Зміст
  • Пролог
  • Розділ 1. Базарні чутки
  • Розділ 2. Безодня зсередини
  • Розділ 3. Пожовклими сторінками
  • Розділ 4. Чарівність примари
  • Розділ 5. Світ перевертається
  • Розділ 6. Таємничий незнайомець
  • Розділ 7. В якому мене часто тіпає
  • Розділ 8. Небо, давай фею!
  • Розділ 9. Гірше завжди буває!..
  • Розділ 10. Робінзон-теоретик
  • Розділ 11. Починаємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 12. Продовжуємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 13. Драма край вогнища
  • Розділ 14. Урвище й річка
  • Розділ 15. Селестійська бестія
  • Розділ 16. Каменепадник
  • Розділ 17. Не такі варвари
  • Розділ 18. Я ціпенію
  • Розділ 19. От природжена лучниця!
  • Розділ 20. Знайомство з представником роду зміїних
  • Розділ 21. Люта ватага зблизька
  • Розділ 22. Підставлені та ображені
  • Розділ 23. Зовсім страх розгубила
  • Розділ 24. Гартування по-бандитськи
  • Розділ 25. Як стріляють восьминіжки
  • Розділ 26. Принцеса-розбійниця
  • Розділ 27. Три шаблі — дві шпаги
  • Розділ 28. «Ти тужиш по мені…»
  • Розділ 29. Поцілунки під дощем
  • Розділ 30. Це який по рахунку нокаут?
  • Розділ 31. Розбиті
  • Розділ 32. Розбійники планують тихо
  • Розділ 1. Базарні чутки

    – Вітаю, днями твоє життя покотиться коту під хвіст!

    – А пану не здається, він порушує норми ввічливості таким своєрідним вітанням? – сонно пробурмотіла я і перевернулася на інший бік. Та царство Морфея тільки зловтішно помахало ручкою, тож довелося розплющити очі.

    «Але ж насниться… – наморщила носика. – І головне хто? А пурпуровий джин із вчорашньої казки! Все, з цього моменту офіційно зарікаюсь терти будь-які підозрілі лампи – чи то в сні, чи то наяву! А котів мені й так вистачає – і з хвостами, і без… От чого не треба, так не треба! Все!» – владно зазначила уявному джину та спурхнула з ліжка.

    Ніжки торкнулись пухнастого килима й кілька хвилин не тямили себе від блаженства. Кошлатий ворс ласкавив шкіру і нечутно шепотів слова вітання. Золотаві промінці сипонули із вікна й залили кімнату приємним теплом. З вулиці долинуло пташине заливання, і, підспівуючи йому в такт, я закрутилась кімнатою. Так давно не танцювала, аж дивно. Та всі ці обожнювані менуети призвели тільки до того, що я перечепилась через табуретку і з витонченим скриком зарилась носом у знайомий ворс.

    «Підстава, однак…» – закліпала я та скочила на ноги. Не вистачало ще, щоб хтось зайшов і побачив, як я тут з килимом цілуюсь! Все, дурощі на сьогодні закінчено. Скоро сніданок має бути, а я досі не зібрана!

    Обтріпалась, віддихалась – і взяла курс на заготовану сукню. Я сьогодні ненадовго збираюся «в люди», тож Марта обіцяла підшукати щось витонченіше, ніж мої улюблені верхові костюми.

    Оглянула запропонований варіант і замилувалась: парча небесного відтінку підбиралась за останньою модою та виблискувала ненав’язливим квітковим візерунком. Легкий крій вигідно обрамляв фігуру та не сковував рухи. Якраз те, що треба! Марто, ти просто чарівниця!

    Та чого я дивуюсь? У старої служниці завжди якісь секретики в запасі!

    О Марто… як же добре, що ти в мене є! Колись наш маєток гудів, як вулик, від ранку до вечора у ньому метушились люди… Та зараз Марта залишилась єдиною нашою служницею. А решта – розбіглася так, наче вітром звіяло. Та ні – бурею, ураганом! Якоїсь миті вся прислуга повтікала так, наче сама смерть наступала на п’яти!

