, я вибовкав панотцеві, що я не є сином Ольга Лелега...

Пан Отін прийшов у захват. Він сказав, що я напевне шляхетного роду, і є чистокровним моанцем, що видно з обличчя та статури. Я згадав, що Ольг назвав мого батька «інородцем-північанином», тобто священик явно помилявся. Але промовчав, бо й так виляпав зайве.

-Певна річ, що ви, мій хлопчику, - говорив панотець, пригощаючи мене кавою, рідкісним напоєм з Ватейли, - не можете належати до цього звироднілого люду... Адже я бачив вашого так званого батька... Виноторговця... Він має вуха, гострі, наче в звіра, а це - перша ознака виродження.

-В Чорногорі у багатьох такі вуха, - заступився я за Ольга, - А батько мій - вродливіший за янгола... І у небіжчиці пані Денниці були такі самі вушка, однак...

-Князь Чорногорський, - ухильно мовив Отін, - людина справжньої побожності... Чого не скажеш про його померлу жону. Вона, мій юний друже, була одержима бісом...

-Вона зціляла людей! - сказав я обурено

-Так, але якою силою, мій хлопчику? І, взагалі, дивною є сім’я, в якій ви виросли... Княгиня... Виноторговець... Воїн... Той, що загинув в ішторнійській кампанії...

Я ледве втямив, що йдеться за мого вуйка Ігвора, а не за Веданга. Про Воїна з панотцем я не говорив ніколи - певне заважали рештки совісті.

- Отже, воїн... і відьма... Ну, та, що зіграла лихий жарт з моїм попередником.

Я аж похолов. Панотець Ардгом ніколи не міг розібратися в наших родинних стосунках, бо завжди перебував у молитві... ,а тут...

- Вербена не..., - почав я було. Панотець спинив мене лагідним усміхом.

- Вона врятувала моєму попереднику життя, не заперечую, але можливо погубила його душу. Хто дав їй такі знання? Хіба може людина боротися з хворобою, не перебуваючи в молитві? До того ж, хвороба надсилається як випробування... Боротися з волею Бога - гріх...

Я пробував суперечити, але потім почав думати - а може і правда... От Вербена насильно утримала в зачумленому будинку нашу челядь... Звісно, вони могли рознести заразу по Лелечій Долині й далі... Але раптом вони заразилися пізніше першого дня і ще могли б врятуватись? Отже, Вербена повинна в їхній смерті... Так, вона зробила вибір на користь меншої біди! Але яке вона мала право розпоряджатися людським життям по власній волі?..

Такі думки панотець підтримував і розвивав.

-Язичники, - говорив він за черговою філіжанкою заморського напою, - вважають, що рід має виживати за рахунок пожертви одиниці. Про це гарно слухати, аж поки ти не став отою одиницею, якою пожертвують задля порятунку роду...а чи народу. До речі, я був колись на диспуті, де обговорювалось питання чи належать південці до людського роду. Я, звісно, маю на увазі не чесних вірнопідданих, котрі народилися на Півдні. Мова йшла про чистокровних.. Тобі, певне, відома ця назва.... Один з моїх приятелів знайшов докази, що ці істоти ззовні нагадують так званих ельфів, казкових створінь - нелюдей, нібито винищених людьми тисячі років тому. І той же приятель навів незаперечні докази, що описи зовнішньости поганських богів Чорногори, котрі вважаються родоначальниками деяких «шляхетських» сімей, дуже схожі на описи тих же самих нелюдей... Оскільки поганських богів не існує - отже чистокровні, або, як їх ще називають, дивні, є нащадками отих самих нелюдей.. В кожній казці, мій юний друже, є доля правди... А казки говорять про невимовну красу і грацію цих створінь... Про їхню залюбленість у поезію та музику... А також, як це не сумно, про їхню холодну жорстокість, схильність до лжі, про зневагу до всього людського роду, навіть не зненависть - зневагу! Що може бути гірше! А ви, моє бідне дитя, живете в родині чистокровних і є їхнім попихачем...

«Золотоокий Ельф», - згадалося мені раптом. Батько якось сказав, що це було його дитяче прізвисько... То Богів Ельберу не було, а були якісь «холодні жорстокі нелюди»? Дурниці... Під опис панотця підходив хіба що дідо Станимир, та й то він не був ні брехливим, ні жорстоким... І не весь людський рід зневажав, а тільки моанців... Однак... А Веданги... Якщо у ельфів були воїни, то вони напевне були схожими на рід Драконів... А князь Воїслав, котрий запевняв, що кохатися з північанкою для нього рівнозначно скотоложству...Я добре пам’ятав цього грізного чистокровного. Але ж мене він не зневажав... Завжди звав Ольжичем і дарунком судьби для Ольга Лелега... Чому ж тепер я вже не міг його згадувати з колишньою теплотою?

