Розділ 19. От природжена лучниця!
– Слухай, давай, ти прибереш свою кислу міну, бо шановна сеньйора подумає, що тобі не зайшов її модерновий салат з фіолетової трави і чиїхось переливчастих лапок!
– Отак краще??? – оскалився на всі тридцять два.
– Ні, якщо ти будеш так дивитись, ніби хочеш повбивати всіх до біса, то вона подумає, що переперчила свій модерновий соус!
– Чуєш, а може, по-дружньому з нею поділитись, що поважній особі в її становищі зовсім не обов’язково займатись куховарством і краще перейти на вишивання?..
– А ось і я! – виплила на терасу розкішна дама із блаженством у кожному русі. – Зачекались?
– Ну, що Ви! З такими частуваннями, як у Вас, гріх перейматись чимось іншим! Чи не так? – запитав із притиском та непомітно пихнув під ребра.
– О, так! – тисячу обіцянок про майбутню розправу вклав у цей погляд. – В житті не куштував модерновіших страв!
– Ох, як ви мене потішили! Як потішили! – залилася щастям сеньйора. – Ви навіть не уявляєте, як ви мене потішили! То що ж? Може, принести вам ще й десерт?
«Ні!!!» – хотів стулити йому рота, але ця зараза гавкнула швидше:
– Звичайно, як Ваша ласка!
– О, тоді я зараз! Зараз! – засяяла сеньйора і вкотре майнула на кухню.
– Паршивець! Як ти міг?! – загарчав, щойно поли шикарної сукні віддалились на потрібну відстань.
– Сам винен! Нащо було їй в друзі довічні набиватись?
– То я мав спокійно стояти й дивитись, як її грабують?
– Ну, міг би хоч не з таким пафосом! Усі слуги від жаху розбіглись, а тут він один – і п’ять професійних бандитів!
– Та не применшуй власних заслуг – одного і ти вклав!
– Хлопчики-хлопчики! Я знову тут! – виринула промениста сеньйора з десертом. – Ось, куштуйте на здоров’я! Робила з любов’ю, натхненням – і ще раз любов’ю!
– М-м-м… – зелені очі ледь не засльозились від блаженства. – Знаєте, а поєднання витонченості чорносливу зі свіжістю м’яти та природною силою чотирьох різновидів горіхів – це просто щось неймовірне! Повірте мені на слово, Ваші витвори повинні стати вершиною кулінарії!
– Ох, Леоне, навіщо ж Ви змушуєте мене червоніти? – зашарілась сеньйора. – Я просто не можу! А Ви що скажете, Камілю?
«В житті мої зуби ще не виказували такого бажання відпасти, а язик – перестати відчувати…» – посміхнувся, як вовк, що планує розправу.
– Зараз дожує – і обов’язково щось скаже!
«Дожує? Дожує?! Та це така задача, що запасний комплект ікол не завадив би!»
– Ох, Леоне, ну що ж Ваш друг-герой такий мовчазний? – занервувала сеньйора.
– Та це йому від блаженства дар мови відняло! Йому ж геть слів не вистачає, щоб виразити весь свій захват! Ось бачите? Їсть, і їсть, і їсть – і відірватись не може!
– Ах, може, принести чимось запити?
«Ні!!!» – а цього разу щелепи винні, що не змогли розліпитись.
– То Ви ще й напоями займаєтесь? – приторопіли зелені очі. – Ах, ну, звичайно, приносьте!
– Тоді я зараз, зараз! – метнулась сеньйора.
– Паразит, ти що робиш?! Смерті моєї хочеш?! – нарешті спромігся на слово.
– Та тихше ти, розумник такий! І як ти.. як ти… – голос незвично затремтів. – Як ти взагалі додумався… Ти хоч розумієш, як ріже слух, як б’є по вухах?!
– Ну, вибач, – з таким же тремтінням. – Вона спитала – а в голові тільки одне. От і сказав, не подумавши.
– А ось і напої! – вигулькнула сеньйора із двома келихами. – Пробуйте! Це мій найсміливіший експеримент, і я дуже хвилююсь!
«Взаємно», – натягнув милу посмішку.
Сеньйора присіла на диванчик і стала вичікувально дивитись. Обидва мученицьки перезирнулись – і випили махом.
– Аґрус, смородина і томатний сік? – ледве видавив крізь наступаючі сльози. – Чесне слово, зараз заплачу від блаженства!..
– І я також…
– Ах, Ви так швидко впорались? – здивувалась сеньйора. – Та не біда! Зараз збігаю і зроблю ще!
