Прибуття

Людмила неспішно пройшлася попри свою асистентку Віру та приклала зап’ясток до сканера на скляній стіні. Через секунду сканер розпізнав її чип та впустив всередину.

— То як виставка молодих талантів? — запитала Віра, коли Людмила опинилася у своєму кріслі.

— Нікому зараз космос не цікавий, — невтішно заявила Людмила, — Я зустріла всього три перспективні команди, проєкти яких хоч трохи стосувалися би космосу. Три зі сто сорока!

Людмила спробувала стримати образу, стиснувши кулаки та заплющивши на хвилину очі.

— Після нашої жахливої невдачі, усі, здається, розчарувалися в космічних подорожах та можливості організувати колонії на інших планетах. Якщо ще минулого року на цій виставці я зустріла 17 команд із космічними проєктами, то сьогодні лише три. Можливо якби я вмовила раду взяти три команди, а не дві, то сьогодні положення не було би таким критичним, — сказала Людмила, намагаючись стримати відчай.

— Не тільки наша корпорація має дбати про розвиток таких проєктів, — нагадала їй Віра.

— Наша корпорація навіть після тієї жахливої поразки не втратила перше місце в рейтингу найбільш розвинених в Україні. До того ж, ми вже понад 30 років не втрачали місце в десятці передових корпорацій у Європі. Тому інші менші компанії бачить, що якщо навіть ми беремося за реалізацію лише 2 проєктів, а не 10 чи 20, як раніше, то роблять висновок, що цей напрям точно не вигідний. У більшості з них немає права навіть на один провальний проєкт, — емоційно говорила Людмила.

Віра кілька разів хотіла якось прокоментувати, але бачила, що жінка занадто поглинута своїм монологом, тому лише кивала.

— Я знала, що це матиме жахливі наслідки, — вимовила Людмила та закрила руками обличчя.

— З іншого боку може це добре, що люди зараз зосереджуються повністю на вирішенні земних проблем із забрудненим повітрям? — запитала Віра та прокашлялася.

Людмила тільки підняла голову та кинула дещо злий погляд. Асистентка чудово знала, що її начальниця вважає всі ці чудотворні фільтри не більше, ніж викачкою грошей. У той час як справжнім рішенням приділяється мінімальна увага. Проте Людмила вирішила, що на неї вплинуло те, що її сім’я нещодавно постраждала від небезпечних газів.

— Віро, ти ж знаєш, що ці фільтри та щити це лише тимчасові рішення. Ти бачиш десь великі розроблення, які би справді очищали велику кількість повітря? Вони ніколи не візьмуться за них, бо верхівка таким способом скорочує населення. Думаєш над їхніми будинками хоч раз коливалися щити? Ми хотіли знайти справжній вихід, відправивши хоч частину людей на іншу планету. Ми хотіли врятувати та розвивати людство! А вони використали нашу невдачу, щоб і далі затягувати на наших шиях тісні зашморги. Останні кілька століть промисловість давала великі переваги, але вони дуже мало турбувалися до довкілля. І що тепер? Щодня вмирають тисячі людей на всій планеті, а все, що ми їм пропонуємо це якісь фільтри, які всього на кілька годин зможуть продовжити їхнє життя? Або щити, які щодня коливаються? — виказала все Людмила, не в силах терпіти таку обмежену думку.

Жінка відкинулася на спинку стільця, намагаючись придумати звідки взяти сили для посилення боротьби та знаходження нових рішень.

— Якщо навіть це для тебе недостатні аргументи, то глянь ось на це.

Людмила змахнула рукою й перед Вірою з’явилася голограма скріншота статті в досить популярному виданні. Там писало, що на Київщині й досі працюють три ТЕС на вугіллі та газі.

— Це скріншот, бо статтю видалили в той же день. Владі не вигідно було, щоби хтось знав, що для живлення щита, за який платять усі мешканці Києва, використовують енергію, вироблену на ТЕС, яка дуже сильно забруднює повітря. Це порочне коло, з якого вони не дадуть нам просто так вибратися, поки ми не будемо думати своїми головами та бачити реальну картину, а не ту, яку вони нам малюють, — пояснила Людмила.

Віра якусь хвилину вчитувалася в слова та показники, вдивлялася у фото ТЕС, з високих труб яких валив сірий дим. Людмила бачила, як здивування швидко змінилося на агресію.

— Як твій чоловік? — запитала Людмила, вдивляючись у її риси.

— У комі… А як ви пережили смерть вашого чоловіка від газів? — запитала Віра, сподіваючись, що не порушила кордонів.

— Мені було дуже важко залишитися одній із маленьким сином. Саме тому я почала працювати в проєкті батька. Це врятувало мене, дало ціль та віру, що мій син зможе вижити.

Віра прокашлялася та витерла сльози з очей. Людмила розуміла, як їй зараз важко, саме тому поділилася з асистенткою такою особистою інформацією.

— Нагадай, на коли сьогодні запланований парад?

— На 1 годину, — пробурмотіла Віра.

— Значить у мене достатньо часу, щоб описати своє бачення ситуації раді. За 30 хвилин до 1 направ мою капсулу на наш рівень.

Віра лише кивнула та повернулася на своє місце.