Зміст
  • Пролог
  • Розділ 1. Базарні чутки
  • Розділ 2. Безодня зсередини
  • Розділ 3. Пожовклими сторінками
  • Розділ 4. Чарівність примари
  • Розділ 5. Світ перевертається
  • Розділ 6. Таємничий незнайомець
  • Розділ 7. В якому мене часто тіпає
  • Розділ 8. Небо, давай фею!
  • Розділ 9. Гірше завжди буває!..
  • Розділ 10. Робінзон-теоретик
  • Розділ 11. Починаємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 12. Продовжуємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 13. Драма край вогнища
  • Розділ 14. Урвище й річка
  • Розділ 15. Селестійська бестія
  • Розділ 16. Каменепадник
  • Розділ 17. Не такі варвари
  • Розділ 18. Я ціпенію
  • Розділ 19. От природжена лучниця!
  • Розділ 20. Знайомство з представником роду зміїних
  • Розділ 21. Люта ватага зблизька
  • Розділ 22. Підставлені та ображені
  • Розділ 23. Зовсім страх розгубила
  • Розділ 24. Гартування по-бандитськи
  • Розділ 25. Як стріляють восьминіжки
  • Розділ 26. Принцеса-розбійниця
  • Розділ 27. Три шаблі — дві шпаги
  • Розділ 28. «Ти тужиш по мені…»
  • Розділ 29. Поцілунки під дощем
  • Розділ 30. Це який по рахунку нокаут?
  • Розділ 31. Розбиті
  • Розділ 32. Розбійники планують тихо
  • Розділ 3. Пожовклими сторінками

    Я тільки злегка відкрила сторінку – а якась невідома сила примусила мене відсахнутись. Так чекати – і так вражатися від несподіванки! Так сподіватись – і так боятись! Кількох рядків, які відкрилися зору… кількох рядків, написаних такою знайомою рукою… із лишком вистачило, щоб мене притиснуло до протилежної стіни, а єство затопилось морем перемішаних почуттів.

    «Таточко! Мій любий таточко! – забриніла душевна струна. – О Небо, чому його нема?!»

    «Ти знову рюмсаєш, як мале дівча? – стиснула кулаки. – А, ні: як головна героїня сентиментальної п’єси. Для кращого ефекту ще можеш зомліти чи з відчайдушним криком кинутися до блокнота і почати засипати його поцілунками…»

    Я завжди злилась на себе, коли відчувала, що не витримую, що ось-ось із очей покотяться сльози. Дівчатам із романів дозволено бути сентиментальними – а я перечила сама собі. Слабка дівоча натура не розуміла того, що диктувала їй розсудливість та впертість. Мозок бив у всі дзвони: «Ганьба!», а тендітна незрима струна заводила: «Поплач!..»

    А втім, я подавила хвилинну слабкість та взялась міркувати. Виходить, батько знав про ходи. Дівоча жилка обурилась: «Чому ж не сказав мені?» Проте ділитися такими таємницями із семирічними дівчатами щонайменше нерозсудливо та безвідповідально.

    І знову мені защипало в очах: «Сім років! Сім років! Більшість дітей навіть не пам’ятають утрачених батьків, якщо знали їх так мало! А я пам’ятаю. Його образ закарбувався мені в душу, кожна казка, що він мені розказав, що ми склали разом, відлунює мені теплим шепотом… О! Утратити такого батька, як він – це втратити сотню батьків! Я втратила його, та ніколи із цим не мирилась: вишукувала кожну згадку про нього, витрушувала останнє слово зі слуг та знайомих… Я бачила зім’ятий аркуш, помережаний його рукою – і хапала, пригортала до серця, вивчала кожну літерку й кожен завиток! Ось звідки я так знаю його почерк! Та ми не встигли… не встигли побути щасливими. Я не встигла дорости, щоб він мені розказав!»

    «Але казку… він розказав», – несподівано усвідомила я. Чи «не казку»?..

    А раптом я дізнаюсь це сьогодні ж? Раптом усі крапки стануть над «і», щойно я розгорну щоденник?..

    Прагнення знати подало імпульс в тіло, і я рушила до блокнота. Стара шкіряна палітурка, потерта і подерта, загартована в численних боях з підступним воїнством Клану Лабіринтових Пацюків… сумно виділялась серед клаптів пошматованого паперу.

