2. Гайвороння над Квітаном

Зшиток другий.

Гайвороння над Квітаном.

З того дня, коли я знайшов у себе на столі ту бісову скринечку, минув вже тиждень. Купка списаних аркушів, які я кидаю просто на неї, потиху зростає. Я майже не сплю і здригаюся від кожного шереху. От не думав, що у мене ще зостався смак до життя... Я так звик холоднокровно важити головою, що майже задавив в собі почуття самозбереження. Відвик від небезпеки, чи що, за два спокійних роки... А може - полюбив цей старий дім на морськім березі... Дім, де мені вчуваються звуки материної арфи... Поміщик, котрий придбав маєточок опісля загибелі Керіних, сяк-так підрихтував сліди пожежі і на тому зупинився. Я відновив садибу, замовив місцевим майстрам неоковирні, але міцні меблі в астеонському густі. Такі, певне, були тут ще за часів батькової юності... Наказав відновити сосновий гайок за садибою і розчистити невеличкий парк... До цих робіт приставив своїх селян і трохи не взявся домовлятись з ними про платню... Дзуськи! Ці сто родин - моя власність, така ж як дім і гайок... Реєстрові душі...

З челяді лише старий управитель Вук ще пам’ятає Ітаора Керіна та його красуню-дружину. Він є удівцем, мав за жону жінку, що була моєю нянькою... Ту саму, котра мене врятувала, вкинувши до снігового замету... Опісля її смерті Вук більше не одружувався. Його дружину звали Нетою, загинула вона тієї ж ночі, що й мої батьки... Вук пишається тим, що вірну рабу поховано в ногах у господарів. Він і сам - вірний раб... Вірний і відданий... Не стільки мені, скільки маєтку. Думаю, аби він знав, що справжнє ім’я нового пана - Ешіор Керін, то був би щасливим...

А я не можу бути щасливим і тут, в садибі моїх предків... І навіть не тому, що наді мною, як і завжди, висить меч... Цього разу, для різноманітності - Меч Ельберу... Зброя і людина одночасно... Я - Білий Ворон, я не маю гнізда, не маю землі, яку міг би назвати своєю... Чверть століття я воював на землях Заходу і Сходу, щедро розливаючи чужу й власну кров... І ніде не міг осісти... Здається - тільки почав вити гніздо, але ж ні... Треба летіти далі... Такою є моя судьба. Може, це кара за те, що я почав самостійне життя, зруйнувавши спокій родини Лелегів...

Отже, завдяки клопотанню панотця Отіна, я без зайвих труднощів вступив до лав Жердельського полку Імператорських Яструбів. Полковник Вальд Отін, темноволосий здоровань з хрипким від постійного командного крику голосом, прийняв мене дуже ласкаво. Почувши, як він вимовляє моанські слова, я втямив, що Отіни були родом з Зелеміню. У панотця південна вимова зовсім була відсутня, зате його брат вимовляв «ше» замість «же» де треба, і де не треба, як-то було притаманно зелемінським «дженджикам». Пан полковник прочитав листа, подивився на трохи не двометрового широкоплечого здорованя, котрий цього листа привіз, оцінив мою «моанську пику» і призначив мене офіцерським вістовим до першої роти першого батальйону.

Командиром моїм став поручник Крін Птасін... Так, той самий чорра, якого я бачив колись у Боговладі. Ба, я знав і його матір, і меншого брата... Щоправда добре втямив собі - якщо хочеш мати з поручником добрі стосунки, не говори з ним про його родину... Якось при мені приятель Кріна, поручник же Ковт Різін нагадав йому про «язикате щеня, отого Со-кола» і трохи не отримав по пиці. Від поєдинку офіцерів втримав лише капітан Гедін, їхній начільник, котрий суворо забороняв усякі бійки поміж «яструбками».

Мій поручник вигідно відріжнявся від буйного натовпу в зелених одностроях. Чорри мали в Імперії таку славу, що «сірі», тобто решта імперського війська, просто боялися їх зачіпати. Поєдинки як не між собою, то з офіцерами «сірих», були у чоррів звичним явищем. Пихато вели себе і шерегові. В «сірому війську» служили рекрути з кріпаків, а до Імператорських Яструбів йшли збіднілі шляхтичі-південці в надії вислужити відзнаки. І, хоча командний склад, поповнювали в основному випускники Імперської військової школи, що в Моані, надія вислужитись завжди існувала, бо двобої між чоррами часто закінчувалися смертельно. Моанські імператори, котрі вміло використовували ці буйні голови, і навіть тримали при собі прибічну охорону з чоррів, марно намагалися заборонити дуельну пошесть і, зрештою, дали своїм Яструбам спокій.

Крін Птасін в суперечки встрявав зрідка, а на поєдинок виходив лише тоді, коли цього не можна було обминути. Він вважав, що слуги Імператора не мають влади над власним життям і тому не повинні вбивати одне одного. Випадок з паном Різіним був єдиним на моїй пам’яті, коли поручник забув про власні повчання. Був він також байдужим до випивки і жінок... Ба, молодий офіцер навіть займався віршуванням... Якось я підглянув краєчком ока до його паперів і прочитав вірша, присвяченого, звісно ж, Імператору та його вірним Яструбам. Якщо вірити пану Птасіну, Велика Моанія тільки-но й очікувала наказу, аби підкорити собі решту земель знаного світу.. «Уся Імперія, заобрійний весь світ, - оце тільки й запам’яталося мені з того довгого твору, - чекає на наказ, що спалахне мов ґніт, і вечоровий мир в огненну кине заметь...» Певне, пан Крін віршував свої наміри для тих часів, коли мав дослужитись до Імператорського Воєводи.

Інші вістові вважали, що мені не пощастило з начільником, котрий не пиячить, не гуляє, навіть не лається лихими словами і не дозволяє того ж своєму підлеглому. Вони помилялися - я не хотів би іншого командира. Від того ж Ковта Різіна, який зранку вставав похмільний, а звечора був знову п’яний в дим, мене просто вернуло... Але Крін... Він чимось нагадував мені Воїна... Втім, вони й були якісь родичі... Дивлячись на цього зразкового вояка, я ще раз запевняв себе, що ота страхітлива подія у Веданзі була винятком, а не правилом.

Сама імперська служба, однак, дуже скоро мене розчарувала. Я завербувався до війська у нападі сліпого гніву і не подумав, що через це маю трохи не все життя ходити в однострої... Військовий лад мене відлякував, а доля вістового - зрештою, лише хлопчика на побігеньках, мене не влаштовувала, я бо усвідомив своє шляхетне походження. Звісно, я мав вислужити собі офіцерське свідоцтво, але як же цього було довго чекати.

Мій поручник потішав мене, що задля вітчизни можна й потерпіти кілька років. Звісно, мирного часу вислуга йде повільно... Але раптом гряне війна, чи ворохоба... під час бойових дій підвищують швидко...

-... того, хто лишається в живих, - усміхався Крін. Такої хвилини я його майже любив, настільки він нагадував мені далекого друга, - ходять чутки про близьку війну з Шоррогою...

-Але ж Шоррога ген за морем, - не вірив я, - швидше вже ми воюватимемо з Ішторном, або будемо розширювати східні кордони... Зрештою, ось тут, поруч, є Белат...

-Белат давно потрібно приєднати,- погоджувався мій офіцер, - він стирчить на Шиї Змія, наче бридкий наріст. Вся Шия Змія давно вже має бути моанською... Доля нашої країни, вояче, - нести світло й культуру іншим!

Нема чого й казати, що я швидко став улюбленцем молодого чорри. Справа в тому, що його приятелі-офіцери не те щоб були байдужими до Великої Моанії, ні, вони б за неї будь кому видерли б очі, наче справжні яструби, але... Часом у мене було таке враження, що ці вродливі юнаки в зеленому десь у глибині серця відчувають, що коять навіть не щось погане, а те, чого вони не повинні робити... Згодом, коли я познайомився з Роллою, белатським лікарем, я спостерігав подібну поведінку у невиліковно хворих, котрі не знали про свою хворобу і намагалися задавити підсвідомий страх гулянками й пиятикою. Говорити про політику поміж чоррами вважалося поганим тоном, головною темою їхніх розмов були вино і баби... Я, від природи мовчазний, до того ж ще не звиклий до нового оточення, принаймні уважно слухав свого офіцера, а часом і вміло піддакував.

Так я прослужив у чоррах майже рік... За цей рік я не мав жодної звістки ні з Чорногори, ні, тим більше з Ведангу. Часом, коли на мене нападало каяття, а траплялося це в основному вночі, у мене аж сльози виступали на очах... Я нудьгував за Мальвою, хоча давно вже не був колишнім чистим юнаком і не мав нестачі в гулящих жінках, котрим дуже подобалися мої широкі плечі, сильне тіло, розвинене бойовими вправами, ну і... ще дещо. Я потерпав, чи дізнався Веданг про мою зраду... Так, отими безсонними ночами я повною мірою усвідомлював, що те, що я зробив, зветься зрадою... Часом я навіть думав, чи не пече чутливому Дракону побратимська руна на руці... Але наставав ранок, сурма грала зорю, і нічні думки зникали.

Тим часом у Квітані стало неспокійно... Імператор Корог, котрий був замолоду запеклим бабієм і наплодив кільканадцять позашлюбних дітей, раптом відчув смак у чоловічій любові... Скінчилося все це тим, що він почав винагороджувати своїх «домашніх улюбленців» землею Півдня... Ясна річ - разом з людьми. Рештки державних земель Квітану розділили між трьома імператорськими... не знаю, як їх і назвати... Один мій знайомий квітанець згодом назвав їх просто - «імператорськими курвами»...

«Курви» були дуже шляхетного походження... Першим і головним фаворитом залишався Ріфін, князь Астеонський, далеко не юний, але вродливий чоловік. Злі язики говорили, що при ньому наш володар грає ролю жінки... Другою «курвою» був двадцятилітній шляхтич, що походив з провінції Мооз. Звався він Антс Лефтін, і саме його імператор призначив воєводою Квітану. Третій - південець-напівкровка родом з Зелеміню, належав по батькові до давнього моанського дворянського роду, а по матері - був не менше шляхетним хетанцем. Оповідали, ніби цього юнака розтлив князь Зелемінський, а тоді імператор випадково побачив княжого фаворита на якомусь балі і просто з танцювальної зали повів до спочивальні. Звали цю ганьбу свого краю Зельм Яворін...

Ролла, мій приятель, до речі, ніяк не міг зрозуміти оцю мою зневагу до мужоложців. У них, в Белаті, це якщо і не є звичаєм, то, принаймні, нікого не дивує... Ні, мій друг не був прихильником одностатевої любові. Але і вважав, що людина має право вільного вибору в подібних речах... Може і має... Але моє чорногорське виховання назавжди визначило ставлення до мужоложців - я їх як не вважав за людей так і не вважаю... Курви вони і є курви...

Те, що ці троє ублюдків накоїли в Квітані вилилося в Третє Квітанське Повстання. Почалося воно значно південніше Жерделю, в околицях Дару, який моанці називали Таргом. Саме там було найбільше державних земель. Квітанці споконвіку жили хуторами, по кілька сімейств з одного роду. Цьому сприяла й природа цієї провінції - вкриті лісом пагорби, котрі на півдні змикалися з передгір’ями Чорногори. Якщо данадільці, наприклад, звикли до розлогих долин, то тут кожен шматочок родючих земель випрохували у лісу... Недарма хуторяни просто серцем прикипали до отих шматочків... І до своїх хатин з дубових брусів, котрі мали такий вигляд, наче ще пам’ятали Ельбер.

Пан Антс Лефтін наказав повністю знищити хутірську систему землеробства Південного Квітану. Як кільканадцять літ тому у Квітані Північному, всі хуторяни мали бути зігнані до селищ, які мусили самі і збудувати. В тих селищах люди повинні були корчувати ліси, аби збільшити площу панських земель, працювати від зорі до зорі за порожню юшку і визнати себе рабами трьох паскуд...

Людоньки, ви не уявляєте собі, що це означало для квітанця... Бути кріпаком «імператорської курви»... Винищувати без діла ліс... Казав я чи ні, що для ельберійців-язичників природа була живою? Квітанці у більшості своїй потайки сповідували давню віру, чому сприяла можливість приховувати капища у лісі... У живому лісі, який наче розмовляв зі своїми вірними, котрі вважали, що у дерев є душа...

Навіть спиляти деревину на хату квітанці наважувалися лише опісля довгих обрядів, а на місці спиляного дерева саджали три нових... А тут вони мали стати лісорубами.. Ясна річ, що Квітан вкотре бурхнув полум’ям і почалася ворохоба.

Ольг, вже опісля моїх блукань, якось оповів мені, що жодне квітанське та й будь яке інше повстання не було сплановане чистокровками, як-то говорили ріжні дженджики. Але чистокровні роди вважали за честь приймати у тих повстаннях участь. Хоча чудово знали, що подібні спалахи приречені на загибель. Дивні накопичували зброю й гроші, очікували Сповнення Видіння й пришестя Визволителя, однак приносили в жертву оцим вибухам народної люті найкращих своїх синів.

-Батьку, - спитав я якось, - ну для чого ви розливали на землю дивну кров? Адже вас так мало...

-Людям надавала сили наша присутність, - відповів Князь «тіней», - коли вони бачили дивного в своїх лавах, то вірили, що Давні Боги з ними.

-А хіба ви не могли не допустити до ворохоби, - продовжував я допитуватись, - ви ж знали, що повстанцям не перемогти... Тоді до чого оті жертви, і оті страхіття?

