Дивний новий світ

Мартін вийшов з душу, вдягнув свою єдинорогову піжаму, заварив дві кави та, насвистуючи, вийшов до Артура.

Не те щоб він спеціально любив посміятись з сіпання охоронців Яна на його зовнішній вигляд, але це якось розбавляло їхню одноманітну мандрівку.

Дійшовши до потрібних дверей, технік підмигнув сенсору і той, підмигнувши йому у відповідь зеленим вогником, відкрив двері – Артур спеціально обмежив пересування «небажаних» членів корабля по його володіння. Звичайно, не без поради Мартіна.

Лабораторії «Пройдисвіту» почали трансформацію істот за зразками Адама та Єви, але сам Мартін скептично відносився до таких рішучих дій, адже й самі прототипи цих створінь ще не були підготовлені як слід.

Принаймні, якщо справа полягала саме у підготовці цих створінь.

- Направляйтесь до капсули Омега-13 – там виникають якісь недоліки, - головний науковець одночасно споглядав за різними планшетами, виконував певні розрахунки та щось нотував додатковими механічними руками свого павукоподібного трону.

Артур навіть не обертався.

Його зацікавленість роботою часто надихала, а власноруч сконструйований чи то екзоскелет чи то спеціальне крісло, яке підвищувало ефективність його роботи просто на порядок не могло не викликати поваги. Власне, можна було навіть сказати що ця його пекельна машина займала добру половину кімнати, а безліч дротів, які розходились у всі можливі напрямки робили його схожим на павука посеред павутиння.

І все ж він залишався людиною.

- Дінь-дон, доставка кави, куди тут заливати паливо?

Вчений розгублено розвернуся разом з частиною конструкту до гостя. Йому знадобилось кілька секунд щоб повернутись в реальність та посміхнутись.

- Сюди, - він відкрив рота та показав пальцем усередину.

Мартін протягнув ще гарячий напій і одна з механічних рук спритно підхопила чашку.

- То як у нас справи? – Технік підійшов до одного з планшетів, геть не розуміючи що він показує. – Ця абракадабра виглядає страшно.

- У деяких індивідів виникали проблеми, але ми оперативно їх вирішуємо і з кожним наступним нам вдається зменшити їх кількість.

- О, то це чудово, значить всі вони будуть різні.

- Ну якщо думати з такого ракурсу, то так, але мабуть пан Матеуш буде трохи  незадоволений.

- Артуре, якби всі були однаковими, то ти був би приблизно таким самим як один з тих дуболомів Яна. Тим паче що в кожному суспільстві, в кожній групі, навіть в кожній зграї просто необхідні дещо різні види. У сухому залишку, це спричиняє якщо й не розвиток, то принаймні певну життєздатність цієї групи.

- Значить нам щастить, - сказав вчений, повністю зайнятий своєю філіжанкою.

- Отож.

- А як там Адам?

Просто «перебудувати» біологічний вид було мало, щоб ці створіння виконували покладені на них завдання потрібно було ще й чомусь їх навчити. З ранку й до ночі Адам та Єва отримували прірву базової інформації про свій світ і мету їх існування.

Якщо все піде по плану, вони стануть ватажками нового соціально-біологічної структури, яка буде в автономному режимі добувати необхідні ресурси. Ну а екіпаж буде лише вершки збирати. Зручно.

На цьому етапі все впиралось саме в їх інтелектуальні можливості. Вони мають показати потрібні результати, якщо ж ні... що ж, доведеться займатись ними до тих пір, поки в них не вийде.

З тих пір як ця напівжартівна думка вперше була озвучена минуло не так багато часу, але зі способи відволікти особовий склад та недопустити паніки вона дуже швидко обросла різними сенсами, філософією, а також постійно підживлювала різну дотичну до цього діяльність. Здається, Мартін вже навіть чув якісь вірші на цю тему.

Після денної накачки знаннями наступав вільний час і піддослідних спокійно відпускали блукати Оранжереєю. Як мінімум їм слід було розібратись у здобутих знаннях. Принаймні сам технік з цікавістю спостерігав як його протеже намагався висікти іскру усім, що тільки міг знайти в садовому комплексі.

Проте таке подобалось не всім.