    «Це ж скільки безцінної пам’яті погризли бездумні тварюки!» – скрушно зіщулилась я. Та погляд наткнувся на пропущену деталь, і чергова несподіванка різонула по серцю. Поміж всіх бойових шрамів на блокноті досі виднілося тиснення.

    І до того знайомим виявився візерунок, що мозок одразу взявся прокручувати картинки…

    «Яка ж у тебе мальовнича клякса!» – пхинькала Іветта.

    «І ти ще питаєш, чому я щоразу так наполягаю на високих комірцях?» – суворо запитувала сеньйора Лефевр, чим змушувала засоромлено прикривати плече.

    Ще не плече і ще не шия, та з лівого боку – отам знаходилася горезвісна родимка. Тільки батько називав її «трояндою в полум’ї»… І саме цей візерунок був виконаний на блокноті.

    «Та чи схибнулись вони всі – чиїсь родимки на палітурки переносити?!» – обурився здоровий глузд.

    А руки вже тягнулись до блокнота, розгортали сторінки із твердим переконанням: у цьому щоденнику мусить бути щось таке, що змусило батька ховати його в потаємній кімнаті.

    Світло вже погрожувало покинути це глухе місце, та виявилось, що в одній із шухляд комода зберігається ціле море свічок. Тож я із професійним виглядом відновила освітлення, вмостилась у візерунчастому кріслі – та зі щемом у грудях почала читати.

    Перший запис починався словами: «Його немає вже два дні. Бачить Альтарр, я досі сподіваюсь, що він вирветься – але Найтара не втримує моїх надій…»

    Звучало, як в пригодницькому романі, та якщо враховувати, що оформлено це все, як у зразковому щоденнику, і належить батьку – то початок мені не сподобався!

    «А Маргарет…» – на цих словах я завмерла. Маргарет… тільки батько міг собі дозволити називати так крижану сеньйору Лефевр!

    Проте я оговталась від незвичного імені та повернулась до читання.

    «А Маргарет ніяк не оговтається від втрати. І я впевнений: біль такого масштабу не пройде ніколи. До нього можна тільки звикнути й змиритись. А ночами все одно душитимуть розпачливі сльози, і примарна рука здавлюватиме впоперек горла… І мені також болить, але в наш час душевні томління – завелика розкіш, щоб їм віддаватись. А надто тоді, коли за будь-яким поворотом на тебе чекає смертельна небезпека…»

    Сяк-так переварила прочитане й взялась до наступного запису:

    «Сьогодні нас ледве не зловили. Маргарет узяла істерика, і вона так кричала, що на її голос збіглась вся округа… Я ледве її втихомирив, але, бачить Альтарр, це було всього зменшення звуку. А прокльони нікуди не ділись. Вона проклинала Еглірру, проклинала світ… і проклинала його, наче він в чомусь винен.

    З відчаю ходив у розвідку – та їх досі нема. А від чуток, що розходяться королівством, цей розпач тільки поглиблюється… Якщо так піде й далі, нам доведеться втікати без них. Тут небезпечно. Смертельно небезпечно. І особливо для немовляти!»

    Пульс мені почастішав. Це дивне, це пронизливе відчуття… ніби я не вперше чую цю історію… і знаю, що буде далі!

    Пацюки погризли увесь низ, і змирившись зі втратою, я мусила обходитись уривками.

    «Ми ледве проскочили. А вже під вечір кордони охоронялися так, що не прослизнула б навіть миша… Довелося продати свій меч. Від голоду вже скручувало животи, а він добротний, і грошей виручили достатньо. На кілька днів вистачить. Якщо, звісно, нас не вистежать і не відберуть ці кілька днів…»

    «Маргарет дуже тяжко… її вхопила гарячка. А всюди – чужі землі, чужі люди, чужий світ. І ніхто не допоможе, не спитає, що сталось… А від криків немовляти закривають вуха і проходять повз… Маргарет страшенно марить і думає, що воно її. Я не знаю, що робити. Найтара відвертається від мене, Евельтера не спішить із підказками. Нам потрібна їжа, житло чи хоча б коні. Я міг вкрасти… та, бачить Альтарр, міг лише фізично. А духовно, морально… душа ніколи не дозволить! Хіба що, коли помиратимемо. Та дивлячись на наше нинішнє становище… навіть тоді я не зможу себе пересилити».

