Зміст
  • Пролог
  • Розділ 1. Базарні чутки
  • Розділ 2. Безодня зсередини
  • Розділ 3. Пожовклими сторінками
  • Розділ 4. Чарівність примари
  • Розділ 5. Світ перевертається
  • Розділ 6. Таємничий незнайомець
  • Розділ 7. В якому мене часто тіпає
  • Розділ 8. Небо, давай фею!
  • Розділ 9. Гірше завжди буває!..
  • Розділ 10. Робінзон-теоретик
  • Розділ 11. Починаємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 12. Продовжуємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 13. Драма край вогнища
  • Розділ 14. Урвище й річка
  • Розділ 15. Селестійська бестія
  • Розділ 16. Каменепадник
  • Розділ 17. Не такі варвари
  • Розділ 18. Я ціпенію
  • Розділ 19. От природжена лучниця!
  • Розділ 20. Знайомство з представником роду зміїних
  • Розділ 21. Люта ватага зблизька
  • Розділ 22. Підставлені та ображені
  • Розділ 23. Зовсім страх розгубила
  • Розділ 24. Гартування по-бандитськи
  • Розділ 25. Як стріляють восьминіжки
  • Розділ 26. Принцеса-розбійниця
  • Розділ 27. Три шаблі — дві шпаги
  • Розділ 28. «Ти тужиш по мені…»
  • Розділ 29. Поцілунки під дощем
  • Розділ 30. Це який по рахунку нокаут?
  • Розділ 31. Розбиті
  • Розділ 32. Розбійники планують тихо
  • Розділ 15. Селестійська бестія

    Словом, відрізняються чимось люди зі скам’янілим серцем, тління якого підтримується лише жагою помсти, від інших. І за роки життя з сеньйорою Лефевр я відрізнила б цю рису будь-де.

    Таким чином, мені знову стало не по собі. Адже ця людина не та, за кого себе видає. Спершу вона насилає на мене роту солдат, а потім враз розсипається у турботі й гостинності. Що змусило її так перемінитись? Чому стояла, лукаво осміхнена, наче подумки читала закляття, щоб блискавки та бурі всіх світів прилинули та розірвали мене на шмаття – і враз зупинилась? Чому зупинилась? Невже упізнала? Але ж ні — ми зустрілися вперше.

    Коли ми допили чай, жінка мовила:

    – Ти пробач за списи й солдатів. Тут воєнний стан, за кожним – нагляд, за кордонами також… Рідко коли доводиться бачити, щоб кордони перетинали так відчайдушно!

    – О, ну, що ви… Я все розумію.

    Сеньйора кивнула.

    – Як же тебе звуть, бідолашко?

    – Ізабель, – відповіла я, а її очі знову налилися дивним блиском.

    – Дуже гарне ім’я, – посміхнулась вона. – Моє ж — Аннета Сандоваль. Я кормунгундська намісниця Селестії.

    – Намісниця?

    – Так, – кивнула вона, але, помітивши мій нерозуміючий погляд, пояснила: – Я фактично, як королева, але та, що править Селестією від імені Кормунгунду, оскільки Селестії не дозволено мати власних королів і королев.

    – Справді? Тоді це честь для мене — познайомитись із такою визначною людиною! – вигукнула я, і море захвату вмістив мій голос.

    – Та що ти! – підозріла особа вдала, ніби зашарілась. – Яка тут честь? Бачить Альтарр, я лише виконую свій обов’язок, як мусив би виконати його кожен селестієць — поставити це королівство на ноги і зробити його найкращим у всьому світі.

    «Цікаво скільки часу вона вже намагається це зробити? – глузливо подумала я. – Якщо уже як двадцять років, то в неї, схоже, просто чудово виходить!»

    – Ах! Вам, напевно, дуже тяжко… Я чула, що тут іде війна.

    – Війна? – не стримавшись, пирхнула Аннета Сандоваль. – Нікчемні бунти під проводом кількох бовдурів, що вбили собі в голову, ніби мають право на престол! І це при тому, що в Селестії фактично й престолу нема!

    «Вона називає моїх батьків бовдурами? Точно погана людина!» – вирішила я.

    – О, як добре, що Ви мене просвітили! Але вибачте: як мені до Вас звертатись?