- Вони мають працювати, а не займатись незрозуміло чим. Заміть того щоб пришвидшити роботу, ми тут байдики б’ємо, хоча вже мабуть поверталися б! – Як і всі, Ян хотів додому і йому було не зрозуміло нащо давати дикунам свободу, про що він не забув нагадати вже за кілька годин на нараді.

Власне, як не забував кожної наради.

Іронія полягала в тому, що він був найгучнішим серед тих, хто скаржився на експеримент. Навіть найостанніший охоронник поступово починав цікавитись їх роботою. А Ян, здавалося, ні.

Наскільки Мартін собі розумів, капітан не посвятив його у поточний стан справ. Принаймні технік сумнівався у наявності театральних талантів начальника охорони.

- Це соціалізація. Чи міцніші зв’язки вони вибудують між собою, тим більше у них буде шансів на виживання та подальше існування, - сказав він впевнено. - А значить і на роботу.

- Нам потрібні були напіврозумні собаки, які б тільки те й робили, що копали та множились! Замість того щоб робити роботу, ви починаєте гратись в бозна-що! Невже ці ігри в богів важливіші за нас?!

Вчений спокійно вистояв, спокійно зняв окуляри, дістав з кишені хустинку та протер свій аксесуар.

- Заспокойтесь, Яне. Фундаментальність цього досліду просто безмежна, ми можемо отримати не тільки…

- Ще раз, це важливіше за нас?

- Та причому тут… - професор подивився на Мартіна, але той лише похитав головою.

- То я питаю вас втретє, цей експеримент важливіший за нас? Важливіший за екіпаж цього бісового корита?!

Начальник персоналу перейшов на крик і Мартін міг тільки здогадуватись скільки зайвих вух на кораблі їх чути та про що вони могли подумати. Чи змогли б у майбутньому. Капітан, як завжди, лишався холодною скелею.

- З порожніми руками ми нікому вдома не потрібні. Невдахи в принципі нікому не потрібні, а тому так, наразі цей проект важливіший за все, - відповідь була настільки ж правдивою, наскільки прямою.

І в ній не було нічого дивного. Так чи інакше, проте кожен знав що вони вже не повернуться ніким. Але почекавши, можна було б повернутись… кимось.

Азарт мав свій початок у жадобі, яка, в свою чергу, у інстинктах самозбереження. Мартін раптом замислився, що саме там в яких пропорціях від нього взяв Адам.

Здавалось, Ян закляк. Але це було не зовсім так. Він готувався вибухнути.

За час польотів технік почав симпатизувати вченому, однак в той самий час він тільки дивувався безмежній здібності свого товариша уникати можливостей до порозуміння з оточуючими. Як колишній сержант, чия робота напряму пов’язана з особовим складом (тобто людьми), Мартін сподівався що йому вдасться своєчасно тушити ці неминучі конфлікти, але тут було й ще щось.

Було зрозуміло що конфлікту не уникнути, але зараз він був би абсолютно нікому не потрібним.

Перш ніж Ян відреагував, Мартін підійшов до нього й поклав йому руку на плече.

- Це наказ капітана, Яне. Наш маленький проект став довготривалим. Я розумію твій гнів, але за згаяний час ми отримаємо куди більше, ніж очікували. Ти повернешся вже не просто командиром ватаги охоронців, ти будеш…

- Забери руку, - обірвав його начальник охорони.

- Хіба ти не хотів слави та визнання? Це ж саме те, заради чого ми сюди й полетіли. 

- Руку. Забери.

Мартін забрав руку й підняв обидві долоні догори, показуючи що не має намірів конфліктувати.

- Це не закінчиться нічим хорошим, - сказав усім присутнім начальник персоналу та вийшов з кабінету.

***

З розвитком інтелекту у піддослідних з’являлись нові питання і кожного разу вони ставали все складнішими.

Їх можна було силою змусити займатись потрібною роботою, але як зробити це таким чином, щоб вони продовжували роботу без тиску? Як автономізувати процес?

Потрібно було не тільки створити різних індивідів, але й налагодити взаємозв’язки між ними. Потрібно було створити певну схему роботи. Структуру.

«Соціум,» - посміхнувся технік.