    «Бр-р-р, не будуватимемо таких моторошних гіпотез!» – зіщулилось щось усередині.

    Дійсно: Марта залишилась, і один цей факт гріє душу. Що б я робила, якби її не було поряд? Адже видавалось, що жінка, яку я звала матір’ю, не здатна була на жодні материнські почуття… Пам’ятаю, скільки разів у глибокому дитинстві я бігла до неї із розкритими обіймами, поривалась стрибнути на руки, шепотіла слова ніжної любові – а вона лише кривилась та кликала Марту, щоб забрати це «нестримане дитя».

    «Марта… – знову щось колихнулося в серці. – Адже вона залишилась єдиною людиною, що справді мене любила після того, як… після того, як…»

    Губи зрадливо затремтіли, і я гордо змахнула головою. Не хочу вже! Досить!

    Рішучою ходою направилась до дамського столика та взялась наводити лад. Із дзеркала на мене блиснули великі блакитні очі. «Непристойно великі», – сказала б Іветта. Та він завжди говорив, що в них відбивається небо.

    Вкотре подавила зрадливе тремтіння і схопилася за гребінець. Легкі розмірені рухи – і скорене каштанове волосся розсипалось пишними пасмами. Залишилось його вкласти. Звичним рухом я запустила руку в творчий безлад та довірила їй вибір стрічки. Легковажно вийняла – і здригнулась від несподіванки: улюблена, блакитна.

    Тут я не витримала: її подарував мені батько! Серце стиснулось, в очах запекло. Ну, що ж це таке? Стільки років минуло, а я досі готова розридатись від найменшої згадки про нього!

    Це слабкість, це непростимо…

    Як він міг?! А я? Може, це я замало намагалась? Та ні – хвороба була невиліковна. Так вирішило Небо. Покарало за нескоєний злочин. Відібрало єдину людину, що мене розуміла – і залишило чудову сім’ю, будь-якої миті готову втоптати мене у багнюку.

    Слуху торкнулась знайома мелодія. Тужливий мотив пробирав єство, а тремтливі акорди вивертали душу й змушували серце пропускати удари.

    Це виводила Елеонора, моя молодша сестра. Віддана музиці, вона мала ангельський голос і досконало володіла грою на фортепіано. Тільки її ніжні персти так впевнено бігали клавішами, тільки в її виконанні поривчасті акорди так пробирали до душі…

    Маючи ставлення до сестер цілком взаємне, я ніколи не відзначалася особливою любов’ю до них. Але мусила визнати, що Елеонора була неперевершеною. І її таємниця з кожним днем цікавила мене все більше. Полягала вона в тому, що ось уже цілий рік, як кожен ранок в нашому домі починається з цієї мелодії. Той, хто не знав Елеонори, міг би подумати, що вона просто не знає інших мелодій – та він би помилився.

    А ця незмінна туга у її очах? А личко німфи, бліде, як полотно?..

    А як заворожила мене ця мелодія, коли прозвучала тут вперше… Та коли вона взялась лунати щогодини й щодня – почало ставати не по собі. Ні, я нічого проти неї не маю. Тільки все одно: у чому таємниця???

    Я зітхнула, звела два пасма волосся на потилиці й зав’язала їх пам’ятною стрічкою. День входить у права – пора залишати мій надійний сховок та рушати у світ. Я прочинила двері та ковзнула сходами донизу.

    «Справжня дворянка повинна ходити, як фея: майже не торкаючись землі… справжня дворянка рівна, як палка… справжня дворянка незворушна, як скеля… вона одним поглядом може виразити все, а одним словом перевернути цілий світ… – на ходу прокручувала материнські повчання. – І зі справжньої дворянки ніколи не злітають туфлі!» – зіщулилася від гулкого звуку та кинулась по пропажу.

    Спустилася на перший поверх та оглянулась: ні, нічого не змінилось. А могло? А я чогось чекала? Навіть не знаю… Може, побачити люстру, яка стирчить із підлоги, чи дубовий стіл, який звисає зі стелі?

