За образом і подобою людською

- Все буде добре, - весело повторив головний науковець.

- Все буде добре? – Розгублено повторив з питанням командир кораблю.

- Все буде добре, - впевнено завірив його начальник персоналу.

- Зараза, - вилаявся технік.

Його прив’язали до спеціального медичного ліжка і, зафіксувавши голову, от-от мали помістити в спеціальну капсулу, за допомогою якої доктор хотів зняти «відбиток свідомості». План був простий, але з кожною хвилиною він все більше втрачав свою привабливість. Принаймні в мартінових очах. До того ж, якщо щось піде не так, капітан навряд буде сумувати. Мабуть, як і решта команди.

Безшумно з’явилась механічна рука зі шприцем. Колишній сержант ще раз спробував вирватись, але марно.

- Док! – Прокричав технік.

Його обливало потом, а серце неначе хотіло пробити грудну клітину й втекти.

- Заспокойся, тобі навіть боляче не буде, - повчально, наче до дитини обізвався той.

- Коли я вийду, тобі буде!

Укол.

А потім зв’язаного поглинула пітьма.

***

- Як він, йолопе?

- Стан складний, але стабільний. За моїми прогнозами, вже скоро він повернеться до тями і ми пожалкуємо що почали цей експеримент.

- За твоїми прогнозами цього взагалі не мало б статися!

- Я не врахував деяких факторів.

- Не врахував він.

Чоловіки стояли біля капсули та пили каву.

Минуло ще кілька днів.

Процедура зняття «відбитку» виявилась не такою страшною як здавалось. Навіть майже безболісною, якщо чесно. Принаймні, Мартін нічого такого не пам’ятав крім якогось фантомого відчуття уколу в хребет. В принципі, така процедура й задумувалась трохи неприємною, проте цілком безпечною. Але від того що з ним сталось по тілу до сих пір пробігали моторошні мурашки.

- Все ж таки створення нових істот не зовсім моя царина, але цього разу я точно впевнений у своїх діях.

- Чому… чому ми ледь не втратили його?

- Деякі особливості твоєї психіки не могли одразу ужитись з його тілом, але викинувши багато зайвого і спростивши необхідне, ми змогли зробити адаптацію під його свідомість.

- Викинувши… зайве? – Технік вдав що образився.

- Е-е-е… Мартіне? – Мабуть це помітив й головний науковець, адже голос його одразу пом’якшав, підігруючи. – Я сказав зайве? Вибач, я хотів сказати… е-е-е… недоречне. Щоб його не розплавило, нам довелось прибрати те, що наразі лише б створювало йому проблеми замість того, щоб спонукати до необхідної нам роботи. Не думаю що він міг би бодай нормально жити, не розуміючи хто чи що він таке є, не кажучи вже про роботу.

Технік зробив глибокий вдих, втамовуючи свої почуття. Лабораторія, зв’язувальні ремені на шприци на механічних руках ще довго будуть йому снитись. 

- Правду кажучи, я б навіть подумав що вони якісь наші далекі родичі, які занадто довго перебували у ізоляції й за цей час встигли помітно деградувати, але ні. Перш за все, у нас забагато відмінностей, а по друге, на цій планеті немає ніяких культурних слідів. Зовсім. Навіть якщо їх культура занепадала, а вони самі фізично відкотились назад у розвитку, щось же мало залишись. Якість споруди, вирівняний під посадові майданчики ландшафт. Що-небудь. Та хоч би наш універсальний пластик, або ще якась з тих огидних речей, що не розкладаються. Нічого. Абсолютний нуль.

- Тебе це так зачепило? – Таке зізнання здивувало його товариша.

- Наше існування – результат випадкового утворення амінокислот у первісному бульйоні з хаотичним рухом атомів. Вірогідність того, що в нас мають бути саме такі тіла, які є, ще менша у просто безмежну кількість навіть не разів, а порядків. Ну і тепер уяви: десь на іншому кінці нашого Всесвіту є планета, на якій існують створіння, котрі мають достатньо багато спільного з нами, причому настільки, що у нас навіть з’являється думка про наявність якогось спільного минулого. Не кажучи вже про окрему й незалежну можливість появи зачатків такого ж виду. Навіть не знаю яким мізерним має бути такий шанс. І все ж він є.

Технік не думав що його колегу також вразила їх робота. Хоч й геть інакшим чином, але вочевидь не менш сильно.

- Знаєш, у часи Розселення наші пращури колонізували все, до чого лише могли дотягнутись і хто знає чим все закінчилось для кожного з переселенців.

- Не знаю, - Артур так уважно дивився на піддослідного, немов би від цього залежало все його життя. – Щось же мало лишитись.

***

- Що тепер? – Минув тиждень і прийшов час відзвітувати про свої успіхи та невдачі капітанові.

- Якби в нас було більше часу, ми б зайнялись проведенням дослідів, а потім сконструювали б йому компанію, спустили вниз і вони почали б робити те, для чого їх було створено.

- Оптимістично.

- Можливо, проте це все ще оболонка. Якщо ми не проведемо різносторонніх тестувань…

- Здається у вас щось виходить, професоре. Мені навіть стало цікаво. Даю вам ще два дні.

- Ви що, зовсім не розумієте всю складність цього проекту? Ми буквально на коліні створюємо нову расу! Щоб привести це все в порядок я сподівався бодай ще на тиждень-другий.