«Ні!!!» – хотіли волати обидва, але не встигли.
– Це катастрофа. Якщо мене знудить прямо перед нею, це буде катастрофа.
Та цього разу зелені очі подивились незвично серйозно.
– Скажи мені, ти помічаєш, як ти змінився? – пролунало раптово.
– Що? Ти про що?
– Кілька днів без жодного жарту, постійно роздратований і з поглядом, ніби збираєшся вбити… А вчора ледь не побив солдата, який став недостатньо струнко, хоча тобі начхати на всі їхні «струнко»! Ти можеш порівняти себе місяць тому і себе зараз?
– Не розумію, про що ти.
– Я бачив, як ти розкидав бандитів. І двох порішив – безжально і намертво. Без суду і вироку, а просто так. Так, це були безчесні паскуди, але раніше ти б їх просто віддав до рук закону, а не вирізав на місці.
– Вони не залишили вибору.
– Кого ти дуриш?.. Ти б голими руками повиламував їх шаблі та пов’язав усіх, як цуциків!
– Леоне, ти ж, як ніхто знаєш, які в мене стосунки з бандитами і як вони змінюються, коли я згадую Санчеса.
– Санчес Санчесом, але зараз ми сидимо у прекрасної дами, а я не чую жодної поезії, жодної метафори й жодної в’язки захмарних епітетів. Ти п’єш її чудовий сік, і, замість реготу з героїчних випробувань, я чую тільки стогони й ниття. Ти завжди сміявся в очі небезпекам та випробуванням, а зараз не можеш навіть посміхнутись. І знаєш що? – блиснули зелені очі. – Це все через неї.
– Леоне… – зашипів погрозливо.
– Так, це дівчисько зачепило тебе! Ця відьмочка з приворотами припала тобі до живого, а ти ніяк її не можеш забути! А треба забути. От уяви, наприклад, що вона готує так само, як…
– Закрийся.
– Що закрийся? Що закрийся?!
– Ми не будемо говорити на цю тему. То як там Санчес? Ти його вистежив?
– А ти сумнівався? – пирхнув обурено. – День тому його бачили під Кінас-Торілем. Він прямує на південь.
Мовчанка.
– Щось сеньйори довго не видно, – аж припіднявся з-за столу.
– Слухай… – знову почав щось тягуче. – Коли я шукав інформацію про того покидька… В цілому, я не знаю, навіщо я це зробив, але я зробив. Я подивився на оголошення про розшук, і до злочинного світу нашого королівства затесалась новенька. Приваблива сеньйорита із поважної родини. Я чесно не знаю, навіщо я притягнув це оголошення сюди…
– Дай, – а голос чомусь, як не свій.
– Та це дурниці… Взагалі малоймовірне припущення! – знехотя передав скручений аркуш.
Та щойно погляд зустрівся з портретом, як те оголошення випало з рук.
***
Я скрикнула і прокинулась. Бо мені приснився він. І він шепотів: «Чому ти не прийшла?» А позаду рубались кормунгундці й селестійці, багряніла кров і каркали круки… А він стояв, увесь такий світлий і чистий, і дивився мені прямо у вічі. А потім сказав: «Ненавиджу злочинців. Навіщо ти погубила служницю?»
І я закричала. Бо не я вбила Марту! Бо не моя рука погубила людину, що єдина любила мене в цілому світі! Бо не я мала втікати за край світу і лякатися найменшого…
«Так, стоп, – стрепенулася я. – А де я взагалі?!»
Що я тут роблю? Невже я в Кеталі? Яким вітром мене сюди занесло?
Крізь нечіткі спогади вчорашньої колотнечі пробилась картина вбитого Хуртовинини – і я все згадала.
Різке тремтіння пронизало тіло. О, що діялось вчора! Яке страшне видиво постало перед очі… Але ж не настільки, щоб взяти і змусити мене втекти назад до Кеталю!
І тут понеслось: «Яка ж я слабка! Яка боягузка! Нещастя ходяче! Героїня пропаща! Побачити кількох загиблих із патичками в горлянках — і драла?!»
Самокопання продовжувалось добрих пів години. Зрештою знайшлись аргументи й на захист: все життя я жила за мурами маєтку, зачитувалась казками й романами, не бачила справжнього горя, не вірила у підлість та кривду… А це побачила справжню різню! То як же я мала реагувати на крах усіх своїх переконань?
«Ну, гаразд, – заспокоїлась совість. – Але щоб більше без фокусів!»
