Розділ 20. Знайомство з представником роду зміїних
Дихання сперло, горло здавило. Страх, паніка, невідомість – усе це навалилось, як той грім, і затисло зсередини. На весь Кеталь водилася лише одна отруйна змія. Але якщо мене вкусила вона, якщо це була гадюка… то це все.
Сама-одна у дикій глушині – і сконаю від отрути?! Хоча ні. Сконати не сконаю, але втрачу свідомість. І Торнтон знайде мене, бандити порвуть мене, дикі звірі роздеруть на шмаття… А якщо не зомлію, то вже точно не зможу пересуватись. І Торнтон знайде мене, бандити порвуть мене, та до цього я сконаю від голоду…
Звідки такі сонячні прогнози? А колись давно гадюка вкусила Іветту. Її нога за кілька хвилин спухла, і вона вже не могла нею ворушити. Іветта кричала, стогнала, завивала… казала, що нудить і паморочиться в голові, що ще трохи – і не витримає всіх цих мук… (ну, це та сама Іветта, яка помирає, бо вколола мізинчик) І ніхто не знав, що робити — окрім того, що чимдуж послати по лікаря Палмера. На щастя, той приїхав вчасно, і все обійшлося. А вичухувалася Іветта тижнів зо три…
Але до чого я все це? До того, що лікар Палмер провів інструктаж! Значить, по-перше: ні в якому разі не можна панікувати.
«Мінус», – поставила одразу.
А далі… далі… Так, я панікую, і не знаю, що далі!!!
Промити місце укусу водою? «Промито», – підвела очі до неба, з якого відрами лила вода.
Спробувати висмоктати кров разом з отрутою? Я скрутилась, як могла, я ледь не вивернула ногу, так тягнула її до висмоктувальних органів, кілька разів перекотилась на землі – а до місця укусу так і не дістала.
І що тепер?! Що тепер?! Я помру?!
«Тихо, ша, – наказала собі. – Далі по списку».
Добре, добре… Прикласти до ноги щось холодне, щоб зменшити швидкість поширення отрути? А тут і так недостатньо холодно?! Та я все одно висмикнула із сумки хустинку, підставила під зливові струмені й легенько обв’язала гомілку. А чому легенько? А треба джгутом?! Заборонено чи необхідно?! Порятунок чи вирок?!
«А-а-а!!!»
«Та тихо ти, істеричка! Не пам’ятаєш – іди далі».
Добре, далі. Ногу треба знерухомити. Стоп, знерухомити? Нащо знерухомити? Щоб отрута менше поширилась тілом до настання кваліфікованої допомоги… Допомоги?! Та хто мені допоможе?! Куди я сунусь, розшукувана тисячею найманців сеньйори Лефевр та кожним королівським охоронцем?!
«А-а-а!!!»
«Ну, добре. Тут вже можеш кричати», – погодився реалізм.
«А-а-а!!!»
Я не хочу вмирати! Я не хочу сконати! Краще вже потрапити в руки якихось найманців і отримати можливість врятуватись, ніж залишитись тут і померти від зміїної отрути!
Мені потрібна протиотрута! Мені потрібна допомога!
Я не можу лишатися тут!!!
Бо стало вже гранично ясно: це таки була гадюка. Бо нога спухала на очах, бо найменший порух – і тіло пронизував біль. А я не зможу дійти, я не зможу добратись до примарного порятунку…
– Опа-а-ал! – застогнала я і вхопилась за його могутній круп. – Я знаю, що ти поранений… Але якщо ти мене не повезеш, то мені кінець!
«Ага, – пирхнув Опал. – То коли поранена ти, я тебе на собі тягну… а коли, значить, поранений я, то ти мене на собі тягнути не хочеш???»
– Опа-а-ал!..
Ліс завивав, небо розколювалось за кожним спалахом блискавиці й туркотало без спину… А я припала до найріднішого створіння на світі та поклалась на його волю — або він приведе мене до порятунку, або я тут же й згину.
Було холодно, мокро і страшно. Мені паморочилося в голові та ввижалися тіні. Невже це ватага розбійників скрадається за мною п’ятами й миготить між дерев? Чи це вже ярий цербер вирвався з глибин і палить полум’яним віддихом за всі гріхи? Чи це той самий мінотавр Теннеріс догнався аж із Селестії?!
За всіма ознаками піднялася температура. Нестерпний головний біль і холод, холод, холод… Тремтіння посилювалось із кожною хвилиною.
Ну, і нога. Вона нила та пекла нестерпним болем. Спухала все дужче й дужче… Правда, на Іветтиному прикладі я знала, що вона могла робити це у кілька разів швидше: значить, хоча б якісь із моїх дій були правильними.