    Ні, якщо чесно, найбільше я сподівалась, що все знову буде, як у дитинстві. Коли стіни були високими, як гори, чистими, як кришталь, сяйливими, як сонце. Золотаві промінці відбивались у їх білизні, і від того стіни наче світились самі.

    Сонце наче й зараз пломенилось, як тоді… та «як тоді» – не буде вже ніколи. Стіни були вишукані, та похмурі. Коридори – просторі, та пусті. Уся ця розкіш: картини в золочених рамах, меблі з найдорожчих деревних порід, гігантські люстри й навіть вітражі – навіщо все це, якщо хочеться пройти повз і не обертатись? Величезний маєток, два поверхи, кілька башточок, сяйливі шпилі… Колись це місце було «домом», зараз – просто місце, де я живу.

    – О, ти вже прокинулась, доню? – долинув знайомий теплий голос. Я обернулась і побачила Марту.

    – Доброго ранку! – привіталась ласкаво, і посмішка осяяла обличчя.

    – І тобі того ж, доню моя! – відгукнулася стара служниця.

    Вона була наче добра й загадкова бабуся із казки: завжди зрозуміє, підкаже, розрадить. А як посміхається, то ніби сонце світить! Коли ми були удвох, вона зверталася до мене на «ти» і називала «своєю донею». А я пригорталась до неї та потайки думала: «Якби ж я справді була тобі донею!..»

    – Що чути сьогодні? Ранок обіцяє бути погожим, чи погрожує зірватися буря? – підмигнула я. Іншими словами: «Що там настрій у матері: спокійна чи так і кортить когось придушити?»

    – Могла б я, – мовила Марта, – то сьогодні не з’являлася б перед нею. Ні сьогодні, ні будь-коли ще. Та як мені покинути тебе саменьку?

    – О, Марто! – всміхнулася я та пригорнулась до служниці.

    Марта ще трохи потупцювала та поспішила поратися зі сніданком. Найменша затримка – і сеньйора Лефевр просто шкуру здере! Так що Марта – неймовірно героїчна та відважна жінка. Не те, що я… якій ця сеньйора доводиться матір’ю і яка пів години проводить заспокійливі дихальні вправи перед тим, як зайти до кімнати, де перебуває ця моторошна особа…

    Урешті зібралася з силами й наблизилась до проходу. Ним слугувала білосніжна арка, під якою я нерішуче застигла: з кімнати досі долинала мелодія. Почувши її, серце вкотре завмирало і ледь не розривалось на частини, такою тугою віяло від неї. Наважитись перервати мотив… було б чистим блюзнірством!

    Та ось стихнув останній акорд, і я мусила об’явитись.

    – Доброго ранку, – привіталась обережно та пройшла до одного з диванчиків.

    – Здрастуй, Ізабель, – сухо відповіла мати й відірвала очі від листа, що його прочитанням займалася до моєї появи. Губи її невдоволено стиснулись: мою сукню не оцінили. Та сеньйора лиш окинула мене поглядом та повернулась до читання листа.

    «Цікавий, мабуть… Невже залицяльник?» – ні, припущення абсурдне.

    На неї тільки подивитись – і відразу ясно, що й до чого.

    Це була жінка років сорока, проте все обличчя її було всіяне зморшками, а волосся посивіло. Сиділа вона рівно, мов палиця, і ходила, зрештою, так само. А манери, манери… вони були настільки витонченими, що згодились би королеві (отій, що за найменшого капризу кричить «голову з пліч!»). По обличчю її, завжди холодному й суворому, неможливо було зрозуміти, що думає ця жінка. І через це в розмовах з нею на серці пробігав холодок…

    Я сперлась на м’які подушки та втупилася в килим. Краєм ока зачепила Іветту (хоч на мить утратиш пильність – і гарантовано чекай біди!). Це була ще одна моя сестра, близнючка Елеонори.

    Та вона лиш зневажливо зиркнула в мій бік і продовжила вишивати хустину. Я б схильна була назвати її дияволом у янгольській подобі: усе, що вона вміла, крім свого вишивання – це псувати комусь життя та крутити голови залицяльникам. А таких набиралось багато… Вона недолюблювала мене й ніколи не упускала нагоди підколоти, але зараз не знайшла гідного приводу.

