Зміст
  • Пролог
  • Розділ 1. Базарні чутки
  • Розділ 2. Безодня зсередини
  • Розділ 3. Пожовклими сторінками
  • Розділ 4. Чарівність примари
  • Розділ 5. Світ перевертається
  • Розділ 6. Таємничий незнайомець
  • Розділ 7. В якому мене часто тіпає
  • Розділ 8. Небо, давай фею!
  • Розділ 9. Гірше завжди буває!..
  • Розділ 10. Робінзон-теоретик
  • Розділ 11. Починаємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 12. Продовжуємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 13. Драма край вогнища
  • Розділ 14. Урвище й річка
  • Розділ 15. Селестійська бестія
  • Розділ 16. Каменепадник
  • Розділ 17. Не такі варвари
  • Розділ 18. Я ціпенію
  • Розділ 19. От природжена лучниця!
  • Розділ 20. Знайомство з представником роду зміїних
  • Розділ 21. Люта ватага зблизька
  • Розділ 22. Підставлені та ображені
  • Розділ 23. Зовсім страх розгубила
  • Розділ 24. Гартування по-бандитськи
  • Розділ 25. Як стріляють восьминіжки
  • Розділ 26. Принцеса-розбійниця
  • Розділ 27. Три шаблі — дві шпаги
  • Розділ 28. «Ти тужиш по мені…»
  • Розділ 29. Поцілунки під дощем
  • Розділ 30. Це який по рахунку нокаут?
  • Розділ 31. Розбиті
  • Розділ 32. Розбійники планують тихо
  • Розділ 20. Знайомство з представником роду зміїних

    Дихання сперло, горло здавило. Страх, паніка, невідомість – усе це навалилось, як той грім, і затисло зсередини. На весь Кеталь водилася лише одна отруйна змія. Але якщо мене вкусила вона, якщо це була гадюка… то це все.

    Сама-одна у дикій глушині – і сконаю від отрути?! Хоча ні. Сконати не сконаю, але втрачу свідомість. І Торнтон знайде мене, бандити порвуть мене, дикі звірі роздеруть на шмаття… А якщо не зомлію, то вже точно не зможу пересуватись. І Торнтон знайде мене, бандити порвуть мене, та до цього я сконаю від голоду…

    Звідки такі сонячні прогнози? А колись давно гадюка вкусила Іветту. Її нога за кілька хвилин спухла, і вона вже не могла нею ворушити. Іветта кричала, стогнала, завивала… казала, що нудить і паморочиться в голові, що ще трохи – і не витримає всіх цих мук… (ну, це та сама Іветта, яка помирає, бо вколола мізинчик) І ніхто не знав, що робити — окрім того, що чимдуж послати по лікаря Палмера. На щастя, той приїхав вчасно, і все обійшлося. А вичухувалася Іветта тижнів зо три…

    Але до чого я все це? До того, що лікар Палмер провів інструктаж! Значить, по-перше: ні в якому разі не можна панікувати.

    «Мінус», – поставила одразу.

    А далі… далі… Так, я панікую, і не знаю, що далі!!!

    Промити місце укусу водою? «Промито», – підвела очі до неба, з якого відрами лила вода.

    Спробувати висмоктати кров разом з отрутою? Я скрутилась, як могла, я ледь не вивернула ногу, так тягнула її до висмоктувальних органів, кілька разів перекотилась на землі – а до місця укусу так і не дістала.

    І що тепер?! Що тепер?! Я помру?!

    «Тихо, ша, – наказала собі. – Далі по списку».

    Добре, добре… Прикласти до ноги щось холодне, щоб зменшити швидкість поширення отрути? А тут і так недостатньо холодно?! Та я все одно висмикнула із сумки хустинку, підставила під зливові струмені й легенько обв’язала гомілку. А чому легенько? А треба джгутом?! Заборонено чи необхідно?! Порятунок чи вирок?!

    «А-а-а!!!»

    «Та тихо ти, істеричка! Не пам’ятаєш – іди далі».

