Зміст
  • Пролог
  • Розділ 1. Базарні чутки
  • Розділ 2. Безодня зсередини
  • Розділ 3. Пожовклими сторінками
  • Розділ 4. Чарівність примари
  • Розділ 5. Світ перевертається
  • Розділ 6. Таємничий незнайомець
  • Розділ 7. В якому мене часто тіпає
  • Розділ 8. Небо, давай фею!
  • Розділ 9. Гірше завжди буває!..
  • Розділ 10. Робінзон-теоретик
  • Розділ 11. Починаємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 12. Продовжуємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 13. Драма край вогнища
  • Розділ 14. Урвище й річка
  • Розділ 15. Селестійська бестія
  • Розділ 16. Каменепадник
  • Розділ 17. Не такі варвари
  • Розділ 18. Я ціпенію
  • Розділ 19. От природжена лучниця!
  • Розділ 20. Знайомство з представником роду зміїних
  • Розділ 21. Люта ватага зблизька
  • Розділ 22. Підставлені та ображені
  • Розділ 23. Зовсім страх розгубила
  • Розділ 24. Гартування по-бандитськи
  • Розділ 25. Як стріляють восьминіжки
  • Розділ 26. Принцеса-розбійниця
  • Розділ 27. Три шаблі — дві шпаги
  • Розділ 28. «Ти тужиш по мені…»
  • Розділ 29. Поцілунки під дощем
  • Розділ 30. Це який по рахунку нокаут?
  • Розділ 31. Розбиті
  • Розділ 32. Розбійники планують тихо
  • Розділ 7. В якому мене часто тіпає

    – А-а-а!!! – закричала я, гепаючись із триметрової висоти.

    До цього результату я плавно підбиралась останні кілька годин. Коли я добралась до маєтку, ворота й справді були зачинені, тож не було іншого виходу, крім як задерти голову та оцінювати приступність муру. Після перших спроб я раптом відчула себе порядною розсудливою дівчиною, якій зовсім не личить таким способом пробиратись до власного маєтку, тож вирішила дочекатися слуг.

    Звісивши ноги із кручі, я дивилась, як котить свої води Кораль. О, ще кілька миль на південь вона видається невпевненим, дзюркотливим струмком. Та вона збирає всі струмки лісу, кілька менших річок впадає у неї – і ось вона вже могутня, ясновода ріка! Високою кручею врізались у неї наші володіння: раніше тут часто траплялись обвали, тож берег укріпили кам’яними підпірками. Мур торкався самої води, він щаблями спускався до плеса. А над самою кручею був оглядовий майданчик, затиснутий невисокою огорожею… Усе це я до того, що дертись із боку річки – пропаща справа, і недарма я вирішила дочекатись, доки відчинять ворота.

    Згодом виявилось, що челядь у нашому маєтку встає ще пізніше, ніж господарі. Коли ж я із гордим виглядом почвалала до парадного входу, трапився прикрий казус: варта мене не пропустила, бо прийняла за жебрачку! З усією ввічливістю я повідомила, що вони обізнались і що завтра їх духу тут не буде, а їх сім’ям доведеться просити милостиню на вулиці, якщо мене не пропустять. Тоді вартові пригрозили спустити на мене собак, а якийсь хлопчина божився, що якщо я трохи почекаю, він винесе мені окраєць хліба та мідну монетку.

    Таким чином, я повернулась до стратегічного пункту під муром. Я раптом зрозуміла, що існують виняткові обставини, які дозволяють порядній дівчині проникати до маєтку нетрадиційними способами. І тут… почалася злива. Схоже, сьогоднішній день був для мене днем відкриттів! Бо я тут же зробила відкриття, що дертись по сухому камінню абсолютно не так екстремально, як по слизькому і в потоках!

    «Зате падати м’яко», – дзявкнув оптимізм. Уже внизу. У багнюці.

    За кого би прийняла мене челядь тепер – залишилось загадкою. Небо блискало, гриміло, розтинало повітря могутніми розрядами. На тремтячих, нетвердих ногах я дошкандибала до маєтку. Наступним моїм відкриттям було те, що Марта відпросилась на невизначений термін – із подальших подій стає видно, що цей її крок був найбільшою підступністю. Адже також я виявила, що ніколи раніше не готувала собі ванну сама. Коли я підступилась до цього, мене охопила розгубленість. Відро води важило більше, ніж теоретично могло важити, а вода була холоднішою, ніж взагалі буває вода. Логічним кроком було спробувати її нагріти. Логічним наслідком став потоп, міні-пожежа та образа на весь світ.