- Два. Дні, - відрубав офіцер і повернувся до іншого працівника. - Мартіне, як там твоя частина?

- Це виявилось складніше ніж очікувалось і на жаль мені теж потрібно більше часу.

- Тоді ти теж маєш два дні.

- Це транспортер. Наслідки можуть бути шаленими.

- Ти почув мене? Ти все одно нічого не робиш цілими днями.

- Більша частина моїх процесів автоматизовані. Я не маю цілодобово повзати під кожним залізним відром й удавати робочий вид.

- За два дні доповісте обидва, - сказав останнє слово пан Матеуш, потер очі і взявся до звітів, показуючи що розмову закінчено. – Беріть Яна і його людей, якщо потрібно.

- Ці йолопи ледве впіймали мавп, куди їх взагалі можна залучати? – Скаржився технік.

- Значить наступного разу замість мавп удоскональте їх.

***

Минуло ще кілька днів.

Командир корабля та три його помічники стояли на оглядовому балконі й спостерігали за тим, чому могло судитись відіграти ключову роль у їх планах.

Персонал трохи нервував, адже їх робота вже дещо вийшла за рамки звичайного збору дорогоцінних металів і грозила перерости у щось дійсно масштабніше. Вони були на порозі того, щоб творити історію.

І в той же самий час, всі вони все ще б з радістю б поміняли цю можливість на квиток додому. Може, хіба що крім Артура.

- Виглядає начебто непогано. Що скажете, доку?

- Чесно кажучи, його лише вчора вийняли з капсули. Я навіть поки не певен що він адекватно сприймає реальність.

- Яне!

Начальник персоналу кивнув та передав команду через рацію.

Охоронець посунув до капсули, біля якої жило створіння. Кремезний чоловік був вдягнутий у підсилену потужним пластиком шкіру й військові чоботи. На поясі у нього була гумова палиця та наручники - ніхто не знав як себе поведе піддослідне створіння.

За цей час 4D/M створив собі домівку з гілля, листя та землі, неабияк потішивши команду корабля.

Зрозумівши що чужинець прийшов саме до нього, дикун виліз зі свого кубла. Він з показовою підозрілістю розглядав прибульця, проте його все ж видавала цікавість. Не розгинаючись на повний зріст, він здавався зовсім малим і тим паче не міг нашкодити кремезному охоронцю.

- Може не слід було так одразу? – Артур нервував більше за всіх.

- Відставити скигління.

Зупинившись на відстані кількох метрів, охоронець жбурнув під ноги дикуну яблуко. Деякий час нічого не відбувалось. Зрештою 4D\M обережно, не перестаючи стежити за озброєним чоловіком, підняв подарунок, прискіпливо роздивився, оцінив на дотик, обнюхав і лише після цього трохи надкусив. Пересвідчившись що предмет й справді їстівний, створіння взялось за нього вже всерйоз.

- Він такий смішний! – З подивом сказав їм чоловік у формі через приймач, розглядаючи прототип перед собою.

- Тільки не роби нічого такого, що могло б асоціюватись у нього з агресивними діями, - відповів вчений.

- Що?

- Не лякай його, Дюку! – Пояснив Ян.

- Вас пойняв, бос!

Повільно наблизившись, охоронець зупинився й розглянув істоту ближче. Його новий товариш зробив так само. Навіть зобразив схожий вираз обличчя.

- Дивовижно…

Створіння нагадувало маленького, волохатого й дуже худорлявого підлітка. Дюк звернув увагу що у того було видно майже весь хребет та чітко проглядались ребра.

- Привіт, я Дюк, - як дитині сказав він, подаючи праву руку для потиску.

Оглянувши порожню відкриту долоню, 4D\M й на цей раз повторив за чужинцем. Коли їх пальці порівнялись, Дюк від душі потиснув протягнуту руку.

Дикун боязко переводив очі зі своєї руки, що вочевидь потрапила у пастку, на радісного та добродушного велетня й назад. Хоч він на деякий час й втратив контроль над частиною свого тіла, проте це не несло йому загрози. Більш того, це трохи нагадувало йому ігри у племені.

- Здається в ньому борються інстинкти з новою формою соціалізації, - захоплено сказав Артур Мартінові. – Гей, Мартіне, як думаєш, чи можна це назвати перемогою науки над дикою природою?

Технік не відповів. Говорити про зроблений іншими експеримент – це одне, але самому долучитись до створення навіть не напіврозумних рабів, проте нового виду... хоча про таке зарано було й думати.

- Я... - Мартін намагався підібрати слова, але не знайшов жодного.

Надзвичайна мить тривала недовго.

Переповнений емоціями, охоронець зареготав та почав трясти своєю рукою руку дикуна.

Піддослідний різко потягнув руку на себе та іншою дав ляпаса по обличчю Дюка. З несподіванки чоловік пропустив удар у живіт, а потім у коліно.

- Бісова мавпа! – Зібравшись викрикнув охоронець, дістаючи палицю.

- Ідіот! – Крикнув Артур і побіг до свого cтворіння.

Воно заричало, але вийшло з зони ураження кийка, оцінюючи суперника. І хоча це ричання вийшло радше смішним, але в серйозності його намірів сумнівів не було, у чому Дюк вже пересвідчився на власному коліні.

Мартін з Яном погледіли на начальника, але той не змінився в обличчі й з цікавістю спостерігав далі.