    Добре, далі. Ногу треба знерухомити. Стоп, знерухомити? Нащо знерухомити? Щоб отрута менше поширилась тілом до настання кваліфікованої допомоги… Допомоги?! Та хто мені допоможе?! Куди я сунусь, розшукувана тисячею найманців сеньйори Лефевр та кожним королівським охоронцем?!

    «А-а-а!!!»

    «Ну, добре. Тут вже можеш кричати», – погодився реалізм.

    «А-а-а!!!»

    Я не хочу вмирати! Я не хочу сконати! Краще вже потрапити в руки якихось найманців і отримати можливість врятуватись, ніж залишитись тут і померти від зміїної отрути!

    Мені потрібна протиотрута! Мені потрібна допомога!

    Я не можу лишатися тут!!!

    Бо стало вже гранично ясно: це таки була гадюка. Бо нога спухала на очах, бо найменший порух – і тіло пронизував біль. А я не зможу дійти, я не зможу добратись до примарного порятунку…

    – Опа-а-ал! – застогнала я і вхопилась за його могутній круп. – Я знаю, що ти поранений… Але якщо ти мене не повезеш, то мені кінець!

    «Ага, – пирхнув Опал. – То коли поранена ти, я тебе на собі тягну… а коли, значить, поранений я, то ти мене на собі тягнути не хочеш???»

    – Опа-а-ал!..

    Ліс завивав, небо розколювалось за кожним спалахом блискавиці й туркотало без спину… А я припала до найріднішого створіння на світі та поклалась на його волю — або він приведе мене до порятунку, або я тут же й згину.

    Було холодно, мокро і страшно. Мені паморочилося в голові та ввижалися тіні. Невже це ватага розбійників скрадається за мною п’ятами й миготить між дерев? Чи це вже ярий цербер вирвався з глибин і палить полум’яним віддихом за всі гріхи? Чи це той самий мінотавр Теннеріс догнався аж із Селестії?!

    За всіма ознаками піднялася температура. Нестерпний головний біль і холод, холод, холод… Тремтіння посилювалось із кожною хвилиною.

    Ну, і нога. Вона нила та пекла нестерпним болем. Спухала все дужче й дужче… Правда, на Іветтиному прикладі я знала, що вона могла робити це у кілька разів швидше: значить, хоча б якісь із моїх дій були правильними.

    Та легше від цього не стало. Ось раптом закінчилася гроза… та й від цього легше не стало – в моєму стані буває тільки погіршення!

    – Опалчику, спаси… Опалчику, не підведи… – шепотіла розпачливо і все сильніше впивалася пальцями в надійну гриву.

    Раптом почулося іржання коней, я стрепенулась. Люди! Невже справді люди?!

    «Ну, що ж — або порятунок, або гибель, – видихнула я. – Та обережність насамперед».

    Колишній досвід багато чому навчив, і покладатися на сліпий випадок я не збиралась. Хоч як не боліла в мене нога, та я вирішила залишити Опала тут і далі підбиратися одній, поповзом.

    «Тримаю за тебе копита», – кивнув Опал.

    А я зціпила зуби й почала цю тортуру.

    На лісовій галявині стояло кілька шатер, поміж ними палало вогнище. Веселі язички здіймалися вгору та освітлювали постать над ними — певно, вартового. Ще дві постаті виднілись край одного з наметів. Вони стояли з протилежного боку, ніж вогнище, і саме з боку тих кущів, в яких я залягла, з такими муками до них добравшись.

    Вартові біля шатра не стояли мовчки.

    – Хто – Косий?! – вигукнув один. – Не може бути!

    – Та ти поглянь! Це ж вилитий він! – махав якимось аркушем у руках.

    – Та ну! Та не вірю! – присвічував смолоскипом.

    – Та ж подивись: і ніс гачком, і очі, як в джарайця якогось.

    – А щоб його! Точно він! – аж підніс руку до голови. – «Антуан де-Пюші» написано. Солідно так… Нізащо б на нього не подумав!

    – Ага-ага. Таке страшне – і таке солідне!

    – А знав же я, що нічого з нього путнього не вийде… Ще як тільки він до нас служити набився, одразу знав.

    – Та ні, коли на складі перша курка пропала! – зареготав другий.

    – Ха-ха! Та коли він свої бридні про громи почав розказувати! – зареготали обидва.