Мартін спокійно пояснював Адамові все що потрібно було знати для виживання та роботи, а враховуючи той факт, що сам Мартін і був взятий за основу для тоді ще першого піддослідного – він запросто знаходив з ним спільну мову.

Євою ж займався увесь науковий відділ, адже за відсутності жінок на палубі цей процес виявився складнішим і Мартін не зміг би дати їй ради. Та й йому би довелось витрачати свій час вже на двох піддослідних, а це вплинуло б на якість підготовки кожного з них.

І ось Адам та Єва були готові, а значить треба було переходити до нового етапу.

Принаймні команді так здавалось.

- Сьогодні у вас з’явиться новий дім.

- Ми не хочемо нікуди йти.

Адамові не подобалась ідея залишити Оранжерею, йому було незрозуміло навіщо взагалі потрібно кудись перебиратись, але він вже почав звикати до того, що Мартін не робить нічого просто так. До того ж навколо було кілька охоронців та вчених, а тому у нього банально не було виходу.

Спалах світла.

Вони опинились на пагорбі.

Повітря було свіжим, високі дерева колихались від вітру, а зелена трава здалась м’яким килимом.

Здивований їх появою, олень підняв голову та перестав жувати.

- Це схоже на наш Сад… - задумливо сказав дикун.

- Тільки він набагато більший.

Охоронці дістали зброю і мовчки розійшлись в різні боки. Науковці навпаки збились докупи та почали щось активно обговорювати.

Олень кліпнув та продовжив жувати.

Адам напружився та застиг.

Мартін не поспішав. Після усього того що було зроблено з його новим маленьким товаришем, технік би не здивувався якби той зійшов з розуму.

Рештки якихось давніх спогадів намагались пробитись крізь фундамент нових знань та мішанину почуттів. Тубілець різко здригнувся.

- Я… здається, я тут був…

- Ти пам’ятаєш чому я тебе вчив? Що треба зробити в першу чергу?

- Оглянутись і розвести багаття? Але ж тут тепло, - тубільцеві було навіть трохи спекотно.

- Вогонь – це не тільки тепло, він також дозволяє захиститись від хижаків.

- Я думав що ви залишитесь.

- Наші янголи-охоронці не зможуть завжди придивлятись за тобою. Я навчив тебе захищатись, тепер ти маєш показати що засвоїв.

- Янголи… полетять? – Адам з сумом подивився на команду, а потім у небо.

Раніше йому неодноразово дозволяли дивитись на планету крізь ілюмінатор і тепер він був розгублений.

- Полетять.

- На небо…

- Час починати, Адаме. Ну, покажи чому навчився.

***

Звечоріло.

Новий житель цього світу та старий громадянин світу іншого назбирали хмизу та розпалили багаття. Полум’я з радістю облизувало підкинуті дрова, щедро віддаючи своє тепло кільком нанизаним на гілки тушкам місцевої фауни.

- Зрозумів як треба?

Тубілець закивав головою.

Ще один спалах світла і на тому самому пагорбі з’явились Єва та Артур.

- Добре, - колишній сержант помахав головному науковцю та повернувся до вечері. - Скоро у вас буде свій народ і ти маєш про них піклуватись.

- Свій народ?

- Ти мабуть помічав що ти та Єва відрізняєтесь від нас? Скоро ми створимо й інших. Ви більше не будете самими.

- Ми не будемо самими… - за один день світ маленького колонізатора став набагато ширшим ніж він міг собі уявити.

- Так, цими… людьми, - тут Мартін мимоволі посміхнувся, - має хтось правити. Ти поведеш їх за собою.

Дикун закивав.

- Молодець.

Вони сиділи в тиші.

Адамові потрібен був час щоб засвоїти нові ідеї, а Мартін… Мартін просто дивився на зорі і згадував свій дім.

- І… що буде далі? – Нарешті озвався юнак.

- Ну, для початку ми запросимо Єву та поїмо, бо на порожній шлунок далеко не покеруєш, еге ж?

- Єво! – Вигукнув дикун.

Артур та його підлеглі щось активно пояснювали дівчині поодаль, але вона одразу повернулась на крик.

Старший науковець відпустив решту людей у білих халатах і підійшов з піддослідною.