    Я не вірила зжовклим аркушам. Невже це все про мого батька? Невже отак його життя побило, а він ні слова не сказав?

    «Бачить Альтарр, бій врукопаш ніколи не був моєю сильною стороною… Та коли я побачив, як троє головорізів обступили беззбройного чоловіка, не зміг стояти осторонь. Маргарет хапала за руки й кричала, що я погублю і її, і дитину – та я все одно кинувся рятувати абсолютно незнайому людину. Ну, що поробиш? Звичка! І ось тоді я знову повірив у диво – незнайомець виявився благородним сеньйором, і тепер у нас є дах над головою…»

    Я ривком перекинула, може, з двадцять сторінок.

    «Мені здається, що смерть вже записалася у наші регулярні попутники… Вона ходить за нами по п’ятах і не відстає ні на крок… Фонтен Жан-П’єр, наш любий благодійник, покинув цей світ! Бачить Альтарр, він був зовсім самотній. Ніхто не прийшов попрощатись, ніхто за ним не плакав, не страждав… Хіба Маргарет заплакала. Тільки вже не від туги – вона знайшла його заповіт. І тепер увесь цей маєток належить нам…»

    «Я хотів продати й повернутись. Але Маргарет не дозволила… Сказала, що Леандро й Беніта приречені. А я все одно в це не вірю, Найтара не покинула серця!»

    «Куплене дворянство! Мені так гидко і так нудить від однієї згадки про це! А Маргарет тішиться і стрибає від щастя… Та я не проти. Хай радіє. Якщо їй так легше, якщо вона знайшла, чим перебити спогади – хай радіє, хай забуде…»

    «Я вже думав, що нас облишать в спокої – та шпигуни бестії Сандоваль навіть тут. Сьогодні ми зіткнулися віч-на-віч. І мені довелося убити. Бачить Альтарр, він дізнався забагато. Він міг нас погубити. Від згадки про його розпачливі крики й досі йде мороз поза шкіру, та хіба ж я міг…»

    Мені так стиснуло груди, що я ледве не почала задихатись. Чистий жах скував мене – від того, що це щоденник, і від того, що він батьків! Не подужала дочитати сторінку та перегорнула на наступну.

    «Змінили прізвище. Може, так не знайдуть… чи довше шукатимуть… Від Леандро й досі жодної звістки. Невже вони загинули? Невже та бестія вже їх погубила?!»

    «Повірити не можу, та Маргарет носиться із немовлям, як з рідним. Материнські інстинкти взяли своє! Можливо, дівчинка навіть не зрозуміє, що стала сиротою…»

    Серце вже калатало, як божевільне, і я гортала сторінку за сторінкою, не дочитуючи до кінця, виловлюючи фрагменти…

    «Маргарет завагітніла! Не вірю нашому щастю! Після стількох бід, переживши стільки горя – у нас знову з’явився шанс на нормальне життя!..»

    «Двійня! Двійня! Досі не вірю, що щастя усміхається нам! Назвали Іветта та Елеонора. Ніяк не натішимось…»

    «Маргарет змінилась. Вона носиться тільки із двійнею. А донька, що колись їй так поріднилась і стала такою розрадою – для неї вже чужа…»

    «Мені страшно признатись навіть пред Альтарром… та я полюбив її більше, ніж своїх рідних. Це неправильно, та я ні чого не можу вдіяти. А вона така мила… така тендітна… і так мило простягає до мене свої рученята…»

    Ні! Ні! Ні! Що він пише?! Нащо він це пише?!

    «Із Маргарет щось сталось. І мені моторошно. До мурашок по шкірі, до морозу по спині… У ній щось наче переламалось, і вона знову згадала. Я вже повірив, що вона забула, та болісна втрата знову відгукнулась на її обличчі. Тільки його вона вже не винить. Тепер вона винить її. Мою крихітку, що зараз так солодко спить у колисці…»

    «Я не лікар, та мені здається, що морок Трівалла огортає її. Вона вже не та, кого я знав. Вона вже схожа на Аннету. Не вистачає хіба коронного хихотіння гієни… Колись вона кохала мене, та зараз у її очах – замерзлі океани…»