Отже, у цьому бою мені завдали поразки, та війни не програно, доки не зіграно останнього бою. Тому я мушу повернутись і довести задумане до кінця. Першого разу побачене загнало мене в шок. Але це тільки тому, що я не очікувала такого! А тепер я знаю, що на мене чекатиме. Від цього не втечеш! З цим потрібно тільки боротись. А як злякаюсь боротьби за власне щастя… то я не варта щастя.
Тепер мені слід повернутися до Селестії — уже з досвідом! — і довершити почате. В думках промайнуло: «Аякже! Батьки двадцять років кордон пройти намагались і не вийшло в них нічого, а от для тебе ця незручність — раз плюнути! Першого разу тобі просто по-ща-сти-ло».
Ну, гаразд… до цього повернемось потім. А зараз я що робитиму? А складатиму план. Бо, що виходить без продуманого плану дій, ми уже бачили.
Припустимо, що в мене вийшло повторно пробратися до Селестії. Що я там робитиму? До того ж найбільше мене цікавить, що я робитиму, коли мене перестріне хтось з людей сеньйори Сандоваль та оголить свою шаблю…
А оборонятимусь! Правильно: скільки можна тікати? Мені вже остогидли ці погоні та втечі! Бо твердо впевнена: мій батько… не втікав би.
Отже, наявні у мене навички самооборони: ломакою по голові, «фас» Опалом, ще дротики з трубкою додались. Правда, дротики – не зовсім досконало… І навіть разом виходить замало.
«Е, та в мене ж зараз лук за спиною! – підскочила я. – А я-то думаю, що мені так муляє…»
Опал лежав на безпечній відстані та дивився скептично: «Ой, не до добра це, не до добра…»
А я стояла за десять метрів від чудового деревця і сподівалась, що навчитися стріляти — не так уже й проблематично.
Цікаво, а батьки були б не проти, щоб їхня донька-принцеса такими справами займалася? А якщо ще послухатися поради мого «таємничого незнайомця» (незрозуміле мрійливо-печально-тремтливе зітхання вирвалось з грудей) і надбати собі шпагу…
Принцеса зі шпагою! Як мене довели, що я вже мрію вступати в герці з ворогами та спогорда розкидати нечестивців на всі боки, розмахуючи шпагами? Куди ж поділися мої метелики й квіточки?..
Але годі про це.
Я стала зручніше й почала приготування: «Та-а-ак, здається, мій батько Філіп (розмежовуватиму їх тепер як батька Філіпа та батька Леандро) тримав цю штуку саме так… ну, або приблизно так… Ну, коротше! Ніби призвичаїлась, пора й витягувати стрілу… Лишенько! А чому тятива так важко тягнеться?! В Хуртовини ж так легко виходило…» – від мимовільної згадки я глитнула й примружилась, проганяючи страшну картину з-перед очей.
Ну, годі вже — усі ми смертні!
Я відпустила тятиву, а стріла упала прямо біля моїх ніг. Опачки, називається. Гара-а-азд… спробуймо ще раз! Чудове дерево, чудова виїмка… Цього разу стріла вилетіла, але я промахнулася на цілий метр.
А дерево ж стояло зовсім недалечко…
Прекрасне сонечко зійшло в зеніт, настав обід. Опал все так же лежав на безпечній відстані й ніжив поранену гомілку, а мені вже вривався терпець.
– Чуєш, дерево? От ти зачакловане? Ти дерево взагалі чи стріло-відвідний тотем?!
Бо цілих пів дня проминуло, а я жодного разу не влучила у виїмку!
– Ну, все. Якщо я зараз не влучу, то я… то я…
«Знову поповзу збирати свої патички», – стало ясно, коли чергова стріла обрала ще несподіванішу траєкторію, ніж решта.
Мішень я обрала самотню, за нею була лише травичка і два кущики, тож не було втрачено жодної стріли.
– Дякую, деревце! – проходила повз і зі злості пнула ногою.
На що мстиве дерево підставило корінець, і я гепнулась на землю. Зате стрілу першу побачила…
Що цікаво, перепалка з деревом мене так захопила, що за весь цей час я жодного разу не згадала, що не мала ні вечері, ні сніданку. А це настав обід – і в животі загуркотіло… Так що я знайшла привід помилувати виїмку та приділити всю увагу питанню харчування.
А що до людей я іти не збиралась, то вихід у мене був один — уполювати щось! Що чудово сходилось із великою метою – навчитись врешті-решт стріляти з лука. І, гордо задерши голову, я рушила добувати обід. Правда, взагалі не уявляла, як це має виглядати… І в мене нічого не вийшло.