    – Дехто називає мене «Ваша Величність», та мене бентежить таке звертання, – ага, так і повірила, – оскільки я лише намісниця, а не повноправна королева. Зви мене краще сеньйорою Сандоваль.

    – Гаразд.

    – А зараз, Ізабель… – багатозначно протягнула намісниця. – Чи не могла б ти мені повідати, як же так сталось, що тобі довелося стрибнути із такої високої кручі?

    – Як сталось? – знітилась я. – О, це до-о-овга історія… Чесно кажучи, мені навіть згадувати страшно, але ті… ті… – ах, як же назвати Торнтона, щоб не назвати Торнтона? – Вони хотіли зґвалтувати мене! Ви уявляєте? Накинулись зі всіх сторін, оточили, ніби зграя голодних котів беззахисну мишку, ніби зграя голодних вовків на беззахисного зайчика, ніби зграя голодних…

    «Я третій раз підряд використовую той самий епітет? – затнулася я. – Ну, звісно! Я досі не при собі та під враженнями!»

    – … та якимось дивом мені вдалося вирватися і стрибнути на коня! – зажестикулювала ще сильніше. – І ми летіли, летіли, летіли… а тут – бах! – і знову вони! Об’їхали, перекрили дорогу і знову затиснули в пастку! І знову оточили, як зграя голодних-голодних… Ні, ну, Ви уявляєте?! – бо я ні. – А попереду тільки урвище! І Опал такий: «Що буде, те буде! Давно хотів стати пегасом!..» А потім ми як стрибнули… а потім як бахнуло… а потім як… а потім Ви з’явились! Ну, і все, – розвела руками.

    Аннета Сандоваль дивилася дивно. Недостатньо дивно, як на людину, що остаточно прийняла мене за божевільну – і занадто дивно, як на людину, що повірила кожному моєму слову. Та найдивніше її погляд ковзав по моєму плечі: наче вона з силою відривала той погляд, а його знову й знову притягувало до фатального місця…

    – Що ж, ти дуже смілива, Сеттвас тобі покровитель! – нарешті сказала вона. – Не впевнена, що у мене б знайшлося стільки мужності, щоб зробити те, що зробила ти.

    Героїня року зніяковіло всміхнулась.

    – Я лише обрала менше із двох зол.

    – Та дарма! Головне, що все добре минулося, чи не так?

    – Звичайно, – погодилась я.

    – Що ж ти плануєш робити далі?

    – О, навіть не знаю… чесно кажучи, я зовсім не планувала сюди потрапляти… і гадки не мала, що все так обернеться… і хотілося б повернутись до Кеталю… але підозра, що безчесні переслідувачі досі не відмовились від мерзенних задумів мого переслідування, злегка стримує це жагуче бажання, – гордо закінчила я, бо манера закрученого дворянського висловлювання повернулась до мене.

    – О так, я мала можливість бачити їх здалеку… Вони не виглядали миролюбними, Дейрілль їх напоум! Та нічого — деякий час можеш погостювати у нас. Я б могла познайомити тебе з Селестією у всій її красі та розвіяти будь-які упередження щодо неї. Як ти на це дивишся? – зблиснула очима намісниця.

    «А відмовитись я, власне, можу?..» – натягнуто всміхнулася я.

    «Навряд», – підказала обачність.

    – Я була б дуже рада такій чудовій можливості.

    – Прекрасно! – зраділа вона. – Тоді вирушаймо?

    «Уже?! – закліпала я. – Оце сиділи вони, сиділи… милувались річковими пейзажами… А щойно мене побачили – так одразу й вирушаймо? Що вона замислила, хай йому грець?!»

    – Вирушаймо, – видавила я.

    Старовинна будівля невідомого стилю ховалася за мальовничим плющем і манила своєю незвіданістю. Білосніжні колони поблискували на сонці, одні таємничі жерці, що тінями ковзали між скульптур, вдавали, що знають, як тим колонам вдалося зберегти білосніжність.

    – Храм Адвельмера, символ чистоти, – оголосила Мадлен, служниця Аннети Сандоваль. Вона була рекомендована, як найкращий знавець селестійських традицій. – Селестійці вірять, що це місце відбілює найчорнішу із душ, і приходять сюди, аби очистити сумління.