    «Вона зірвалась і кричала, щоб ми її комусь віддали… І мені довелось пояснити, що швидше я віддам того, хто це пропонує…»

    «Ніколи не пив. Та в світлі цих веселих обставин вже скоро почну…»

    «Прокинувся вночі від дивного шуму. Але від жаху, що я побачив, ледь не зомлів – Маргарет стояла над колискою з ножем…»

    «Вона все більше віддається Тріваллу, вона повільно божеволіє, і це так страшно, що не передати словами… Вона уже не та, кого я знав. Вона уже не та, кого я любив. Тепер вона та, кого ні на мить не можна залишити з донькою…»

    «Кожна втрата веде до божевілля. Тільки хтось ходить колами… хтось підходить до прірви, милується і з пирханням іде назад… а хтось – із радістю стрибає в обійми безодні…»

    «Ізабель – просто чарівна донька. І така мила, коли говорить про свої черевички чи береться грати фею! Я досі не можу їй сказати… Мені соромно – та я просто боюсь її відпустити…»

    «Мені страшно. Мені моторошно. Кашель затягнувся. Чому він не проходить? Чому проста застуда ніяк не бажає іти?..»

    «Я мушу їй сказати. Та я не можу. Не вистачає сили волі, сміливості… Та й навіщо їй це? Навіщо дався їй цей головний біль, ця марна надія? Так, я сам вчу її вірити в диво… а в самого тієї віри – ні краплі!»

    «Я так боюсь… боюсь загинути… і боюсь залишити її саму… І краще б вже саму – та вона залишиться з Маргарет!»

    «І все-таки це неправильно. Я поганий батько. Маю двох чудових доньок, а навіть перед смертю думаю лише про чужу… І тут Маргарет права, що так мені докоряє…»

    «Вона настільки змінилась, що їй страшно сказати криве слово. Вона стала якась темна… І ходить вдень, як сама Ніч, як незборимий морок, як та, про кого всі бояться навіть згадувати… Я ні разу не бачив, не знаю, що вона робить – та вона почала коїти щось страшне…»

    «Я так хочу жити… та шансів немає. Хвороба невиліковна. І я повинен їй все розказати. Та все одно не вистачає сил…»

    «Ні, я не зможу. Не хочу нищити її маленький казковий світ…»

    «Якби ж мені ще кілька тижнів, якби ще кілька днів… Але часу немає. Хвороба смертельна. Хвороба невиліковна. І всі це знають. І всім це байдуже. Тільки не Ізабель… Та як вона поставиться до мене, коли дізнається? Ніколи не думав, що я такий боягуз!»

    «Перо вже випадає з рук… та я вирішив. Я зроблю так, як звик робити. Розкажу їй казку. Я розкажу… а зрозуміє чи не зрозуміє – залежить тільки від неї. Захоче чи не захоче перебрати на тендітні плечі мій тягар – цей вибір підсвідомо її».

    Останні слова набатом відлунили в голові, і я різко закрила щоденник. І відкинула геть. Чимдалі… щоб не бачити, забути, не думати… Тільки ж не вийшло.

    Ноги підгинались, а я вперто пленталась пустим коридором. Вже була ніч. Пропустила вечерю. Нарвусь на скандал. Тільки мені абсолютно начхати.

    Прочитане не в’язалось в голові.

    «Та це так схоже на пригодницький роман! Пригоди у стилі страшків… А ти хіба не чула, що в моді романи з поданням особистих щоденників? А ти хіба не знала, що твій батько любить писати казки? Значить, тебе робити героїнею романів можна, а про себе щось скласти – то вже табу?..»

    Тільки ж не вийшло. Тільки план провалився. Захист не встояв, і все єство роздиралось від болісних усвідомлень…

    Ледве доповзла до кімнати. Звалилась на ліжко й наказала собі спати.

    «Ти завтра подумаєш! Ти завтра все вирішиш! Ти завтра всіх порвеш…»

    А ліжко муляло, як не своє… Та нарешті вдалося заснути. Тим нестерпним, неспокійним сном, після якого думаєш, що краще б не спав. Коли кошмари сняться один за одним, і безжалісний світ ще дужче тисне на тебе своєю вселенською вагою…

    Тільки недовго я спала – мене збудив посеред ночі чийсь відчайдушний крик.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.