Зміст
  • Пролог
  • Розділ 1. Базарні чутки
  • Розділ 2. Безодня зсередини
  • Розділ 3. Пожовклими сторінками
  • Розділ 4. Чарівність примари
  • Розділ 5. Світ перевертається
  • Розділ 6. Таємничий незнайомець
  • Розділ 7. В якому мене часто тіпає
  • Розділ 8. Небо, давай фею!
  • Розділ 9. Гірше завжди буває!..
  • Розділ 10. Робінзон-теоретик
  • Розділ 11. Починаємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 12. Продовжуємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 13. Драма край вогнища
  • Розділ 14. Урвище й річка
  • Розділ 15. Селестійська бестія
  • Розділ 16. Каменепадник
  • Розділ 17. Не такі варвари
  • Розділ 18. Я ціпенію
  • Розділ 19. От природжена лучниця!
  • Розділ 20. Знайомство з представником роду зміїних
  • Розділ 21. Люта ватага зблизька
  • Розділ 22. Підставлені та ображені
  • Розділ 23. Зовсім страх розгубила
  • Розділ 24. Гартування по-бандитськи
  • Розділ 25. Як стріляють восьминіжки
  • Розділ 26. Принцеса-розбійниця
  • Розділ 27. Три шаблі — дві шпаги
  • Розділ 28. «Ти тужиш по мені…»
  • Розділ 29. Поцілунки під дощем
  • Розділ 30. Це який по рахунку нокаут?
  • Розділ 31. Розбиті
  • Розділ 32. Розбійники планують тихо
  • Розділ 19. От природжена лучниця!

    – Слухай, давай, ти прибереш свою кислу міну, бо шановна сеньйора подумає, що тобі не зайшов її модерновий салат з фіолетової трави і чиїхось переливчастих лапок!

    – Отак краще??? – оскалився на всі тридцять два.

    – Ні, якщо ти будеш так дивитись, ніби хочеш повбивати всіх до біса, то вона подумає, що переперчила свій модерновий соус!

    – Чуєш, а може, по-дружньому з нею поділитись, що поважній особі в її становищі зовсім не обов’язково займатись куховарством і краще перейти на вишивання?..

    – А ось і я! – виплила на терасу розкішна дама із блаженством у кожному русі. – Зачекались?

    – Ну, що Ви! З такими частуваннями, як у Вас, гріх перейматись чимось іншим! Чи не так? – запитав із притиском та непомітно пихнув під ребра.

    – О, так! – тисячу обіцянок про майбутню розправу вклав у цей погляд. – В житті не куштував модерновіших страв!

    – Ох, як ви мене потішили! Як потішили! – залилася щастям сеньйора. – Ви навіть не уявляєте, як ви мене потішили! То що ж? Може, принести вам ще й десерт?

    «Ні!!!» – хотів стулити йому рота, але ця зараза гавкнула швидше:

    – Звичайно, як Ваша ласка!

    – О, тоді я зараз! Зараз! – засяяла сеньйора і вкотре майнула на кухню.

    – Паршивець! Як ти міг?! – загарчав, щойно поли шикарної сукні віддалились на потрібну відстань.

    – Сам винен! Нащо було їй в друзі довічні набиватись?

    – То я мав спокійно стояти й дивитись, як її грабують?

    – Ну, міг би хоч не з таким пафосом! Усі слуги від жаху розбіглись, а тут він один – і п’ять професійних бандитів!

    – Та не применшуй власних заслуг – одного і ти вклав!

    – Хлопчики-хлопчики! Я знову тут! – виринула промениста сеньйора з десертом. – Ось, куштуйте на здоров’я! Робила з любов’ю, натхненням – і ще раз любов’ю!

    – М-м-м… – зелені очі ледь не засльозились від блаженства. – Знаєте, а поєднання витонченості чорносливу зі свіжістю м’яти та природною силою чотирьох різновидів горіхів – це просто щось неймовірне! Повірте мені на слово, Ваші витвори повинні стати вершиною кулінарії!