    – Ой, я не можу! Ну, ти пам’ятаєш? «Я біжу на нього зі шпагою – а в нього в руках срібна палка. Я вже замахуюсь, добиваю – а тут, як гримне, як бахне, як блисне! Вуха заклало, очі засліпило, з ніг збило… І досі в животі маленький круглий шрам. Ну, ви бачите? Бачите? З того часу і знаю, що найстрашніша зброя на світі – пекельні громи!» – пародіював чийсь голос.

    – Ой, ну його й заносило! Сил просто нема! – заливався перший. – Познаходив собі громи! Це скільки випити треба, щоб таке ввижатися почало!..

    А другий враз виструнчився і мовив пафосним голосом:

    – А все-таки, кожен патріот знає, що найбільш швидкісна зброя на світі – королівська баліста останнього випуску.

    – О, так. Підтримую, цілковито підтримую.

    Обидва знову зареготали. А я тихенько конала в кущах і досі не знала, висовуватися мені чи ні…

    – Та гаразд. Показуй, хто там далі.

    – Та-а-ак… – витягнув ще один аркуш.

    – Ой, матінко! Яке воно скорчене і страшне! – одразу заволав другий.

    – І це таке вже два роки зловити не можуть?! Чесно, мені соромно за побратимів!

    «Емм… зловити, побратими… – напружилась я. – Це ж не те, що я думаю? Правда?»

    – Та це капець просто, – висмикнув аркуш і дістав якийсь інший.

    – Опа-опа! А це що за краля?

    – А щоб його! Яка німфа! – підхопив інший.

    – Ага, чергова німфа, яка виявляється кошмарною відьмою, – сплюнув перший.

    – І чого таких лапочок в такі злочини тягне?.. Зустрів би – ніколи б не подумав!

    – Ах, я вже уявив той нелегкий та болісний вибір, який доведеться зробити між полиском її чарівних очей і тисячею золотих за її прекрасну голівку… А як хоч звати її? – я завмерла у терпкому очікуванні.

    – Ізабель Лефевр, – недбало кинув вартовий, і мені перехопило подих.

    Ні, ні, ні! Ну, за що?! Ну, чому?! Чому саме до них привела мене доля?! Чому не до простих і добродушних селян, що завжди раді помогти нужденному в біді? Чому не до знайомого лісника, який нещодавно мене прихистив?..

    Доле проклята, скільки можна знущатися?!

    Я простогнала. Смолоскип в руці вартового освітив його одіж, і я помітила на ній королівський знак Кеталю: «служителі закону», охоронці спокою в нашому королівстві.

    Ще однієї такої подорожі я вже не витримаю! Або не знайду порятунку взагалі… або знайду його тут!

    Просити у них допомоги — самогубство. У двох мигтить мій портрет із заявою винагороди в тисячу золотих, тому сподіватися на те, що мене не впізнають, або на людську доброту — справа марна…

    А чому вони так стережуть те шатро? Схоже, там щось цінне! Може… їжа? Згідна, здогад дивний… Але чом би й ні? Якщо люди в королівстві голодують, то їжа — річ дуже цінна. Тільки ж від кого її стерегти в цій лісовій хащі?.. А може… ліки?

    Взагалі, нема чому дивуватися з моїх здогадів: єдине, чого зараз прагнуло моє створіння — це їжі та ліків від зміїної отрути. Тож цілком ясно, чому саме їх я сподівалась зустріти в шатрі… А згадка про «сподівалась зустріти в шатрі» гарно свідчить про мій намір — чимшвидше там побувати!

    Руки давно стискали трубку й дротик, та була серйозна заковика: вартових на посту двоє. Як зніму одного, то другий встигне забити тривогу… Що ж робити? Ну, не стоятимуть же вони там вічно!

    Я тихо застогнала. Ще трохи… і я не витримаю. Знову цей час проти мене!

    У вартових якраз закінчились аркуші.

    – Смолоскип догорає, – сказав один. – Який вже раз намахали! А так же божилися, що ця модель витримує удвічі більше!

    – Так-так… немає правди в цьому світі! – підтримав другий і закректав. – От тобі спину не ломить, як так довго стояти? – простогнав, присідаючи.