    Отже, милась я холодною водою. Коли домилась і вилетіла з ванної, то побачила що таємні вороги пробрались в маєток і весь його заслідили своїми брудними лапами. Але господинею дому була не я, тож залишила обов’язок розшукати шкідників комусь іншому.

    Підозріла тиша панувала в маєтку, коли я зойкала від холоду, добираючись до своєї кімнати: схоже, сеньйора Лефевр та Іветта з Елеонорою кудись виїхали. Далі у мене зламався гребінець. Уже спокійніше я спробувала розплутати волосся вручну. Кількох павуків підкинула Іветті в кімнату. Точніше, у цей час я позичала у неї гребінець, а вони зіскочили самі. Майже цілим повернула гребінець назад.

    Була ще думка пошукати аптечку й обробити подряпини та синці, але на це мене не вистачило. Тільки до кухні залетіла й напхалась якихось недоїдків, бо живіт гуркотав, як проклятий… Закутавшись у покривало, я прилягла на ліжко і довго дивилась на негоду за вікном, у тиші й самотності, доки дрімота не зборола мене.

    Пробудження було м’яким та солодким. Я щасливо всміхалась і муркотіла: «Кохання… принци… бал…» І найсолодше: «Таємничий незнайомець…» – перевернулася на інший бік, обійнявши подушку.

    Ой, а що це рука так болить? Довелося розплющити очі.

    «Подряпина? Щось велика така… – нахмурилась сонно. – Доведеться збігати до лікаря Палмера…»

    Раптом я сахнулась. Мимовільна згадка про лікаря Палмера запустила вервечку болісних спогадів. «Вам не вийти звідси живим», – сказала вона. Монстр, чудовисько, навіть не людина… А «таємничий незнайомець»?! А якщо таки Каміль Фонтен?! А якщо вона його вб’є?!

    І нове усвідомлення лещатами стиснуло груди: «О Небо! Як я могла?! Боягузка нещасна! Дурепа пропаща! Вертихвістка гуляща!.. Я його не попередила. Я його прирекла! І погубила власними руками!»

    Серце закалатало, як божевільне. Я підхопилася з ліжка і рвонула до дверей. Спинилась і повернулась назад.

    «Куди я біжу? Нащо біжу? Що я вже зроблю?!» – з гіркотою подумала я.

    «А може… може… він і не Каміль Фонтен? – блиснула слабка надія. – От справді! Звідки я взяла, що це саме він? Та хіба мало хто зараз розгулює голий і босий, але з золоченою шпагою?..» – надії виявилось замало, я застогнала і зарилась в подушку.

    Раптом кімнату заполонив дзвін – знайомий, владний, закличний. Схоже, Марта вернулась… Вечеря чи обід? Ще обід.

    «Обід! – стрепенулася я. Тільки зараз усвідомила, якого страхітливого сенсу набуває для мене це слово. – Не ночувала вдома! Пропустила сніданок! Мене ж пошматують там просто!»

    «Приберуть, голубко, – підправили архіви. – І зауваж: обов’язково з фантазією. Бо твоїй "любій матусі" вже остогидли утоплення з камінням на шиї!»

    Справжній жах заполонив мене: «Я не хочу туди! Я не піду туди! Як я сяду з нею за один стіл?!»

    «А може, через вікно – і одразу на бал?» – майнула рятівна думка.

    Та усвідомила одне: зараз я спущуся сходами та розділю обід із людиною, що погубила мого батька – і десятки невинних життів. Але як я зможу дивитися їй в очі? Як я стримаю той лютий біль, що проймає при найменшій згадці про неї? Як я витримаю усе це?!

    «А може, таки одразу в вікно?..»

    Навіщо ноги тягнуть мене туди? Навіщо мені бачити цю людину?! Я не хочу, я не можу… і я уже тут.