- Може… - тихо й почав технік.

- Поки ні.

- А якщо це не закінчиться добром?

- Переживаєш за мавпу? – Прямо запитав пан Матеуш.

- Переживаю щоб ми випадково не втратили ще одного члена екіпажу.

Вони знову зміряли один одного поглядами.

- Бос, наше створіннячко рухається якось не по-дикунськи. Мабуть док переніс трохи більше мартінового ніж треба. Я впевнений що Дюк залишиться живим, але якщо мавпа засуне йому цей кийок в… - Ян переживав за своїх підлеглих, але після цих слів Мартін з Артуром радше б залишили все як воно є.

- Закінчити експеримент, - трохи почекавши, офіцер кивнув начальникові персоналу і сам пішов услід за професором.

Тільки цього й очікуючи, Ян одразу ж почав вигукувати Дюкові команди у рацію.

Дещо подумавши, Мартін рушив за командиром.

Про всяк випадок.

***

Коли Мартін дістався місця проведення експерименту, вчений намагався відтягнути свого піддослідного, в той час як той проводив задушливий захват охоронцю. Командир човна стояв осторонь і нічого не робив. Яна взагалі не було.

- Не втрутитесь? – Не знаючи що краще зробити, технік підійшов до начальника.

- А сам чому не приєднаєшся?

- Дюк ніколи не був достатньо… кмітливим, - Мартін скривився. – Може хоч так набереться якогось розуму.

- Нащо мені такий солдат, якщо його може скрутити мавпа?

- Але ж він не солдат.

- В цьому й проблема.

Тим часом доктор успішно відчепив 4D/M.

А може тому просто набридло.

Охоронець та створіння зміряли один одного багатообіцяючими поглядами.

Мартін помітив що до професора дикун ставився значно приязніше. Його не просто відтягували – він дозволяв це робити, але разом з тим ні на мить не переставав спостерігати за тепер вже беззбройним чоловіком.

З’явився начальник персоналу. Перше що він зробив – з огидою подивився на свого підлеглого.

- Бос! Дайте мені кийка і я цій мавпі всі зуби виб’ю! – Спробував було реабілітуватись той.

- Ти в порядку?

- Так, але…

- Посміховисько! Нащо мені людина, якщо його може роззброїти, а потім ще й скрутити напіврозумне звіреня? Нікчема! Я шкодую що взагалі сказав зупиняти це шоу, варто було б дати розмазати тебе по підлозі!

Від безсилого гніву охоронець не знав куди подітись та зрештою звісив голову і понуро потупився у підлогу.

- Зараз ти шукаєш все що встиг згубити і наступний місяць крім робіт я бачу тебе хіба тільки в спортзалі, зрозумів?

- А як же вільний час? – Підняв голову його працівник.

- Ну то можеш залишити судно хоч зараз – весь час буде вільним, - у Янових очах палахкотіла вогняна лють.

- Зрозумів, - зітхнув Дюк і поплентався на пошуки втраченого кийка.

***

Ввечері Артур кавував з Мартіном.

- 4D/M має пройти навчання.

- Ага.

- Як там було в одній старій книжці? Ми маємо відповідати за тих, хто на нас працює?

- Десь так.

- Це все що ти скажеш? – Запитав доктор після того як пауза затяглась.

- Давай прямо, які в тебе плани?

- Ми перенесли значну частину твоїх вмінь та навичок в голову Адама і тому очевидно що саме ти маєш попрацювати з ним.

- Але я не вчитель і тим паче не нянька.

- Велика частина свідомості Адама скопійована з твоєї, логічно що саме ти й станеш йому найкращим наставником.

- Ти… щойно назвав його Адамом?

- Ну, це ім’я здалось мені доречним, - вчений голосно й заразливо засміявся. – Тим паче що тепер у нашого проекту з’явились свої противники.

- Гм, - тільки й сказав Мартін

- Гм що?

- Просто гм.

- Ну, тоді краще подумай з чого це «гм» тобі буде зручніше почати.

***

- Як справи, Артуре? – Мартін зайшов до головного науковця в кабінет, протягнув йому горнятко з кавою, зробив ковток зі свого і подивився у монітор.

Він вже спланував чим займатиметься зі своїм новим учнем, однак з’явились нові обставини.

Минуло ще кілька днів. В Оранжереї з’явилось велике дзеркало і якщо спочатку воно викликало неабияку цікавість у піддослідного, то вона досить швидко перетворилась на байдужість, а потім Адам й взагалі почав втрачати інтерес до всього навколо.

Ідея була простою – піддослідний мав зрозуміти як він виглядає та як буде виглядати його майбутнє плем’я, а також чим вони будуть відрізнятись. Адже поруч будуть як нерозумні дикуни, так і сам Артур з командою.

Поки що Адам лише дивився на себе й не бачив нікого, хто був би на нього схожий і це вводило його в смуток – принаймні так це розумів собі технік.

Проте й це не було найбільшою проблемою.

- Як же так трапилось що в тебе зникли всі записи про… - Мартін мимоволі зупинився та зробив неоднозначний жест рукою. – Ніяк не звикну. Про народження Адама.

- Еее… здається я банально нічого не зберіг, - по-дитячому просто, навіть з певною радістю сказав професор.

Це була якась неймовірна халатність і колишній сержант в неї не повірив.

- Роби що хочеш, але я більше не дозволю тобі пхати в мене свої голки.