Та легше від цього не стало. Ось раптом закінчилася гроза… та й від цього легше не стало – в моєму стані буває тільки погіршення!
– Опалчику, спаси… Опалчику, не підведи… – шепотіла розпачливо і все сильніше впивалася пальцями в надійну гриву.
Раптом почулося іржання коней, я стрепенулась. Люди! Невже справді люди?!
«Ну, що ж — або порятунок, або гибель, – видихнула я. – Та обережність насамперед».
Колишній досвід багато чому навчив, і покладатися на сліпий випадок я не збиралась. Хоч як не боліла в мене нога, та я вирішила залишити Опала тут і далі підбиратися одній, поповзом.
«Тримаю за тебе копита», – кивнув Опал.
А я зціпила зуби й почала цю тортуру.
На лісовій галявині стояло кілька шатер, поміж ними палало вогнище. Веселі язички здіймалися вгору та освітлювали постать над ними — певно, вартового. Ще дві постаті виднілись край одного з наметів. Вони стояли з протилежного боку, ніж вогнище, і саме з боку тих кущів, в яких я залягла, з такими муками до них добравшись.
Вартові біля шатра не стояли мовчки.
– Хто – Косий?! – вигукнув один. – Не може бути!
– Та ти поглянь! Це ж вилитий він! – махав якимось аркушем у руках.
– Та ну! Та не вірю! – присвічував смолоскипом.
– Та ж подивись: і ніс гачком, і очі, як в джарайця якогось.
– А щоб його! Точно він! – аж підніс руку до голови. – «Антуан де-Пюші» написано. Солідно так… Нізащо б на нього не подумав!
– Ага-ага. Таке страшне – і таке солідне!
– А знав же я, що нічого з нього путнього не вийде… Ще як тільки він до нас служити набився, одразу знав.
– Та ні, коли на складі перша курка пропала! – зареготав другий.
– Ха-ха! Та коли він свої бридні про громи почав розказувати! – зареготали обидва.
– Ой, я не можу! Ну, ти пам’ятаєш? «Я біжу на нього зі шпагою – а в нього в руках срібна палка. Я вже замахуюсь, добиваю – а тут, як гримне, як бахне, як блисне! Вуха заклало, очі засліпило, з ніг збило… І досі в животі маленький круглий шрам. Ну, ви бачите? Бачите? З того часу і знаю, що найстрашніша зброя на світі – пекельні громи!» – пародіював чийсь голос.
– Ой, ну його й заносило! Сил просто нема! – заливався перший. – Познаходив собі громи! Це скільки випити треба, щоб таке ввижатися почало!..
А другий враз виструнчився і мовив пафосним голосом:
– А все-таки, кожен патріот знає, що найбільш швидкісна зброя на світі – королівська баліста останнього випуску.
– О, так. Підтримую, цілковито підтримую.
Обидва знову зареготали. А я тихенько конала в кущах і досі не знала, висовуватися мені чи ні…
– Та гаразд. Показуй, хто там далі.
– Та-а-ак… – витягнув ще один аркуш.
– Ой, матінко! Яке воно скорчене і страшне! – одразу заволав другий.
– І це таке вже два роки зловити не можуть?! Чесно, мені соромно за побратимів!
«Емм… зловити, побратими… – напружилась я. – Це ж не те, що я думаю? Правда?»
– Та це капець просто, – висмикнув аркуш і дістав якийсь інший.
– Опа-опа! А це що за краля?
– А щоб його! Яка німфа! – підхопив інший.
– Ага, чергова німфа, яка виявляється кошмарною відьмою, – сплюнув перший.
– І чого таких лапочок в такі злочини тягне?.. Зустрів би – ніколи б не подумав!
– Ах, я вже уявив той нелегкий та болісний вибір, який доведеться зробити між полиском її чарівних очей і тисячею золотих за її прекрасну голівку… А як хоч звати її? – я завмерла у терпкому очікуванні.
– Ізабель Лефевр, – недбало кинув вартовий, і мені перехопило подих.
Ні, ні, ні! Ну, за що?! Ну, чому?! Чому саме до них привела мене доля?! Чому не до простих і добродушних селян, що завжди раді помогти нужденному в біді? Чому не до знайомого лісника, який нещодавно мене прихистив?..
Доле проклята, скільки можна знущатися?!
Я простогнала. Смолоскип в руці вартового освітив його одіж, і я помітила на ній королівський знак Кеталю: «служителі закону», охоронці спокою в нашому королівстві.