    Знайома кімната, знайомі люди за столом – і вкотре здавлює горло, пекельним вогнем випікає зсередини, бо я воліла б не знайомитись.

    – Ізабель! – розгнівано вигукнула сеньйора Лефевр. Очі палають, лють пробирає. – Тебе не було до пізньої ночі! Тебе не було на вечері, не було на сніданку! Не ночувала вдома! Як?! Як ти могла собі таке дозволити? Де ти була?

    – На мене напав розбійник, – мовила я.

    – Розбійник?! – сеньйора жахнулась. В Іветти округлились очі, Елеонора підвела затуманений погляд. – Де ж він? Його необхідно жорстоко за це покарати!

    І ні тобі «чи все з тобою добре?», ні тобі «як же ти себе почуваєш, бідолашка?» Що ж, як завжди.

    – Він уже покараний, – відрізала я, – місяць рукою користуватись не зможе.

    – І як же ти врятувалась? – єхидно поцікавилась Іветта.

    – З’явився принц на білому коні й змахнув чарівною паличкою, – відрубала я.

    – Ізабель! – гаркнула сеньйора. – Твої жарти тут недоречні!

    – Так, мамо, – сказала покірно й сіла до столу.

    «Мамо»! Як же скрипуче мені було вимовляти це слово! Як же хотілось закричати на все горло, висловити їй все, що я думаю, об’явити всьому світові про її злочин! Та я просто змовчала.

    Бо слабка. Бо боюсь. Бо безсила…

    Що б дала моя істерика? Хто б повірив мені? Чи маю я хоч якісь докази? Лікар Палмер? О, лікар Палмер… Я залишила його після слів «Вам не вийти звідси живим!» Що сталося з ним? Він живий, чи вона його… вбила?

    Я чула про її злочини із вуст її самої, я можу свідчити… Але боюся навіть поглянути їй в очі! Жах сковує тіло від самої думки про те, що вона побачить… що взнає, що я знаю – і вона мене прибере!

    А їй не складно. Вона може. Вона всесильна. І безжальна. Смертельна сила в руках божевільного!

    Ні, я не робитиму скандалу. Я нічого нікому не скажу, затисну все в собі та мовчки страждатиму. Я ні в якому разі не повинна зірватися: якщо я залишилась єдиною, хто може її видати – моє життя надто безцінне, щоб так легко давати його їй на поталу. А тут потрібен холодний розум. Чіткий план і чітке усвідомлення.

    Я не знаю, що і як – та повинна. Зірватись зараз – приректи себе на гибель. Мовчати до краю – боягузтво і зрада. Тверезий розум, обережність та стійкість – єдино правильне рішення.

    Обід закінчився. Я побрела до кімнати й прокрутила ключ – а всередині щось наче переломилось. Ноги мені підкосились, і я осіла на підлогу. Кого ми дуримо? Насправді дівчатам просто подобається плакати. Це приносить їм несказанне задоволення.

    Я навіть знала сеньйориту, що поглиблено вивчала науку, як правильно пускати сльозу. Буває, заплачеш неправильно – і ти вже слабкодуха плаксива ганчірка, а заплачеш, як слід – і ти прекрасна печальна німфа, якій Небо піднесло непомірні випробування.

    Захоплення деяких сеньйорит доходило до того, що на їх полицях з’являлись цікавезні книжки: «Як змусити себе плакати» (не у всіх, виявляється, це виходить). І пропонувались у них найрізноманітніші способи: згадайте, чому Ви плакали минулого разу, позичте у служниці цибулю, переконайте себе, що ніхто Вас не любить, уявіть себе павучком, який повісився на своїй павутинці… Найбільше мені сподобався цей: усвідомте нарешті, що Ви не можете навіть змусити себе плакати, і від цього Вам захочеться плакати!

    Але я такою маячнею не займаюсь. Бо в мене… завжди є причина, щоб поплакати!

    Це несподіване королівське коріння (непідтверджене поки)… Моя мати вбила мого батька! Ще й ніяка вона мені не мати – а найвпливовіша мафіозі на районі, що так і рветься зіпсувати мені життя і вбити єдиного хлопця, в якого я додумалася закохатись!

    Раптова думка пронизала свідомість: «"Таємничий незнайомець"! Він допоможе! Він же повинен бути впливовим, у нього зв’язки при дворі! Я потраплю на бал, викладу проблему – і він мене порятує!»