-Ви - розумний юнак і, напевне, вивчали історію Імперії, - оповідав якось панотець під час наших чергових посиденьок, - і може звернули увагу на особливості приєднання Півдня... Про це пишуть зрідка...але таки пишуть... Тут була держава, котра звалася Ельбер... Чого ви здригнулися?

-Та так, - одмовив я, - не пригадую...

-Так ось, юначе, простосердим моанцям страхіття, які коїлись тут, здавалися дикунством... Про що ці наївні, добрі люди і записали в своїх літописах... Ельбером, мій юний друже, правили чистокровні. Ніхто не знає, з якого закапелку нашого світу виринули ці... істоти. Але вони створили оцей Ельбер і підкорили людність, котра тут проживала. Люди були їхніми рабами... Я не буду оповідати вам страхіть про немовлят, котрих жертвували ідолам, про дівчат, яких щороку урочисто топили в річках Данаділу... Це все було жахливо... Але, найстрашнішим було те, що бідолашні люди, так звані ельберійці, були щиро віддані своїм панам... Щиро... Ці істоти впливали на їхній розум... Бувало так, що якийсь бідолаха співав і веселився на святі, а сина його тільки що зарізали у нього на очах... Але чоловік був впевнений, що так треба... Для блага Ельберу... І радів...

Я більше мовчав, але почав перераховувати про себе надприродні здібності родичів... Згадав, як вміє Ольг «відводити очі», коли бажає замаскувати свою зовнішність, як відчувають одне одного двійнята Веданги... Сила Денниці, ясновидіння Воїна, вченість Вербени... Зараз дивних мало, і вони самі у рабстві, а що буде, коли таких стане більше ніж... людей. А оте славетне пророцтво... Хто має народитись у Конвалії? Істота, що відродить Ельбер Прекрасний? З рабами-людьми? Я ще не зовсім увірував в ті жахи, котрі розповідав мені Отін, але вже почав сумніватись.

-І от, юначе, - оповідав тим часом панотець, - князю Лемпарту Зелемінському та його сестрі вдалося видертися з-під магічного впливу чистокровних. Самі вони були майже людьми, здається - наполовину, а може й більше... Їх просвітила сила істинної віри! І допомогла скинути ярмо нелюдей... Вони добровільно приєднали до Імперії спершу Зелемінь, а тоді допомогли визволитися решті Півдня... Я оповідав вам, здається, про Повелителя Вогнедана, останнього з чистокровних ельфів, котрий правив Ельбером... То була страшна... трохи не сказав - людина... Людиною він не був... цей писаний красень... Поет і музика - все так... Але при всьому тому - розпусник, збоченець, ниций жорстокий виродок... Коли було взято столицю Ельберу, то там не зосталося жодної людської жінки, а чи дитини... Передчуваючи кінець, чудовиська глумились над беззахисними.. а потім усіх перебили.. Свої ж родини відправили до Чорногори... Так що, юначе, уважніше придивляйтесь до гостровухих чорногорців... Багато хто з них недалеко відбіг від своїх пращурів!

Ніжне горде лице раптом виникло переді мною... Лице, спотворене розпеченим залізом... Лице істоти, що мріє повернутися в цей світ... для чого? Задля помсти? Щоб убивати дітей під звуки флейти? І Воїн, мій задумливий Воїн, має стати батьком... цього?

Люди добрі, я був тоді вісімнадцятилітнім щеням... Питали мене потім, і не раз - як я міг повірити... Як я міг засумніватися... Я, котрий відкопував з могили друга, похованого там живцем... Похованого не якимись там міфічними ельфами, а цілком реальними людьми... Я, котрий був побратимом Воїна Ведангського, живої легенди Чорногори... Я, що був названим сином Ольга Лелега, Золотоокого Ельфа Лелечої Долини... На всі ці питання можу відповісти лише одне - в панотцеві в самому, мабуть, було трохи дивної крові. Адже і у князя Іргата почастішали оті його напади моанського шаленства і виникла яка-то неприязнь до родичів... Щоправда, князь Пард сам був напівкровкою, а отже - відпорнішим за мене... Але пояснення може бути лише одне - оповідаючи про магічний вплив нелюдей, панотець сам якось задурив мені розум.

Вдома у мене тоді теж все не складалося... Весна видалася спечною, доводилося працювати на виноградниках поруч з наймитами... Мальва вибивалася з сил, намагаючись замінити на господарстві бабуню, котра весь час слабувала. Наші ночі кохання стали все рідшими... Ольг знову кудись зник... Від Воїна не було нічого... Не дивно, що в моїй голові весь час гвіздком стриміли оті наші з панотцем бесіди за кавою...