    Що ж до Елеонори, то вона ковзнула по мені поглядом і знову перевела його на клавіші. Якщо про Іветту мені здавалось, що я бачу її підлу натуру наскрізь, то Елеонора залишалася для мене загадкою. Уже рік найменша усмішка не осявала її обличчя, та їй так навіть личило. Вона також була красунею великої вроди, і не один кавалер намагався заволодіти, як не серцем Елеонори, то хоча б прихильністю, та щоразу зазнавав поразки. Печальна красуня була неприступною скелею, і важко було уявити, що б хтось спромігся її подолати. Якщо Іветта мене зневажала… то Елеонорі на мене було байдуже. Їй на всіх було байдуже…

    Саме вчасно Марта накрила стіл, і ми поснідали. На скатертині було кілька тарілок канапок та фруктів, а також чай.

    – Хочу вам повідомити, – порушила мовчанку сеньйора Лефевр, – що завтра ми нанесемо дружній візит сеньйору Бонне.

    «Дружній? – я звела брову. – О, так: знову по-дружньому будемо намагатись засватати Елеонору за хвацького синка…»

    Печальну німфу навідали схожі думки, і вона зітхнула. Зате Іветта заплескала в долоні від радості:

    – Як же це чудово! Я просто обожнюю у них гостювати!

    Ну, а як же… Сеньйор Бонне – знаменитий виробник у ювелірній сфері. Ніколи не упустить нагоди похвалитись черговим досягненням і вручити неповторну прикрасу!

    – Іветто, – суворо мовила сеньйора, – тобі варто не забувати про стриманість.

    – О, звісно, мамо, – миттю виправилось янголятко та схилило голівку.

    Сеньйора прокоментувала це кивком голови.

    – А щодо вас, – окинула погрозливим поглядом мене й Елеонору, – то не здумайте поводитися так жахливо, як минулого разу. Ізабель! Справжня дворянка ніколи, – з притиском повела вона, – ніколи не дозволить собі об’їжджати дикого жеребця. Тим паче, якщо на твоїх очах це не вдалося юному сеньйору. Ти мене зрозуміла?

    – Так, мамо.

    – І останнє, – подивилась на Елеонору, – якщо юний сеньйор так відкрито демонструє увагу та зацікавленість, то справжня дворянка просто не може вдавати таке кричуще нерозуміння найзрозуміліших натяків!

    – Так, мамо, – безбарвним голосом мовила Елеонора.

    – Гаразд, – сеньйора знову обвела всіх поглядом, – сподіваюсь, що ви не забудете повчань і не накоїте жодних дурниць, – вона граційно встала та покинула кімнату.

    Трапеза скінчилась, і Марта взялася прибирати зі столу. Я й гадки не мала, як вона встигає зі всією роботою у маєтку, тому намагалася чимось допомогти. Піднести кілька тарілок, поповнити запаси квітів у вазах – мені не важко, а старенька всміхається.

    Іветта на такі прояви великодушності лише хмикала: «Де це видано, щоб сеньйорита опускалася до рівня служниці?» Що ж, її думка мене не цікавила.

    – Доню, не обтяжуй себе, – шепнула Марта вже на кухні. Їй було незручно, що я так рвуся до праці. Бо справжня дворянка… ніколи не рветься до праці!

    – Марто, мені так подобається, коли Іветта невдоволена, що навіть заради цього я готова себе обтяжувати, – я зблиснула очима.

    Марта докірливо похитала головою: ну, звісно, ми обидві знали, що Іветта тут ні до чого. Хоча..?

    На базар, так на базар. Недарма я сьогодні так готувалася до виходу в люди. Булочки закінчились, прянощі закінчились… Марта дала мені список продуктів, і, взявши плетений кошик, я вирушила в путь.

    Але спершу зайшла до конюшень. Зсередини, як завжди, виривалося гаряче дихання і погрозливе фиркання. Здається, якийсь «непосвячений» знову додумався наблизитись до мого Опала.

    – Шановний пан не читав попередження? – якомога ввічливіше поцікавилась я, залітаючи всередину.