-Бачиш, синку, - мовив мій дивний батько, - іноді краще загинути в безнадійній борні, аніж визнати себе рабом без спротиву. Воля, не обмита кров’ю, втрачає цінність... Та й що б ми були за нащадки Богів, коли б умовляли людей мовчки терпіти усякі паскудства... Ти думаєш, що якби квітанці не опирались збройно, не було б жертв? Помиляєшся... Були часи, коли людей вішали лише за те, що знаходили у скрині вишиту давнім візерунком сорочку... Та вага меча у руці передається від батька до сина... Чи стали б квітанці під корогву Вогнедана, якби не відчували цієї ваги?

Словом, батька мого в цих питаннях було не переконати... Так само, як і Кріна Птасіна, коли мова заходила про Велику Моанію... Отже, Квітан повстав... На чолі ворохоби опинився Коловрат Влотко, хуторянин, у котрого під час виселення убили двох синів. Він зі своєю «озброєною бандою», так бо говорилося в наказі по нашому полку, навіть примудрився захопити Дар і успішно витримував облогу. Дарійський полк чоррів під час цієї пригоди зменшився трохи не вдвічі. Повстанці, для яких партизанські війни вже стали звичаєм, вирізали залоги Дару і сусідніх Рибок.. Пана Антса Лефтіна Влоткові хлопці повісили на площі, попередньо відтявши йому те, з чого ще можна було дізнатися, що він є мужчиною. Воєводство перейняв Зельм Яворін, котрий на той час був у Жерделі... Він перелякався настільки, що нашого полку і решток дарійського йому здалося замало, аби провести зачистку місцевості. На його прохання імператор виділив підмогу - полк «сірих» з Моанії під проводом князя Астеонського, котрий був і сам зацікавлений ходом зачисток.

Так я потрапив на війну.. Не на таку війну, що описувалась в книгах, з військом, котре виходило насупроти ворожого війська, з кінними атаками та геройськими подвигами. Повстанці не мали війська і не давали відкритого бою. Був загін Влотка, котрий засів у Дарі, були невеличкі ватаги «сокирників», прозвані так через їхнє озброєння, яке складалося з сокир на довгих держаках. Ці ватаги наче виникали з-під землі і провалювались у землю. Були ненавидячі очі жінок і старих на кожному хуторі, в кожному селищі.. Були, зрештою, чутки про таємничих «чорних тіней», які, нібито, усі поспіль були «чистокровками»... Провадила їх істота, котру самі чорри прозвали Чорним Воїном.

Я був вперше у такій...дупі, і навіть не знав, кого більше боятися. «Тіні» полювали в основному за офіцерами, але при нагоді могли відірвати голову і офіцерському вістовому. «Сокирникам» же було однаково - аби в однострої. Мені не раз доводилося бачити вояцькі голови, стяті їхніми топірцями... І добре, коли тільки голови. Потрапити живим до рук «сокирників» вважалося найбільшим нещастям «Тіні» не катували полонених, вони просто не брали у полон, а «сокирникам» вже не було чого втрачати... Перша зачистка, яку проводив біля Дару Дарійський полк, позбавила їх і родин і домівок. Той вояк, котрий потрапляв їм до рук, мав відчути те, що відчували їхні рідні, вмираючи на палях...

Зараз мене уже не здивуєш ні виглядом небіжчиків, ні жахами війни... Але тоді я був молодий, недосвідчений йолоп... Найбільше мені запам’ятався запах... Запах смаленого людського м’яса... Запах хат, спалених разом з живими людьми... Запах крові, розкладених трупів та людського лайна... Так тхнула війна, на якій я мав відзначитись...

Нині я можу згадати лише окремі картинки... Немовля, настромлене на пакіл тину... Ніжки ще ворушаться... Старий вусатий чоловік, прибитий цвяхами до дверей власної оселі... Дарійський шлях, обставлений палями з іще живими людьми... Вагітна жінка з розпоротим животом, а поруч - ще жива дитинка... І мій поручник, Крін Птасін, із спокійним усміхом розчавлює чоботом дитячу голівку... Завалений напіврозкладеними мерцями яр біля Дару... Ще одна замучена жінка... Чорри, порозважавшись, набили їй лоно порохом і підпалили ґніт...

Знав я опісля освічених моанців, яких при слові «квітанська ворохоба» аж пересмикувало... Ах, «сокирники», ах, дикуни... Ах, які звірства чинили люди Влотка, коли вирізали у Дарі всі родини моанського походження, до останньої дитини... Згоден, панове... Я і сам дещо бачив.. Якось наші фуражири поїхали за провіантом, який мали відібрати на одному з хуторів. Поїхали - і зникли... Потім ми їх знайшли... З розпоротими животами, в які було насипано зерно... Щезло якось і двоє вартових... Через два дні нам підкинули два рядняних мішки, а в них - ті двоє... Без рук і без ніг... Ще живі... Кровотечу акуратно зупинено... Яка з цього мораль? Якщо звір лізе до людини в хату, людина теж звіріє... І починає рубати... Сокирою... А висновки робіть собі самі.

Я не приймав участи в розправах... Не тому, що був таким уже хорошим - просто не випадало... Чесно пишу, як є... Хто-зна, що б я зробив, коли б мій Крін Птасін наказав би мені когось повісити... Відмовився б, і мене б повісили на тій же мотузці, або таки вибив би у людини з-під ніг опору? Не знаю... Просто не знаю... Зараз би я звичайно б відмовився, а тоді... Не знаю...

Як вістовий, я цілими днями снував з донесеннями, важачи при тому головою. Скільки вістових отак зникло без сліду разом з їхніми пакунками... Деяких потім знаходили... в такому вигляді, як я згадував вище. Та мені поки що щастило... як дурневі. Двічі, вночі, нас обстріляли і я, як усі, палив у темряву, горлаючи щось несусвітне... З кожним днем я все більше усвідомлював в яку помийницю потрапив.

Мій поручник зате був у своїй стихії. Якщо більшість його колег лише вдовольняли свої дикунські бажання, котрі виникають в деяких людей, коли можна безкарно знущатись і ґвалтувати, то Птасін вважав, що чинить справедливу справу. До того ж він сподівався, що за рахунок «невдячних дикунів» підніметься у званні. Оскільки моя чорногорська виучка дозволяла не виказувати ні огиди, ні страху, що свербів десь у кишках, Птасін говорив, що для новачка я тримаюсь добре, і пророкував мені велике майбутнє.

Одного спечного літнього вечора ми стояли табором біля містечка Веретень. Містечко було майже порожнім - кілька дідів та двоє старих бабусь. Пан Крін на той час уже виконував обов’язки капітана... Нашого капітана Гедіна якось знайшли у похідному ліжку з отруєною голочкою між бровами. Нема чого й казати, що чорри перетрусили всю околицю, але нікого не знайшли.

Раптом пролунала сурма, і всі ми посхоплювались на ноги, хапаючись за зброю Та тривога була марною. Шляхом рухалася рота «сірих» Офіцер-моанець забачивши Птасіна, підніс руку до свого крислатого капелюха. Вони йшли на Дар, наздоганяючи своїх і шукали місця для табору.

Птасін подивився на мапу і вказав їм напрям на Радегаст. То був навіть не хутір, швидше невеличке селище, люди в якому майже всі носили прізвище Радко. Зараз там, теж, певне, лишилися старі та малі. Однак, наші чорри ще не встигли обібрати їх на предмет харчів. І тому потиху ремствували на Птасіна - всім було відомо, що опісля моанців харчів у селищі можна не шукати.

Наступного дня прибули двоє вершників - «сірий» вістовий та його провідник-чорра. Чорра хитався в сідлі. Куля, пущена із засідки, роздробила йому плече.

Птасін розпитав вістового і покликав мене:

-Вістовий Зотін!

Я підбіг... У списках чоррів я значився як Ешіор Зотін. Ім’я я взяв своє, а прізвище мені дав сам полковник Отін, трохи видозмінивши своє. Панотець бо писав у листі, що я є сиротою, виховувався серед чужих людей і тому хочу мати справжнє моанське прізвище. Залишитись Лелегом я не наважився...Занадто добре пам’ятав батькові очі і отой ляпас.

Поручник звелів мені провести колегу в сірому до Радегасту. Порадив залишитись там ночувати і не вертатись надвечір.

-Мені, хлопче, - мовив він поблажливо, - буде шкода, якщо ти не повернешся...

-Дивись, аби бандити не приготували собі яєчню з твоїх яєць, - піддів Ковт Різін, котрий стояв тут таки, - і остерігайся нічних тіней... Кажуть, в цих краях орудує сам Чорний Воїн... До того нас діставали лише «сокирники» якогось Крука - «Зарубки», а тепер ще й це... Ти хіба не чув, солдатику, що Чорний Воїн є упирем? Говорять, що бандюги відкопали його з могили, де він мирно спав ще від часів влади чистокровок?

Щось промайнуло у мене в голові. Якийсь здогад...

-І от, коли він спопадає жертву, - продовжував страхати Різін, - то в очах у нього спалахує червоний вогонь, а ікла виростають як прутень під пальцями шлюхи...

-Пане Різін, - з несмаком мовив Птасін, - припиніть дурні розмови. Виконуйте наказ, шереговий, і хай тобі щастить...

Після цього офіційного дозволу та неофіційного побажання я осідлав коня і поїхав разом з вістовим-моанцем до Радегасту. Дорогу я знав, бо вже якось бував тут під час оглядин місцевості. Тому селище віднайшов легко.

Моанський офіцер, якому призначалися папери вістового, зайняв найкращу хатину. Попід тином, на задньому дворі, лежали трупи, ледь прикриті веретою. Я нарахував згодом вісім дорослих і чотири маленьких тільця. Мабуть, тут була уся родина, окрім тих, що пішли до лісу... Осторонь лежав ще один труп, жіночий, з задертою на голову спідницею. Вбиту навіть не потрудилися прикрити... Що тут сталося - можна було лише здогадуватись. Певне, хтось із Радків намагався дати відсіч ґвалтівникам.

На ґанку хатини сидів моанський вояк. Він старанно обгортав босі ноги половинками квітчастого шалика. Такими хустинами зав’язувало собі голови квітанське жіноцтво.

Солдатик підвів голову і доброзичливо усміхнувся мені. Він бо бачив, як я провів у хату їхнього вістового.

-Портянки зіпріли, - сказав, - от лихо з цим ходінням... Щодня - марш.

-Навіщо хустину зіпсував? - сказав я, присаджуючись поруч.- лишив би для жінки...

-Та бачиш, братику, - охоче пояснив «сірий», - не згодилася б жінці... Закривавлена дуже. Я їй ось що приберіг...

Він показав мені срібний браслет з візерунком у вигляді виноградної лози. Щось подібне носила Мальва років зо два тому...

-Що тут за бійня, - спитав я, - бандити?

-Та ні, - позіхнув солдатик, - просто очищували місцевість... Ці хетанці якісь скажені - тільки торкнешся до котроїсь баби, одразу кидаються до горла..

Я дивився на браслет у загрубілій селянській лапі «сірого», дивився доти, доки не відчув, що судомно стискаю руків’я належної мені за статутом шаблі... Вояк тим часом узув чоботи і зі смаком притупнув. Браслета ж акуратно загорнув у ганчірочку і сховав до пазухи.

За наказом офіцера мене нагодували кашею і залишили ночувати. Дійсно, спадав вечір, а тут і серед білого дня могли підстрелити з-за будь-якого куща. Особливо, якщо комусь із Радків таки вдалося втекти... Я влаштувався на нічліг під повіткою, оподалік від мертвих. Моанці мали вирушати завтра, і тому не утруднювали себе похованням.

Спершу я ще чув перегукування вартових. Потім голова моя обважніла. Думав я лише про одне - треба тікати... До біса Імператорських Яструбів і військову славу... Завтра помре князь Іргат, або Імператор забажає відібрати привілеї у Чорногори, і тоді, у дворі Лелечого Гнізда, отак лежатиме Мальва... Зі спідницею на голові... Але куди мені подітись? Батько зрікся мене, дружина не хоче бачити - і цілком справедливо... Ця земля мене вигодувала, а я став на бік її ворогів... Нелюді... Потвори... Одну я сьогодні бачив, вона обгортала брудні лапи хустиною замученої жінки...

Я провалився в сон, в якому таки витяг шаблю і рубонув «сірого» навкіс...За це мене мали повісити на очах у всього Жердельського полку... Поручник Крін докірливо хитав головою... Ковт Різін шкірився до мене і шепотів про те, що вночі прийде упир... З червоними очима і іклами розміром з прутень під пальцями шлюхи... Чорний Воїн, якого відкопали з могили... «Він і тебе відкопає, - хихикав Різін, - будете вдвох пити крівцю нахильці»

Прокинувся я від якогось неясного відчуття. Не небезпеки, швидше чиєїсь присутності. Стояла глупа ніч. Тиша була такою, що хоч ножем її ріж. Навіть хутірський пес, котрий вив цілий вечір десь поза тином, і той замовк.

Я підвівся. У дворі було темно... Смолоскип, устромлений в кільце на стовпчику, догорів... Вартових, котрі мали обходити селище вартою, теж не було чути...

І тут спалахнуло світло. Це запалав будинок Радків за моєю спиною. Я метнувся до тину і став...

Переді мною стояла «тінь».

***

Про «тіней» я чував змалечку, як і кожен чорногорець. Пліткували, що це - таємна військова громада, яку чи-то очолювали чистокровні, чи-то (це вже я чув від чоррів) вона повністю складалося з чистокровних. Але вперше бачив перед собою «тінь» у бойовому вбранні. Воно, те вбрання, і справді було чорним, голову ховав облягаючий каптур, а замість обличчя, і це було найжахливіше, наче зяяв темний провал. Потім я дізнався, що лице «тіні» затуляла особлива сіточка - «павутинка». Дихати в ній було легко, видно було все чудово - але видно лише з одного боку. З другого наче був згусток пітьми. Це був стародавній винахід, ще з часів Ельберу... Лезо меча в руці «тіні» було єдиною світлою смугою. Меч теж був стародавній - довгий, злегка вигнутий, майже як шабля.