Останньою краплиною стала оповідь пана Отона про Воїславову помсту... Історія про те, як побратим Вогнедана - Повелителя продав у рабство до прокажених захопленого ним у полон князя Зелемінського та його сестру, була мені давно відома. Але ж треба було послухати пана Отіна. Зі слізьми на очах він описував страждання блаженної Франи - Чаяни... Ця чиста, за його словами, як лілея, жінка стала іграшкою найогидніших потвор... І брат її мусив дивитись на муки сестри... Я чомусь згадав однокрилого каплуна з Дубна... Звісно, це не святий Лемпарт - Кеян і не блаженна Франа... Паскуда ще та... Але ж той, другий Воїслав таки наздогнав у помсті пращура...

Панотець тим часом провадив далі:

-О, чистокровні вміють мститись... Думаєте, юначе, даремне з’явився вислів - «Воїславова помста»... Це означає, що жертві створюють умови життя, гірші від смерті... І помста ця може тягнутись роками..

- Але ж то було давно, - в’яло промовив я, все ще думаючи про губернаторського брата з Дубна., - зараз не ті часи...

- Часи, - зітхнув панотець, - часи, друже мій, змінюються... Та ось, наприклад... Ви, юнак зі шляхетної моанської родини... Хто - зна якою помстою могло бути ваше всиновлення. Не од великої ж любові чистокровний взяв вас на виховання... Вони любити не здатні! Зробити з дитини шляхетного походження селянина-чорногорця, змусити його ходити за худобою і збирати виноград - це таки помста, та ще й яка! В старовинному ельберійському густі...

-Ви ж не хочете сказати - витріщився я, - що моїх батьків убив .Ольг, а мене було всиновлено з помсти?

-Звісно ні, юначе, - лагідно всміхнувся панотець, - хіба я можу звинувачувати когось... без належних доказів?

Ох і пішла у мене в голові коловерть... Знову і знову я відновлював в пам’яті колись підслухану розмову між Ольгом та Станимиром, аж поки геть заплутався і вже не міг згадати, що тоді чув, а що сам додумав... Згадував Воїнове ясновидіння... Чи справді він щось бачив, а чи навмисне плутав мене? Я вже і йому не вірив...

Мальва не розуміла, що зі мною коїться. Я кохав її. Все ще кохав... Але мене почала відлякувати її нелюдська врода... Врода дивної, доньки Золотоокого Ельфа...

Розрив настав несподівано. Якось я очікував на подругу в повітці. Вже стемніло. Мальва спізнювалась, і мене почала розбирати злість. Нарешті я не почув, а як завжди відчув її наближення. Мальва ходила безшелесно, мов тінь.

-Якого біса так довго?, - спитав я грубо.

-Кіз доїла, - відповіла Мальва ледь здивовано.

-У нас немає наймичок?

-Дівчата були зайняті іншим...Ти що, переїв за вечерею?

-Приємне буде кохання...опісля смердючих кіз.

-Мої кози не смердючі, - заявила Мальва звичним своїм хлоп’ячим голоском, - я сама стежу за цим. Це від тебе останнім часом так і смердить пихою... з того часу, як ти повадився до Ігворри... на каву. Панотець Отін крутить тобі голову, от ти і забрав собі до бідної голівоньки, що вартий більше, аніж є насправді.

-А хто ж вартий більше? - озлився я, - чистокровка Верес?

-До чого тут Верес? - знизала плечима Мальва.

-Ви з ним - з біса гарна пара. Вівчар і козятниця...

-Ов-ва! - вигукнула Мальва, - брат Білозір став великим паном?

-Я є ним від народження, - мовив я бундючно.

-Ох ти і перемінився, - похитала Мальва головою, - що ж сказав тобі востаннє той бісів пліткар? Що твоя мати - моанська князівна?

-Не чіпай моєї матері!

-Я зовсім не хотіла тривожити мертвих, - мовила Мальва примирливо, - мені просто цікаво, чого це один живий дурник замість того, щоб мене обійняти, роздувся наче гиндик?

І тут мене понесло...

- Брудна дівка! - загорлав я, - від тебе тхне хлівом! Як мені настогидло жити в цьому закапелку! Стривай, я ще доведу, що вартий більшого!

- О, ваша вельможносте, - мовила Мальва опісля хвилинного розгублення поганючим голоском, - ваша служниця уклінно просить у вас пробачення...Стільки років ви жерли хліб Лелегів з молочком від тих самих кіз, а тепер вам тут стало тхнути? А чи не від вашої крові є цей сморід? Вірно говорять, що у моанців замість крові - рідке лайно! Бачити тебе не хочу! Північанин!

Ранком я вирушив до Ігворри ні з ким не попрощавшись. Мав намір більше ніколи не повертатися до Лелечого Гнізда. Я навіть до замку не пішов, а подався до панотця Отіна.