    Новий конюх (міняються практично щодня) з нажаханим виразом лежав на долівці й активно пересувався заднім ходом. А з протилежного боку долинало дике іржання та тріск – кінь майже вивалив перегородку.

    – Ну, я для кого власними руками до дверей прибила? – вигукнула докірливо й кинулась до жеребця. – Опале, не бушуй! Бо не отримаєш ласощів! Ласощів, чуєш?

    – Це демон, а не кінь! – видихнув парубок.

    – Не зрозуміла пана, – обурилась я. – Він хоче, щоб я випустила коня, і він на власному досвіді переконався в його матеріальності???

    Опал підбадьорливо заіржав. З переляканим криком уже-не-конюх вилетів зі стайні. Ех, ще один звільнився… А до Опала підходити можу тільки я. Всі коні, як коні – стоять он сумирно й заворожено дивляться… А мій Опал – особливий!

    – Правда ж, милий? – погладила жеребця. Ще трохи – і замуркає, як котик! Хто б повірив, що це миле створіння ледь не розтрощило всю конюшню?.. – Ну, нащо ти так, Опале? Хіба так можна? Треба ж було дати йому хоч найменший шанс!

    А «миле створіння» тільки гордо стріпнуло гривою та обурено фиркнуло. Це був дужий жеребець чорної масті й несказанної краси. Таких, як він, в народі називали «буцефалами». Кличка пішла від коня давнього легендарного героя: жеребець був настільки лютим та неприборканим, що впокорити його ставало справжнім подвигом – і здатним на нього був один лише власник.

    Словом, Опал справді був страшним конем… Та не для мене. Щоразу він дивився на мене таким турботливим, самовідданим поглядом, що здавалось, готовий за мене віддати життя!

    Що ж до решти, то я ще не бачила коня, який би зрівнявся із ним у швидкості чи витривалості. А ще у кмітливості. Інколи він ставав схожим на цуцика: розумів команди «сядь», «ляж», «встань»… і навіть «фас» чи «принеси»! Спеціально для них батько навчив мене свистіти. Залежно від тональності свисту кінь то зривався з місця і мчав до мене, то становився справжнім звіром і в скіпки міг розбити все навколо…

    Я нарекла його Опалом, та для мене він був куди дорожчим, ніж це каміння. Він був моїм другом, товаришем, захисником. А в сідлі я трималась так же майстерно, як Елеонора грала за фортепіано.

    – Але ти сьогодні провинився, тому гуляти з тобою не піду, – суворо зиркнула на жеребця і вийшла зі стайні.

    Що ж, пішки проходжатись я також люблю.

    Дорога завернула у ліс. І був він звичайнісінький собі ліс: дерева, кущі, трави. Де-не-де пробігають струмочки, кожна стежина кудись веде й обов’язково перетинає галявинку між трьома ясенями. Ця галявина не варта опису: уся витоптана тисячами підков та чобіт, вона не затримує на собі погляду. Зате лише через неї можна потрапити до іншої – а потрапивши, уже не хочеться йти. Усе в ній причаровувало з першого погляду: старезні дуби вишикувались колом та простерли свої руки до неба, вони наче захищали цей маленький куточок світу від усього лихого ззовні, а тендітні смерічки та мужніші граби вклонялися їм, наче покірні люблячі діти. Трави між них були приворожені. Коли не прийдеш, а вони шелестять, шелестять… Часом крізь шепіт прохоплюються слова. Але слова ті на дикій незвіданій мові.

    І ти заплющуєш очі, відчуваєш надійні рідні руки на твоїх плечах, а руки охоплюють їх та спускаються до вуздечки, і люблячий подих вдаряє тобі в шию, а десь під тобою гарцює розгарячіле створіння, тебе підкидає то вгору, то вниз, і вітер дме тобі в лице, і трави шепочуть таємні слова… Але миті казкові залишились далеко в дитинстві. Бо не було вже надійних рук, не було люблячого подиху у спину.