- Які голки? – Було видно що головний науковець настільки віддається роботі що просто випадає з реальності. – Ааа, ти про ті голки! Ні, цього разу все піде значно швидше. Ти взагалі мені не потрібен.

- Ауч.

- Обережніше! – Навіть не обертаючись, машинально озвався Артур.

Іноді Мартіну було цікаво, чи має той хоч трохи емпатії.

- То що ти плануєш?

- Чесно кажучи, в нас мало часу і тому я просто візьму у Адама його біоматеріал і спробую використати його щоб дати нашому другові нову сім’ю.

- Звучить… не дуже.

- Ми, не можемо наразі сказати скільки цього матеріалу нам знадобиться. Я навіть не впевнений що у нас взагалі щось вийде.

- Наскільки я розумію, проект затягнеться… знову, - повільно промовив Мартін. – Сподіваюсь, ти повідомив про це капітана?

- Я обов’язково йому скажу… коли все запущу. Ну ти ж і сам його знаєш, він все одно буде гратись в начальника, але зрештою все дозволить. То тоді нащо зволікати?

Колишній сержант одразу вловив низький морально-психологічний стан науковця під показовим оптимізмом і навіть безтурботністю. Він не міг чітко сказати що саме гнітить Артура, проте знав що з цим робити.

- Що, все знову може не вийти? Як завжди? – Спробував звеселити товариша технік. – З самого вильоту на цьому іржавому кориті ми тільки те й робимо, що постійно виплутуємось із пригод, які сиплються на нас наче вода у зливу. Ти можеш не вірити у себе, проте я впевнений, що все вийде.

- З тебе був би чудовий капітан, - доктор відповів посмішкою. – Чому б тобі не піти далі?

- У цій роботі немає комфорту. До того ж я лінивий, - Мартін підбадьорюючи поплескав друга по плечу й пішов до виходу.

Тільки зараз доктор звернув увагу що той вдягнутий у тактичний одяг.

- А ти куди?

- Піду дам своєму учню ще кілька життєвих уроків.

***

- Результат. Мені потрібен результат.

- А хіба це не результат? Хіба все що ми робимо – не результат?!

- Ні, це даремна витрата мого часу.

- Зараз пишеться історія! Це унікальний експеримент і ми наосліп, без попередніх фундаментальних досліджень, вирішуємо проблеми, на які в нормальних умовах пішли б тисячі й тисячі років. Ми й так просуваємось з дивовижною швидкістю, а ви…

- Я здогадувався що ваша авантюра ні до чого не призведе. Треба було з першого ж дня відіслати вас на шахти - певен що це було б найбільш ефективним використанням вашого перебування на моєму судні.

- Ми виходимо на завершальний етап. Одна справа зробити наші прототипи життєздатними і зовсім інша – створити та наладнати між ними зв’язок й підштовхнути у потрібному нам напрямку.

Пан Матеуш прискіпливо подивився в очі начальнику наукового відділу. Як завжди, його обличчя майже не змінилось, проте Артур буквально бачив як той хоче викинути його у відкритий космос, проте не може через унікальні навички вченого. Принаймні поки що.

- З сьогоднішнього дня ви доповідаєте мені тричі на день про виконану роботу, - повільно промовив капітан корабля. - І якщо мені здаватиметься що ви клеїте дурня, ви в мене самі замість мавпи будете.

Науковець показово закотив очі й видихнув.

- Ви вільні.

Професор залишив кімнату начальника у глибокому роздумі.

- От козел, - весело сказав технік.

- Мартіне! - Артур був настільки поглинутий власними думками, що аж підскочив від несподіванки.

Сержант у відставці одразу помітив мішки під очима співрозмовника.

- Випадково підслухав вашу розмову. Який у нас план?

- То ти випадково опинився біля дверей кабінету якраз в той момент, коли вирішувалась доля чи не найважливішого експерименту людства? – Хитро посміхнувшись, запитав Артур.

- Буває ж таке, - Мартін розвів руками.

- Чим займаєшся ввечері?

- Чесно кажучи, я обирав між годинами споглядань зірок у ілюмінатор та глибоким розмірковуванням над екзистенційним вакуумом нашої культури.

- Можливо сьогодні тобі варто відкласти свої безперечно важливі плани задля створення нового біологічного виду. Що скажеш?

- Ну я навіть не знаю, у мене такий насичений графік…

- Почнемо о восьмій у Оранжереї.

- Мені щось взяти? – Кивнув технік.

- Дій на свій розсуд, мені треба дещо підготувати.

***

- Ну, я мав на увазі не зовсім це, але якби у нас були вибори на крісло капітана, ти б точно переміг у першому раунді.

Друзі стояли на балконі і, попиваючи каву з шоколадним печивом, спостерігали за парком, в якому мала відбутись чи не найважливіша подія за час їхньої експедиції.

Біля Артура лежали одразу декілька планшетів, кожен з яких надавав тільки одному науковцю зрозумілі дані. Він був напружений і мішки під очима стали помітнішими, але вчений добре орієнтувався у цьому цифровому потоці, періодично звіряючись з годинником та роздаючи вказівки своїм помічникам через рацію.

- Так, не тікай з теми і давай ще раз.

- Можна було взяти зразки і все таке, але це розтягнуло б процес на тижні, якщо не на місяці. А так я зробив усе за лічені дні.