Ще однієї такої подорожі я вже не витримаю! Або не знайду порятунку взагалі… або знайду його тут!
Просити у них допомоги — самогубство. У двох мигтить мій портрет із заявою винагороди в тисячу золотих, тому сподіватися на те, що мене не впізнають, або на людську доброту — справа марна…
А чому вони так стережуть те шатро? Схоже, там щось цінне! Може… їжа? Згідна, здогад дивний… Але чом би й ні? Якщо люди в королівстві голодують, то їжа — річ дуже цінна. Тільки ж від кого її стерегти в цій лісовій хащі?.. А може… ліки?
Взагалі, нема чому дивуватися з моїх здогадів: єдине, чого зараз прагнуло моє створіння — це їжі та ліків від зміїної отрути. Тож цілком ясно, чому саме їх я сподівалась зустріти в шатрі… А згадка про «сподівалась зустріти в шатрі» гарно свідчить про мій намір — чимшвидше там побувати!
Руки давно стискали трубку й дротик, та була серйозна заковика: вартових на посту двоє. Як зніму одного, то другий встигне забити тривогу… Що ж робити? Ну, не стоятимуть же вони там вічно!
Я тихо застогнала. Ще трохи… і я не витримаю. Знову цей час проти мене!
У вартових якраз закінчились аркуші.
– Смолоскип догорає, – сказав один. – Який вже раз намахали! А так же божилися, що ця модель витримує удвічі більше!
– Так-так… немає правди в цьому світі! – підтримав другий і закректав. – От тобі спину не ломить, як так довго стояти? – простогнав, присідаючи.
– Ні, вона в мене тренована. Я раніше по всьому селищі такі тренінги проводив.
– Ого… А я, до того як сюди потрапив, астрономом був, – звів погляд на небо (хмари саме розійшлися).
Я напружилась і приготувалась до пострілу: ціль сиділа на землі, тому при відключці їй не доведеться падати, привертаючи увагу.
– Справді? – здивувався інший вартовий. – І що — цікаво ото ночами на зорі втуплюватися?
– Та сиджу зараз і думаю, що таки цікавіше, ніж цілу ніч мордувати себе на варті, намагаючись не заснути!
– Нічого, нам ще не довго залишилось: за годину-дві має приїхати принц і взяти все у свої руки. Тоді й відіспимося…
– Принц… Знаєш, а на його честь навіть зірку названо! – вказав рукою.
Другий вартовий гмикнув і звів свій погляд до неба.
– На чиюсь честь зорі називають… а на чиюсь — сторожові пости, – мовив він. – І чого так?..
Але відповіді на його запитання не послідувало, бо товариш-астроном уже на повну рахував єдинорогів. Дротик діяв безвідмовно.
Тоді вартовий зітхнув та відвів свій погляд від зір.
– Опа! – вигукнув він. – Друже, ти що — заснув? А хто це мені розказував, як важливо у нашому становищі забути про здоровий нічний сон? – та скоро й він порушив це правило, звалений дротиком.
І дуже добре, що саме догорів його смолоскип, інакше б тут могло стати ду-у-уже гаряче…
Я уже зібралась кинутись до шатра, як зненацька перед очима все поплило. Кілька секунд я нічого не могла з цим вдіяти, але взяла себе в руки та рішуче струсонула головою – нарешті зоровий фокус повернувся на місце.
«А зараз – коронна мука а-ля "встати на ноги, на яких категорично заборонено стояти"!» – подумала в передчутті та зціпила зуби.
Фатальний стогін ледь не вирвався на волю, та я звелась на ноги й не видала жодного звуку. Світ закрутився, фарби змішались… Тіло виказало бажання тут же повернутись в попередню позицію – і то з епічним «бахом» – але поки я ще володіла ним та жорстко придушила наростаючий бунт.
«Я піду до шатра – до цього шатра! – і мені начхати, як я це зроблю, але я це зроблю!!!» – заволала подумки й тяжко пошкутильгала вперед.
Якщо подумати, то десять метрів – це ніщо. Десять метрів – це дріб’язок, це майже нуль. Але десять метрів – це вічність, це злам і смертельна тортура! Нога, на якій я стрибала, думала, що не дострибає – але всі прекрасно чули мій наказ.
І ось я вже торкнулася цупкої тканини, уже нагнулась та відкинула важкі поли… Тріумфальне «так!» загладило весь біль, і я блаженно шугнула всередину. Але те, що я там почула, змусило мене здригнутись.
– Керрі? – прошепотів Піт Аллен.