    – Ні, вона в мене тренована. Я раніше по всьому селищі такі тренінги проводив.

    – Ого… А я, до того як сюди потрапив, астрономом був, – звів погляд на небо (хмари саме розійшлися).

    Я напружилась і приготувалась до пострілу: ціль сиділа на землі, тому при відключці їй не доведеться падати, привертаючи увагу.

    – Справді? – здивувався інший вартовий. – І що — цікаво ото ночами на зорі втуплюватися?

    – Та сиджу зараз і думаю, що таки цікавіше, ніж цілу ніч мордувати себе на варті, намагаючись не заснути!

    – Нічого, нам ще не довго залишилось: за годину-дві має приїхати принц і взяти все у свої руки. Тоді й відіспимося…

    – Принц… Знаєш, а на його честь навіть зірку названо! – вказав рукою.

    Другий вартовий гмикнув і звів свій погляд до неба.

    – На чиюсь честь зорі називають… а на чиюсь — сторожові пости, – мовив він. – І чого так?..

    Але відповіді на його запитання не послідувало, бо товариш-астроном уже на повну рахував єдинорогів. Дротик діяв безвідмовно.

    Тоді вартовий зітхнув та відвів свій погляд від зір.

    – Опа! – вигукнув він. – Друже, ти що — заснув? А хто це мені розказував, як важливо у нашому становищі забути про здоровий нічний сон? – та скоро й він порушив це правило, звалений дротиком.

    І дуже добре, що саме догорів його смолоскип, інакше б тут могло стати ду-у-уже гаряче…

    Я уже зібралась кинутись до шатра, як зненацька перед очима все поплило. Кілька секунд я нічого не могла з цим вдіяти, але взяла себе в руки та рішуче струсонула головою – нарешті зоровий фокус повернувся на місце.

    «А зараз – коронна мука а-ля "встати на ноги, на яких категорично заборонено стояти"!» – подумала в передчутті та зціпила зуби.

    Фатальний стогін ледь не вирвався на волю, та я звелась на ноги й не видала жодного звуку. Світ закрутився, фарби змішались… Тіло виказало бажання тут же повернутись в попередню позицію – і то з епічним «бахом» – але поки я ще володіла ним та жорстко придушила наростаючий бунт.

    «Я піду до шатра – до цього шатра! – і мені начхати, як я це зроблю, але я це зроблю!!!» – заволала подумки й тяжко пошкутильгала вперед.

    Якщо подумати, то десять метрів – це ніщо. Десять метрів – це дріб’язок, це майже нуль. Але десять метрів – це вічність, це злам і смертельна тортура! Нога, на якій я стрибала, думала, що не дострибає – але всі прекрасно чули мій наказ.

    І ось я вже торкнулася цупкої тканини, уже нагнулась та відкинула важкі поли… Тріумфальне «так!» загладило весь біль, і я блаженно шугнула всередину. Але те, що я там почула, змусило мене здригнутись.

    – Керрі? – прошепотів Піт Аллен.

    Раніше я чула цей голос не більше десяти хвилин – але такий голос не забудеш ніколи. Навіть його шепіт вразив мене до глибини душі, нажахав, як рев найстрашнішого звіра! Світло вогнища ледь-ледь проникало до шатра, я бачила лише скручену постать. Та й цього було достатньо: уява вже малювала, як він готується до смертоносного стрибка, кидається на мене…

    – Ні! – вирвалося в мене.

    – Що за… – сторопів він. – Прокляття! Це ти?! – схоже, мій голос володів такими ж властивостями, бо він також мене упізнав.

    Я сахнулась і хотіла рвонути з шатра… Але погляд зачепився за цікаву деталь: надто неприродною була його поза. Я придивилась пильніше і зрозуміла: Піт Аллен був зв’язаний по руках і ногах.

    – Тебе схопили? – прошепотіла здивовано.

    – Зловтішаєшся? – кинув ядуче.

    – Нема мені більше, що робити!

    – Аякже: у вельможних убивць власних служниць завжди знайдуться цікавіші справи!

    Мої груди обурено здійнялись. І це мені каже розбійник?!