- Яка краса! Що у нас сьогодні в меню? Курка у медовому соусі? Обсмажена з виноградом печінка? Печеня у кисло-солодкому вишневому соусі? Скажу одразу, я балуваний і погоджусь лише на страви високої кухні! – Проте що б там не казав перший дослідник, в його палаючих очах ясно виднілась цікавість.

- Та наловив якихось ховрахів, сподіваюсь що не помремо, - безтурботно відповів технік.

- Гм. Прийнятно.

Вечеря виявилась смачнішою ніж очікував Мартін і після неї він повів своїх камрадів до печери з іншого боку пагорбу. Вона видалась достатньо просторою і при цьому безпечною, що лише впевнило його у правильності цього місця.

Колишній сержант крокував першим, тримаючи палаючі гілки перед собою. За ним йшов Адам, тримаючи свої гілки скоріше як зброю, аніж як смолоскип та вичікуючи на небезпеку кожної секунди. Замикали групу Артур та Єва, яка з острахом притискалась до старого.

- Це найкраще місце поблизу. Звісно, ви ще оглянетесь і можливо знайдете щось цікавіше, проте для початку я б радив закріпитись тут.

- Переконавшись що у печері немає ніяких неприємних сюрпризів, юнак кивнув.

Мартін мимоволі кивнув у відповідь і обидва посміхнулись.

- І на цій прекрасній ноті нам мабуть час відкланятись, - озвався доктор. – Мартіне?

- Всім, назад, - подав команду технік, трохи відхиливши голову.

На пагорбі почало спалахувати світло і один за одним його полишали люди у чорному та білому.

- Ми зранку повернемось, зрозуміли? – Мартін поклав свої долоні їм на плечі та подивився кожному в очі.

- Зрозуміли, - по черзі відповіли дикуни.

- Тоді добраніч, - він кивнув зник.

Артур посміхнувся і зник слідом.

Адам і Єва вперше лишились самі. На цей раз не вони належали тому старому світу, що їх створив, але цей новий світ належав їм двом.

***

У кімнаті була напівтемрява. Пан Матеуш розвалився у своєму кріслі, закинувши ноги на куток столу та видихав дим під тихий блюз.

- Тютюн, Мартіне. Тут росте бісів тютюн чи принаймні щось на нього схоже, - капітан корабля з насолодою затягнувся ще раз і дозволив диму легко полишити свої легені. – Хіба ти в часи своєї служби не палив?

- Спочатку не хотів, а потім… потім стало якось запізно, - Мартін сидів навпроти ілюмінатора.

На відміну від його каюти, тут відкривався дивовижний вигляд. Вся стіна була суцільним склопластиком в метр товщиною, дозволяючи досхочу вдивлятись у безмежність космосу.

Чоловіки не бачили один одного, але їм і не потрібно було.

- Хах, мабуть твої там ледве не божеволіли коли почалась тютюнова криза, еге ж?

- Я вважаю що це пішло їм на користь. Я б навіть сказав, що це була найкраща з криз, що нас спіткали.  

- Такий правильний Мартін. Як там звучить Кодекс Сержанта? Опора для командира, лідер для колег, зразок для підлеглих?

- Останні два навпаки.

- Тобі не нудно, Мартіне?

- Поки у нас є справи, мені не може бути нудно.

- Ти мені подобаєшся, - командир повернув голову до свого гостя, - ні, справді. Твоє прагнення бути правильним причаровує, але у мене є до тебе питання. Одне маленьке питання, яке може охопити занадто багато.

- Здивуйте мене.

- Ми знаходимось у Раю. У Раю, Мартіне, але тебе це, схоже, не турбує.

- А в чому питання?

- Ти хоч щось відчуваєш?

Колишній сержант замислився.

Пауза затягувалась.

Капітан відвернувся і ліниво споглядав як дим піднімається догори.

- Я так і думав.

- Є питання на які не так просто дати відповідь.

- Немає таких питань.

Папіроса догоріла.

- Але якщо ми не полишимо цю планетку найближчим часом, можуть виникнути інші питання. Так великі неприємні питання.

- Мені здається що потрібно більше часу. Якщо ми поспішимо, то всі наші зусилля можуть бути марними.

- Якщо ми не заберемося звідси, цей світ затягне нас і все точно буде марно.

- Тоді ми могли б лишитись.