    – Ох, Леоне, навіщо ж Ви змушуєте мене червоніти? – зашарілась сеньйора. – Я просто не можу! А Ви що скажете, Камілю?

    «В житті мої зуби ще не виказували такого бажання відпасти, а язик – перестати відчувати…» – посміхнувся, як вовк, що планує розправу.

    – Зараз дожує – і обов’язково щось скаже!

    «Дожує? Дожує?! Та це така задача, що запасний комплект ікол не завадив би!»

    – Ох, Леоне, ну що ж Ваш друг-герой такий мовчазний? – занервувала сеньйора.

    – Та це йому від блаженства дар мови відняло! Йому ж геть слів не вистачає, щоб виразити весь свій захват! Ось бачите? Їсть, і їсть, і їсть – і відірватись не може!

    – Ах, може, принести чимось запити?

    «Ні!!!» – а цього разу щелепи винні, що не змогли розліпитись.

    – То Ви ще й напоями займаєтесь? – приторопіли зелені очі. – Ах, ну, звичайно, приносьте!

    – Тоді я зараз, зараз! – метнулась сеньйора.

    – Паразит, ти що робиш?! Смерті моєї хочеш?! – нарешті спромігся на слово.

    – Та тихше ти, розумник такий! І як ти.. як ти… – голос незвично затремтів. – Як ти взагалі додумався… Ти хоч розумієш, як ріже слух, як б’є по вухах?!

    – Ну, вибач, – з таким же тремтінням. – Вона спитала – а в голові тільки одне. От і сказав, не подумавши.

    – А ось і напої! – вигулькнула сеньйора із двома келихами. – Пробуйте! Це мій найсміливіший експеримент, і я дуже хвилююсь!

    «Взаємно», – натягнув милу посмішку.

    Сеньйора присіла на диванчик і стала вичікувально дивитись. Обидва мученицьки перезирнулись – і випили махом.

    – Аґрус, смородина і томатний сік? – ледве видавив крізь наступаючі сльози. – Чесне слово, зараз заплачу від блаженства!..

    – І я також…

    – Ах, Ви так швидко впорались? – здивувалась сеньйора. – Та не біда! Зараз збігаю і зроблю ще!

    «Ні!!!» – хотіли волати обидва, але не встигли.

    – Це катастрофа. Якщо мене знудить прямо перед нею, це буде катастрофа.

    Та цього разу зелені очі подивились незвично серйозно.

    – Скажи мені, ти помічаєш, як ти змінився? – пролунало раптово.

    – Що? Ти про що?

    – Кілька днів без жодного жарту, постійно роздратований і з поглядом, ніби збираєшся вбити… А вчора ледь не побив солдата, який став недостатньо струнко, хоча тобі начхати на всі їхні «струнко»! Ти можеш порівняти себе місяць тому і себе зараз?

    – Не розумію, про що ти.

    – Я бачив, як ти розкидав бандитів. І двох порішив – безжально і намертво. Без суду і вироку, а просто так. Так, це були безчесні паскуди, але раніше ти б їх просто віддав до рук закону, а не вирізав на місці.

    – Вони не залишили вибору.

    – Кого ти дуриш?.. Ти б голими руками повиламував їх шаблі та пов’язав усіх, як цуциків!

    – Леоне, ти ж, як ніхто знаєш, які в мене стосунки з бандитами і як вони змінюються, коли я згадую Санчеса.

    – Санчес Санчесом, але зараз ми сидимо у прекрасної дами, а я не чую жодної поезії, жодної метафори й жодної в’язки захмарних епітетів. Ти п’єш її чудовий сік, і, замість реготу з героїчних випробувань, я чую тільки стогони й ниття. Ти завжди сміявся в очі небезпекам та випробуванням, а зараз не можеш навіть посміхнутись. І знаєш що? – блиснули зелені очі. – Це все через неї.

    – Леоне… – зашипів погрозливо.