Лише цьому мечу я завдячую, що не помер на місці від страху й несподіванки. Думка у моїй практичній голові була такою - меч потрібен тільки людині... Духи, упирі і привиди обходяться без мечів...

Я вихопив шаблю і став у бойову стійку. «Тінь» танцюючим рухом метнулася вперед... Знайомий прийом, сотні разів бачений мною, відбитий мною на отій галявинці з водоспадом... Дзвін зброї одізвався у мене в голові гарматним гуком. «Тінь» відскочила назад, опустила клинок і піднесла лівицю до обличчя.

Сітка впала, але я вже знав, кого побачу... У відсвітах пожежі переді мною сяйнули чорні очі Веданга...

-О, Білозіре! - вигукнув він, - Боги, ти хоч би крикнув... Я ж міг тебе убити...

Я не міг промовити слова... Я стояв остовпілий, коли Дракон підійшов до мене і знайомим до болю жестом торкнувся долонею моєю щоки, а тоді притис долоню собі до грудей. Так віталися в Ельбері лише найближчі, і означало це - «Твій образ в моєму серці. Я пам’ятав тебе».

Я нічого не міг зрозуміти... Мій однострій прекрасно було видно у світлі пожежі... І невже Ольг не сповістив Веданга? За цілий рік? Мій побратим не міг нічого не знати... Але тоді чому він не проткнув мене отим клинком?

- Я ніколи не думав, - говорив тим часом Воїн хапливо, - що пан Ольг дозволить тобі продавати малинове вино... Та ще й влаштує до Жердельського полку... Це ж їхні відзнаки? Еге ж... Офіцерський вістовий, хай береже мене Пращур Веданг! От чого ніколи не міг собі уявити - мій побратим в зеленім однострої... Хто твій офіцер?

- Крін Птасін, поручник, - сказав я одрухово, ще нічого не тямлячи.

- «Залізний чорра»! - засміявся Веданг, - оце так обвів ти його! Уявляю вираз його обличчя, якщо він колись дізнається, що вістовим у нього служила «тінь»!

Тільки тепер до мене дійшло... Бідолашний Дракон... Він нічого не знав... Ольг... Батько промовчав про свою ганьбу... А може, просто не був у Веданзі... І Воїну ніхто не написав... І брат мій по крові, мій любий брат був певен, що я виконую завдання Ольга, та ще на такому небезпечному місці, як вістовий «залізного яструба»

-Будь біля мене, - тим часом продовжував Воїн, - я тут із сотнею Крука. Зі мною - десяток моїх людей з Ведангу: вишколені «тіні»... Їх ще мій батько вчив. З дитинства. Вони - то тебе знають, а от Крук та його хлопці... Вони, друже Білозіре, дуже не люблять людей в одностроях... Ходімо... Ти маєш повернутися до полку? Чи Птасін щось запідозрив? Він же відчуває, майже як я... І про що думав пан Ольг, коли послав тебе саме до Жерделю... Ти ж іще - трава-травою...

Ми обійшли палаючий дім. Те, що я побачив перед хатою, було досить жахливим, аби перед тим я не надивився на речі ще жахливіші. Моанці, на відміну від чоррів, зовсім не знали, на що вони можуть напоротися. Вони вважали, що йдуть подавляти бунт, для чого досить висікти сотню селюків, а десяток - повісити для постраху іншим... І не стереглися так, як «яструбки». Тож «тіні» Веданга зняли варту ножами та метавками, а ватага «сокирників», або, як вони самі себе називали - «сотня Крука», потяли сокирами сонних вояків, майже не зустрівши спротиву.

Просто перед ґанком стояв гурт людей, зодягнених досить різноманітно. У одного квітанська гаптована сорочка виглядала з-під трофейного однострою чорри. Другий був зодітий в шляхетський кунтуш місцевого крою, колись, певне, вишневий, а тепер - плямистий від бруду. Свитки з фарбованого цибулинням полотна чергувалися з безрукавками, які носили в Прибережному Квітані. Серед них вирізнялося кілька чоловік у чорному вбранні «тіней».

«Сокирники», а це були, звісно, вони, цікаво приглядалися чомусь на землі. Звідти нісся нелюдський крик... Такий, що мені аж мороз поза шкірою пішов...

-Мамочка! - кричав хтось моанською, - ой, мамочка!

-Пізно тепер репетувати, - відповідав квітанською говіркою вусатий літній чоловік, той, що був зодягнений у вишневий кунтуш, - треба було твоїй мамі померти ще до твого народження. Тоді і їй не було б соромно, і добрим людям не стидно...

На землі лежав солдатик... Мені здалося, що це отой... що рвав хустину на портянки... Втім, я міг і помилитись.. Чоловік у кунтуші спирався на шаблю, встромлену в живіт «сірого» і поволі її обертав...

Я відчув, що мене зараз знудить... Скільки разів за останні кілька місяців я ледве стримував блювоту... Я не зблював навіть тоді, коли Крін Птасін розчавив дитинці голівку... Не зблював і цього разу... В голові, як завжди у таких випадках, була лише одна думка: «Ти ж сам хотів до війська, Білозіре Лелег, тож дивись і не смій блювати...»

- Друже Крук, - неголосно, але владно мовив Воїн, і всі сокирники обернулись до нас, - добийте пораненого... Досить!

Крук поволі висмикнув шаблюку з тіла приреченого.

-Добре, пане дивний, - сказав протягло, - я думаю, він зрозумів науку...

Свиснув клинок, відділивши «сірому» голову від тіла. Я втягнув в себе повітря і ще раз присягнув собі, що не зблюю.

-Ви полонили «чорру», Чорний Воїне, - ґречно продовжив розмову Крук, так, наче з приятелем біля тину розмовляв про погоду, - ви допитаєте його самі, чи дозволите нам його... поспитати?

-Цей хлопець - не чорра, - відповів Веданг.

Крук похитав головою...

-Чорний Воїне, - сказав, - я знаю вашу вояцьку вправність. Коли ви і ваші «тіні» витягли нас з отої біди під Веселаном, сотник Крук, як-то й належить, визнав вашу зверхність. Ви нині нами керуєте, дивний... Але я знаю і вашу вдачу... Цей хлопчик розчулив вас... своєю молодістю, напевне. Але ви пам’ятаєте мій хутір, що звався Вигоричі... І діточок, їх у мене було четверо... Трьох, п’яти і восьми років... Це - сини... А найстаршу, донечку, звали Бажаною.. Ви бачили, що зробили з нею чорри... З нею, і з моєю дружиною... І бачили тіла моїх синів! Віддайте нам чорру, «тінь»!

-Цей юнак є моїм побратимом, - терпляче сказав Веданг, дивлячись просто у затерпле лице людини, в якої не зосталося нічого, - друже Крук, це чорногорець, який мав завдання від свого зверхника.

-Чорногорець? - раптом втрутився молодик у вишиванці під трофейним одностроєм, - та ви лише гляньте на пику цього виплодка! То - північанин! Північанин!

«Пропав! - подумав я розпачливо, дивлячись на ненавидячі обличчя повстанців, - навіть Дракону їх не стримати... Хоч би не мучили, а вже пристрелили б одразу...»

Раптом до нас протиснувся чоловік у вбранні «тіні» Він був без сіточки, і я одразу ж пізнав Змагора.

-Білозіре! - вигукнув він, - оце так зустріч! А хай тобі побільше відзнак і поменше клопотів! Де це тебе так убрали? Невже в Жерделі? Нехай я вмру, якщо це не справжній однострій! І як ти оце ризикнув... Кажуть, що ці паскуди відчувають... Я знав хлопця, так він і півроку не протримався в Дарійському полку!

-Ви теж його знаєте? - обережно спитав Крук, вже трохи розпогоджуючись.

-О, ну звісно ж ... Він з Чорногори... Дуже пристойна родина...

-З такою пикою..., - все ще не вірив молодик у вишиванці.

-Та що тобі, друже Явір, до його пики! Я його змалечку знаю! Це ж він врятував мого зверхника... Пам’ятаєш, я оповідав, як вони вночі, при ліхтарях розкопували могилу... Батько його, і він... А ти мені про пику... Його ще тато мого зверхника на руках носили...

-Це правда, Чорний Воїне? - вже іншим тоном спитав Крук.

-Присягаю! - коротко відповів Веданг. Моя «пика» напевне зробилася кольору імперського прапора... Буряково-червоною...

Хвала Богу, «сокирники» втратили до мене цікавість. Кілька чоловік подалися за дім, бо Воїн наказав перенести мертвих до повітки. Згодом і усі ми рушили туди. Біля загиблих скулився який-то юнак. Його трусило.

-Друже Явір, - наказав Воїн, - піднімай Світляна. Ми йдемо... Зараз з Веретеню прилетять... Яструби. На світло пожежі...

Явір підвів юнака на ноги, але той рвонувся і знову припав до мертвих.

-То Світлян Радко, - півголосом сказав мені Веданг, - там вся його родина лежить... Окрім дружини, на її щастя, вона перед усім цим безумством виїхала до Данаділу навідати матір...

Кілька повстанців завалили повітку сіном. До Воїна підійшов Крук.

- Скажіть молитву, Чорний Воїне... Це - їхнє поховальне вогнище, кращого не встигнемо зробити...

А тому, хто впав у битві за рід свій, - вимовив Веданг знайомі мені слова - Громовиця піднесе води живої... І опиниться він у гаї дубовім... І там пребуде він час... І отримає тіло нове... І знову прибуде до роду...

-Там же жінки та діти, пане дивний, - озвався хтось із гурту, - і старі... Може якусь іншу?

-Цю, - сказав Воїн твердо, - тільки цю...

Він узяв смолоскипа. Полум’я танцювало на понурих лицях сокирників. Світлян Радко звівся на коліна.

-Запалюйте, - сказав, - залиште мене з ними...

-Встань, воїне! - сказав Веданг таким голосом, що навіть я випростався і трохи не став струнко, - встань і помри у битві! Самогубство - це для жон, що не втримають зброї... Ти - ельберієць... Встань, і візьми з собою хоча б одного ворога, перш ніж лягти навіки...

Світлян підвівся, хитаючись... Це був ще зовсім юнак. В його очах застигли жах і непорозуміння. Крук взяв його за руку вище ліктя і відвів набік.

-У тебе зосталася дружина, - мовив він тим самим повчальним тоном, яким говорив з «сірим», котрого мордував. - Вона у безпечному місці і чекає твоєї дитини... А моє останнє, ненароджене дитя вирізали у жінки з живота... Шабелькою... Тобі, хлопче ще є для чого жити... Та й я почекаю помирати, поки тут буде не менше сотні...

Шаблю Крук вклав у піхви і тепер тримав у руці сокиру. Він погладив її держак, вкритий зарубками.

-Одна зарубка, - мовив, - одна паскуда... Математика! І рахівниці не треба...

Веданг шпурнув смолоскип і повітку охопило полум’я. Тоді обернувся до мене.

-Ти маєш повернутися до полку? - спитав, - тоді я пошлю Змагора провести тебе.

-Я не можу повернутися, - вирвалося у мене, - не можу!

Воїн не допитувався. Звичка до потаємних справ відучила його задавати зайві питання.

-Тоді - сказав він, - з нами до лісу... І швидше... А то за півгодини тут буде весь Жердельський полк.

***

Отак я опинився у бандитській зграї... Ба, в самому бандитському гнізді - в одному з лісових схронів. Спершу мене трусило від страху, що мене якось викриють... Але повстанці мені повірили. Слово дивного важило для них багато... Та і Змагор мене пізнав, і інші хлопці з Гнізда Драконів підтвердили мою особу. Побратимська руна на руці та моя чорногорська вимова теж говорили на мою користь. Лишалася тільки «пика», але до неї скоро звикли...

Потім сталася подія, опісля якої навіть сотник Крук почав ставитися до мене по-доброму. Якось до табору прибіг вивідач - отой самий «друг Явір», що мав однострій чорри, а щоби спротивитися лихій силі, якою на його думку просякнута була ця одіж, вдягав під неї вишиванку... Як він при цьому прихитрявся не вклепатись - для мене й досі загадка...

Отже, Явір сповістив, що до хутора Вишевита рухається ровта «сірих». Очевидячки, за провіантом, або на зачистку. Вишевити - рід з шести родин - і до лісу не йшли, і ворогам не піддавалися. Вони завалили всі дороги до хутора, обрядово зваливши при цьому кільканадцять дерев, і присягнули померти вдома.

-Треба допомогти, - зауважив Крук, - яка ваша думка, пане дивний?

-Скільки моанців? - спитав Веданг у Явора.

-Десятків вісім... мо’ трохи більше.

Сотня Крука може колись і була сотнею, але нині в ній було щось із двадцять боєздатних одиниць, не рахуючи поранених. З десяти «тіней» з Ведангу лишилося шестеро. Воїн був сьомим. У Вишевиті, за підрахунками Крука, зосталося з десяток дорослих чоловіків...

-Ну, ще підлітки й жінота, - закінчив підрахунки сотник, - не густо...

-Добре, - мовив Веданг, - отже, слухайте....

Для білого дня у Воїна та його хлопців було таке ж вбрання, як і для ночі, але якесь зеленкувато-рябе. Власне, це був виворіт тих самих чорних курток та штанів. Воїн жбурнув мені вбрання одного з загиблих ведангців.