-Власне кажучи, я давно очікував чогось подібного! - вигукнув наставник, - юначе, вам нема чого робити в Чорногорі! Що очікує тут на вас? Виноградники, вичавки, купа сопливих дітлахів... Я можу посприяти вам... Звісно, для духовного стану ви непридатні. Ви - дворянин, у вас вдача воїна. Ви, здається, мріяли про мандри? На службі в Імперії можна побачити півсвіту, не покидаючи любої серцю вітчизни... Та й згодом... Багато люду у всьому світі мріють бути причетними до нашої культури. Наша Імперія - це не Ішторн, і не Шоррога, де інородцю не домогтися чинів і багатства! Великий Імператор Корог Перший, хай славиться його ім’я, так і сказав: є моанці за покликом крові, а є моанці за покликом освіченості... Але всі ми моанці... Вам потрібно досягнути слави на військовій службі... Оскільки ви вважаєтесь хетанцем і не маєте паперів на шляхетство, доведеться починати з чоррів...

-З чоррів? - вихопилося у мене, - ні!

Нехіть до людей у зеленому ще не покинула мій розум. Та панотець мене не зрозумів.

-Звичайно, це трохи занизько для справжнього моанця, - мовив він з жалем, - та ще й для шляхтича... Я, юначе, не в захопленні від оцього привілею для Хетану - утворювати військові з’єднання за місцем народження вояків, та ще й якось вирізняти їх з іншого війська... Кольором одностроїв, хоча б... Наче ми всі - не єдиний великий народ! Але з іншого боку - у цих полків чудові звичаї! А назва яка - Чоррін Ідрен... Яструби Імператора... Звичайно, до військової школи вам уже пізненько вступати, туди набирають дітей... Але шлях воїна від шерегового до генерала є не менше почесним... Мій брат Вальд Отін теж починав з низів, а нині є полковником Жердельського полку Імператорських Яструбів... Як він їх ніжно зве - «мої яструбки»

-«Яструбки Квітану»! - вихопилося у мене те, що я якось почув від Воїна, - нищителі...

Панотець аж руками замахав:

-Що за слова, юначе.. Якби не ці шляхетні воїни, розбишаки б нині гуляли по всьому Півдню... Так от, я можу дати вам листа до свого брата. Це полегшить вам перші кроки самостійного життя.

-Я подумаю, - мовив я ухильно. Панотець співав як соловейко, але... Все ж таки я виріс в родині, де не було гіршої лайки за слово «чорра»...

Наставник не наполягав. Він дав мені притулок і час на роздуми. Час я марнував, так нічого й не надумавши... То хотів дібратися до моря і стати моряком... То думав про те, щоб дібратися до Белату і завербуватись у найманці... То гадав поїхати на Північ і знайти сліди своєї родини...

В розпалі цих думок мене знайшов Ольг. От з батьком мені зараз зовсім не хотілось розмовляти... Він міг перевернути усю послідовність міркувань панотця одним своїм сумовитим: «Дитя моє, Ольжичу...» Я боявся якось зрозуміти, що все це лжа, що з батькових теплих золотавих очей раптом визирне розважлива нелюдь, яка все життя гралася зі мною в страхітливу гру.

Батько чемно привітався з паном Отіним і попрохав покликати мене. Наставник був сама ввічливість... Він запропонував нам і столик у садку, і наїдки, і каву... Ольг лагідно, але твердо відмовився. Він повів мене до заїзду Терхів «Срібна Ложка». З нього колись почалася чума, тож стару будівлю спалили, а новий заїзд старий Терх, далекий родич покійної вуйни Алтеї, вибудував за княжий кошт.

Хазяїн зустрів нас привітно і одразу ж провів на другий поверх, до окремої кімнатки. Я почав нервувати. Говорити з батьком про свої вибрики мені було якось незручно... Тим більше - зізнаватися в своїх підозрах.

- Сину, що сталося? - спитав Ольг впрост, - ти пішов з дому... Бабуня побивається, Мальва плаче... Ти можеш пояснити, що з тобою коїться?

-Я вважаю, - мовив я понуро, - що нарешті маю право...дізнатись про своє походження.

-Ти мене ніколи не питав, - озвався Ольг, помовчавши. - тобі оповісти про матір?

-І про батька! - сказав я твердо. Ольг аж одкинувся назад, тоді зітхнув:

-Як ти здогадався?

-Способом виключення, - бовкнув я, - ви не дуже-то здивувались, коли ми з Мальвою... Наче так і мало бути... Та й не схожий я на напівкровного. Князь Іргат он має в лиці щось від дивного, я ж зовсім не схожий на вас.

-Бідний мій синок, - озвався Ольг стиха, - що я можу тобі оповісти... Твої батьки загинули...

-Їх що, покарала рука Господня? - озлився я, - мені набридли таємниці і недомовки!

- Що ж, - сказав Ольг, - твій батько був дрібним шляхтичем з одного північного князівства... Походив він з тубільного населення провінції... Один час служив у війську, тоді дістав відставку... Я познайомився з ним у Белаті, коли ми обидва навчалися в Ільзнонському університеті.