Лань подивилася на мене, як на ненормальну, та шугнула в хащі. Ну, аякже! Побачити таке прекрасне створіння, навести стрілу й зіпсувати йому водопій! А ще заплутати стрілу у волоссі, станцювати танго з луком, щоб вийняти ту стрілу, яка намотує все більше волосся, щоб під кінець таки вирвати її з тим волоссям, але тут же перечепитися через камінчик і бахнутися прямо в зарості кропиви.
Без коментарів.
Отак сиджу собі, постогную і зубами скрегочу… А це вже вечір, до речі. Іще цілих пів дня я витратила на пошуки дичини, і в мене склалося враження, що, крім мене та співочих пташок, у цьому лісі більше нікого нема!
А це натрапила на лань – і що? Отак спаплюжити таку можливість!
«Ой, та грець з ним, – загудів реалізм. – Ти б краще подумала, що б тобі дало те, якби ти навіть влучила в неї».
А й справді! Невже б я підійшла до її тільця, що здригається в останніх конвульсіях, подивилася в її згасаючі очі, повні нерозуміння і болю – і почала білувати, щоб пошматувати та обвуглити над вогнищем?!
На цьому місці я не витримала та гидливо відкинула лук чимдалі. Після чого відразу повернулась, щоб забрати. Не будемо речами розкидатись.
А оскільки лань я зустріла біля річечки, то вирішили зробити хоч щось корисне – поповнити запаси води. Враз на очі мені потрапили лискучі ягідки на кущику край берега.
Ягоди! Точно! Одним стрибком я опинилась над ними, але тут же застигла на місці. А раптом вони отруйні?! Ягідки були чорними. Які відомі мені ягоди мають таке забарвлення? Чорниці точно чорні. А ще вовчі ягоди. Я відсахнулась: все, вирішено — це вовчі ягоди, і вони отруйні. Піду-но я краще звідси…
Тепер я згадала, що, крім звірини, у лісі ще й ягоди стрічаються, і всі надії покладала на них. Увесь ландшафт був обсипаний тими чорними ягідками, та я обходила їх стороною… А через деякий час тишу порушив мій радісний вигук: «Малина!» Ягоди були маленькі й кислуваті, та перебирати не доводилось… А по тому саме провидіння вивело мене на дику черешню – і щастю моєму не було меж! (ну, це до того, як я двічі підряд виявила, що падати з верхньої гілляки – дуже й дуже сумнівне задоволення)
Отже, відчуття насичення, як такого, не було… але краще вже так, ніж із порожнім шлунком взагалі.
Опісля я довго й нудно шукала дорогу до Опала… І десь під вечір ми з ним зустрілись. Опал послухав-послухав про мої пригоди і сказав: «Карма. До мене не підходь».
Я, зрозуміло, подякувала за підтримку й навмисне вмостилася ближче. Блукання по лісових хащах добряче виснажили, Опалів бік зігрів, як кілька ковдр, спокійне дихання заколисало, як найкраща з колисков – тож заснула я так само швидко… як і прокинулась!
«Баррам-бамм-бах-бах-бахх!» – це вільна інтерпретація того грому, який розбудив мене серед ночі і від якого у мене ледь не позакладало вуха. Ще з незрозумілою вогкістю довкола можна було змиритись, та він і зовсім вибив із мене залишки сну. Вдарила злива.
Не стихнуло ще розкотисте відлуння – а я стрепенулась та скочила на ноги. У темряві намацала свій плащ і хутко накинула на себе. Та це не допомогло: за лічені секунди він промокнув наскрізь. Треба було шукати укриття.
Тоді я навпомацки перевірила, чи все на місці, узялась за Опалове повіддя і рушила приводити задум у виконання. Суттєво бентежило те, що я цілих пів дня лазила по околицях і не бачила нічого подібного… А проте, залишатись на місці було б гірше.
Усе навколо шуміло, гуділо, раз у раз черговий спалах блискавиці освітлював нам шлях… Лило, мов із відра, і, промокнувши до нитки, я стала труситись від холоду. О, літо в нас таке: то холод — то спека, то зливи — то засуха…
Враз я перечепилась і впала на землю. Та не встигла я оговтатись від несподіваного польоту, як у траві щось ворухнулось, і я відчула різкий біль у нозі, наче хтось мене укусив. А під час наступного спалаху блискавиці, оголивши гомілку, я розгледіла на ній дві криваві цятки. Це була змія.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!