-Білозіре, ти зі мною...

«Попав!», - тільки й подумав я, приміряючи високі шнуровані чобітки загиблого. Вони виявилися мені затісними, і я зостався в чоботях чорри. Вбрання, однак, мені підійшло... Я начепив нарукавник з метавками, повісив за спину стародавнього меча, схожого на той, що був у Веданга і вкотре спитав себе, що я тут роблю і куди мені подітись.

План Воїна був простим.... Він хотів так налякати моанців, щоб вони побігли просто на загороду з повалених дерев, де засяде сотник з «сокирниками» та чоловіки-Вишевити. Власне, для цього і служило вбрання «тіней» - навіть не стільки для маскування, скільки для впливу на слабкодухих... Та що там, і не боягуз наложить у штани, коли перед ним нізвідки виросте замаскована озброєна людина... Або, коли поруч почнуть падати вбиті безшелесною зброєю «тіней» колеги... Свисту бо метавки людина не чує... Чого так - не можу сказати, хоча сам не раз перевіряв... А якщо вміло плюнути з трубки отруєною голкою... Словом засобів було багато, і всі вони смертоносні.

Оскільки я був, за виразом Воїна, трава-травою, мене поставили на самому кінці засідки, найближче до завалу... Начебто, там було менш небезпечно...Не знаю... Коли просто на мене побігли охоплені панікою, однак озброєні «сірі», котрі до того ж й палили навмання з пістолів, мене обійняв переляк, і я трохи й сам не кинувся тікати...

Але тут перед очима постала картина - вояк у сірому, посміхаючись, обертає ноги шматками скривавленої хустини. Що далі було - не пам’ятаю... Крук згодом оповідав тим легкопораненим, які не приймали участі у вилазці:

-Сидимо ми за тою деревиною, пістолі тримаємо напоготові... І раптом на галявину вистрибує оцей чорногорський напівкровка... Просто на нього пруть моанці... Гуртом... І тут наш друг Білозір завив! Богами присягаю! Завив, наче вовча тічка! І почав.. .рубати... Ненько моя мила - у мене сокирою не вийде краще! Він їх посік... у капусту... Там чоловік шість було... Ну, тут стрілянина почалася, тоді - рукопаш... А це золото з Чорногори іде з мечем пробоєм... і виє! Весь час виє вовком!

-Бойове божевілля, - мовив хтось упевнено, - я чув, чорногорці знають про таке...

-Ні, - озвався Явір, - для бойового божевілля потрібен танок... Аркан... Багато людей...

-Або грибів наїстися, - підкинув ще хтось, - я чув, що є такі гриби... Тільки у нас вони не ростуть, а десь на Півночі...

-Та не жер він ніяких грибів! - затявся сотник, - я ж його весь час бачив, він стояв за деревом у засідці і так непорушно, що я вже думав - хлопець остовпів з переляку... І раптом - завив! Шість моанців! Шість! У мене і то за раз менше виходить з одною шаблею!

Я лежав тут таки у схроні, бо схопив кулю в плече і мав легку гарячку. Біль я відчув вже після того, коли упав непритомний просто на бойовищі. Не від поранення, а од виснаження. Воїн тільки головою хитав.

- Надивився? - спитав, - поки з чоррами був? О, цей Крін Птасін... Я чув, що він виробляє з населенням... Дивуюсь, як ти там, біля нього, з розуму не зійшов. Але бережи себе брате... з бойового шалу часом не виходять...

Через тиждень опісля цієї сутички нас віднайшов зв’язковий від Князя «тіней». Цього високого русявого хлопця я якось бачив в Ігворрі і прийняв за моанця. Так само помилились і хлопці Крука... До того ж хлопчина був в сірім однострої.

-От лісові чорти! - лаявся зв’язник, розтираючи побиті боки, - трохи душу не витрясли!

-Радій, що я почув умовне слово, перш ніж тобі заткнули рота, - огризався Крук, - а то була б у мене нині ще одна зарубка!

Веданг прочитав листа, написаного стародавнім дрібним письмом і замислився. Замислився і я... Тяжко замислився... Бо встиг кинути оком на той папір... Дуже схожим почерком батько заповнював торгові рахунки дому Росавів. «Князь «тіней» вмирає, - пронеслось в думках, - хай славиться Князь «тіней»

Надвечір Веданг зібрав поріділу сотню. Люди сиділи біля вогнища й чекали.

-Завдяки нашим зусиллям, браття, - озвався Воїн, - Дар протримався на кілька місяців довше... Але тиждень тому Дар узято... Коловрата страчено... Це - кінець.

Хтось наче зітхнув, і знову настала тиша.

-Власне, - продовжував Веданг, - і Влотко, і ми з вами знали, що нам не здобути перемоги. Але ми, принаймні, довели, що перетворити нас на бидло не так просто... З Моани прийшло імператорське розпорядження дати спокій принаймні тим хуторам, що залишились... Звісно, частина квітанців таки потрапить до реєстрових списків... Та очікувати лишилося недовго! Буде ще одна битва! Ретельно підготована! Буде зброя, а не сокири, буде військо, а не ватаги! Буде керманич, котрий підніме весь Ельбер, не лише Квітан!

-Чорний Воїне, - озвався Крук, - ми чули, що ви - ясновидець! Чи скоро це станеться? Чи довго ще чекати?

-Двадцять літ, - сказав Веданг упевнено, - двадцять літ і три роки...

Знову пройшов шемріт чи-то радості, чи-то розчарування.

-Але, брати мої, - продовжив Воїн, - одна людина - це лише одна людина, навіть якщо вона Силою дорівнює Богам. Рятівникові потрібні будуть воїни... Нині все скінчено.... Рештки загону Влотка відійшли на Побережжя. Може там їх підберуть кораблі князя Непобора з Сіллон-Сінду. Нам туди не прорватися. Цей чоловік з Чорногори, - Воїн вказав на зв’язкового, - береться провести в гори тих, хто того бажає. Якщо вам пощастить - ви доживете до вирішального бою.

Знову шемріт, в якому вчувалася почергово то згода, то незгода.

-Якщо у когось із вас, - мовив далі Воїн, - ще зосталися домівки, чи родичі, то ви, звісно, можете залишитись тут. Але це буде більш небезпечним, ніж пробиратися до Чорногори. Я ж сам зі своїми «тінями» іду в бік Зелеміню. З нами не піде ніхто - у мене лихе передчуття.

«Сокирники» розбилися на групки і стиха почали обговорювати почуте.

-А ви, друже Крук, - м’яко спитав Веданг, - що ви вирішили?

-Чорний Воїне, - відповів сотник стиха, - я вірю в те, що ви ясновидець... Я вірю у вогняне дитя... Але не маю вже сили очікувати. Весь час у мене перед очима Вигоричі... І мертві рідні... Чи гори заховають мене від цих видив? Я залишаюсь у схронах і зі мною десяток таких же, як я... Вважайте, що це - священне право воїна: «самогубство в безвиході», коли життя є незгідним з честю.

І мій гордий Дракон схилив голову, вклоняючись приреченому. У Крука блиснули очі. Він стис Ведангу зап’ясток і поволі відійшов до іншого вогнища.

- Ну ось, - сказав Воїн втомлено, - скінчено... Ти, звісно, підеш до Чорногори...

- Я не піду до Чорногори, - сказав я. Серце моє билося з нерівними проміжками, часом я наче падав у безодню.

- Білозіре, - зітхнув Веданг, - порахуй кільця на моєму браслеті...

Я і так знав, скільки їх там... Тричі по сім...

- Ти знаєш... Тобі не можна залишатися... «Тіні» віддані мені і йдуть зі мною на смерть, знаючи мою долю. Але ти... Повертайся додому, Білозіре... Доживи до останньої битви!

Я озирнувся. Ми зосталися біля вогнища вдвох. Ухнув пугач - це перегукувалась варта. Біля сусіднього вогнища залунала тиха пісня...

- Воїне, - попрохав я, - дозволь мені піти з тобою!

- Ні! - коротко мовив Веданг

- Я не можу йти до Чорногори...

- Але чому?

Я втягнув в груди повітря:

- Бо я є... справжнім чоррою... вістовим першої роти, першого батальону Жердельського полку... Я вступив до війська рік тому... Посварився з батьком, і...

Веданг з хвилину сидів мовчки. Певне, він одразу зрозумів, що я не жартую. Отим своїм відчуттям. Потім поволі закотив рукав...і витяг з вогнища палаючу головню...

Перш, ніж я встиг його зупинити, він притис її до своєї руки. До рубця у вигляді руни... До мене долинув добре знайомий за останні кілька місяців, солодкавий запах спаленої плоті.

-Воїне, - прошепотів я, - та вислухай же...

І тут він підхопився на ноги. Я встав теж... Думав, що Веданг гукне «сокирників», але ж ні... Він ухопив мене однією рукою, під щелепою, так, як хапають скаженого пса, і легко підняв у повітря.

- Мовчи! - видихнув, - та мовчи ж... Зостав свої жалюгідні кривди! Мовчи!

Я й так не міг і писнути і ледве не задихнувся. Воїн жбурнув мене на землю і нахилився наді мною...

- Ти не можеш, - в глибині його бездонних очей спалахнули червоні вогники, - ти не відчуваєш, що оця земля, - він схопив землі у жменю, - що вона - жива, що їй - боляче! Ти їй на серце наступив вояцьким чоботом... Слухати тебе? Для чого? Щоб тебе присипало землею!

Він жбурнув землю мені на однострій, який я й досі носив у таборі, не маючи іншого вбрання, випростався і подався геть. Я лишився лежати.

-І не чекай, моя кохана, - наспівував сумовитий голос біля сусіднього вогнища, - додому з лісу партизана... Бо завтра... Завтра знову буде бій.... І не вернеться сотник твій...

***Наступного дня наш загін розділився на три боївки. Одна, проваджена зв’язковим, рушила до Чорногори. Друга - зоставалася у схроні: сам сотник і з ним з десяток таких же готових на все людей. Третя, на чолі з Воїном мала вирушити до Ведангу. До неї раптом попрохав дозволу приєднатись юний Світлян Радко. За його словами, він хотів пробратися до Данаділу, де була нині його дружина.

-Я трохи пройду з вами, - умовляв він Дракона, - я боюся сам...

-Друже Світлян, - зітхнув Веданг, - біля мене кружляє смерть...

-Вона тут кружляє всюди, - сумно усміхнувся молодий квітанець, - нікому не обминути судьби!

Врешті, Воїн дозволив Радкові принаймні пробратися з його боївкою повз Жердель. Мене Веданг наче й не помічав, однак я зібрався - голому збиратись тільки підперезатись - і став поруч із Змагором.

Змагор помітив, що між нами не все ладно. Коли ми вирушили, я зітхнув полегшено... Боявся, що Веданг прилюдно відштовхне мене, або і скаже, хто я...Найбільше я не хотів, аби правди дізнався Крук... І навіть не тому, що він би намотав мої кишки на дерево... Сотник згадував про Вигоричі... Я був у Вигоричах... Я стояв позад Кріна Птасіна, коли... Та жінка з розпоротим животом...Те немовля...Я бачив, що зробили з донькою Крука... Паскуда Ковтін Різін пропонував повеселитися й мені, а я стояв стовпом і думав лише про те, щоб не зблювати... І не насмілився заступитися за дівчинку... Звісно, це ні до чого не привело б, але... Я не хотів, аби сотник вважав мене поганню... Я не хотів бути поганню... Я не хотів...

-Ви що, посварилися? - спитав Змагор. Ми з ним замикали стрій. Веданг йшов десь попереду.

-Посварилися, - озвався я, - він наказав мені йти до Чорногори, а я відмовився...

-Це зле, - поважно сказав Змагор, - наказ зверхника не обговорюється. Ти й правда ще... трава. Ти ж маєш знати - він приречений... А ми - біля нього... Ти ж не думаєш, що ми покинемо свого князя самого...помирати? Ні, ми підемо за ним вслід, як давні ельберійці...

-Задурив вам голови князь Воїслав, - мовив я сумно, - отим Ельбером... Ось ти побув на війні... Сподобалось?

-Гидота! - мовив Змагор від серця, - повна відсутність краси і гармонії...

Я аж загальмував від несподіванки і Змагор, котрий йшов позаду, ткнувся мені у спину. Потім я згадав, що цей селянський хлопець усе-таки був сином коханки князя Ведангського... І був доволі освіченим як на свій вік.

- Тоді чого вас усіх понесло до Квітану? Мало вам вдома краси і гармонії?

- Ну, я міг би спитати, чого тебе понесло до Квітану, - пирхнув Змагор, - та ще й убрало в зелене... В рабстві, брате Білозіре, ще менше краси і гармонії, ніж навіть у страті на палі... Там відмучився, та й помер, а тут доводиться жити і плодити рабів. А найгидкіше, що діти твої, або онуки так звикнуть до рабства, що воно їм почне подобатись... Вони й мову моанську вже не вчитимуть з потреби, а любитимуть усім серцем... Вони на батьків та дідів казатимуть - «темне селюччя»... Вони гидуватимуть нашою одежею, а вбиратимуться в їхнє... Пісень їхніх співатимуть... Вони вважатимуть, що служити в чоррах є честю... Вони спалять потаємні капища і набудують церков... І що воно буде?

- Тиша і спокій! - хмикнув я, - повна гармонія...

- Це точно, - мовив Змагор, - та, якщо таке має статися завтра, то нехай я помру сьогодні... Хоча помирати буде сумно... Я ж одружився!

- Невже?

- Її звати Купавою, - повідомив Змагор, - ти її мусив бачити тоді, коли гостював у нас...