- Тут тільки троє самітників. Тобі вже немає до кого повертатись, мені, сподіваюсь, ще немає до кого, а Артур… Артур просто живе на своїй хвилі. Проблема у інших. Кожна секунда нашого зволікання лише підсипає пороху у цю діжку, що загрожує вибухнути.

- Я не впевнений що Адам вже готовий.

- Ти вкладався в його навчання?

- Я… - технік намагався підібрати слова, але неочікувано зрозумів що насправді ще ніколи та ні у що так не вкладався. – Так. Звичайно.

- Якщо ти й справді передав йому бодай частину себе, то впевнений що у нього все вийде. У них у всіх щось точно вийде.

- Я розумію, проте все одно хвилююсь.

- Чому?

- Щось завжди може піти не так.

- Щось завжди йде не так, - повільно згодився пан Матеуш.

Наступила пауза і музика та дим повністю оволоділи кабінетом.

- Тебе теж щось турбує.

Капітан зі знанням справи скрутив ще одну папіросу, роздивився її з усіх сторін та припалив.

- Споглядай за Яном. Є у мене такі… неприємні думки.

***

Експеримент продовжувався і обраний за аванпост пагорб щодня поповнювався новими жителями.

- Ну от, - капітан читав рапорти з люлькою у руках. - А ти переживав.

Зі збільшенням розмаху експерименту з’явилась потреба і у постійному ознайомленні начальників та командира з поточним станом справ та отриманням звітів про нагальні проблеми. Але якщо спочатку відновлення такого ранкового ритуалу було сухою формальністю, то з часом ці ранкові зустрічі стали більш неформальними.

- У нас вже відбулись перші конфлікти і я не певен що все піде по нашому плану, - відповів Мартін, насолоджуючись ароматом кави.

- То чому ми ще не усунили цих проблемних індивідів? - Здивувався Ян.

- Ти правда не розумієш? – запитав у ного пан Матеуш.

- А ще ми знайшли поруч лігвисько місцевих хижаків. Можна вдарити одразу по  обом проблемам, ще й забезпечити наших дикунчиків їжею та видовищами.

- Мій любий Яне. Люди просто не можуть жити без конфліктів, а неприємності здатні об’єднати та загартувати більше, ніж будь-яке психонейрологічне програмування.

Ян подивився на явно засинаючого після робочої ночі Артура та задоволеного ранком Мартіна у пошуках підтримки, але ті й не думали ставати на його бік.

- Ми би рухались швидше, якби якраз і витрачали більше часу на вирішення таких нюансів, а не на інші забавки, - роздратовано відповів Ян, кивнувши на мартінову каву.

- Якщо в процесі виконання завдання у мене виникає необхідність почекати на щось, то краще я витрачу цей час на збір невеличкої лінії обробки та приготування кави.

- Краще б ти витратив його на щось корисне.

- О, не переживай, на це не пішло багато часу, тим паче що гріндер у нас вже й так був.

- Ти… ти зараз знущаєшся з мене?

- Що, треба пояснити що таке гріндер?

Ян вскочив. Його ніздрі стали ширшими, а судини на обличчі налились.

І тут Артур голосно сьорбнув зі своєї чашки.

- Вони глузують з мене!

- Яне, - капітан затягнувся з явною насолодою та запропонував люльку головному охоронцеві. - Ти наймолодший з нас і тому вочевидь не пам’ятаєш яким колись був нас світ. Він цвів. Пах. Дарував насолоду, а не тільки головний біль. Ми не думали як прокормити голодуючих, не вигадували способи як витиснути бодай щось з навколишнього середовища. Фрукти, овочі, м’ясо та молоко були для нас нормою. За містами ще жили дикі тварини, а у кронах дерев співали птахи. Ми жили у достатку, не розуміючи ціни цього життя.

- Я пам’ятаю достатньо щоб не забути про нашу мету.

- Всі пам’ятають, але іноді треба взяти паузу від постійної біганини, - він ще раз затягнувся і повільно видихнув. – Особливо якщо ти не знаєш, випаде нам ще раз така нагода чи ні. Ти забагато нервуєшся. Дай старшим людям трохи насолодитись життям та спогадами наостанок. Колись і ти це зрозумієш.

- Сподіваюсь що ні, - сказав начальник персоналу, кивнув та полишив кабінет.