Я тільки рота одкрив... Белатський університет вважався найкращим на Західних Землях. Та Ольг ніколи не розповідав, що вчився там. Чого ще я не знаю про чоловіка, котрий звав мене сином?

- І що ви вивчали? - спитав я

- Відділення звалося «Держава і право».

- То ви - дипломований правник?

- Як і твій тато, дитя моє...

- А як ви познайомились?

- Ну, як..., - усміхнувся Ольг, - просто... Ми були єдиними імперцями на відділенні. А моанців за кордонами нашої великої і могутньої недолюблюють. Скажімо - за відсутність такої речі, як культура поведінки. Це стосувалося в основному до справжніх моанців, але ж не міг я кожному однокурснику пояснювати, що я... е... не той моанець, до яких вони звикли. Твій батько поводився рішучіше - він називав себе ім’ям своєї провінції... І ось одного разу йому запропонували знайти на мапі свою вітчизну...

- І що? - спитав я трохи не перелякано. Мій справжній батько, виявляється, теж був самостійником, принаймні в душі...

- Він викликав знавця землезнавства на поєдинок, - мовив Ольг, - а я був його секундантом... На щастя наших ворогів, а вони обидва були ішторнійцями, їх, опісля дуелі, відвідав лікар, а не трунар... П’ять літ опісля того ми з твоїм батьком були - нерозлийвода...

- А потім?

- Потім... Потім мені довелося покласти свого диплома на полицю. Загинув брат Ігвор, і мені довелося успадкувати його частину в родинній справі... Твій батько теж не став правником... Доля вирішила так, що він знову вдягнув однострій... Цього разу - начільника прибічних гриднів одного з північних князів...

- Знову недомовки! - хмикнув я.

- Постривай, сину... У того князя була красуня-донька... Князь не приділяв їй уваги, він пестив сина-спадкоємця. І ось панна накинула оком на вродливого начільника охорони... Коли все це вийшло назовні - князь розлютився не на жарт, адже він мав в жилах імператорську кров... Закоханим довелося тікати аж на Шоррогу. Там вони й повінчалися. Ти народився на Шоррозі, синку... Твоєму таткові довелося згадати про свій ільзнонський диплом... Чужоземець, він не міг знайти гідної роботи, і працював трохи не підсудком на невеличку платню. Твоя мати... О, то чудова жінка... Вона оповідала мені, що коли захворіла твоя годувальниця, їхня єдина прислуга, вивезена з дому, то їй довелося прати тобі пелюшки, топити плиту і готувати їсти. Не кожна князівна на це піде, і не задля кожного чоловіка, синку... Вони були щасливими. Незважаючи на бідність.

Ольг прикрив очі рукою.

-Ну, а потім, - продовжив, - в гру вступив твій дядько, материн брат... Йому здалося, що він задовго очікує спадку. І він написав на батька-князя донос... Звинувачення було серйозним - державна зрада... Та папір цей потрапив імператору не під той настрій. Його Могутність викликав старого князя і віддав йому папір, порадивши висікти невдячного сина...

-Уявляю, - пробурмотів я, - і що... княжича таки висікли?

-Авжеж, - всміхнувся Ольг, - на жаль це не пішло йому на користь. Опісля, розгніваний князь раптом згадав, що має доньку й онука. Він викликав твою родину з Шорроги, пробачив доньці нерівний шлюб і заповів своєму онукові велетенський спадок з князівським титулом включно. Так що ти у мене княжич, синку...

-Ну, а ви? - спитав я, намагаючись вирватися з-під чар м’якого батькового голосу, - що ви робили тоді на Півночі?

-Возив контрабанду, - миттєво відповів Ольг, - кожен торговець хоч раз у житті, а улягає спокусі провезти щось незаконне... Ну, й напоролись ми на митників... З того часу я зарікся порушувати митне право, яке, до речі, колись вивчав... Довелося рятуватись вплав, взимку... Зі мною була вся виручка - повен черес золота... І я його не скинув, уявляєш? Доплив з тим чересом до берега... Як я не потонув - досі не відаю... Потім довго біг в одежі, що взялася кригою... Побачив селище, панський дім... і ризикнув попросити притулку. Яке ж було моє здивування, коли я побачив господаря... Ми вже давно не листувались... Вдома у твого батька я ніколи не був, ба, навіть і не знав, що він повернувся з Шорроги... Останній лист від нього прийшов саме звідти і оповідав про твоє народження...

-Як мене звали... насправді? - спитав я, згадавши видіння Веданга.

-Ешіор, - відповів Ольг опісля недовгої мовчанки, - тебе звали Ешіором...

-А батькове прізвище так і не назвете?