    – Справді? І що – допомагає?

    Мадлен замислено хмикнула.

    – Не знаю. Але білосніжніших колон, ніж тут, я дійсно не бачила!

    «Відбілюють щосуботи, – зробила я висновок. – А може, ще й вівторками…»

    – А це видніється обеліск Мінарільта, символ наполегливості та непохитної волі… – продовжувала провідниця, і так проминув цілий день.

    Повз нас пропливали чарівні краєвиди та старовинні пам’ятки, часом і намісниця вставляла своє слово, вказувала аристократичною рукою та приправляла новими легендами. Признаюсь, говорити вона вміла! Рівно так само як чарівливо усміхатися, чи захоплювати кожним порухом та полиском своїм…

    Але я була насторожі та не давала ввести себе в оману — люди зі скам’янілим серцем байдужі до всіх, окрім тих, кому можна помститись.

    Цілком несподівано сонце торкнулося обрію, і вечір вступив у права. Сеньйора Сандоваль наказала ставати табором, і поки ми з нею вечеряли, слуги лаштували шатра.

    По тому я спробувала розібратися зі вмістом моїх сумок після вимушеного купання. Отже, харчі стали органічним добривом в лісі… А одяг я розвісила по всіляких гілочках, сподіваючись, що до завтра станеться диво, і він стане придатним до використання. Сукня, позичена сеньйорою Сандоваль, була дуже гарною… Але в’язень, якого одягнули в таку сукню, мав би менше можливостей втекти, аніж той, якого скували кількома ланцюгами та причепили тонну гирю!

    Побажавши одна одній доброї ночі, ми розійшлися по шатрах. Дивуюсь із незрозумілої завбачливості, але справи були такі: усі сплять у звичайних наметах, намісниця – у королівському пурпуровому, а я – у ніжно-рожевому (нібито офіційний колір для шанованих гостей). Де вони дістали те чудо і скільки таких екземплярів возять – залишається загадкою.

    «Відчуваю себе п’ятирічною дівчинкою, – подумала я, зайшовши всередину. – Краще було б синє. Чи блакитне. Чи зелене… А ще краще чорне – щоб менше просвітлювало, чим я тут займаюсь!»

    Однак інтер’єр виявився першокласним: несподівано шикарне ложе та купа подушок, скриня для одягу і навіть якась подоба дамського столика з усім необхідним приладдям. Одне неясно: це ж скільки треба возів, щоб постійно це з собою тягати?..

    А проте, вишуканість подушок аж ніяк не сприяла швидшому засинанню. Голова навідріз відмовлялась вимикатись і постійно щось думала: «А чи не втекти просто зараз? Така чудова нагода — усі сплять… А якщо вона виставила охорону? А якщо вони тільки й чекають, коли я висунусь із шатра?..»

    Аж раптом долинув перестук копит.

    «Ну, і кому це не спиться в такий пізній час? – обурилась я. – Мало того, що й так заснути не можу, так вони ще й нагнітають…»

    Так, стоп. Підозріла особа із мстивими намірами – і нічні візитери???

    «Чує моє серденько, зараз якась розніжена сеньйорита вибереться на прогулянку під зорями!» – вирішила я та визирнула з шатра.

    Зірок не було. Зате була підозріла темна особа в плащі, яка зістрибнула з коня і направилась у бік сеньйориного шатра.

    «Ти диви! Та нам же по дорозі!» – максимально щиро здивувалась я та оглянула периметр.

    А по периметру стояла купа небажаних персон… Наприклад, ця п’яна особа з алебардою. От нащо вона нам? Вона ж, як нас побачить, таку бучу здійме… а я ще потім винна буду, що сеньйора муситиме покарати його за п’янство! Ну, от нащо?..

    Але п’яна особа з алебардою саме відкорковувала нову пляшку (чисто мученицьки відкорковувала), тож на вишукану повзучу сеньйориту ніхто не звернув уваги.

    «Підслуховувати — це, звісно, дуже погано, – подумала я, – але дуже корисно!»

    І щойно я нашорошила вуха, як одразу почула розмову:

    – … так, шановний сеньйор Жерар, як завжди, виправдовує довіру. Справу помалу готують, і ніхто нічого не підозрює, – твердив незнайомий голос.