- Ти створив нову розумну істоту за кілька днів? Це взагалі можливо?

- Я створив нову розумну істоту за день. Складніше було пропрацювати її психіку. Особливо коли твій начальник раз у раз нагадує тобі про можливе підвищення до посади шахтаря з відповідними… кар’єрними перспективами.

- Почесно. Але ти сказав «її». Це жіноча особина?

- Кепу потрібна робоча армія і бажано самовідтворювана, бо якщо ми повернемось з тріумфом, він захоче продовження нашого маленького бізнес-проекту.

- І тому за допомогою технічної магії і деякої матері ти зробив Адамові подружку?

- Якщо все вдасться, на їх основі ми створимо стільки подібних істот, скільки зможемо. А тоді тільки вершки й збирай.

- А якщо не вийде?

- Тоді ми будемо працювати до тих пір, поки не вийде.

- Ми не встигнемо.

- А хіба ми кудись поспішаємо? – Артур різко повернувся до Мартіна.

Технік повільно повернувся до товариша і пильно подивився йому у очі.

- Що ти маєш на увазі?

- Те що ви з Матеушем безсовісні мовчазні бовдури. Я шукав спосіб направити на науковий комплекс більше енергії, але виявилось що у нас майже все зламано. Я провів власну діагностику і вона виявила те, що у нас в принципі майже не залишилось нічого робочого. Чудо що ми взагалі долетіли сюди, а не розвалились десь дорогою.

- Це правда, - задумливо відповів технік і зосередився на Оранжереї.

- А ще ця ідея з експериментом! Здається, вона взагалі прийшла до мене від когось з вас!

- Та хто ж його тепер згадає як воно було...

- Ви мали б все розказати, а не робити з цього якусь таємницю! А тепер ми знаходимось бозна де і займаємось бозна чим! – Зі злістю сказав головний науковець.

- Ти звинувачуєш мене у чомусь, але не кажеш прямо у чому.

- Ми не можемо повернутись додому. Не з таким критичним рівнем поломок. Але замість якихось дій, ми займаємось… біоінженерією? Це якийсь нонсенс. Що в біса тут коїться?

Мартін зітхнув.

- Ми не знаємо як відреагував би екіпаж на такі новини. Провести довгі роки у космосі й опинитись десь в його глибинах без, можливо, шансів на повернення додому. При всіх моїх тертях з капітаном, ми обидва зацікавлені у підтриманні порядку, а така новина породила би хаос, якого нам наразі слід уникати.

- То що, ми нічого не будемо робити?

- Ну чому ж? Ми робимо.

- Поясни, - гнів науковця поступово згасав і, наштовхнувшись на чергову логічну загадку, повністю поступився цікавості.

- Науковий відділ працює над своїм експериментом, силовики наглядають за вами, підготовлюють територію внизу та виконуються ще якісь ідіотські непотрібні завдання, а тим часом я потроху ремонтую пошкоджені системи.

- І ти впораєшся?

- Спочатку я сумнівався, але у нас ще лишилось достатньо цілого обладнання, а внизу виявився цілком багатий світ. Щось має вийти.

- А чому тоді Матеуш постійно на мене зривається?

Технік стомлено посміхнувся.

- Йому потрібно показати якесь життя на кораблі і він імітує як може. Всі ми заручники обставин, просто дехто займається суто своєю роботою, а хтось бачив весь сценарій. Єдине про що я тебе попрошу – тримай все це поки що у секреті. Я ж сподіваюсь що ти нікому не казав про свої знахідки?

- Ні.

- Добре.

На хвилину між ними запанувала, яка порушувалась тільки шумом знизу та періодичним писком планшетів.

- Мартіне, ми виберемось звідси?

- В принципі, я встигну майже все полагодити.

- То це так? Кажи прямо, досить вже цих ваших ігор.

- Це – так.

- Але є якесь «але»? Завжди є якесь «але».

- Але я можу не встигнути за пару днів і скоріше за все тобі ще доведеться вислухати не одну полум’яну промову ватажка нашої загубленої галери, - зіронізував технік.

- Інколи мені здається що я тільки цим і займаюсь, - Артур засміявся і Мартін одразу побачив як з його товариша неначе зняли кам’яну брилу.

- Повернімося до нашого експерименту, докторе. Що ми бачимо?

- На цьому етапі ми очікуємо поки Адам відійде від наркозу і тоді він зможе познайомитись з коханням усього свого життя. Власне, він мав би вже відійти.

- А чому він був у наркозі? – Мартін не помітив як експеримент повністю заволодів його розумом і тепер хотів він хотів знати все.

- Ну а як би я видалив йому ребро? Різав би по-живому?

Екс-сержант подавився і йому знадобився деякий час щоб відійти від здивування.

І кашлю.

- Ти… що?

Саме в цей час імпровізоване житло заворушилось і чоловіки побачили заспане обличчя піддослідного.

- Я ж тобі казав, у нас було не так багато часу, тому я просто видалив йому ребро і на основі його змін та іншої приведеної сюди особини, я виростив йому самичку, - легко пояснив товаришу науковець, неначе мова йшла не про живих розумних істот, а про збирання грибів чи заварювання локшини.

- А… а як же тоді її психіка?

- Ну, не маючи необхідних матеріалів та прототипу для дублювання, я приблизно зробив так як міг, - з лукавою посмішкою відповів Артур й потягнувся до рації. – Виводьте піддослідну.