    – Як на людину, що зв’язана по руках і ногах і якої вже завтра може не бути в живих, ти забагато собі дозволяєш!

    – Розмріялась! – гаркнув той. – За кілька годин тут уже будуть мої хлопці й рознесуть цей табір вщент!

    – Це ти розмріявся! Бо за годину, – перекривила його я, – тут уже буде принц, і щось мені підказує, що це не табір буде рознесено вщент.

    Піт Аллен змовк та відвернувся. Я виловлювала з темряви його риси, і мені враз стало так соромно… Бо як я могла сказати таке людині, яка вже завтра може розпрощатися з життям? О, як же зіпсували мене останні дні, що я стала такою бездушною!

    Але він — розбійник. Найбільш відомий на цілий Кеталь! Можливо, вбивця… головоріз, безчесна людина… І він зневажає мене. Через те, що думає, ніби я убила служницю? Хіба вбивці зневажають убивць?..

    – Як тебе схопили? – запитала я.

    – Тобі справді цікаво? – видушив Піт Аллен. – Гаразд, тоді слухай. Прогулювався я лісом, аж раптом бачу: хтось по землі валяється, і в нього два вовки вчепились. Підбігаю ближче — королівський охоронець. Я таких типів — страх не люблю! Але виймаю шпагу, розкидаю вовків і нахиляюсь оглянути рани. Та краще б цього не робив: за секунду хтось зі всього дуру вганяє мене ззаду по голові, і я вже кочусь по землі. Але відразу вирубитись не виходить, і я ще встигаю почути, як той, кому я щойно врятував життя, роздає товаришу поради, як мені краще та міцніше зв’язати руки.

    Я здригнулась. І що за людина переді мною? Невже це справді той розбійник, про якого говорить весь Кеталь?..

    Може, він бреше? Та я відчуваю, що ні…

    А я б рятувала життя своєму ворогу??? А раптом ні?..

    Та як же йому, певно, боляче… Врятував ненависній людині життя, такий подвиг над собою звершив! А вона тобі — ножа у спину…

    І вже завтра його через це можуть стратити?! Як же це підло! Як безчесно!..

    У цю мить перед очима все поплило, і я піднесла руку до голови. На щастя, зоровий фокус і цього разу повернувся на місце. Та, боюсь, наступного вже не минеться… Треба діяти. Але як? Хто мені допоможе? Може, ці охоронці все-таки не встоять перед моєю чарівністю і забудуть про тисячу золотих?.. Маячня.

    «А може… – раптова думка проскочила в голові. – … він мене порятує? Може, Піт Аллен?»

    Я можу його розв’язати, і тоді… Мамо рідна, невже я справді збираюсь віддатися в руки розбійника?! А проте, питання не стільки в тому, чи зважусь на це я… скільки в тому, чи захоче цього він! Я бачу, він радше помре, ніж проситиме у мене допомоги — у тієї, кого має за вбивцю!

    Але я — не вбивця. Може, пояснити? А повірить?

    О, він такий гордий… Ця риса вчувається у кожному його порухові. Мабуть, дуже зачіпає його гідність усвідомлення того, що він зараз повністю в моїх руках… І тут я знову здригнулась. Бо зрозуміла, що помилилась: це не він зараз у моїх руках, а я — в його! Варто йому лиш закричати, і збіжиться цілий табір, і мені буде кінець… Однак він не кричить.

    Я дивилась йому в очі та крізь темряву бачила вогонь. Ще ні в кого не стрічала я таких очей! Що у них? Не розумію… Сеньйору Сандоваль я бачила наскрізь. Його душа для мене — темний ліс.

    Як же знати, що він зробить, як я розв’яжу йому руки? Цікаво, чи помітив він, як мене тіпає?.. Може, пояснити суть справи та укласти угоду? Я рятую його життя, а він — моє? Але ні.

    Справи такі: якщо він такий же гнилий, як люди, що його схопили, то він запросто порушить угоду і зробить зі мною, що схоче. Та якщо насправді він людина з честю (ага, основна риса будь-якого зв’язаного розбійника), то сам себе зобов’яже віддячити мені сповна. А якщо я спробую примусити його до цього сама… словом, ні. Або не допоможе, або зробить це з власної волі й бажання.