    – Так, це дівчисько зачепило тебе! Ця відьмочка з приворотами припала тобі до живого, а ти ніяк її не можеш забути! А треба забути. От уяви, наприклад, що вона готує так само, як…

    – Закрийся.

    – Що закрийся? Що закрийся?!

    – Ми не будемо говорити на цю тему. То як там Санчес? Ти його вистежив?

    – А ти сумнівався? – пирхнув обурено. – День тому його бачили під Кінас-Торілем. Він прямує на південь.

    Мовчанка.

    – Щось сеньйори довго не видно, – аж припіднявся з-за столу.

    – Слухай… – знову почав щось тягуче. – Коли я шукав інформацію про того покидька… В цілому, я не знаю, навіщо я це зробив, але я зробив. Я подивився на оголошення про розшук, і до злочинного світу нашого королівства затесалась новенька. Приваблива сеньйорита із поважної родини. Я чесно не знаю, навіщо я притягнув це оголошення сюди…

    – Дай, – а голос чомусь, як не свій.

    – Та це дурниці… Взагалі малоймовірне припущення! – знехотя передав скручений аркуш.

    Та щойно погляд зустрівся з портретом, як те оголошення випало з рук.

    ***

    Я скрикнула і прокинулась. Бо мені приснився він. І він шепотів: «Чому ти не прийшла?» А позаду рубались кормунгундці й селестійці, багряніла кров і каркали круки… А він стояв, увесь такий світлий і чистий, і дивився мені прямо у вічі. А потім сказав: «Ненавиджу злочинців. Навіщо ти погубила служницю?»

    І я закричала. Бо не я вбила Марту! Бо не моя рука погубила людину, що єдина любила мене в цілому світі! Бо не я мала втікати за край світу і лякатися найменшого…

    «Так, стоп, – стрепенулася я. – А де я взагалі?!»

    Що я тут роблю? Невже я в Кеталі? Яким вітром мене сюди занесло?

    Крізь нечіткі спогади вчорашньої колотнечі пробилась картина вбитого Хуртовинини – і я все згадала.

    Різке тремтіння пронизало тіло. О, що діялось вчора! Яке страшне видиво постало перед очі… Але ж не настільки, щоб взяти і змусити мене втекти назад до Кеталю!

    І тут понеслось: «Яка ж я слабка! Яка боягузка! Нещастя ходяче! Героїня пропаща! Побачити кількох загиблих із патичками в горлянках — і драла?!»

    Самокопання продовжувалось добрих пів години. Зрештою знайшлись аргументи й на захист: все життя я жила за мурами маєтку, зачитувалась казками й романами, не бачила справжнього горя, не вірила у підлість та кривду… А це побачила справжню різню! То як же я мала реагувати на крах усіх своїх переконань?

    «Ну, гаразд, – заспокоїлась совість. – Але щоб більше без фокусів!»

    Отже, у цьому бою мені завдали поразки, та війни не програно, доки не зіграно останнього бою. Тому я мушу повернутись і довести задумане до кінця. Першого разу побачене загнало мене в шок. Але це тільки тому, що я не очікувала такого! А тепер я знаю, що на мене чекатиме. Від цього не втечеш! З цим потрібно тільки боротись. А як злякаюсь боротьби за власне щастя… то я не варта щастя.

    Тепер мені слід повернутися до Селестії — уже з досвідом! — і довершити почате. В думках промайнуло: «Аякже! Батьки двадцять років кордон пройти намагались і не вийшло в них нічого, а от для тебе ця незручність — раз плюнути! Першого разу тобі просто по-ща-сти-ло».

    Ну, гаразд… до цього повернемось потім. А зараз я що робитиму? А складатиму план. Бо, що виходить без продуманого плану дій, ми уже бачили.

    Припустимо, що в мене вийшло повторно пробратися до Селестії. Що я там робитиму? До того ж найбільше мене цікавить, що я робитиму, коли мене перестріне хтось з людей сеньйори Сандоваль та оголить свою шаблю…

    А оборонятимусь! Правильно: скільки можна тікати? Мені вже остогидли ці погоні та втечі! Бо твердо впевнена: мій батько… не втікав би.