- Ну, я сподіваюсь що він нічого не втне, бо було б неприємно зазнати невдачі, коли ми такі близькі до фінішу, - Артур залпом допив свій напій та встав. – Мабуть піду відпочину. З Вашого дозволу, звичайно.

- Звичайно.

- Мартіне? – Озвався капітан, щойно науковець вийшов.

- М?

- Як там наші протеже?

- Бунт подолано, але незадоволені завжди будуть.

- Чудово. Збери з місцевих військо на чолі з Адамом й розчисти те лігвисько. Наші нові… піддані мають знати кому служать.

***

Мартіна непокоїла поведінка Яна. Технік шкурою відчував що щось відбувалось і не хотів щоб ці неприємності застали його зненацька.

З такими думками він і відбув до поселення унизу.

Спалахнуло і от вже посланець з небес спускається по пагорбу.

Мартін помітив що місцеві поступово починають проявляти якісь знаки пошани – одні опускають голову, інші піднімають, хтось вирівнюється, а хтось просто маше йому рукою. Останнє не могло не викликати посмішку.

- Адаме! – Закричав колишній сержант тренованим голосом.

- Там.

- Туди.

- Він тут.

Кілька осіб жестикулювали, показуючи напрям, хоча й не наважувались підходити бличже.

Після перших піддослідних прибували наступні партії. Лабораторії Артура працювали, плануючи виростити бодай кілька сотень таких створінь.

Адам з Євою допомагали їм освоїтись у новому світі, таким чином отримавши певну владу на правах перших та мудріших.

Проте вже за деякий час найбільш сильні та імпульсивні особини почали перебирати владу до своїх рук і якщо до Адама такі поки не наважились рипнутись, то Єві вже дісталось. Недовго думаючи, Адам вхопив дрючка і від душі всік кільком самочкам, що дуже не сподобалось їх самцям. Слово за слово й учень Мартіна довів що він навчався не просто так, хоча й йому самому трохи дісталось.

Ян взагалі пропонував анігілювати кількох з них перед всім племенем, але пан Матеуш переживав що це перелякає решту дикунів.

- Ось ти де, - сказав технік, знайшовши ватажка в тіні великого дерева. – Збирай всіх, нехай візьмуть гілки та каміння.

- Зараз?

- Ти ж сам знаєш що від них будуть проблеми. Зараз.

Адам встав з кряхтінням. Вже одразу відставний сержант побачив кілька солідних гематом, подряпин та, здається, сліди укусів на лівій нозі.

Тубілець почав кричати направо і наліво і згодом біля них вже зібрався чималий загін.

Мартін відмітив що вони вже піддали модифікаціям більше особин, ніж це було б зручно для такого керівництва.

Можна було лише гадати, на скільки племен вони розділяться, щойно команда полетить додому.

Два десятки чоловіків та жінок зібрались навколо, очікуючи що їм скаже велетень у чорному обтягливому костюмі.

- Беріть каміння! Підпалюйте гілки! – Віддав він команду, жестикулюючи руками

- Для чого? – Запитали вони, дивлячись то на нього, то на одне одного.

- Підемо полювати.

- Куди? – Запитали його аборигени.

- На чудовиськ, - прибулець махнув рукою і одразу побачив як частина цього воїнства злякалась.

Деякі навіть відійшли подалі, але в той же час у деяких тільки запалився інтерес у очах. Хижаки страшні, але чого їм боятись, якщо поруч один з небожителів?

Кілька хвилин підготовки і от вже Мартін веде свій загін у похід.

Доходячи до розвіданого місця, він наказав перестати шуміти й почати тихо та обережно просуватись, а сам тимчасом дістав меча та пістолет. Якимсь дивним чином їм вдалось непомітно підкрастись майже за півсотні метрів, а потім технік відкрив вогонь.

За планом він мав почати стріляти, а дикуни шуміти, збиваючи звірів з пантелику. Звичайно, тоді б ті кинулись на тубільців, проте вогонь не дав би хижакам завершити почате, а тоді їх би легко добив сам Мартін.

Проте реальність внесла свої корективи. Звірі все ж почули їх. Тигр що мав стати мішенню відстрибнув і тому відбувся лише пораненнями. В цей же час частина дикунів без вогню помчала до печери що служила за лігво. За що вони одразу й поплатились.