    «Ах, принци з білими конями завжди рятують принцес…» – зітхнула мрійливо.

    «Якщо вони живі, – прокинувся скепсис. – Виключно живі. До скупаних сеньйорою Лефевр не відноситься зовсім!»

    І знову душа занила лютим болем… А якщо вона його вже вбила?! Вогненні безодні карих очей навіки погасли в пітьмі, палкі вуста захолодило потойбіччям, чарівна усмішка застигла у безмовній муці…

    Але ні. Може, це й дивно, неймовірно, неможливо… та я – усе та ж маленька дівчинка, що вірить у диво! Час минає, болі назбируються, світ давить невмолимою сірістю – а я усе та ж! Чому обов’язково все має скінчитись трагічно? Адже в кожній казці добро перемагає зло, поганці отримують по заслугах, а до хороших дівчат приходить фея! Чому б моєму життю не бути такою казкою?..

    «Бути! Бути!» – кажу я.

    Чому би граблі не навчили, а серце вірить в чудеса…

    – Ізабель? – вирвав із задуми стук у двері.

    Я стрепенулась та скочила на ноги. Примостилась біля вікна, наче меланхолійно озирала небесні простори.

    – Заходьте!

    – Доню моя, з тобою все гаразд? – стурбувалася Марта, пройшовши всередину. – Дивно казати, але тебе трохи тіпало за сніданком.

    – «Тіпало»?! – жахнулась я.

    «Невже рівень мого самоконтролю настільки нікчемний?»

    – Та дарма! – відмахнулась я. – Просто я нервую, коли мене дірявить очима смажена риба.

    – Ой, лишенько! Чому ж ти одразу не сказала? – сприйняла на свій рахунок Марта. – Якби я знала, то подавала б без голови!

    – Боюсь, сеньйорі не подобається безголова риба, – скрушно мовила я.

    – Так, дворянський світ займає категоричну позицію у цьому питанні… – похитала головою старенька.

    – Еге ж, модні тенденції вимагають головастої риби…

    – Буде так цікаво, якщо вони запустять ще й головастих курчат…

    – О, змилуйтесь! – жахнулась я. – Марто, не ламай моєї дитячої психіки!

    – Та добре, добре, – засміялася та. – Але боюсь, обговорення кулінарних тенденцій доведеться відкласти, бо в мене є важлива новина, – умить посерйознішала Марта.

    – Я слухаю.

    – Ти не повіриш, але просто зараз у маєтку перебуває королівський посланець!

    «Королівський посланець! – тенькнуло зсередини. – Бал! "Таємничий незнайомець"! Я знову побачу вогненні безодні!..» – і щастя пробрало до кінчиків пальців.

    – Сеньйора кличе тебе негайно спуститись, – закінчила Марта.

    – Лечу! – зронила я і рвонула донизу.

    Сходинка, сходинка, поворот, улюблена арка… Простора зала засліпила промінням, і я ледве встигла стишити ходу. Сеньйора Лефевр обмахувалась віялом, Іветта силкувалася вдати, що вишита хусточка – предмет її найвищого захоплення… Елеонори ще не було (ну, хоч раз я прийшла не остання). Посередині зали застиг чоловічок. Невисокий, пухкенький, з манірною посмішкою та суцільним блаженством в очах – так виглядає кожен другий герольд.

    – Вітаю! – голосом найщасливішої людини на світі мовила я, і чоловічок глянув на мене так, ніби знайшов споріднену душу.

    – І Вас вітаю, сеньйорито! – відкланявся той. Обтягнутий фрак за останньою модою підкреслював кожен вигин фігури й видавав мальовничі звуки при будь-якій спробі нагнутись. – У цей чудовий день якраз найкращий час для щирих вітань!

    «У моєму халаті виглядав би краще», – відмітила я та сіла на диванчик.

    Незабаром прийшла Елеонора і байдуже втупилась у вікно. Королівський посланець прокашлявся, розгорнув жовтавий пергамент і розпочав прочитання:

    – Завтра ввечері на честь приїзду принца кетальського, Його Високості, Андре ІІ, в королівському палаці відбудеться великий бал. Запрошено туди усіх прекрасних дам Андерталю! Також Його Високість, принц Андре, наказує: «Прихопити з собою нотки дівочої чарівності та ніжну усмішку прекрасних уст».