    «Батько…» – в моїх вухах шепотом відлунювала його остання казка. А що, як вона й справді не була казкою? Так, за всіма законами жанру, вона не мала права залишатися казкою. Але де знайдеться така героїня, що одразу підкориться жанру та не намагатиметься його спростувати? Ні, ця вперта, дурнувата героїня нізащо не загляне в очі істині, не осягне очевидного. Куди їй – повірити, що вона справді героїня роману? Що справді в ній тече кров принцеси із невідомого далекого королівства? Що попереду – болюча розгадка?

    Ні, вона до останнього переконуватиме себе: «Маячня».

    Нарешті став долинати гомін голосів. Це розпочиналося місто. Я наблизилася до широкого кам’яного мосту і зачудовано спинилась: вдалині виблискував королівський мармуровий палац. Та мені було не туди, тож я стріпнула захмарними мріями й рушила далі.

    Якийсь камінчик на мосту відскочив від моєї ноги й гупнувся в рів. Прозора вода пішла брижами. Вона завжди була такою чистою – аж не схоже на фортечний рів, чи не так? Та він давно не виконував своїх прямих функцій, а королівські архітектори старалися відшліфувати кожен клаптик міста.

    Спокій із тишею розвіялися різко – я опинилася посеред різношерстого людського натовпу. Кожен кудись поспішав, вигукував, тягнув щось за собою… Захекані хлопчаки ганяли вулицями із посланнями, жовтодзьобе курча здійснювало віртуозну втечу, і зо п’ять нажаханих бізнесменів хапалось за ним, а в дюжини возів одночасно тріскало по колесу…

    Та це було дрібничкою у порівнянні з тим, що діялось у найбільш людній частині міста — в тій, куди я прямувала. Порахувати кількість прилавків було неможливо, та ніхто й не ставив собі цієї безглуздої задачі. Мені здавалось, що тут можна було придбати все: від кількаграмової шпильки до п’ятитонного слона! Але слона мені не потрібно було, я прийшла сюди з кошиком по продукти. Першим мою увагу привернув аромат хліба. Такого хліба, як у нашому Кета́лі, ніде більше не пекли! Чим-чим, а ним наше королівство й справді мало право гордитись.

    Продавчинею цього дива з див була жіночка із відкритим лицем та характерною пишністю форм. Вона весь час гомоніла із сусідкою по прилавках, що займалася ласощами. Та крім офіційного звання, у панянок було ще й інше – «народний рупор найнадійніших чуток і переказів!»

    І рупор цей – ніколи не змовкав.

    – … ага, всі так метушаться – одразу видно, що щось буде! – втовкмачувала продавчиня. – У мене ж нюх на такі справи! Нюх, кажу тобі! Зуб даю!

    – Так-так, – кивала співрозмовниця. – Якщо він прибуде, то свято обіцяється! Королівський бал, марші-паради по всіх вулицях…

    – І купа-купа нових покупців!

    – О, що так, то так! Мені так імпонує правління нашого славного короля! Його Величність, Конрад ІІІ так прихорошив наш любий Андерталь, – (столиця нашого королівства), – що сюди зі всього світу з’їжджаються!

    – Повністю з тобою згодна, – закивала продавчиня. – Куди не глянь – одна краса! За якого короля іще так було, га?

    – Ото ж бо й воно! – лепетала інша, відважуючи товар покупцям. Я так прилаштувалася, що на мене не звертали уваги. – І всі бенкетують, і всі співають! Раніше що не день – то походи якісь трублять, міжусобиці всякі… А як Конрад ІІІ до правління прийшов – одразу мир і злагоду встановив!

    Їх як послухати, то я тут взагалі одна така із нюнями своїми: то матір не любить, то батька нема…

    – Ой, не скажи, – похитала головою жіночка. – Останнім часом так розбійники розперезалися, страх просто! То там грабунок, то там якийсь напад… Уже й на вулицю вийти страшно! Чесне слово, хай йому грець!

    – О, а ти чула, як ватага Піта Аллена пограбувала королівську карету під самим замком?

    Я нашорошила вуха: згадана особа ставала все відомішою з кожним днем.

    – Чула, чула! Звісно чула! – із запалом вигукнула продавчиня. – Та це таке нахабство, що слів не вистачає! Мені здається, що той головоріз не побоїться короля в його спальні пограбувати! Зуб даю, от що!