Згадавши як його самого фіксували ременями, технік скривився, але почувши про таку методологію, ментальний біль одразу затьмарив неприємні спогади.

Засміявшись, він просто розслабився і приготувався до шоу, яке от-от мало розігратись. Він вже уявляв собі це фіаско, але не став одразу псувати вечір колезі.

- Ти дав їй ім’я? Здивуюсь, якщо ні.

- Спочатку тільки номенклатурне, а пізніше хотів назвати Софією. Проте командир як завжди покривився і сказав що вона буде Євою. Наше життя було б значно кращим без цього зануди.

- Єва?

- Так, пан Матеуш сказав що в нього так змію звали чи щось таке.

- Позбав мене подробиць.

Єва здалась Мартіну таким же волохатим підлітком, як і Адам. Він пригадав зображення та голограми їх теоретичних пращурів, які доводилось бачити у далекому дитинстві. Його завжди вабила історія і таке порівняння одразу надало моменту значущості.

Тим часом дикунка повільно наближалась до капсули та саморобного житла Адама. Оглянувши все довкола, вона трохи заспокоїлась і вирішила заглянути усередину.

- Історичний момент, - прошепотів Артур, наче його голос міг пробитись крізь скло та обшивку і все зіпсувати.

Адам беззвучно підкрався ззаду й підібрався до невідомої. В руках він тримав міцного кийка, що був заточений з однієї сторони.

- Ви дали йому зробити зброю?! – Скрикнув Мартін, піднявши брови від подиву та обурення.

-Чш-ш, - вчений притулив пальця до губ.

Колишній сержант швидко поновив контроль над собою. Він вже давно помітив захованих серед гілля та голограм людей Яна, які мають одразу ж стріляти снодійним за несприятливих умов.

Але чи встигнуть вони?

Переконавшись що всередині немає нічого цікавого, Єва вилізла з кабіни та чиясь міцна рука схопила її за шию й притисла до металевої поверні. Адам почав щось погрозливо кричати несподіваній гості, а вона налякано-жалісливо у відповідь. Спостерігаючи за цим безглуздим верещанням, у дослідників склалось враження що дикуни геть не розуміюсь одне одного.

- Гм, чесно кажучи, я навіть якось і не думав про це.  

- Схоже що потрібно дати їм говірку, бодай примітивну. Максимум на який вони зараз можуть орієнтуватись – це інтонації.

Налякавши дівчину, Адам почав з прищуром роздивлятись нову компаньйонку, періодично оглядаючись навкруги.

- Якби я зараз так зустрів голу дівчину, я би був менш агресивним, - уголос подумав вчений. - Він же по тобі створювався, то що він робить?

- Це не агресія, він просто готується до найгіршого.

- Це до чого? Що вона його згвалтує?

- Що вона не одна і це лише трюк щоб відволікти увагу.

- Мабуть складно тобі живеться.

Минуло ще трохи часу. Нічого не відбувалось і Адам дозволив собі трохи заспокоїтись. Відпустивши незнайому, він знову почав щось їй казати, але тепер вже спокійніше та доповнюючи свою мову жестами, але й це мало до чого призводило.

- Оце й все? – Якось навіть розчаровано запитав Артур.

- Ну а що йому ще робити? Загрози ніякої немає, але тут з’явилась чужинка, з якою він не може знайти спільної мови. По-перше він захоче дізнатись про неї більше, а по-друге… якщо вона прийшла сюди, значить є якийсь вихід звідси. В свою чергу, там він може знайти більше створінь, що схожі на нього.

- Тоді я вважаю що цей етап можна вважати успішним. Всі, відбій!

Почулось кілька пострілів. Єва не встигла зреагувати зовсім, а Адам спробував заховатись у капсулі, проте снодійне не дало йому пірнути усередину.

- Сьогодні ви й справді змогли здивувати мене, професоре.

***

Начальник персоналу підходив до дверей капітанової кімнати, але його крики були чутні ще на сходах. Він вперше за кілька місяців виспався і ранок обіцяв спокійно пройти в компанії кави та звітів… поки виклик командира не скоректував ці чудові плани.

- …і ви вирішили ризикнути обома створіннями? Чому я не маю вважати вас ідіотами?

- Вони просто не знайшли спільної мови, ми легко виправимо цю проблему.

- Звісно що вони не знайшли спільної мови, її ж у них немає.

- У нас все було під контролем.

- Як минулого разу? Коли вони ледь не повбивали одне одного? - Капітан відволікся від планшета і подивився на підлеглого як на нерозумного.

- Наскільки я пам’ятаю, це була саме ваша ідея.

- Наскільки я пам’ятаю, ще на тому етапі були помітні проблеми в комунікації, а потім полилась кров. Дивно що мені доводиться аналізувати ситуацію замість вас. Який ще шмат роботи ви нездатні зробити самостійно?

- Дозвольте? – Ян постукав і ввійшов.

Пан Матеуш махнув рукою.

- Ну так начальник персоналу нам для того й потрібен, щоб такого не відбулось, - вчений кивнув убік новоприбулого.

Ян роздратовано поглянув на Артура – безтурботний тон науковця бісив неймовірно, а те як його зробили причетним до чийогось провалу не віщувало нічого доброго.

- А ти чому нічого не зробив, Мартіне?

- А що я мав зробити? – Незворушно відповів той.