    Отже, наявні у мене навички самооборони: ломакою по голові, «фас» Опалом, ще дротики з трубкою додались. Правда, дротики – не зовсім досконало… І навіть разом виходить замало.

    «Е, та в мене ж зараз лук за спиною! – підскочила я. – А я-то думаю, що мені так муляє…»

    Опал лежав на безпечній відстані та дивився скептично: «Ой, не до добра це, не до добра…»

    А я стояла за десять метрів від чудового деревця і сподівалась, що навчитися стріляти — не так уже й проблематично.

    Цікаво, а батьки були б не проти, щоб їхня донька-принцеса такими справами займалася? А якщо ще послухатися поради мого «таємничого незнайомця» (незрозуміле мрійливо-печально-тремтливе зітхання вирвалось з грудей) і надбати собі шпагу…

    Принцеса зі шпагою! Як мене довели, що я вже мрію вступати в герці з ворогами та спогорда розкидати нечестивців на всі боки, розмахуючи шпагами? Куди ж поділися мої метелики й квіточки?..

    Але годі про це.

    Я стала зручніше й почала приготування: «Та-а-ак, здається, мій батько Філіп (розмежовуватиму їх тепер як батька Філіпа та батька Леандро) тримав цю штуку саме так… ну, або приблизно так… Ну, коротше! Ніби призвичаїлась, пора й витягувати стрілу… Лишенько! А чому тятива так важко тягнеться?! В Хуртовини ж так легко виходило…» – від мимовільної згадки я глитнула й примружилась, проганяючи страшну картину з-перед очей.

    Ну, годі вже — усі ми смертні!

    Я відпустила тятиву, а стріла упала прямо біля моїх ніг. Опачки, називається. Гара-а-азд… спробуймо ще раз! Чудове дерево, чудова виїмка… Цього разу стріла вилетіла, але я промахнулася на цілий метр.

    А дерево ж стояло зовсім недалечко…

    Прекрасне сонечко зійшло в зеніт, настав обід. Опал все так же лежав на безпечній відстані й ніжив поранену гомілку, а мені вже вривався терпець.

    – Чуєш, дерево? От ти зачакловане? Ти дерево взагалі чи стріло-відвідний тотем?!

    Бо цілих пів дня проминуло, а я жодного разу не влучила у виїмку!

    – Ну, все. Якщо я зараз не влучу, то я… то я…

    «Знову поповзу збирати свої патички», – стало ясно, коли чергова стріла обрала ще несподіванішу траєкторію, ніж решта.

    Мішень я обрала самотню, за нею була лише травичка і два кущики, тож не було втрачено жодної стріли.

    – Дякую, деревце! – проходила повз і зі злості пнула ногою.

    На що мстиве дерево підставило корінець, і я гепнулась на землю. Зате стрілу першу побачила…

    Що цікаво, перепалка з деревом мене так захопила, що за весь цей час я жодного разу не згадала, що не мала ні вечері, ні сніданку. А це настав обід – і в животі загуркотіло… Так що я знайшла привід помилувати виїмку та приділити всю увагу питанню харчування.

    А що до людей я іти не збиралась, то вихід у мене був один — уполювати щось! Що чудово сходилось із великою метою – навчитись врешті-решт стріляти з лука. І, гордо задерши голову, я рушила добувати обід. Правда, взагалі не уявляла, як це має виглядати… І в мене нічого не вийшло.

    Лань подивилася на мене, як на ненормальну, та шугнула в хащі. Ну, аякже! Побачити таке прекрасне створіння, навести стрілу й зіпсувати йому водопій! А ще заплутати стрілу у волоссі, станцювати танго з луком, щоб вийняти ту стрілу, яка намотує все більше волосся, щоб під кінець таки вирвати її з тим волоссям, але тут же перечепитися через камінчик і бахнутися прямо в зарості кропиви.

    Без коментарів.

