Марафон лютневих текстів

 Який же приємний це гірське повітря. Воно пахне хвоєю, снігом й самим сонцем. Тут так спокійно й тихо. Як я радію тому, що ми таки переїхали сюди на Закарпаття. Щоправда, мені не моменти які мені не подобаються, наприклад: велика чисельність ромів які то й діло ходіть по селу та й по місто до якого ми виїжджаємо на вихідні. В мене колись буди декілька неприємних історій з ними й мене тіпає кожен раз коли я їх бачу. Не подобаються вони мені й все. 

Та є ще дещо, що не імпонує, наприклад в маленьких селищах кожної неділі треба ходити обов'язково до церкви й стояти цілу службу, а я не люблю такого так, як в дитинстві колись простояла цілу службу й потім знепритомніла після. Та я на справді не маю проти церкви, вважаю, що треба ходити туди коли є на то внутрішнє бажання, а не примус. 

 Ой щось я відволіклась. Так от я радію цьому будинку, спокійним ніжним ранкам в обіймах чоловіка і його ранковою турботою про мене. В нас традиція кожного ранку він готує сніданок й каву, обід я, а вечерю разом. 

 Й ось ранок, крізь сон я почула, як двері будинку гупнули, й звук машини, яка заводиться й відвідає, а за тим скрегіт ворота, які відкриваються то закриваються. 

Й от я стою вже на кухні дивлюсь у вікно починаю пити заварену коханим чоловіком каву й махаю йому на прощання, а на столі поряд з моїм сніданком стоїть його 

Керамічна чашка, вона вже порожня без кави, але вона все ще зберігала слід його теплих вуст. На папірці залишеним було лише декілька слів "Пробач, запізнююсь не встиг, люблю тебе"....