Раніше я чула цей голос не більше десяти хвилин – але такий голос не забудеш ніколи. Навіть його шепіт вразив мене до глибини душі, нажахав, як рев найстрашнішого звіра! Світло вогнища ледь-ледь проникало до шатра, я бачила лише скручену постать. Та й цього було достатньо: уява вже малювала, як він готується до смертоносного стрибка, кидається на мене…
– Ні! – вирвалося в мене.
– Що за… – сторопів він. – Прокляття! Це ти?! – схоже, мій голос володів такими ж властивостями, бо він також мене упізнав.
Я сахнулась і хотіла рвонути з шатра… Але погляд зачепився за цікаву деталь: надто неприродною була його поза. Я придивилась пильніше і зрозуміла: Піт Аллен був зв’язаний по руках і ногах.
– Тебе схопили? – прошепотіла здивовано.
– Зловтішаєшся? – кинув ядуче.
– Нема мені більше, що робити!
– Аякже: у вельможних убивць власних служниць завжди знайдуться цікавіші справи!
Мої груди обурено здійнялись. І це мені каже розбійник?!
– Як на людину, що зв’язана по руках і ногах і якої вже завтра може не бути в живих, ти забагато собі дозволяєш!
– Розмріялась! – гаркнув той. – За кілька годин тут уже будуть мої хлопці й рознесуть цей табір вщент!
– Це ти розмріявся! Бо за годину, – перекривила його я, – тут уже буде принц, і щось мені підказує, що це не табір буде рознесено вщент.
Піт Аллен змовк та відвернувся. Я виловлювала з темряви його риси, і мені враз стало так соромно… Бо як я могла сказати таке людині, яка вже завтра може розпрощатися з життям? О, як же зіпсували мене останні дні, що я стала такою бездушною!
Але він — розбійник. Найбільш відомий на цілий Кеталь! Можливо, вбивця… головоріз, безчесна людина… І він зневажає мене. Через те, що думає, ніби я убила служницю? Хіба вбивці зневажають убивць?..
– Як тебе схопили? – запитала я.
– Тобі справді цікаво? – видушив Піт Аллен. – Гаразд, тоді слухай. Прогулювався я лісом, аж раптом бачу: хтось по землі валяється, і в нього два вовки вчепились. Підбігаю ближче — королівський охоронець. Я таких типів — страх не люблю! Але виймаю шпагу, розкидаю вовків і нахиляюсь оглянути рани. Та краще б цього не робив: за секунду хтось зі всього дуру вганяє мене ззаду по голові, і я вже кочусь по землі. Але відразу вирубитись не виходить, і я ще встигаю почути, як той, кому я щойно врятував життя, роздає товаришу поради, як мені краще та міцніше зв’язати руки.
Я здригнулась. І що за людина переді мною? Невже це справді той розбійник, про якого говорить весь Кеталь?..
Може, він бреше? Та я відчуваю, що ні…
А я б рятувала життя своєму ворогу??? А раптом ні?..
Та як же йому, певно, боляче… Врятував ненависній людині життя, такий подвиг над собою звершив! А вона тобі — ножа у спину…
І вже завтра його через це можуть стратити?! Як же це підло! Як безчесно!..
У цю мить перед очима все поплило, і я піднесла руку до голови. На щастя, зоровий фокус і цього разу повернувся на місце. Та, боюсь, наступного вже не минеться… Треба діяти. Але як? Хто мені допоможе? Може, ці охоронці все-таки не встоять перед моєю чарівністю і забудуть про тисячу золотих?.. Маячня.
«А може… – раптова думка проскочила в голові. – … він мене порятує? Може, Піт Аллен?»
Я можу його розв’язати, і тоді… Мамо рідна, невже я справді збираюсь віддатися в руки розбійника?! А проте, питання не стільки в тому, чи зважусь на це я… скільки в тому, чи захоче цього він! Я бачу, він радше помре, ніж проситиме у мене допомоги — у тієї, кого має за вбивцю!
Але я — не вбивця. Може, пояснити? А повірить?
О, він такий гордий… Ця риса вчувається у кожному його порухові. Мабуть, дуже зачіпає його гідність усвідомлення того, що він зараз повністю в моїх руках… І тут я знову здригнулась. Бо зрозуміла, що помилилась: це не він зараз у моїх руках, а я — в його! Варто йому лиш закричати, і збіжиться цілий табір, і мені буде кінець… Однак він не кричить.
Я дивилась йому в очі та крізь темряву бачила вогонь. Ще ні в кого не стрічала я таких очей! Що у них? Не розумію… Сеньйору Сандоваль я бачила наскрізь. Його душа для мене — темний ліс.