Капітан мовчки просверлив техніка очима, проте заспокоївся.

- Що далі?

- Ми загрузимо їх достатнім базовим набором слів і спробуємо ще раз. Мартін займеться Адамом, а ми попрацюємо з Євою.

- Ох, докторе, я тут з вами або облисію, або відправлю вас досліджувати космос у польових умовах прямо крізь ілюмінатор.

- Дозвольте питання, босе?

- Спробуй.

- Чому ви постійно такий? Ви хоч колись буваєте… ну, нормальним?

Запанувала тиша.

Професор був втіленням самого дослідницького інтересу.

Ян витріщив очі.

«Дитина. Підстаркувата дитина, чесне слово,» - подумав Мартін, з усіх сил ховаючи посмішку, яка ризикувала вийти з-під контролю і перейти у регіт.

Капітан замер. Здавалось, він навіть дихати перестав. І в той же час у нього на шиї та лобі проступили судини, а капіляри у очах почали лопатись.

- До роботи, злидні! – Пан Матеуш проричав так голосно, що Мартін відчув як у його лівому вусі затряслась барабанна перетинка.

***

- Ні, мені звісно все сподобалось, але це було якось… ммм… - Мартін зробив якийсь неоднозначний жест рукою, підбираючи слово. - Занадто.

- Зате ранок одразу став цікавішим.

- Якщо під «цікавіше» мати на увазі той факт, що Ян тепер не просто тебе не любить, а й взагалі ненавидить, то так, цікавіше.

- Ой, та не будь таким занудою!

Мартін кашлянув.

- Артуре, не всі в цьому світі такі ж приємні люди, як я. А якщо серйозно, Яна навряд можна назвати поціновувачем високих матерій. Одного разу він й справді вирішить що ти заважаєш йому жити та навмисне створюєш проблеми, і тоді він почне створювати проблеми тобі.

- Я все це знаю, але інколи спокуса подивитись на те, як він закипає просто переважає здоровий глузд.

- Будь обережним з цим, - технік відволікся на рух у медичному ліжку поруч. - Він прокидається.

Минуло кілька днів і за прогнозами вченого процес переносу інформації до мізків піддослідних мав би підходити до кінця.

Чоловіки стояли біля ліжка, на якому спав дикун. До нього була під’єднана незліченна кількість медичного обладнання, яке безперервно інформувало про життєві показники досліджуваного та надавало ще купу різної інформації, яку в повній мірі, за підозрою сержанта, розумів тільки сам начальник наукового відділу.

Адам повільно розплющив очі.

- Як справи, хлопче? – Голосно запитав Мартін.

Тубілець відсторонено поглянув на обох чоловіків, а потів оглянув кімнату. Він в’яло реагував на подразники, зокрема світло, а один із зрачків був суттєво більшим за інший, але зважаючи на довгий сон та усі махінації вчених це могло бути нормою. Ну, наскільки взагалі можна вважати експерименти артурової братії нормальними.

- Доку, у нас все в порядку?

- Судячи з усіх показників все має бути добре.

- Адаме, - технік знову звернувся підлітка.

Той все ще дивився на чоловіка неначе крізь сон, але вже було видно що він поступово приходить до свідомості.

Чесно кажучи, Мартін навіть не брався уявити його становище. Все це дійство було однією суцільною авантюрою і якщо у звичайних умовах пацієнт не завжди міг одразу прийти до тями після наркозу, то в цьому випадку піддослідний мав ще й синхронізуватись не просто з деякими «покращеннями» свого тіла, але й розібратись з усією тією хімічно-нейрологічною мішаниною, з якою неодмінно зустрінеться одразу після пробудження.

- Адаме? – Ще раз повторив чоловік.

- Ба...ба… – спробував вимовити він незвичні поєднання звуків. – Ба…тьку?

- Доброго ранку, синку.

***

Це був беззаперечний успіх.

Командир судна хоч і мовчав, але, за завіренням професора, вже бачив своє повернення у ореолі слави та визнанні – Мартін надивився на таких кар’єристів ще за попередньої служби.

Ян хотів хорошої та спокійної посади, якихось пільг, поваги і з пошаною «дотягти лямку» до пенсії.

Артура ж цікавили тільки експерименти та їх результати.

Але як щодо самого Мартіна?

Усуваючи чергові недоліки він нерідко розмірковував над різними речами, але вже давно нічого так не приковувало його увагу. Більше того, чим би йому не доводилось займатись, проте рано чи пізно всі його думки повертались саме до цього. 

Ідея створення собі помічників із місцевого населення не була серйозною, але корабель мав значні технічні проблеми і навряд пережив би подальші подорожі. Якщо б взагалі зміг, а тому потрібно було робити щось тут і зараз. В найгіршому випадку Мартін взагалі боявся що «Пройдисвіт» може не пережити зворотнього маршруту прямо зараз і вони б лишились помирати в самотньому мовчазному дрейфі серед космічної пустки. Але цього він не виказував нікому окрім пана Матеуша, а тому питання про вичікування більш сприятливої можливості насправді навіть не стояло, хоч офіційно екіпаж про це й не знав.

Проте з цієї проблеми випливала й інша, адже поломки зазнали не тільки ті модулі, які відповідали за пересування, але й багато іншого обладнання, серед яких були і телепортатори, і система запуску капсул, і навіть деякі системи життєзабезпечення.