    – І то правда, матері їй ковінька. Навіжений він чи що?

    – Еге, такому тільки на шибеницю й дорога!

    – А уявляєш, ходить поголос, що він сам колись дворянином був!

    – Та ну, – не повірила продавчиня. – І чого ж він тоді до розбійників затесався?

    В уяві виникла картинка: огрядний бородатий здоровань із закривавленим ножакою на поясі. Ні, з дворянським фраком не в’яжеться!

    – Не знаю, не знаю, – стенула плечима співрозмовниця. – Але зараз в ньому нічого людського не лишилось! Зуб твій даю, як на те пішло! Та він своїми злочинами наводить страх на весь Кеталь! Весь-весь, трясця б йому! Люди кажуть, що минулого тижня його ватага перерізала загін солдатів, які намагались захистити від нього невинних жертв!

    «Мамо рідна!» – жахнулася я.

    – Бідолашний король… – схопилася за голову жіночка. – Така напасть на його голову! Він так старається, а той паршивець все одно вислизає з рук… А щоб йому пусто було, паршивцю такому!

    – Еге, воно й не дивно, що королю довелося податки підвищити – наші гвардійці вже бояться потикатись в бій із тим песиголовцем! Он мій Лютик розказував, жалівся… Жижки трусяться, розказував… Ото й доводиться хоч золотом манити!

    А я й не знала, що тут такі пристрасті вирують. Того й гляди – ще на наш маєток нападе і всіх повирізає! Бр-р-р!

    – А ти чула, що той Піт Аллен пробував сеньйора Бонне пограбувати? – так-так, знайоме ім’я. – І в нашого відважного сеньйора вийшло відбитись!

    – Так, це рідкісна персона у наші часи! Зуб даю, рідкісна!

    – І здається, – продовжила жіночка, – та ще й певно так здається, король тепер збирається його скарбничим назначити!

    «Не дивно, що сеньйора Лефевр так прагне Нориного шлюбу», – хмикнула я.

    – О, а ти знала, що син сеньйора Бонне закохався? – аж проспівала продавчиня. – Та ще й так, що геть по самі вуха! І знаєш в кого?

    Так, я не зрозуміла: це що, нас обговорюють???

    – … А в доньку сеньйори Лефевр!

    – Ту, що Іветта? У неї доволі миле личко.

    «Це ви її вночі ще не бачили! Очі світяться в темряві, як у нечисті якоїсь!»

    – Е, ні, – посміхнулася жіночка. – Його обраниця – Нора. Наша печальна німфочка! І знаєш що? Здається, вона зібралась розбити хлопцю серце!

    «Ні, хіба це нормально взагалі – чиїсь інтимні справи так зухвало обговорювати?»

    – Ах, зовсім, як та знаменита племінниця сеньйора Жеральє! Це ж через неї хлопець собі ледь життя не погубив…

    – Як?! – жахнулася жіночка. – Це тобі твій Лютик таку маячню намолов?! А от мій Жеральдіно…

    Зрештою вони побачили мене:

    – О, здрастуй, Ізабель, наша птахо сизокрила! – похопилась продавчиня. – Що, випурхнула з золотої клітки на волі подихати?

    – Та з якої клітки, бабусю? Не верзіть дурниць!

    Маму на людях завжди треба захищати! А на реальність плакатись у темному куточку будемо…

    – Добре, доню, – розсміялась старенька. – До речі, ти чула, що люди говорять? З дня на день принц приїхати має. Кажуть, він такий молодий і красивий, що на нього всі царівни світу заглядаються! А хоробрий і сильний, наче лев!

    «От ні одного такого не бачила за все життя. Цей вид не існує».

    – Якраз до пари такій красуні, як ти!

    – Та що Ви говорите, бабусю? Яка з мене красуня? – знітилась я.

    – А що кажу? Правду! Мила, красива, скромна, розумна… Що ще принцу треба?

    Ні, я погана. От чесно. Страшно признатись… проте інколи мені хочеться взяти щось важкеньке і дати Іветті по голові. Такі думки не гідні дворянки!