-Справа в тому, що твій дід-князь, - заговорив Ольг, - зробив три примірники заповіту... Один лишив собі, один відіслав до якогось іноземного торгового товариства, на зберігання, а один передав доньці. На четверту ніч мого гостювання у твоїх рідних за цим заповітом прийшли... І не тільки за заповітом... Вбивцям був потрібен ти... Нема людини - нема й питання, що вимагає вирішення... Вони убили твого батька і тяжко поранили матір... Твоя годувальниця, втікаючи від убивць, здогадалася викинути тебе у вікно... Там висока кучугура була, і ти не забився... Зрештою, тебе все одно б знайшли, хоч би по крику... Але тут їм довелося поговорити зі мною... Скупавшись в холодному морі, я підхопив гарячку і тому не одразу розібрався в цьому розгардіяші... Я втрутився, коли вже було запізно...і трьом розбишакам вдалося втекти. Один з них скидався на шляхтича... Мені вдалося помітити його лице... шаблею Ітаора, яку я зірвав зі стіни у залі... Потім мені оповідали, що твій дядько приблизно в той самий час нібито бився на поєдинку... І нині має на обличчі подібний знак...

-То мого батька звали Ітаором? - підхопив я, - я що - і далі буду витягувати з вас по слову?

-Та я вже майже оповів, - зітхнув Ольг, - Ітаором, певна річ... Він помер одразу... А твоя мати ще могла говорити. І вона попрохала мене тебе...заховати. Вона-то пізнала убивцю, і знала, що він не зупиниться, бо їм не вдалось добути заповіту. Я забрав звідти і тебе, і заповіт... Твоя мати... Ітаор розповідав їй про мене... трохи. Вмираючи, вона змусила мене присягнути, що я, язичник, виховаю тебе у вірі твоїх батьків, і не вчитиму ненавидіти... вітчизни.

-І ви так і зробили, - протягнув я. Ольг здивовано знизав плечима:

-До чого ця іронія... Ти - мейдист і вірнопідданий... Я дотримав присяги. Я провіз тебе через всю Імперію... Мене вистежили уже в Кедазі, в Страгії... В одному з заїздів я ледве встиг пхнути тебе в чужу скриню і завалити одежею... А до того - вніс до хати під плащем, як клунок...сплячого. Мене схопили, як я здогадався потім, найманці твого дядька. Я остерігався піднімати галас, думав, що викручусь. Віддав їм золото з череса, неначе прийняв їх за грабіжників... Але їм був потрібен ти... Аби не Воїслав, котрий трохи не загнав коня, повіривши синовому видінню, нас би там ... обох. Ото і вся історія, синочок...

-Князівств біля північного моря декілька, - озвався я, - але можна дізнатись...

-Твого діда вже немає в живих, - сказав Ольг, - за чутками - його отруєно... Де поділися ті два примірники заповіту - невідомо... Твій дядько є нині князем... Імператор пробачив йому помилки і повернув свої милості. Тому я і не хочу називати... князівство. Синку, над тобою і досі висить меч...

-А третій примірник - у вас?

-У мене...

-І ви тримали мене весь час у Чорногорі? Знаючи хто я?

-Власне тому ти ще живий, - мовив Ольг, - що тільки я знаю, хто ти... Ну, а тепер, коли тобі все відомо, поговоримо, нарешті, про твою подальшу долю... Ти виріс, Ольжичу, дитя моє... Я не помітив цього за своїми мандрівками... Все вважав тебе маленьким. Час уже подбати про твоє майбутнє. Хочеш, я відправлю тебе вчитись до Ільзнону? Туди, де навчався сам?

-Я не хочу бути лікарем чи стряпчим, - буркнув я, - це не справа для шляхтича...

-Гаразд, тоді іди на службу до князя Чорногорського... На ішторнійському кордоні неспокійно... Ось і випробуєш себе, шляхтичу. Війни з Ішторном - то наш старий звичай... Вже, мабуть, й самі ішторнійці забули з чого все почалося.

- Чорногора, - сказав я, - знову Чорногора... Послухайте-но... Ви оце зараз оповіли мені гарну історію... Просто книгу можна написати... А до того оповідали інше, з таким же усміхом... Змусили повірити, що я - ваш син...

- Але ж ти маєш розуміти, - сказав Ольг ледь здивовано, - коли люди думали, що я загуляв з північанкою і привіз з Моани сина, ти був у більшій безпеці , аніж якби півЧорногори знало, що ти - сирота.

-Я просто не можу зрозуміти, - мовив я пристрасно, - коли ви говорите правду... Здається - що ніколи... І ніхто на вашому Півдні не є прямодушним! Все - оте «хвали-похвали», вічні викрутаси!

-Ну, це біда наша, - зітхнув Ольг, - занадто прямодушним часом могли і язика відрізати... Але що тебе турбує, хлопче? Чому ти не віриш? Моїй оповіді? Я покажу тобі заповіт твого діда... але пізніше. Він існує - будь певен. Я не можу зробити тебе князем, що ні, то ні, але хіба тобі вже так погано бути моїм сином?

-Вашим сином..., - повторив я, - Ольже, а ви взагалі - людина?