Як же знати, що він зробить, як я розв’яжу йому руки? Цікаво, чи помітив він, як мене тіпає?.. Може, пояснити суть справи та укласти угоду? Я рятую його життя, а він — моє? Але ні.
Справи такі: якщо він такий же гнилий, як люди, що його схопили, то він запросто порушить угоду і зробить зі мною, що схоче. Та якщо насправді він людина з честю (ага, основна риса будь-якого зв’язаного розбійника), то сам себе зобов’яже віддячити мені сповна. А якщо я спробую примусити його до цього сама… словом, ні. Або не допоможе, або зробить це з власної волі й бажання.
Геть слова — вони тут зайві! Нехай першою виступить дія. Людина з честю, як би когось не зневажала, не зрадить довіри того, хто сам їй довірився… Тому питання тільки в тому, з честю він чи ні. І просто зараз я отримаю на нього відповідь.
Я наблизилась до нього і відчула, як він напружився. Мабуть, мої дії виявляться для нього несподіванкою… Тремтячими руками торкнулась реміння, що стягувало йому ноги, і стала розрізати (добре, що ніж прихопила). А в голові все бамкало й калатало: «Що я роблю?! Що я роблю?!»
Я не дивилась на того, кому рятувала життя, та відчувала на собі його погляд. Аж ось я стягнула останній ремінець і завмерла. Він також сидить. А теоретично міг би вже спробувати задушити мене ногами…
Нарешті відмерла й метнулась до рук. Та щойно потяглась до реміння, як знову заціпеніла. Дикий страх пронизав до кінчиків пальців. Невже я справді розв’яжу йому руки?! Невже я справді довірюсь бандиту?! Та я при своєму розумі чи ні?!
Я не змогла розминутись із поглядом його очей – так страхітливо, так близько, так вогненно крізь темінь… Він мовчав. Не рухався. Завмер. Але погляд, що розтинав морок довкола, проймав страшніше за будь-які слова. Проймав тим, що ніяк не могла зрозуміти, що він у собі таїв.
«Що буде, те буде!» – вирішила я і взялась до останнього кроку.
Та щойно я звільнила йому руки, як він рухнувся та боляче схопив мене за лікоть. Темні очі опинились страхітливо близько, і він прошипів:
– Навіщо це тобі?
«Задушить?! Заріже?! Загризе, як дикий звір?!» – устигло подуматись за цей час, і я зірвалась:
– А ти не бачиш, як мене тіпає?! Та я конаю просто! Тіло не слухається, голова відключається… А ще я шибанута оптимістка, і дійсно сподіваюсь що розбійник виявиться лицарем з честю і не залишиться в боргу, – карбувала я. – А як ні — то нехай! Тоді він може вважати, що я дошкулила тим, хто за кілька золотих цькуватиме мене, як звіра! А наостанок… То я тобі — не вбивця! Я маю честь, мораль і власні ідеали. І тому мені просто немислимо, щоб я могла врятувати комусь життя і не зробила цього! Сподіваюсь, я дала вичерпну відповідь на запитання? – я рвонула свою руку і звелась на ноги.
Від цього запаморочилось у голові, я ледве втрималась стоячи. Бандит із потенційно чесною душею не подавав особливих ознак потенційності.
– Ходімо, – рішуче сказала я. – До тебе часто навідуються перевірити твоє самопочуття?..
Піт Аллен встав і втупив у мене той же пронизливий погляд. Знайомі мурашки покотилися спиною, і я розвернулась. Зціпивши зуби, шугнула до краю шатра та випірнула назовні. Піт Аллен наслідував моєму прикладу.
– Чим це ти їх? – запитав, побачивши двох непритомних вартових.
– Селестійські партизани подарували духову трубку з дротиками, – далі вказала рукою крізь зарості. – Там мій кінь, – і рушила до нього.
Я вдавала, що спокійна, та з кожною миттю ставало тільки страшніше: «Ну, він же точно не пошматував мене тільки тому, що поряд була купа небажаних персон! От тільки ми відійдемо, тільки опинимось на самоті – ось тоді мені й кінець…»
– Що з ногою? – запитав бандит.
– Познайомилась із представником роду зміїних, – відрубала через силу.
– З ким саме?
– З гадюкою.
На мить той змовк. Ми спинились — я відчула, що більше не можу йти, так мені болить.
– Тобі допомогти? – якось дивно запитав Піт Аллен.
– Та не треба, – відмахнулась я, зібравшись відновити свою муку та зробити новий крок… але не встигла.
Усе розпливлось перед очима – і я зрозуміла, що непритомнію. А останнім, що я відчула, було те… як на льоту підхоплюють мене чиїсь сильні руки.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!