    Отак сиджу собі, постогную і зубами скрегочу… А це вже вечір, до речі. Іще цілих пів дня я витратила на пошуки дичини, і в мене склалося враження, що, крім мене та співочих пташок, у цьому лісі більше нікого нема!

    А це натрапила на лань – і що? Отак спаплюжити таку можливість!

    «Ой, та грець з ним, – загудів реалізм. – Ти б краще подумала, що б тобі дало те, якби ти навіть влучила в неї».

    А й справді! Невже б я підійшла до її тільця, що здригається в останніх конвульсіях, подивилася в її згасаючі очі, повні нерозуміння і болю – і почала білувати, щоб пошматувати та обвуглити над вогнищем?!

    На цьому місці я не витримала та гидливо відкинула лук чимдалі. Після чого відразу повернулась, щоб забрати. Не будемо речами розкидатись.

    А оскільки лань я зустріла біля річечки, то вирішили зробити хоч щось корисне – поповнити запаси води. Враз на очі мені потрапили лискучі ягідки на кущику край берега.

    Ягоди! Точно! Одним стрибком я опинилась над ними, але тут же застигла на місці. А раптом вони отруйні?! Ягідки були чорними. Які відомі мені ягоди мають таке забарвлення? Чорниці точно чорні. А ще вовчі ягоди. Я відсахнулась: все, вирішено — це вовчі ягоди, і вони отруйні. Піду-но я краще звідси…

    Тепер я згадала, що, крім звірини, у лісі ще й ягоди стрічаються, і всі надії покладала на них. Увесь ландшафт був обсипаний тими чорними ягідками, та я обходила їх стороною… А через деякий час тишу порушив мій радісний вигук: «Малина!» Ягоди були маленькі й кислуваті, та перебирати не доводилось… А по тому саме провидіння вивело мене на дику черешню – і щастю моєму не було меж! (ну, це до того, як я двічі підряд виявила, що падати з верхньої гілляки – дуже й дуже сумнівне задоволення)

    Отже, відчуття насичення, як такого, не було… але краще вже так, ніж із порожнім шлунком взагалі.

    Опісля я довго й нудно шукала дорогу до Опала… І десь під вечір ми з ним зустрілись. Опал послухав-послухав про мої пригоди і сказав: «Карма. До мене не підходь».

    Я, зрозуміло, подякувала за підтримку й навмисне вмостилася ближче. Блукання по лісових хащах добряче виснажили, Опалів бік зігрів, як кілька ковдр, спокійне дихання заколисало, як найкраща з колисков – тож заснула я так само швидко… як і прокинулась!

    «Баррам-бамм-бах-бах-бахх!» – це вільна інтерпретація того грому, який розбудив мене серед ночі і від якого у мене ледь не позакладало вуха. Ще з незрозумілою вогкістю довкола можна було змиритись, та він і зовсім вибив із мене залишки сну. Вдарила злива.

    Не стихнуло ще розкотисте відлуння – а я стрепенулась та скочила на ноги. У темряві намацала свій плащ і хутко накинула на себе. Та це не допомогло: за лічені секунди він промокнув наскрізь. Треба було шукати укриття.

    Тоді я навпомацки перевірила, чи все на місці, узялась за Опалове повіддя і рушила приводити задум у виконання. Суттєво бентежило те, що я цілих пів дня лазила по околицях і не бачила нічого подібного… А проте, залишатись на місці було б гірше.

    Усе навколо шуміло, гуділо, раз у раз черговий спалах блискавиці освітлював нам шлях… Лило, мов із відра, і, промокнувши до нитки, я стала труситись від холоду. О, літо в нас таке: то холод — то спека, то зливи — то засуха…

    Враз я перечепилась і впала на землю. Та не встигла я оговтатись від несподіваного польоту, як у траві щось ворухнулось, і я відчула різкий біль у нозі, наче хтось мене укусив. А під час наступного спалаху блискавиці, оголивши гомілку, я розгледіла на ній дві криваві цятки. Це була змія.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.