- Не пам’ятаю, - зітхнув я, - тоді таке коїлось, не до дівчат було.

- Красуня - на весь Веданг, - мовив хлопець замріяно, - і вже вагітна! Оціни...

- Мужчина, - сказав я з деякою заздрістю, - а пані княгиня часом не той?

- Та ніби ні, - озвався Змагор, - якби щось таке було, жінка уже б мені розказала... Вона - покоївка панни Ружени, а панна Ружена з пані Конвалією нерозлийвода.

- А що то за залицяльник з’явився у панни Ружени?

- Та, - вимовив Змагор з несмаком, - одне слово - імперець

- Моанець?, - не зрозумів я.

- Та ні... Байстрюк імперії... Син моанця і кедазької дівчини...

- Кеян-Шордон Шреж, - згадав я колись прочитане у листі Веданга, - бідолашна Ружена.

- Панну від нього нудить, - вимовив Змагор з огидою, - я ще чого хвилююсь... В Гнізді Драконів нині самі жінки... Якби якоїсь біди не сталося... Повстання туди не докотилося, але все одно... Як надивився я на оце все... На жінок понівечених... І щось почав непокоїтись... Щоправда, панна Ружена б’ється незгірше за «тінь» і може розігнати навіть ватагу грабіжників, але усе ж таки вона... панночка. Ну, ще челядь, але то все мирні селяни...

- Нічого там не може статися, - сказав я твердо, - це далеко звідси...

Розмова трохи підбадьорила мене. І ось чому... Я впевнився, що Веданг не загине у Квітані... Адже у нього ще має бути син... Оте вогняне дитя.... Ми виберемося, виберемося... І він мені пробачить...

Йшли ми кілька днів, все лісом, в основному вночі, а вдень - відсиплялися та годували комарів. Четвертого дня Світлян Радко звернув у бік Данаділу. З Ведангом зосталися лише його «тіні» і я... Він так і не заговорив зі мною. Наче мене взагалі не існувало...

Промандрувавши ще одну ніч, ми вийшли на криївку, в якій Веданг зі своїми «тінями» днювали на шляху до Квітану. Це була самотня лісова хатина, крита ґонтою. Господар, старий сивовусий дід, прийняв нас з усією гостинністю, на яку був здатен. Він жив у цій глушині змалечку. Швидко ми всі уже сьорбали суп з дичини, не забувши, однак, виставити варту.

-Я тим синочкам тоді підогрію, - піклувався дід вартовими, - але ж, пане дивний...

-Так, батьку? - озвався Дракон

-Погані там справи, еге ж?

-Погані, батьку...

-Був би я молодший, - зітхнув старий, - я в першій повстанці був, і в другій... На третю вже сили не вистачило...

Грюкнули двері і до хатини вскочив Змагор, що був на варті.

-Чорри в лісі, - гукнув, - там їх - як черви!

З горища зіскочив другий вартовий.

- Оточені! - сказав, - вони з усіх боків... Не вирватись...

- Оце тобі голос! - озвався дід, - синочки, ви закладіть двері... А у льосі в мене, хай хтось спуститься... Пороху діжечка та кулі у мішечку... У куточку, за діжкою з грибами... А пістолі, чотири штуки, приховані он у тому кутку під половицею...А ще два - на горищі. Там я схованку прилаштував.... Беріть оце все, діти, та й бийтеся... І мені, старому, дайте пістоля...

Затріскотіли постріли... Двоє ведангців забрались на горище і тепер палили звідтіля. Воїн і ще троє били з вікон, старанно націлюючись. Ми зі Змагором набивали пістолі. Дід спершу помагав нам, а тоді поліз на горище до хлопців.

Стрілянина з того боку раптово стихла.

-Чорний Воїне! - почулося знадвору, - чуєш, клятий чистокровка!

-Ну ось, - озвався втомлено Веданг, - по мою душу...

Я обережно визирнув у вікно. Голос чорри був мені знайомий... Голос мого офіцера...

- Крін Птасін?, - сказав Воїн, глянувши на мене - я чомусь так і подумав...

- Ми знаємо, що ти тут! - почувся крик знадвору, - поглянь - но...

Я одвів очі... Голова, настромлена на тичку - не дуже приємне видовище... Особливо, коли ти цю людину знав...

- Світлян, - прошепотів Змагор, котрий теж кинув погляд надвір, - певне, його катували... Ех, не треба було його з собою брати... І сам пропав, і нас погубив...

- Виходь, Чорний Воїне! - знову гукнув Крін, - Нам потрібен тільки ти! Гей ви, там! Видайте ватажка - і матимете пробачення! Підписане князем Астеонським! Слово чести!

- Слово чорри! - хмикнув котрийсь з «тіней», - це з біса вдалий жарт...

Дракон спокійно обдивився своїх людей.

-Діти Гнізда Драконів, - сказав, - аби існувала хоч найменша можливість вам вижити, я б здався...

-О, ні, - озвався Змагор, - я б тоді першим помер від сорому...

-То ж стріляймо, і Боги нам у поміч!

Скільки тяглася оця стрілянина - я не пам’ятаю... Скоро я вже стріляв і сам, замінивши вбиту «тінь». Пістолі мені набивав дід... Він сказав, що двоє на горищі вже загинули.

Коли я в черговий раз потягся за набитою зброєю, дід промовив:

-Скінчено, синку... Залиш для себе... Остання це куля... Ти звідки, такий білявенький?

-З Чорногори, - видавив я

-А з личка ніби не наш... Однак, стріляєш цільно...

Тиша в хатині придавила мене. Змагор і ще одна «тінь» стягли з горища загиблих і поклали під стіну. Туди ж прилаштували ведангця, вбитого у хатині.

-Чорний Воїне! - знову почулося знадвору, - виходь! Зараз палитимемо дім... Викуримо вас усіх як лисиць з нори...

-Може вийти, і мечами..., - запропонував один з воїнів Дракона, - не проб’ємось, так хоч вином малиновим напоїмо гостей...

-Синочки, - знову озвався дід, - не треба... Гостей забагато на цьому весіллі... Я пам’ятаю, у другій повстанці... чистокровний... Ви, пане дивний на нього схожі... теж хотів... Як не пробитись, то померти у битві... Схопили його... Сам я того не бачив, але казали, що вмирав він довго і тяжко...

-То був мій родич, - сказав Воїн рівно, - Воїбор...

-Ви краще тут, діти, - порадив дід, - і мені, старому, допоможіть піти до гаю дубового... Зажився я на світі...

-Старих слухати треба, - зітхнув Змагор, - піду-но я, гляну з горища, що роблять паскуди, а ви, хлопці, готуйтеся...

Біля Воїна зосталося двоє людей. Один з вояків підійшов до старого, котрий сумирно сидів на долівці.

-Меч чи пістоль, дідусю?- спитав.

-Краще мечем, синочок, - озвався старий, - а кулю зостав собі...

Свиснув клинок. Я відвернувся. «Тіні» підтягли тіло господаря лісової хатини до інших загиблих. Той ведангець, що убив діда, дав приятелю пістоля і звернувся до Воїна:

-До зустрічі в гаю дубовім, мій князю...

-Хай шлях тобі освітить Блакитна Зірка, Діяне, - сказав Дракон, - ти був одним із кращих...

Другий вояк притулив Діяну зброю до грудей.... Вдарив постріл. Юнак осунувся на долівку навіть не скрикнувши.

-Мій князю, - сказав вояк, кинувши непотрібного вже пістоля, - я теж іду...

-Чекай на мене в дубовім гаї, Войко, - ледь всміхнувся Веданг, - маю наздогнати.

Войко, однак, вагався.

-У мене лишилась голочка, - сказав врешті, - візьміть, мій князю... Помрете - як заснете!

-У мене інша смерть, - промовив Дракон, - іди, друже... Не бійся за мене.

Войко підтягнув Діяна до стіни, тоді сів поруч і опустив голову на груди. Коли він відійшов, я так і не помітив.

З отвору в стелі вислизнув Змагор.

- Стоять, гниди, зі смолоскипами напоготові, - збуджено мовив він, - а лізти сюди бояться! Стати віч на віч з Чорним Воїном - для цього більше хоробрості потрібно, аніж у цих ґвалтівників та дітовбивць!

Він повернувся до Веданга

-Мій князю, - мовив, - я маю привілей... Від вашої руки... Проведіть молочного брата...

Воїн мовчки кивнув. Змагор розшнурував сорочку. Він усміхався.

-Це швидко, Білозіре, - сказав, - у князя мого рука легка і клинок гострий... Нічого не жаль - тільки жінки й дитинки... Я ж навіть не дізнаюсь, хто у мене народиться...

Веданг наготував меча, і тут Змагор ляснув себе по лобі:

-Зовсім забув, мій князю! Білозір - то у нас мейдист! Він не може впасти на клинок - закон їхній не дозволяє... Може, я спершу його?

1Ми самі порозуміємось, - озвався Дракон, і на чолі у мене виступив холодний піт.

-Гаразд, княже, - мовив Змагор полегшено, - ваша воля...

Воїн торкнувся мечем грудей Змагора. Знадвору знову долинув крик:

-Виходьте! - на цей раз я пізнав голос пана Різіна, - зараз, розтаку вашу, підсмажимо вас як свиней! Чорний Воїне! Виходь, чортова нелюдь! А ви, інші, чого роздумуєте? В’яжіть його, тоді живими залишитесь.

-І чого я оце роздумую, - засміявся Змагор, - обнімемось, брате?

-Давай! - видихнув Веданг

Воїн ударив і одночасно Змагор всім тілом посунувся вперед, назустріч клинку. Закривавлений кінець меча вийшов у нього зі спини. Юнак упав в обійми свого керманича. Біль зітер усміх з його обличчя.

-Дубовий гай, - прошепотів, - На дорозі так темно...

-Хай сяє тобі Сіллон, - озвався Воїн, висмикуючи меча.

Поки Веданг вкладав Змагора до інших, я зрозумів, що все ще стискаю в руці пістоля з останнім набоєм. Я обернув зброю до себе. Цівка глянула мені просто в очі...Та перш, ніж я наважився зробити цей останній постріл, Веданг вдарив мене, вибиваючи з рук зброю. Другий удар прийшовся по скроні, і у мене потемніло в очах.

Коли я отямився, то мав зв’язані руки... У голові гули дзвони... Я покрутив головою, намагаючись отямитись. Воїн стояв наді мною. З меча його скрапувала кров Змагора... Ні, не Змагора... Моя... Звідкись, з-під мого волосся спливав теплий струмочок. Веданг ухопив мене за однострій і різко поставив на ноги. Від того, що він мною шарпнув, відкрилася кульова рана, отримана мною в сутичці біля Вишевиту.

Дракон з хвилину роздивлявся мене, холодно і відсторонено, наче митець - свій малюнок. Тоді розмазав рукою кров мені по обличчю.

-Чудово, - мовив, - нещасний захисник вітчизни... Жертва Чорного Воїна... Якщо твій поручник тобі повірить, то тебе ще й підвищать у званні...

-Воїне, - мовив я перелякано, - що ти хочеш робити?

-Зараз, - сказав юнак, - я відчиню двері і викину тебе надвір... А твоїм чоррам крикну, що гинути поруч з тобою соромно для чистокровного.

-Воїне! - скрикнув я, - я не хочу туди... Я більше не можу! Краще вбий мене!

-Не можеш..., - прошипів Веданг. Він дивився мені просто в лице. На його обличчі ясно виступили оті «нелюдські риси», про які так багато розводився панотець...Високі вилиці аж обтягло шкірою...У видовжених, наче без зіниць, очах світились червоні вогники... З-під помертвілих вуст виднілися ледь загострені передні зуби.

-Не можеш? - повторив він, - І хочеш, щоб я тебе убив? Чи не забагато чести, чорро? Ти чув, що це є привілеєм - померти від моєї руки? Ти хочеш померти зі мною поруч, ти, що розчавив вояцьким чоботом любов батька, кохання дівчини, приязнь побратима... Ти шкодуєш про це - можливо! Ти зненавидів своїх нових друзів - я це знаю! Я бачив твій бойовий шал і твою зненависть... Але я тобі не пробачаю! Чи чуєш? Лети до своєї зграї, вороне! Тобі й справді не місце серед нас!

З цими словами Веданг підтягнув мене до дверей, зірвав засуви і став на порозі, прикриваючись мною.

- Кріне Птасін! - гукнув, - той, кого мати назвала Кречетом! Ти тут?

- Авжеж! - озвався чорра, вибираючись з-за дерева на рівне. В правиці Крін тримав шаблю, бо набої у нього теж, мабуть вийшли. Я мав зовсім запухлі очі від штурхана, яким пригостив мене колишній побратим, але навіть такими очима зміг побачити, як схожий залізний чорра на Веданга... Чистокровним Крін можливо і не був, але мав в обличчі щось від дивного... І гонор у нього був не меншим, ніж у Дракона.

- Повертаю тобі твого вістового, - ґречно мовив Воїн, - в трошки попсованому вигляді... Я збираюсь у далеку путь, а від такого попутника смердітиме незгірш, ніж від усього Жердельського полку...

- Давай по-доброму, дивний, - озвався Крін, - я зоставлю тобі життя... За умови... По-перше - пусти хлопця...

- А по-друге? - насмішкувато поцікавився Веданг.

- Я запевняю, що доможуся для тебе милосердя імперського суду, якщо ти відкриєш ім’я Князя «тіней»...

- І все? - спитав Воїн тим же майже веселим голосом.

- Слово чести! - мовив Крін.