    Та і як не покрутити носом:

    – А він мені треба?

    – Ух, які ми горді! – затягнула інша продавчиня. – А от я його з нетерпінням чекаю!

    – При всій повазі… – протягнула жіночка, – але ти вже для нього застара!

    – Ах, і що за думки тобі до голови лізуть! – обурилась продавчиня. – Я не про це! Я розбійників маю на увазі. Бо як принц Андре за кордоном був, то не тільки грамоти й красномовства навчався, а й стратегії воєнної, і тактики з вивертами всякими, що на тих головорізів тільки так піде! Такого мужа тямущого в цих справах у нашому Кета́лі ще не було! Здається мені, що як тільки на батьківщину повернеться, одразу такий лад і спокій наведе, що й духу розбійників не залишиться!

    – Хочеться вірити, хочеться вірити… – зітхнула старенька, обираючи мені найрум’яніший хліб.

    Я попрощалась і пройшла до прилавка із приправами й прянощами. Узяти все необхідне було справою кількох хвилин, тож зовсім скоро ніжки понесли додому… Коли Марта казала «продукти», то на увазі мала саме хліб і прянощі: всього іншого в нас було вдосталь, бо вироблялось на місці чи завозилося перевіреними постачальниками. (прянощі за кордоном віднедавна перевелися, а наші розквітнули у самому серці королівства, та й рецепт «славетного кетальського хлібу» був відомий виключно таємничим базарним продавчиням)

    Дорога назад далася легко, і хотілося вірити, що на сьогодні пригоди скінчились. А проте, при самому порозі мені пощастило перестріти Іветту – і погляд її не віщував нічого доброго.

    – Стара карга Марта не справляється зі своїми обов’язками? – єхидно поцікавилась вона.

    – Та ні, мені просто подобається прогулюватись туди-сюди, – відрубала я.

    – Корчиш з себе Попелюшку? – фиркнула вона. – Якщо хтось збоку подивиться, то йому й справді може здатись, що ми тебе експлуатуємо ще гірше, ніж ту пасербицю. Інколи мені здається, що нашого батька не хвороба зломила — певно, він дізнався, як низько ти опустилась, і з сорому зійшов в могилу!

    Іветта зачепила за живе, і болем защеміло в серці, а фарба вдарила мені в лице. Усі мої слабкості, весь тамований біль штовхали із тріском відступити в будинок, та я не могла програти їй поєдинок.

    – О, якщо ти так добре знаєшся на причинах, що призводять до смерті, чому б тобі не влаштуватись детективом? З такими талантами тобі не було б рівних! – вигукнула я.

    Цього було достатньо: Іветта захлинулась від обурення. Я розвернулась та гордою ходою пішла геть. Проте з кожним кроком самовладання покидало мене. Розридатися перед Іветтою було непростимо, я до останнього стримувала сльози в собі… І завила, як вовк, щойно минула головний коридор. Як могла вона сказати такі слова? Звинуватити мене в смерті людини, яку я любила понад усе? За віщо доля послала мені таку сестру, що й ворогів з нею не треба?!

    Тільки на мить забігла до кухні, залишила кошик з продуктами – і помчалася геть. Завмерла у бібліотеці. Вона була тим місцем, де я ховалася від світу й гамувала свій біль у тиші самотності. Батько також просиджував у ній цілими днями… Я впала у те кріселко, де він садовив мене на коліна, обіймав та розказував казок.

    «О батьку, любий батьку… Як мені тебе не вистачає! Як мені болить, що тебе вже нема!..» – сльози струменіли щоками, і я нічого не могла вдіяти.

    Біля крісла стояв столик, а на ньому виднівся свічник. До речі, це був особливий свічник – він навіщось був прикріплений до столу. Біля нього лежала моя хустинка, яку, очевидно, забула минулого разу. Її можна було використати як носовичок, тож я підвелась і потягнулась по неї… Але випадково – незграба така! – зачепила й перекинула свічник. А потім скрикнула з переляку й несподіванки: я відчула, що в буквальному сенсі провалююсь у безодню.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.