    Геть слова — вони тут зайві! Нехай першою виступить дія. Людина з честю, як би когось не зневажала, не зрадить довіри того, хто сам їй довірився… Тому питання тільки в тому, з честю він чи ні. І просто зараз я отримаю на нього відповідь.

    Я наблизилась до нього і відчула, як він напружився. Мабуть, мої дії виявляться для нього несподіванкою… Тремтячими руками торкнулась реміння, що стягувало йому ноги, і стала розрізати (добре, що ніж прихопила). А в голові все бамкало й калатало: «Що я роблю?! Що я роблю?!»

    Я не дивилась на того, кому рятувала життя, та відчувала на собі його погляд. Аж ось я стягнула останній ремінець і завмерла. Він також сидить. А теоретично міг би вже спробувати задушити мене ногами…

    Нарешті відмерла й метнулась до рук. Та щойно потяглась до реміння, як знову заціпеніла. Дикий страх пронизав до кінчиків пальців. Невже я справді розв’яжу йому руки?! Невже я справді довірюсь бандиту?! Та я при своєму розумі чи ні?!

    Я не змогла розминутись із поглядом його очей – так страхітливо, так близько, так вогненно крізь темінь… Він мовчав. Не рухався. Завмер. Але погляд, що розтинав морок довкола, проймав страшніше за будь-які слова. Проймав тим, що ніяк не могла зрозуміти, що він у собі таїв.

    «Що буде, те буде!» – вирішила я і взялась до останнього кроку.

    Та щойно я звільнила йому руки, як він рухнувся та боляче схопив мене за лікоть. Темні очі опинились страхітливо близько, і він прошипів:

    – Навіщо це тобі?

    «Задушить?! Заріже?! Загризе, як дикий звір?!» – устигло подуматись за цей час, і я зірвалась:

    – А ти не бачиш, як мене тіпає?! Та я конаю просто! Тіло не слухається, голова відключається… А ще я шибанута оптимістка, і дійсно сподіваюсь що розбійник виявиться лицарем з честю і не залишиться в боргу, – карбувала я. – А як ні — то нехай! Тоді він може вважати, що я дошкулила тим, хто за кілька золотих цькуватиме мене, як звіра! А наостанок… То я тобі — не вбивця! Я маю честь, мораль і власні ідеали. І тому мені просто немислимо, щоб я могла врятувати комусь життя і не зробила цього! Сподіваюсь, я дала вичерпну відповідь на запитання? – я рвонула свою руку і звелась на ноги.

    Від цього запаморочилось у голові, я ледве втрималась стоячи. Бандит із потенційно чесною душею не подавав особливих ознак потенційності.

    – Ходімо, – рішуче сказала я. – До тебе часто навідуються перевірити твоє самопочуття?..

    Піт Аллен встав і втупив у мене той же пронизливий погляд. Знайомі мурашки покотилися спиною, і я розвернулась. Зціпивши зуби, шугнула до краю шатра та випірнула назовні. Піт Аллен наслідував моєму прикладу.

    – Чим це ти їх? – запитав, побачивши двох непритомних вартових.

    – Селестійські партизани подарували духову трубку з дротиками, – далі вказала рукою крізь зарості. – Там мій кінь, – і рушила до нього.

    Я вдавала, що спокійна, та з кожною миттю ставало тільки страшніше: «Ну, він же точно не пошматував мене тільки тому, що поряд була купа небажаних персон! От тільки ми відійдемо, тільки опинимось на самоті – ось тоді мені й кінець…»

    – Що з ногою? – запитав бандит.

    – Познайомилась із представником роду зміїних, – відрубала через силу.

    – З ким саме?

    – З гадюкою.

    На мить той змовк. Ми спинились — я відчула, що більше не можу йти, так мені болить.

    – Тобі допомогти? – якось дивно запитав Піт Аллен.

    – Та не треба, – відмахнулась я, зібравшись відновити свою муку та зробити новий крок… але не встигла.

    Усе розпливлось перед очима – і я зрозуміла, що непритомнію. А останнім, що я відчула, було те… як на льоту підхоплюють мене чиїсь сильні руки.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.