- Гаразд, - погодився Веданг, - слово чести пана Кречета, ох, пробач мені, пана Кріна, важить дуже багато... Що ж, отримуй свого вихованця! Хлопчина напудив з переляку у штани... Доведеться тобі ще довго його навчати...витримці справжнього Яструба...

І з цими словами Воїн дав мені такого копняка, що я побіг, а тоді гепнувся на землю і покотився трохи не під ноги Птасіну.

- А тепер друга умова, - почувся голос Дракона, - як там зі словом чести?

- Виконаю! - сказав наді мною Птасін, - говори...

- Я - Князь «тіней»! - сказав Веданг, - і гостей я приймаю ось у цьому палаці... Спробуй зайти, Кріне! Удасться - матимеш зайві відзнаки!

Грюкнули двері. Очевидно, Воїн зачинився у хаті знову.

Хтось уже розв’язував мені руки, хтось підносив у баклазі міцної моанської горілки. Я сьорбнув і аж задихнувся. Пан поручник сам допоміг мені підвестися і поцікавився:

-Вони тобі язика не одрізали, вістовий?

Я лише ротом зіпав, наче здохла рибина. З другого боку мене ляснув по плечі пан Різін.

- Сучий ти сину! Ми ж уже тебе давно поховали і навіть на поминках випили! На, сьорбни ще! Ти серед своїх!

- Скільки їх там? - спитав у мене Птасін

- Б-було з десяток, - озвався я, - але, коли вони побачили, що непереливки, то один одного... Самі...

- Відьомське поріддя, - буркнув Птасін, - чортова ровта... Коли я видер у цього селюка з Радків зізнання, в мене аж серце затремтіло від радості... Чорний Воїн... За такого полоненого не тільки відзнаки - особисту подяку від Імператора можна отримати...А якщо він і справді - Князь «тіней»... Хоча біс його знає... Наче замолодий.. .Ешіоре, набоїв у нього нема?

Я покрутив головою.

- Тоді, - звернувся Птасін до чоррів, котрі вже не крилися за деревами, а теж вийшли на галявину, - зробимо так... Киньте до біса оті смолоскипи... Знайдіть десь деревину і вибийте двері... Ну, а тоді...

- Може краще, - озвався Різін, - усе таки підпалити хату... Тоді він сам вийде... А не вийде - туди й дорога!

Поміж чоррами почулося згідне притакування.

-Боягузи! - розлютився Крін, - кого ви боїтеся! Хлопчика в чорному? Навіть, якщо це Князь «тіней» - він не всемогутній! Вибивайте двері, я зайду туди першим!

За кілька хвилин чорри притягли деревину і почали гамселити нею у двері хати. Я тремтів, стоячи біля Кріна, аж той це помітив.

-Бідолаха, - сказав він мені трохи не ласкаво, - коли ми його дістанемо до рук, я дозволю тобі... відплатити. Тільки убивати забороняю, він мені потрібен живим.

-Дивіться! - гукнув хтось з вояків.

З вікон хатини поволі поповз дим.

- Підпалив хату, - пробурчав Крін, - от же, затятий... Швидше там! Швидше!

Дубові двері вже тріщали під ударами саморобного тарану. З одного вікна бурхнуло полум’я...

1На даху! - загорлав Різін, - Гляньте на дах!

Веданг йшов гребенем даху, рухаючись з отією своєю несвідомою грацією дивного. Каптур бойового вбрання він відсунув назад, і вітер грав його волоссям. Меч у піхвах висів за спиною. Юнак наче й справді вирушив у далеку дорогу, туди, де людині не потрібно нічого. Навіть зброї...

-Кречет Птаха! - гукнув Воїн зверху, - піднімайся сюди і не забудь меча... Я, Князь «тіней», запрошую тебе на прогулянку!

Крін чорно вилаявся... Вперше оце я почув від свого поручника гидку моанську лайку, якою зловживали чорри.

Вояки з деревиною нарешті вибили двері. З хати повалив дим. Чорри скупчились біля входу, явно не знаючи, що робити далі. Кілька чоловік, затуляючи обличчя, спробували зазирнути всередину.

-Облиште двері! Знайдіть драбину! - гукнув Птасін, - зніміть його звідтіля!

І тут пролунав вибух... Гримнуло так, що хата наче підлетіла в повітря. З середини будівлі бурхнув стовп вогню, і у цьому стовпі піднялася до неба горда душа Дракона...

***

Коли в хатині рвонуло, я одрухово впав на землю. З усіх чоррів лише я зрозумів, що сталося. Порох... Порох з дідової діжки... Набої у нас закінчились, але порох... Там ще його залишалось на добру гармату... Дракон відлетів, забравши з собою з десяток ворогів...Від тих чоррів, що вибивали двері і спробували пройти до хати, мало що залишилося.

Крін Птасін гепнувся поруч зі мною... Варто було видіти його обличчя, коли він, зрештою, звівся на ноги. Мій поручник нагадував тигра, у якого з рота видерли шматок м’яса...

Рештки хатини палали... Дах обвалився точно посередині, там де стояв Веданг. Я здогадався, що він поставив діжечку на горищі, зробив з чогось ґніт, запалив його, а тоді став точно над вибухівкою. Зараз він, певне, уже йшов десь у позасвітті, по росяній траві і милувався метеликами, що сідали йому на руки... А я стояв тут, межи чоррами, слухав їхню лайку і ненавидів себе до божевілля... На хвилину майнула навіть думка кинутися зараз на Кріна Птасіна і перегризти йому горлянку. Принаймні, я помстився б за сім’ю Крука... Та мені наче скувало рухи... Потім настала тупа байдужість.

Отже, я знову опинився там, де починав свою службу. Крін Птасін весь час опікувався мною. Мене трохи підлікували, а тоді я вдостоївся розмови з полковником Отіним, котрий привітав мене трохи не як блудного сина. Він сказав, що його брат-священик кілька разів запитував за мене листовно, і що він, полковник, дуже переживав, почувши звістку про мою загибель. Ще пан полковник додав, що з мене вийде добрий Яструб, що полон не є ганьбою, і що я молодець, що зумів вижити... Не пам’ятаю вже, що я йому тоді брехав... Мабуть таки добре одбрехався, бо мене не тільки ні в чому не запідозрили, а й підвищили до старшини. За геройство, проявлене при знищенні банди Чорного Воїна...

Отримати підвищення я мав у Дарі, чи, як-то його називали моанці - Тарзі. За відзнаками, окрім мене, їхало ще зо два десятки вояків та офіцерів. Серед останніх був і Птасін. У Тарзі на нього очікував капітанський чин та Орлині Крила Першого Ступеня. Цю нагороду він отримував за загибель «найголовнішого бандита провінції»

Дар, або Тарг дуже постраждав від пожеж та облоги... Про Дарійський шлях, обставлений палями, я уже згадував... Ми їхали верхи межи мерцями й конаючими, а над нами кружляли ворони... Дивлячись просто перед собою, я вдихав запах смерти і планував собі втечу.

Тікати я вирішив опісля винагородження. За звичаєм, вечором урочистого дня для вояків виставляли дармову випивку. Я мав вибратися з міста і їхати... куди? «Лети, вороне», - мовив мені Воїн. Куди ж мені летіти? Де моя зграя?

Зрештою я вирішив пробиратись до Белатського кордону, а там буде видно... Була у мене думка відшукати Крука, але без провідника я заблукав би у тих лісах, а однострій - не найкраща одіж, аби по них розгулювати.

До Дару ми дібралися опівдні, через чотири дні, опісля того, як виїхали з Жерделю. Місто зустріло вже звичною картиною - спаленими будинками та собачим виттям. Обряд нагородження мав відбутися на головній площі біля ратуші. Ця старезна будівля була кам’яною, і лише тому вціліла.

Нагороджувати тих, хто відзначився, мав сам князь Ріфін Астеонський. Розклад дійства був таким: спершу - віддання шаноби хоробрим захисникам вітчизни, потім княжий суд над жменькою полонених бандитів, увечері - народне гуляння, тобто - дармова випивка війську і, наступного дня - страта тих бандитів, котрих засудили на смерть.

Отже, на площі вишикувалися «сірі» з полку князя Астеонського, з ратуші винесли різьблені крісла, поставили їх на підвищення, нашвидкуруч збите з дощок, і князь Астеонський та воєвода Зельм Яворін зайняли свої місця. На третьому стільці розвалився судейський у перуці - головний правник Хетангу. Оце і був отой імперський суд, милість якого Крін Птасін обіцяв Воїну.

Ми, герої дня, стояли у перших лавах і наші зелені однострої виріжнялися на сірому тлі моанських колег як пляма.

Спершу викликали офіцерів. Багатьом з них я доставляв пакети, але з ближчих знайомих був лише пан Птасін... От він певне пишався, що обскакав свого приятеля Ковта Різіна... Тому не дісталося навіть відзнак, не тільки ордену...

Птасін привернув до себе княжу увагу, і пан Ріфін задав йому кілька питань. Чорра відповідав чітко і по суті. Врешті, князь мовив задоволено:

-За такими воїнами - майбутнє Імперії! Сподіваюся, капітане, в недалекому майбутньому побачити вас полковником!

Я тим часом роздивлявся князя... Його товстогубе, грубувате, але гарне лице раптом видалося мені знайомим... Ну, от наче я дивився... На що я дивився? На рубець від шабельного удару... Пан князь або бував у битвах, або був затятим дуелянтом... От, плутав мене цей рубець... Без нього це був би...

Птасін повернувся на своє місце, карбуючи крок. Він стояв поруч зі мною, і тому озвався не обертаючись:

-Яка чудова людина цей моанський воєвода! До речі, чорро... Ти чимось на нього схожий... Мабуть і правда ти - шляхетного роду...

Стояла спека, але ноги мої трохи не примерзли до бруківки. Я раптом здогадався... Рубець від шабельного удару... Голос Ольга: «Я помітив його... Шаблею Ітаора, що її зірвав зі стіни у залі...»

Якщо мої здогади були вірними, то переді мною на різьбленому стільчику сидів мій рідний дядько... За словами Ольга - убивця моїх батьків... Людина, котра розшукувала мене, аби згладити зі світу....

-Шереговий Зотін!

Я рушив наперед, намагаючись, аби ноги не дуже тремтіли... Князь байдуже позирнув на мене, взяв з рук свого вістового відзнаки старшини і двома булавками прикріпив їх до мого рукава. Все це він проробив не піднімаючись з кріселка.

- Звідки родом, чорро? - спитав князь раптово, коли я уже повертався, аби йти у стрій.

- Чорногорець, ваша ясновельможність!

- Родина є?

- Сирота, ваша ясновельможність!

- Моанець?

- Хетанець, ваша ясновельможність!

- На хетанця ти не дуже схожий, - буркнув князь, - певне, твоя матуся задивилась на проїжджого дворянина.... Гаразд! Служи Імперії!

- Та її Імператору! - гаркнув я відгук і рушив на місце. Сорочка моя під одностроєм промокла від поту.

По винагородженні всіх, кого належало, розпочався суд. В невеличкій громадці підсудних я з жахом пізнав спочатку Явора, котрий стояв крайнім. На ньому вже не було трофейного вбрання, а незмінна вишиванка залляна кров’ю так, що не видно було й візерунка. Його підтримував плечем, аби поранений не сповз на землю, не хто інший, як Крук... Я аж губу собі прикусив, щоб не крикнути... Попався таки сотник...

Оскільки винагороджені стояли першими, та ще вирізнялись кольором одежі, повстанці одразу ж мене примітили... Але, розумники мої, глянули лише раз і більше у мій бік навіть не дивилися. Боялися зрадити «тінь»....

Суд у пана князя був, як-то писалося завжди у наказах по війську, «суворий, але справедливий». А головне - швидкий. Увесь гурт прирекли на смерть. Одного хлопця, з виду селянина, котрий весь час доводив, що його схопили випадково, князь покарав шибеницею. Це було милосердя - повстанцям бо призначалась паля.

-І чого ти оце репетуєш, - розчув я, як Крук повчає ридаючого селянина, - ну повісять... Чи й не страх... Воно тільки спочатку моторошно, а потім звикаєш.

Не зважаючи на всю страхітливість обставин, я ледве не розреготався. Ох і сотник...Про таких у нас в Чорногорі говорили - «з блискавки роблено, на камені куто»

Дійшла черга і до Крука. Про нього була балачка трошки довша... Згадали і про його знамениту сокиру з зарубками, яких було рівно сто сімнадцять...

І всього трьох не вистачає до рівного числа, - замріяно мовив сотник, - дуже люблю круглі числа... Я, панове, коли рахувати вчився, то так і глядів, аби у кінці був нулик... Онде той нулик...у кріселку...Разом з сусідом своїм, паном воєводою краю, був би - якраз на три зарубки... Сам би він, звичайно, на стільки не потягнув.

-Загинеш на палі, бидло! - вибухнув воєвода, котрий, бувши південцем, зрозумів Крука без перекладу.

-Ну, то кому як поведеться, - відповів незламний сотник, - кому на кріселку сидіти, кому на палі... Тільки ж судді мої справедливі та чесні! Про одне вас благаю - зробіть палю понижче... Аби вам, псам моанським, зручніше було цілувати мене в гузно...

Товмач, котрий перекладав все це для пана князя та моанського правника, аж затнувся з переляку. Крук задоволено усміхався, дивлячись, як буряковіє князеве обличчя. Зрештою, усіх приречених погнали до підвалу ратуші і на тому суд мав закінчитись.

Зостався ще один підсудний, власне не підсудний, а підозрюваний... Звали його, як вичитав з паперу товмач, котрий за сумісництвом був і секретарем суду, пан Кетар Латені, белатський торговець. Наскільки я втямив, торговець якось опинився не в той час, і не в тому місці... І комусь не тому продав порох і пістолі... Словом, чоловік хотів нажитися на війні, а потрапив під шибеницю.