Коли капітан судна неочікувано надав головному науковцю усі дозволи і спрямував сили команди на цю авантюру, Мартін щиро підтримав таке рішення. Це дозволяло зайняти екіпаж доволі амбітним завданням, яким можна було б займатись ледве не вічно. Принаймні це б дало змогу максимально привести до ладу поламані системи, не посіявши при цьому паніку. Маленькі хитрощі задля спасіння.

Але Артуру вдалось зробити те, на що ніхто не очікував. Так чи інакше, але він спромігся на досягнути того, що, наскільки знав сам Мартін, в повній мірі не вдавалось нікому до нього. Колишній сержант навіть підозрював що біографія їхнього професора сильно відрізняється від тої, що знаходиться у кабінеті начальника персоналу і підстаркуватий вчений має достатньо досвіду в цій царині.

Так, вчений не створив нову расу від самого початку до кінця, а лише додав низку покращень вже існуючому виду, але ж… це був прорив. Їх проект перевернувся з ніг на голову. Замість того щоб розвідати та захопити ресурси цього нового краю, вони лишаються тут й продовжують свою роботу.

Технік вже давно доповів що зміг налагодити основні вузли принаймні до задовільного рівня, а отже можна було розгорнутись, для чого вони й прибули сюди. Звичайно, поступово він буде покращувати стан й іншого обладнання, але на це вже піде значно більше часу і в загальному плані це принесе куди менший ефект, адже критичний рівень пошкоджень вже було подолано. Тепер, як мінімум, можна було не боятись що вони зможуть хоча б повернутись додому з інформацією про цю систему, не зупинившись з поломками у зоні гравітації якоїсь зірки чи ще щось.

І все ж вони лишались. Лишались та продовжували свою роботу по створенню та адаптації цього нового виду до власних потреб.

Мартін намагався підібрати таке слово, яке б найкраще описувало характер їх теперішніх дій і це викликало у нього відчуття деякої іронії.

Їх рід виріс зі своєї планети, колонізував нові світи, створив міжзоряну цивілізацію та облетів більшу частини галактики. Ті, хто ще вчора ділили одне одного за релігіями, сьогодні піднялись до неба і, не знайшовши там богів, полетіли у всі куточки космосу.

Але там теж нікого не виявилось. Тепер же вони самі ставали тією силою, до якої так давно, хоча й даремно, звертались усі ці епохи.

Вони ставали чимось вищим, в певній мірі вони самі ставали… богами.

Крім певної іронії на межі з цинізмом, адже вони створювали нову расу у цілком практичних цілях, у самому цьому діянні було щось більше. Якесь відчуття правильності, розуміння того, що вони впорядковують цей дикий світ.

Звичайно, капітану корабля ці істоти потрібні були виключно для роботи і колишній сержант не мав ілюзій щодо того, як його начальник збирається розпоряджатись їхніми життями.

Проте саме його, Мартіна, було взято за основу для роботи над Адамом, а за її результатами і для вдосконалення наступних істот. Більш того, крім фізичного, ментального та емоційного шаблону, Мартіну дали змогу наставляти новостворених протеже, що створювало простір для подальших маневрів.

А в тому що для його задумів такий простір знадобиться сумнівів не було.

Чоловік закінчив роботу й пішов до себе. Його працю можна було б назвати монотонною, а тому й нудною, проте вона давала можливість побути наодинці, а крім того часто ще й звільняла голову для розмірковувань на більш цікаві теми.

Скинувши робочий комбінезон він вдягнувся у зручний одяг і пішов до спортивного відсіку – фізичні вправи допомагали йому концентрувати увагу, але й без того він ще з армійських років взяв собі за правило у будь-якій незрозумілій ситуації займатись, адже це ніколи не буде зайвим. Принаймні так це колись виглядало, наразі ж він не робив і четвертої частини того, на що був здатний раніше.

«Цікаво, в який саме момент я перестав робити те, що треба і почав те, що хочу?» - Подумав він, займаючись у залі.

«А може це якраз і був той момент, коли я перестав робити те що хочеться? Невже я, хтось інший чи взагалі ми всі, хоч і за складних обставин, проте нарешті взялись робити саме те, що треба? Може саме наші ігри в богів зрештою й змінять нас так, що ми почнемо мірити все божественною міркою? Може ми, принаймні я, й справді перетворююсь на… Бога?»

Ця думка збуджувала уяву і пробуджувала у ньому давно забуті прагнення до чогось вищого.

Тремтячи вже на другому підході віджимань, він засміявся.

«Що ж, навряд Бог має стільки зайвих кіло,» - це думка звеселила Мартіна і тільки додала йому натхнення.

Він згадав ідеали якими колись був переповнений, порівняв себе у юнацькі роки з тими, з ким перебував на цьому судні і це теж додало йому мотивації.

На відміну від них, він завжди мислив ширше і не дасть їм занапастити можливо найперспективніший експеримент за всі часи.

Але для цього треба бути готовим. Люди на кшталт Яна неодмінно спробують використати їх становище у своїх цілях, не зважаючи на наслідки. Отже, треба завчасно обмежити їх можливий вплив, а для цього треба самому бути на кілька кроків попереду.

Колишній сержант продовжував займатись і він відчував що з кожною наступною вправою його тіло починає все більше втомлюватись, але попри з цим він все ще відчував себе сповненим енергії.

Він відчував себе…

Живим.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.