    «Жерар? – здригнулась я. – Мені почулось, чи вони про начальника королівських охоронців Кеталю?»

    – Це добре, – відповіла сеньйора. – Ти тільки до Андерталю заїжджав?

    – Так, але все одно перевірив, як тривають пошуки…

    – Я тебе здивую, але це більше не потрібно.

    – Що? – затнувся хрипкий голос. – Чому?

    – Вона в мене, – глухо повідомила сеньйора.

    Цілковита тиша.

    – Але як? – хрипкий голос.

    – Я досі не можу повірити… – зашепотіла сеньйора. – Мартіне, вона як точна копія Беніти. Те саме обличчя, те саме волосся… І очі ті самі – занадто великі й блакитні. В усіх в роді Сандоваль такі очі…

    – Ви впевнені?

    – Так.

    – А карта?

    – Є, – навіть крізь шатро було чути, як уривчасто дихає сеньйора. – Я навіть не знаю, сміятись чи плакати… Бачить Альтарр, я стільки років чекала цієї миті!

    – Але чому я не бачив наряд охоронців біля якогось шатра?

    – Вона не знає.

    – Що?! – приголомшений голос. – Ви її навіть не зв’язали?!

    – Мартіне Монтерра, я схожа на бездушного ката? – виклично промовила Аннета Сандоваль. – Ти її навіть не бачив. Це просто юне та наївне дівчисько. Вона пухнаста і беззахисна, нічого не розуміє і нічого не знає про цей світ. Я можу присягнутись, що вона тільки кілька днів тому дізналась про своє походження і стрімголов кинулася шукати батьків. А ще її переслідували, і я тепер – її благородна рятівниця, – істеричний смішок. – О, ти б бачив, як вона стрибала… Це просто викапана Беніта: така ж відчайдушна і така ж безголова.

    – І все-таки краще б зв’язали.

    – Нікуди вона не втече, Мартіне. Я підняла на ноги усю охорону, та просто не хочу псувати їй життя зарання. Самій дивно, та я навіть не хочу її вбивати! Хай там як, а в нас тече однакова кров…

    – Будьте пильні.

    – І ти це кажеш мені? – пирхнула сеньйора. – Думаєш, за двадцять років пекельного страждання я нічого не навчилась? Та облишмо, бо сама Евельтера не розбереться у цих перипетіях життя! Як там справи з «правицею»?

    – «Правиця руїни»? Божаться добудувати за два тижні, – відповів хрипкий голос. Моторошний якийсь голос. Аж до мурашок моторошний.

    – Я просто не можу! – почулось істеричне хихотіння. – Ми стільки зусиль в неї вклали, стільки часу набирали майстрів… І тепер, коли вона майже збудована, вона вже непотрібна! Бо тепер у нас є карта.

    – То мені посилати по картографа?

    – Посилай! Посилай по картографа негайно! А ще краще – по цілу роту!

    – Я чув, карта страшно зашифрована… Що буде, якщо всі уми королівства не зможуть її розшифрувати?

    – Що ж, – хмикнула Аннета Сандоваль. – Тоді я візьму її і за шкірку притягну до того мерзотника, щоб він сам показав нам дорогу. А потім повбиваю всіх, – додала вона. – За надлишкові переживання.

    – Я бачу, до Вас повернувся звичний настрій, – підмітив моторошний голос.

    – Так, краще хай одразу розшифрують. Тоді я ще подумаю.

    – Ви завжди славились своєю милосердністю.

    – Шкода тільки, що наші друзі-партизани ніяк у це не повірять, Дайнерілл їх підвези… До речі, як там вони?

    – Буквально кілька годин тому вийшли на слід. Можливо, уже завтра їх чекає великий сюрприз.

    – Це добре. Дуже добре, – голос сеньйори помітно повеселішав. – Тоді все. З тебе картографи, координати і полк. Але картографи в першу чергу, – серйозно мовила вона. – І перевір охорону про всяк випадок.

    – Буде зроблено, Ваша Сонцесяйносте, – відповів моторошний голос, і за мить усе стихло.

    Тільки важкі кроки віддалялись від шатра, і тільки моє серце гупало, як грім. І тільки ледь чутний, тремтливий шепіт долинув з шатра, ніби марення:

    – Я звільню тебе, Тавроне…

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.