Охоронці привели перед очі суддів стрункого чоловіка, зодітого на белатський штиб - сірий камзол з рубчиком, такі ж штани, високі чоботи... Волосся ззаду зав’язане у хвіст. Чоловік присягався, що законів не порушував, про зброю знати нічого не знає, а торгує дорогими тканинами і сукном... Говорив він добірною белатською мовою, часом переходячи на моанську з легким акцентом. Я бачив його збоку і чомусь не міг роздивитись обличчя... І раптом зрозумів - мана...

Суд затягувався... Князю хотілося повісити белатця без зайвого клопоту, правник вказував на іноземне громадянство підсудного, Зельм Яворін схилявся до думки правника, і пропонував ув’язнити торговця для подальшого з’ясування обставин.

Белатець тим часом почав роздивлятись довкола... Якщо я й до того був весь мокрий, то зараз піт стікав по мені ручаями... Я молив святого Мейді, святого Кілені, та всіх Богів Чорногори, аби він мене не помітив... Я знав... Знав, що може статися... І не помилився... Молитви не допомогли.

Чоловік в сірому побачив мене і похитнувся. В нього наче вдарило кулею... У суддів, та й не тільки у них, витягнулись обличчя. Замість нічим не примітного белатського торговця перед ними стояв дивний... Чистокровний дивний... Мій батько Ольг...

Я заціпенів... Наче у страшному сні я бачив, як до Ольга кидаються двоє княжих охоронців, як батько вибиває в одного з них шаблю, а другому наносить удар з розвороту, як поруч зі мною гримає постріл...І як падає батько, падає на запилюжену бруківку майдану, а на його белатському вбранні поволі розпливається червона пляма.

Стріляв новоспечений капітан Птасін, котрий злякався за життя князя... Шкода, що я не довідався вже, як його за це відзначено. Князь Ріфін аж з кріселка підвівся і підійшов до пораненого.

Ольг ще дихав... Оскільки Птасін опісля пострілу кинувся вперед, я теж рушив за ним. І побачив криваву піну на батькових вустах... І золотаві очі, що вже дивилися в нікуди, відшукуючи дорогу, над якою сяє Блакитна Зірка Сіллон...

-То оце і є ...як ви їх називаєте... - протягнув князь

-Нелюдь - послужливо підказав Зельм Яворін, - Вашій ясновельможності пощастило... Ці істоти небезпечні як гадюки...Немає сумнівів, що він був у якійсь банді, а може і є одним з ватажків.

-Перев’яжіть йому рану - і до льоху, - наказав князь, подумавши, - Я хочу, щоб він дожив до ранку. І приготуйте ще одну палю.

Отут мені стало зовсім зле... Я розумів, що це через мене батька викрито... Коли Ольг побачив мене в строю і з новими відзнаками, він втратив оту таємничу силу, яка допомагала йому бути несхожим на себе. Вірніше - не силу, а контроль над нею. Я знав витривалість своїх дивних родичів... Батькові рани, наприклад, гоїлися швидше, ніж у звичайної людини, але і мучився б він довше за звичайну людину. Навіть смертельно поранений.

У моїх задурених мізках раптом склався чіткий план дій. В разі його провалу я помер би в муках поруч з батьком. Але... Як там говорив Крук... Кому кріселко, а кому...

Я вичекав до вечора. «Народне гуляння» перетворилося на пиятику...Моанські солдатики і яструбки веселилися від серця. Я отримав двадцять моанських червінців, що належали мені за нашивки, набив пістоля і рушив до ратуші.

На майдані було порожньо... Крісла та поміст залишили. З нього завтра вельможі мали спостерігати страту. Всю решту дня на площі вовтузились «сірі», готуючи ями для паль і самі палі - загострені дерев’яні стовпи. «Сидіти» на них звісно було гірше, ніж на кріселку - ця гидота прохромлювала людину трохи не наскрізь, і приречений повільно конав в муках, крові і лайні... «Повна відсутність краси і гармонії» - згадав я Змагора. Хлопець прийняв якщо й не красиву, то горду смерть... Паля не залишала людині гордості. Людині і дивному...Дійсно, краще вже стовп вогню над лісовою хатиною...

Біля дверей льоху, де тримали приречених, стояло двоє вартових. Моанські солдатики... Як там панотець Отін говорив за моанців... Наївні і добрі... Я теж моанець, але я уже не наївний... І не добрий... Я ворон... білий ворон... Де твоя зграя, вороне?

Проходячи повз вартових я впустив на бруківку золоту монету... Моанський червінець... Один з «сірих» швиденько придавив її чоботом. Я підійшов поближче. Обоє - і той, що наступив на монету, і його товариш дивилися на мене з невинним спокоєм. Цікаво, у них теж портянки з квітанських хустин?

-Хлопці, - сказав я, - я тут, здається, щось загубив.

-Ми нічого не бачили, пане старший, - запевнив мене той солдатик, котрий стояв на моєму червінцеві, - то вам здалося.

-Червінець, - не здавався я, - можна підійти поближче? Глянути...

-Можна, - занадто поспішно сказав вартовий, - скажіть-но, пане старший, а дармову горілку ще довго даватимуть?

-До півночі, - мовив я.

-Встигнемо змінитись, - задоволено мовив другий моанець

До півночі лишалося дві години... Але очікувати зміни я не міг - чорра, котрий тиняється містом опісля відбою, може привернути до себе увагу.

Я зламав їм обом шийні хребці... Подвійним ударом... Цього мене теж навчив Воїн... Мистецтво бою... Краса й гармонія убивства...

Льох було зачинено лише на важкий кований засув. Це я перевірив ще за дня... Якби тут був замок, довелося б шукати якогось знаряддя. Я вже взявся за засув, і тут залунали кроки...

Боги, от скажіть мені, чого цього виродка вночі носило площею... Я маю на увазі, звісно, Кріна Птасіна... Навряд чи він за мною слідкував, бо коли побачив чим я займаюсь, аж остовпів на хвилину.

-Хто убив вартових? - вирвалося в нього. Крін ще не вірив... Мабуть подумав, що я випадково сполохав убивць.

-Я, мій капітане,- сказав я спокійно, а набитий пістоль вже був у мене в руці

-То ти..., - почав Крін. У нього навіть голос сів.., - невже ти...

-Чорний Воїн був моїм братом, - сказав я, - це вам за нього...

Я вистрелив раніше, ніж Крін встиг крикнути, або витягти зброю. Потрапив кудись у груди, хоча цілив в голову... От, лихо... Перевіряти, чи насмерть - не було коли. Я боявся, що на звук пострілу сюди збіжиться вся залога.

Сходинок у льосі було вісім... Повстанці почули постріл навіть крізь двері, бо Крук уже стояв на сходах і намагався звільнити зв’язані руки. Я витяг з піхов шаблю і перетяв її лезом мотуззя.

-Диви, - сказав Крук, - на ньому знову однострій... Та ще й з новими відзнаками... Це ти стріляв?

-Я...

-Ослятя святого Кілені! - прошипів сотник, - ножем треба було... Або удавочкою... Ти б ще з гармати випалив!

Я звільнив від пут решту бранців. Ольг лежав на підлозі біля стіни. Рану йому перев’язали... Руки не просто зв’язали - скрутили ременями, викрутивши в плечах. Ноги спутали теж...

- Дивний, - озвався Крук, - навряд чи виживе... А бояться ж вони його... Навіть такого...бояться.

Я не відповідав, я різав ремені... Я дивувався, що на постріл ще ніхто не прибіг... Я не знав, чого Крук і решта ще тут, потім втямив - чекають... Чекають на мене, а хтось уже вартує нагорі, а хтось уже озброївся трофейною шабелькою чорри...

Я підняв батька і перекинув його легке тіло через плече... І ми побігли... Котрийсь із повстанців вивів нас за місто... Це було прогалиною в моєму плані, я бо Дару зовсім не знав. Але «сокирникам» відомі були тут всі лазівки. Біля міської стіни провід перейняв Крук. Він повів нас яром... Ото ще... Я почув запах ще тоді, коли ми перелазили через розбиту моанськими гарматами стіну... В яру були звалені мертві... Повстанці Влотка і мешканці Дару... Вперемішку...Що сталося з тілами опісля кількаденної спеки я краще не описуватиму, а то, мабуть і не повечеряю сьогодні...

І ми йшли просто по мертвим... Крук сказав, що це зіб’є собак зі сліду... І шлях тут коротший. Шлях до лісу... Ми йшли... Я йшов...Тільки вага батькового тіла на моїх плечах не давала мені упасти на ті страшні купи... Там і діти були... Добре, хоч, що була ніч, і не довелося побачити всього... Отой селянський хлопець, котрий боявся вмирати, зомлів, і сотник витверезив його замашним ляпасом, та ще й пригрозив покинути в яру самого... Але до лісу ми вийшли і погоні, нібито, не було чути.

У лісі я став відставати. Ольг був легшим за людину в його віці, але я все одно ледве волік ноги. Крук побачив це і підійшов до мене.

- Слухай-но, чорногорцю, - розпочав, - чистокровному не вижити... Я знаю, про них всяке розказують, але з пробитими легенями не протриматись і дивному. В усякому разі - не в лісі... Треба його звільнити... І поховати по-людськи, або, принаймні, хоча б хмизом прикидати...

- Ні, - сказав я, - це мій батько... Я сам його нестиму... Відійдіть...

- Так і думав, що ти - напівкровний, - буркнув Крук, - але ти скоро звалишся, хлопче...Дай-но поможу...

- Ні! - сахнувся я.

- Ослятя, - пробурмотів сотник, - ну, неси...

Коли Крук дозволив привал, я вже вичерпав усі сили... Сотник підсів до мене, подивився в збіліле лице Ольга, порахував живчик на розпухлій, зсинілій від пут руці і зітхнув:

-Дурню, він в агонії...Даремно мучаєш людину... Ясно, що ти його син, але ж і розуміння треба мати... Чекати на тебе ми не будемо... Піймають - замордують. І тебе і батька... Не можеш сам добити - відійди, я все зроблю тихо.

-Друже Крук, - сказав я з останньою надією, - ви чули про Князя «тіней»?

-До чого тут, - почав було сотник і раптом зупинився, - невже?

Я кивнув. Крук знову нахилився до батькового обличчя.

- Тим більше, - сказав, - його не можна віддавати ворогу... Особливо, коли він у такому стані.

- Друже Крук, - сказав я розпачливо, - ця людина... він... він серце Ельберу... Він мусить вижити.

Де я такі слова знайшов не знаю. Сотник вагався, тоді махнув рукою

-Гаразд... Є у мене одна думка. Тільки я вже сам простежу за всім... І ворогам його не віддам ні живого, ні мертвого.

Він встав і гукнув:

-Друже Явір, ходи-но сюди..

З темряви виринув молодий повстанець.

- Як твоя рана? - спитав Крук

- Болить, але йти можу...

- Веди усіх до Забожанів, до запасового схрону...

- Слухаю, друже Крук...

- Та не впади десь по дорозі... Там, у Забожанах, ліки є і зброя... Стеж за отим селюком - хлопець зі слабодухів. Лиха може накоїти. Я вас потім наздожену.

Отже, повстанці рушили кудись до Забожанів, а мене Крук довго водив околясами. Ольга ми несли по черзі. Врешті, у світанкових променях перед нами забовваніла якась хата.

Крук постукав у лутку вікна, очевидно, умовленими ударами. За віконцем щось шелеснуло.

-Мальво! - покликав сотник, - відчини!

Я аж затремтів... Мальва... невже...

Та моя Мальва була не єдиною у світі... Двері відчинила зовсім інша дівчина, закутана квітанською квітчастою хустиною. Коли побачила мене - сахнулася назад з мимовільним зойком.

-Тихо, це свій, - озвався Крук, - брат вдома?

-Так...

-У нас поранений... Давай його до криївки... Поклич брата і принеси там полотна, літепла і все, що треба.

Хатина була корчмою, а криївка - добре замаскованим величеньким льохом під нею. Ховався цей льох за корчемним сховищем для вин. Тут можна було заховати зо дві боївки, а нагорі тим часом спокійно випивати. За годину Ольг лежав на низенькому дерев’яному ліжку, обплутаний навхрест полотняними смугами. У миготливому світлі свічки видно було, що дихав він ледь-ледь. Брат Мальви, Боговит, котрий у цій глушині був єдиним цілителем лише знизав плечима.

-Людина б уже давно померла, - сказав, - а тут...почекаємо.

-Добре, - мовив сотник, - піди, друже, повартуй надворі.

Коли лічець вийшов, Крук сказав мені:

-Я залишусь тут, а тобі, хлопче, краще покинути Імперію. На дезертира-чорру полюватимуть незгірш за хортів. Тут до белатського кордону недалеко... Я тебе виведу. Відсидишся, доки все заглухне.

-Мені нікуди йти, - сказав я, - нікуди... Белат... Що робити там ворону?...

-Здається, - сказав сотник, - що ти трохи здурів від перенапруги... Якби нам було куди йти - ми б тут не сиділи. Назад, до полку тобі не можна... А влаштувався ти добре... Іч, уже старшина... Жаль таке прикриття втрачати, але що ж... Де ти батька побачив? На площі?

-Це він мене побачив, - озвався я пригноблено, - він міг зійти за белатського торговця, бо «тримав» ману, а коли побачив мене, втратив контролю і...

-То хіба не він тобі завдання давав? - здивувався Крук.

-Не було ніякого завдання, - мовив я пригноблено, - я посварився з батьком і пішов служити до війська... За власною волею.