    Герольд узяв невеличку паузу, щоб віддихатись, і…

    – На цьому мушу залишити Вашу прекрасну господу і виконувати свій обов’язок далі.

    «Що-о? Уже? – геть оторопіла я. – Оце й усе послання?! А щомісячне оновлення етикету? А список заборонених суконь, бо їх уже замовили кузини короля?»

    – Були раді вітати Вас тут, – кивнула сеньйора, і королівський посланець вилетів геть.

    А вихована дворянська сутність була зачеплена до глибини душі!..

    Наступні кілька годин мій ніжний слух був об’єктом нещадної звукової атаки з боку вересків Іветти. Шановні науковці, ви думаєте, що людське вухо не здатне сприймати ультразвук? То йдіть сюди й переконайте мене, що це був не він!

    – І все-таки не варто забувати про стриманість, – обмовилась десь на початку сеньйора Лефевр.

    – Так! Так! Мої молитви почуто! Усе це бездарне життя не було даремним! Обожнюю його! Обожнюю всі-і-іх!!! – що ж, із результатом коментаря ми ознайомлені.

    «Скоро шибки потріскають, – ледь не озвучила спостереження я. – Змилуйтесь: невже Елеонорі доведеться дивитись у вікно без шибок???»

    Зітхнувши, сеньйора взялася перевіряти список: сукні є, «кат» де-Пасьє повідомлений, етикет ще не оновлювали, медогляд нещодавно проходили й ризику знепритомніти посередині балу не виявили… Галочка, галочка – до виходу готові хоч зараз!

    «І ти дійсно сподіваєшся уникнути зустрічі з улюбленим катом?» – хмикнула сама собі.

    Так, цей підступний задум сеньйора розкрила ще з самого початку та люб’язно повідомила, що мій сеанс назначено першим. Не встигла я висловити усю свою радість з цього приводу, як бездушна особа розвернулась і виїхала в улюбленій кареті.

    «Ну, і кого купатиме на цей раз? Конкурентоспроможних кузин короля?..»

    А свідомість дотуркала, що з’явилась законна можливість вберегти свій слух від чергової атаки професійним вереском – і ноги винесли в сад.

    «Блаженство!» – видихнула я на улюбленій гойдалці, що на оглядовому майданчику край ріки.

    Легкий вітерець шелестів поважними кронами, сонце поблискувало на хвилях водного плеса, де-не-де пурхали птахи і навіть гігантські метелики, які зустрічаються тільки в нас в Андерталі: яскраві, жваві, із візерунчастими крильцями золотавого відтінку. У кількох дворянських родинах їх навіть за основу герба узяли!

    Один із цих красенів пролетів біля мене так близько, що від помахів його крил щоки торкнувся вітерець. Ніби чийсь невпевнений подих. «Ніби за спиною знову прекрасний принц на білому коні…» – подумала я та мрійливим поглядом провела метелика. Ах, як добре було похитуватись на гойдалці у щемливому очікуванні доленосної зустрічі!

    Та незабаром слуху торкнулась знайома мелодія. Це знову Елеонора допалась до фортепіано… Усе довкола сміялось, раділо, всміхалось — і тільки вона так холодила душу своїм незримим горем.

    Ах, у мене скоро мозок закипить від тієї кількості версій, що в неї трапилося! Ніколи не всміхнеться, цілий світ байдужий… Від ранку до ночі читає любовні романи, виграє на фортепіано й дивиться у вікно…

    «До речі, чому весь час одне й те саме вікно? – задумалась я і кинула на нього пильний погляд. Навіть звідси проглядався силует, що припадав до клавіш. – От дійсно: чому саме це? Невже з нього щось видно цікаве? – повернула голову по ймовірній траєкторії. – Так, це дійсно найцікавіші у світі кущі, які я коли-небудь бачила…» – зітхнула я, оглядаючи протилежний берег ріки.

    Аж раптом мене тіпнуло. За спину сипонуло мурашками, і я здригнулася усім своїм тілом: біла пір’їна?!

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.