-Оце тобі.., - протягнув Лелег, - а ким же я можу бути? Хіба що обскубаним лелекою, бо, як говорять деякі любомудри, людина - це безкрилий птах без пір’я.

-Ну скажімо, - протягнув я, - істотою, котра знущається з людей для розваги... Розказує гарні байки, а насправді... Ви ж ненавидите північан... Все моє дитинство просякло цією зненавистю... Як я можу повірити у вашу любов... Як можу повірити, коли ви всі очікуєте пришестя ... нелюді. Гарного, наче писанка, убивці... Зводячи для цього закоханців... Ламаючи їм життя... Щоб народилась істота, сильніша за вас усіх... І щоб вона воскресила Ельбер Прекрасний, де таким як я наготована рабська доля...

-Помовч! - в голосі Ольга забриніла така владність, що я мимоволі заткнувся і від того розізлився ще більше, - про це не говорять вголос! Тим більше - не говорять лжі... Здається, я знаю, хто тебе вчить ненавидіти нас...

-Та ви ж самі усіх ненавидите, - не втерпів я

-Мовчи, дурне дитя! Я - нащадок Вогнедана-Повелителя... Ти не смієш, чуєш - не смієш ображати його пам’ ять... Я ненавиджу північан? Ненавидять рівних, затям собі це, а ми не вважаємо своїх катів рівними нам! Та як би я не ставився до... завойовників, тебе я любитиму завжди... Ти - моє дитя судьби, розумієш?

-Слова, - вимовив я, - південці люблять гарні слова... І люблять смакувати помсту роками... Звідки я знаю, може це ви убили моїх батьків! Може не було ні друга-студента, ні красуні-князівни і її лихих родичів, а були якісь, як ви кажете, завойовники, котрі заважали вашим планам... Або були вашими ворогами. Є така річ, як «Воїславова помста»... Не чули?

-Ні, це вже занадто, - мовив Ольг піднімаючись, - я зараз же йду до пана Отіна. І вимагатиму, щоб він припинив оці свої... проповіді. Досить, що він псує життя Іскрі - так він ще й за тебе взявся... «Воїславова помста»... Це ж треба...Та ти знаєш, о юний мейдисте, що отой ваш святий Кеян, він же князь Лемпарт, власноручно відтяв Вогнедану пальці на правиці. Аби перший музика Ельберу ніколи більше не взяв флейти до рук... Про це не пишуть у святцях? Не пишуть, що це князь Зелемінський порадив моанському імператору затаврувати свого Повелителя, за якого життя мав би віддати?... Самого цього досить було бідоласі Воїславу для отієї помсти! Але ж ця погань з Зелеміню не тільки людині зробила шкоду... Вона своєї землі зреклася...мови...віри... Війна - війною, на війні люди звіріють... Але на дітях ніхто з ельберійців ніколи не мстився. Зі справжніх ельберійців... Ні як Воїслав, ні якось інакше... Тобі розповісти, що було у Квітані? Про що мовчить Звід-Літопис? Розповісти, як чорри стратили на палі повстанця, а поруч з ним його сина...хлопчика... Коли ми увійшли в те селище - вони були ще живі... І батько попросив, аби синочка добили першим... Є назва у цієї помсти?

-То ви були у Квітані? - спитав я, теж піднімаючись. Я злякався. Я знав про це - але ж не від Ольга... Таке зізнання могло мені дорого коштувати.

-Був! - сказав Ольг, неначе випалив з пістоля, - мені тоді було стільки ж, скільки отій замученій дитині... А тепер піди і донеси на мене...

-Дайте спокій панотцю, - зажадав я, - Ваша розмова все одно вже ні до чого не приведе... Я вам не вірю...Ні вам, ні отим рукописам з Вербениних скринь. Я не бажаю більше ламати голову над тим, коли ви мені брехали - зараз, а чи раніше... Я хочу бути просто собі вірнопідданим. Зараз в Імперії тиша і спокій, а ви хочете розв’язати війну. Ви, дивні... А гинуть замість вас такі дурні люди, як оті повстанці. Я йду до війська! Доносити на вас я не стану, не бійтеся... Але й не ставайте у мене на дорозі...

Ох, аби я, дурний віслюк, знав, кому ставив умови... Якби я знав, на якій волосинці висіло тоді моє життя... Якби я знав, що опісля такої балачки Ольг просто не мав права відпустити мене живим... Та ще й до війська... Батько через багато років оповідав мені, що до крові стис в долоні метавку, але не зміг... Рука не піднялася...на синочка.

-В чорри отже підеш? - спитав він рівно, - зелене тобі личитиме, авжеж... А потім до тебе приведуть такого, як Веданг, нелюдя, і змусять закидати яму...

-Сіре мені личило б ще більше, - мене вже несло, - та я не винен, що пишуся хетанцем. А щодо Ведангів - то це була кревна помста. Зазвичай так не є...