Крук, котрий міг насміхатися над своєю смертю, з хвилину очманіло дивився на мене. Навіть не очманіло - перелякано... Потім сказав:

-Так... А ну, оповідай усе як було і не бреши ні трішки... З самого початку...

-З початку..., - вимовив я, - якщо з початку, то я не син Князя «тіней»...

Крук вислухав мене до кінця, жодного разу не задавши питання. Я оповів йому все... І про двох приятелів - студентів, і про свою матір-князівну, і про заповіт діда-князя, і про те, як Ольг мене всиновив... Про своє одруження... Про панотця Отіна... Про останню розмову з батьком і отой ляпас... Про свою службу в чоррах, про Кріна Птасіна... Про моанського солдатика, котрий дер хустку на портянки... Про те, як пішов до неба Чорний Воїн у стовпі вогню... Лише про те, що був у Вигоричах, не розповів....

-Хух! - мовив сотник опісля досить довгої мовчанки, - всякого доводилося мені чувати, але такого... Хоч пісню складай... Так Чорний Воїн - твій справжній побратим, обрядовий?

Я мовчки показав йому рубець від побратимської руни. Крук хмикнув:

- І тоді, у Радках, він таки не знав, що ти служиш у війську... А що там його Змагор говорив - ти й справді йому життя врятував?

Я кивнув. Крук спитав якось розгублено:

- Ну, і що ж тепер ти робитимеш... чорро?

- Сподіваюся, що ви мене уб’єте, - сказав я впрост.

- Ох, який же ти розумний! - аж звився Крук, - сидиш у багнюці по вуха, а витягати тебе має пан сотник? Щоб потім ти на тому світі оповідав батькам-моанцям якими звірюками є оті ельберійці? А не діждеш! Сам загруз у лайні, сам і мий собі гузно! І не смій накладати на себе руки! Чорний Воїн тобі це заборонив! Живи, сучий сину! Живи і мучайся... А щоб тебе совість пожерла, як хробаки пожирають мертвих!

- Вона мене уже жере, - сказав я тихо, - совість...

- Авжеж! Бачив я, як ти шабелькою - то вимахував... Що, зрозумів, нарешті, де тут люди, а де нелюди? Страшилок йому про дивних нарозказували! Ти бачив, як помер Чорний Воїн? Він ховався за людські спини? Онде твій батько лежить з кулею в грудях... Отак вони й тоді лежали... в тому Ельбері! Коли оця моанська погань нищила їхній світ! Та ти спитай мене, дрібного квітанського шляхтича, кого б я хотів мати правителем - батька твого названого, чи дядька твого кровного... А в мені ж майже немає крові дивних! Вона, та кров, лише у нашої вищої знаті плинула по жилах! І жив Ельбер як сам собі хотів, аж поки ці падлюки не прийшли нас рятувати... Від дивних... Та щоб твоєму панотцю народитися змією і все життя плазувати на пузі!

Ольг, що весь цей час лежав тихо, наче застогнав. Мені причулося, що він вимовив моє ім’я... Я підійшов до ліжка... Батько розплющив очі, але в його погляді не було життя..

-Сину мій, - сказав він, - Ольжичу...

Я взяв його руку в свої і присів на краєчок ліжка.

- Батьку, - мовив ледь не плачучи, - пробач...

Золотаві очі Ольга спинилися на моєму обличчі, пізнаючи, притомніючи...

-Мій синок..., - сказав він так, що мені аж моторошно стало, - тобі і справді гарно...в зеленому... І відзнака є... Ти там стояв поруч з цим... Птасіним... Ви разом відзначились, еге ж? В якій зачистці?

-Татку, - схлипнув я, - послухай!

-Казав же мені батько Станимир, - прошепотів Ольг, ніби не чуючи, - не рости ворона в гнізді лелеки... Ось він, ворон... Скількох ти уже заклював? А тепер наді мною кружиш? Це тебе приставили до мене зверхники твої? Раптом про щось обмовлюсь... синочку? Ти все їм про мене розповів? Ти багато про що здогадувався.... Напевне все, інакше б мене не доглядали, наче хвору панночку...

Я з жахом зрозумів, що Ольг не бачить ні обшитих деревом стін криївки, ні застиглого стовпом Крука... Він бачив тільки мене - вигодуваного ним убивцю... В однострої і відзнаках... Я ж так і не зняв цю прокляту одіж...

- Дивись, вороне, - сказав батько несподівано голосно, - розкажеш своїм чоррам, як воїн ступає на шлях...

Перш, ніж я встиг йому перешкодити, Ольг шарпнувся так, що я випустив його руку, і рвонув пов’язку, що прикривала рану... Ротом йому бурхнула кров, вуста посиніли. Я закричав так голосно, що Крук нарешті зрозумів, що діється, і з прокляттям віджбурнув мене від ліжка. Сотник обхопив Ольга руками, але навіть цей кремезний чоловік не міг утримати дивного, котрий хотів померти.

-Та постривайте ж! - умовляв Крук, - тут нема ворогів... Я Крук... Крук Вигорич... Сотник Зарубка... так ще мене звали у лісі... Ослятя ваш більше не служить у чоррах! Не приймав він участи у їхніх звірствах! Він - дезертир! Чуєте? Утікач! Він нам усім життя врятував, сучий син... Трохи не з палі стягнув... Він шістьох моанців прикінчив з однією шаблею в руці! Він цього Кріна Птасіна пристрелив на площі, гримнув з пістоля на весь Дар, дурного моанського діда онук! Чуєте? Зупиніться! Вам жити треба! А ти чого витріщився, погибель моя? Біжи нагору, клич Боговита! Скажи, що у хворого відкрились рани... Та не стій стовпом, моанська пико!

Навіть вдвох з Боговитом Крукові не вдалося стишити Ольга, аж поки той не ослаб настільки, що перестав метатись. Боговит почав тамувати кров, бурмочучи щось під носа.

-Що тут трапилося? - запитав.

-Та що! - буркнув сотник, - отямилась людина і побачила над собою чорру... З відзнаками... Ну й захотів чоловік зійти кров’ю і відмучитись раніше, ніж за нього візьмуться... У вас знайдеться цивільна одежа на цього ослятю? Його однострій вже й мені намуляв око.

-Мальва знайде, - мовив Боговит, - скажіть їй... Ой, зле... Але, хто ж думав, що поранений отямиться так скоро... Не відаю, чи доживе він до завтра...

-А на вулиці що? - спитав сотник.

-Вечір, - озвався Боговит, - в корчмі - тільки місцеві... Чоррів не бачили, «сірих» теж... Втім, я чув, що зачистки припинились?

-Авжеж! - буркнув Крук, - вже зачистили паскуди все, що можна...

-Що там у Дарі?

-Мертві, - мовив сотник журно, - мертві у яру... І мертві понад шляхом... Приготуй одіж... Доведу цього красеня до белатського кордону... Його зараз має розшукувати весь Жердельський полк, бо він пристрелив посеред Дару їхнього капітана...

-Овва! - Боговит навіть відірвався на хвильку від пораненого, - а кого?

Кріна Птасіна... Щоб цьому нелюду народитись серед гнид, і ніколи навіть вошею не стати...

Боговит зиркнув на мене з повагою, а я знову побагрянів від сорому. Схоже, що жити і мучитись совістю я мав ще довго, як і пророкував мені Крук.

Ми вирушили цієї ж ночі. До батька Крук мене більше не підпустив. Навіть до непритомного. Сотник йшов попереду мене і бурчав потиху:

-Оце й розкажи кому - не повірять... Сотника Зарубку врятував від палі чорра... Чорра, якого виховав Князь «тіней»... Він у батька пробачення просить, теля в однострої... А батько хоче лише одного - кров’ю спливти, бо думає, що синочка-чорру приставили його охороняти... Йому, бачте, цьому синочку, панотець казочок нарозповідав... Про Повелителя Вогнедана... Та про Воїславову помсту... Мовляв, дивний всиновив його, ослятю, з помсти! Та хіба ж так з помсти всиновлюють? Ось у нас у Квітані - слухай лобурю - випадок був... За першої повстанки... Був чоловік один, хуторянин... І під час зачистки його родину.... Ну, як мою.... А керував зачисткою офіцер - «сірий». І винагородив його імператор за те землею в північному Данаділі. З кріпаками... Чуєш, ослятя?

-Та чую, - озвався я. Я ледве вловлював нитку оповіді, бо перед очима стояло помертвіле батькове лице. «Розкажи своїм чоррам, вороне, як воїн ступає на шлях...»

-Ну, цей офіцер, ставши поміщиком, привіз собі з Моанії жінку... Скоро у них знайшлася й дитинка... А хуторянин цей вистежив того чоловіка... І викрав дитя... хлопцеві три рочки було. А з ним - церковну книгу, де записано було, хто батьки, та коли малого введено у закон... Забився той квітанець в якийсь глухий кут і п’ятнадцять років - чуєш, дурню, - п’ятнадцять років оте дитя виховував... Читав йому книги стародавні, мові вчив, історії Ельберу Прекрасного... Про війни оповідав, про повстанку... І так наструнчив хлопця, що став той ще більшим самостійником, ніж його батько названий.

- А потім, - продовжував Крук, впевнившись, що я слухаю, - зібрав той хуторянин розбійничу ватагу і подався у Північний Данаділ, полохати моанське панство... Ох і боялися його моанці та дженджики. Ну, а коли дізнався він, що панки зорганізували проти нього ополчення - то розпустив свою ватагу і влаштував так, що його схопили. Разом з отим його синочком названим... І сказав той чоловік на допиті, що знає він страшну таємницю, але відкрити її може тільки отому моанцю...Якщо його помилують...

А північанин той довго розшукував сина, аж доки зневірився. Але дітей більше не мав і це йому дуже муляло... І от питає той панок у бранця - що то за таємниця... А той говорить: «щодо Князя «тіней»

Князі «тіней» завжди моанцям більмом на оці були... І призначена була за голову такого дивного величезна винагорода. Як і зараз. Поміщик зрадів, а той чоловік каже: «тільки хочу я, аби мого напарника згладили зі світу, бо, якщо дізнаються, що це я видав цього дивного, то не потрібне мені буде помилування, та я до нього і не доживу.»

Я вже здогадувався, що буде далі... Цю історію, що поволі ставала легендою, я якось чув від Веданга, тільки трохи в іншому викладі.

- Ну, і повісили хлопця, - закінчив оповідку Крук, - хлопчина ж нічого про оті перемовини не знав і на смерть пішов голову високо тримаючи. А останніми його словами було: «Хай славиться Ельбер Прекрасний!» Тоді отой хуторянин подав його батькові-моанцю оті папери з церковної книги і мовив, що він тільки що скарав на смерть власного сина... Людина, чорро ти недорослий, може таке учворити - куди там «дивному»...

- А я чув, - озвався я, - що чоловік той полюбив дитину, яку виростив, і роздумав мститись...

- Це хто тобі розказував? - спитав Крук

- Чорний Воїн... Він оповідав, що оті розбійники взяли того моанця у полон, і хуторянин познайомив його з сином-ельберійцем... А тоді відпустив і сказав - «живи і страждай... Твій син є твоїм ворогом...»

- Ну, так дійсно красивіше, - сказав Крук, поміркувавши, - якраз в дусі дивних... Чорний Воїн завжди стримував нас, коли ми геть озвіріли від душевного болю і запаху крові... І творили таки... дива. Про мою сотню така слава йшла, що дженджики розбігалися від одної чутки про Зарубку. А брат твій обрядовий, він не тому вимагав, аби ми не тішились над полоненими, що жалів їх... Він взагалі-то жалості не знав у битвах, Чорний Воїн... Він мені казав, тільки я не дуже втямив... Про якого - то звіра у безоднях власного духу... І як тяжко не зіслизнути на дно безодні...А я на тому дні напевне був... Оце зараз тільки починаю виборсуватися.

Годицю, прикордонну річку, ми побачили на другий день мандрівки. До вечора просиділи у комишах, остерігаючись прикордонників -«чоррів», а вночі я мав ту річку переплисти... Плавати я вмів, але вчився тому в гірських озерах. Течія лякала мене.

-Не сильно пнись, а просто пливи за водою, - повчав сотник, - як Боги поможуть, то свині не помітять... Тобто чорри...

-А може й ви? - сказав я, вагаючись, - вам теж небезпечно...

-Витруси чоботи, - сказав сотник.

Я якраз зв’язав своє взуття і повісив на шию. Від струсу з них обсипалося трохи землі.

- Оце все, що можна забрати з собою, - озвався Крук, - я цього не хочу. Повернуся до Вербави, у корчму... Вербава - то селище, у якому ми ночували. Простежу, що там з ним... з татом твоїм... Якщо виживе - поможу вибратися з Квітану... Помре - поховаю як належить... Вогню поховального запалити не зможу, але хоч хустиною гаптованою вкрию воїну лице... Якщо ж наскочать чорри, або «сірі», а тато твій ще буде безпомічним - живим не віддам... Князь «тіней» для них - завелика здобич... Ну, пливи, дурнику...

- Шкода, пане сотнику, - щиро мовив я, - бережіть себе, а то наступного разу можете не зустріти жалісливого чорри...

- Сучий син, - сказав Крук, але не зло, а теж, ніби з жалістю, - ти теж будь обережним..

- Батькові, - мовив я ,- розкажіть...

- Та розкажу, - зітхнув сотник, - але... Дивні такого не пробачають... В чомусь вони за нас, людей, м’якіші, а в чомусь і страшніші...Бувай... Навряд чи побачимось.

Річку я переплив без пригод...Ранком я вже йшов по землі Белату, намагаючись не згадувати те, що зоставив за спиною.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.