-Зазвичай буває ще гірше, - мовив Ольг втомлено, - Ой, біда... Біда буде, якщо ти вдався у материн рід... Два винятки поспіль трапляються рідко. Ну, що ж... Я виховав тебе як зумів... Ти знаєш материну мову... Ти маєш материну віру... Ти не ненавидиш вітчизни... Ти хочеш її обороняти... Гаразд... Роби як знаєш... Та від сьогодні ти - сирота... І насмілься тільки записатися в чорри під моїм прізвищем! На тому твоя служба й закінчиться...

-Скажіть мені моє! - огризнувся я, - а втім, мені дійсно потрібно щось ... шляхетніше!

І тут Ольг хльоснув мене по обличчю. Лише тут... У нього і справді була нелюдська витримка. І сила... Ударив він наче злегка, а трохи щелепу мені не звернув.

- То підбирай собі ім’я, - сказав, - а це тобі на щастя...

Я гепнувся на стілець, напівоглушений ударом. І очманіло дивився, як батько йде до дверей, такий, на вигляд, тендітний і безборонний... А з ним - усе моє дотеперішнє життя.

Панотець Отін аж руки заломив, побачивши мою розпухлу пику.

-Що за нестриманість, - почав він бідкатися, - Хіба ж так можна...

-Пишіть листа до брата, - буркнув я, - я їду до Жерделю!

-Добре, - заспішив панотець, - добре... Ви, юначе, маєте скинути з себе оцю селянську верету... І оцю поганську сім’ю. Можливо, служба допоможе вам знайти справжніх родичів, чого ніколи не станеться, якщо ви сидітимете у Чорногорі.

За три дні я виїхав до Квітану. Там, у Жерделі, і стояв полк чоррів, командиром якого був панотців брат. Не можу сказати, що мене зовсім не мучила совість. Я навіть згадувати боявся про Веданга... Воїн ніколи не простив би мені цього... Мені шкода було Мальви з якою я повівся так паскудно... Про Ольга ж я намагався просто не думати...хоча розпухла щелепа нагадувала мені про батька раз ураз. Але усі ці думки я запхав у найдальший куточок свого мозку. Зрештою, як говорив панотець, це були тільки нелюді, які морочили мені голову стільки літ.

Більше пана Отіна мені не довелося бачити... Навіть, коли я знову повернувся до Чорногори, опісля своїх блукань, і приїхав до Ігворри, я не пішов до знайомого будиночка з білих кам’яних плит. Тому, що боявся - не втримаюсь, і як не уб’ю, то покалічу... Я навіть не знав, чи проживає ще панотець в Ігворрі. Та одного разу Мечислав оповів мені історійку, опісля якої я зрозумів, що за мене таки відомщено.

Якось у нас з Мечиславом зайшла мова за мейдизм і його служителів. Юнак не ганив мейдистів, він вважав їх диваками.

«Самі себе настрахають, - говорив він з протяглою вимовою Ведангів, - а так же і померти можна... від страху... Раз у Ігворрі випадок був... Коли Вогнедан тільки-но став князем Чорногорським... Ні, трошки пізніше, опісля того, як ми з ним їздили до Моани, присягати новому імператору... Ще нас тоді до в’язниці впакували в Моані, пам’ятаєте? І от, Вогнедан вирішив зайнятися справами Чорногори... А сам ще опісля тої в’язниці не одійшов - очі на пів обличчя, худий, змучений... Мов дух який-то, а не людина... І при ньому весь час був отой Страж Гір, що він його викрав з Імператорського Звіринцю... Ну, чорний пард, Верен... Так от, приймає Вогнедан вповноважених від мейдистської громади... Ті скаржаться, що церква, мовляв, руйнується, дах протікає... «Добре, - каже побратим, - пришліть мені панотця, будемо щось робити»

Приходить панотець... Гридні припрошують його до зали... А треба сказати, що Вогнедан опісля того ув’язнення почав одягатися по-стародавньому, як Повелитель... Ну, там кунтуш блакитний з золотом... таке інше. Зовсім обережність втратив. І флейту свою з рук не випускав - як є вільна хвилинка, то він до музики.. Панотець то його раніше мусив бачити... напевне... Але тут... Знаєте, у ігворрській залі - і серед дня напівтемрява... Тиха музика... Панотець стоїть, озирається - де ж князь... І раптом - виходить з-за завіси Вогнедан, а біля нього - Верен чорною тінню... Панотця так і не врятували - серце... Чого він так злякався - і досі не відаю... Верена хіба - так вся Ігворра знає, що він не кинеться ніколи, бо розумний...»

Я- то знав, чого злякався колишній духівник князя Іргата... Привиду Повелителя. Прекрасного нелюдя з чорною душею. Лякав - лякав ним людей - та й злякався сам. Аж до смерті... Ну, що ж... Я, принаймні, за ним не плакатиму... Забагато зла приносили його оповідки. І не одному мені