Побачивши розправу, тубільці покидали свої палки й вилізли якомога вище.

Всі, крім Адама, який не міг.

Зрозумівши це, Мартін добив пораненого хижака, залишив свою позицію та побіг до кинутого напризволяще.

Дикун вже стояв притиснутий спиною до стовбура, а дві тварини не кваплячись підходили з різних сторін.

Проричавши, колишній сержант привернув увагу тварин та майже впритул розстріляв першу, що змусило другу стати обачніше. Через таку незрозумілу смерть напарника, останній тигр, оцінивши супротивника, обережно почав заходити збоку. Технік вже хотів поставити крапку у цьому небезпечному питанні, він підняв руку та натиснув на спусковий гачок... але тут екран на зворотному боці мигнув і відключився.

- От барахло, - роздратовано сказав Мартін й відкинув розряджену зброю.

Вочевидь, помітивши що щось трапилось, тигр почав скорочувати дистанцію.

Мартін перехопив меча двома руками та натиснув на клавішу подачі енергії. Зброя звично завібрувала.

Врешті наважившись, звір підійшов достатньо близько та стрибнув на порушника території. У свою чергу мисливець просто зробив випад вперед, проте хижак спритно відскочив в сторону й контратакував, але Мартін був напоготові й рубанув. В момент удару активована зброя надіслала імпульс й підпалений звір відлетів на кілька метрів.

Запанувала тиша.

Технік ще раз натиснув на клавішу подачі енергії та поглянув та своє перелякане воїнство.

- Злазьте, - сказав він їм. – З усіх вас тільки Адам не втік.

Звичайно, це було не зовсім так - всім був видний стан маленького ватажка, проте колишній сержант сподівався що когнітивні здібності цього нового виду ще не працюють в повну міру і тому він зможе зробити свій внесок у репутаційний капітал їхнього першого піддослідного.

Мартін повільно оглянув все ще переляканих тубільців й коротко кивнув своєму протеже.

- Тягніть туші до поселення. Сьогодні ми святкуємо!

***

- А непогано вийшло, - сказав капітан, смакуючи стейк з істоти, яка не так давно сама з насолодою пожирала інших. – Вельми непогано.

Артур просто кивнув, не відволікаючись від тарілки. Навіть Ян, роздивившись їжу з усіх сторін і вдосталь посмакувавши, зрештою видав щось схвальне.

- А що там наш маленький Адам?

- Ну, отримані від сусідів поранення зробили його суворішим, а те, що він лишився тільки посилить його авторитет.

- Навіть зважаючи на те, що він просто не міг втекти?

- Міг чи не міг – це вже другорядне. В першу чергу вони пам’ятатимуть, що всі втекли, а він – ні.

- Впевнений, дикуни оцінили на що здатний лише один з нас й тепер сповнені ще більшої поваги до своїх покровителів, - з усмішкою сказав капітан.

- Так, схоже на те.

- Які будуть подальші вказівки? – Запитав начальник персоналу.

- Власне мене турбують деякі тенденції.

- Тенденції? – Уточнив професор, за що негайно отримав розлючений погляд начальника персоналу.

- Так, вам обом слід виділити місце у своєму графіку і краще дивитись за підпорядкованим особовим складом.

- Не могли б ви уточнити задачу?

- Все йде занадто добре і люди розслабляються. Треба їх чимось зайняти. Передивіться де яке обладнання треба підмінити, проведіть якісь цікаві заняття, в тому числі й тренування, підбадьорюйте їх та нагадайте про дім. Огляньте своїх людей, їх умов проживання, перевірте їх морально-психологічний рівень та дисципліну. Це світ небезпечний своїми можливостями – це і є його величезна підступність, якої ми маємо уникнути, щоб успішно повернутись назад.

- Без проблем. Це, звісно, може трохи вплинути на виконання основного завдання, але слухаюсь.

- Я бачив як ваші люди безперешкодно стрибають у вільний час вниз і назад. Це необхідно врегулювати. Ви, до речі, знаєте про це?

- Так, я давав кілька дозволів на супровід, розвідку та збір необхідного для білих халатиків.

- Значить ви не володієте обстановкою. Я визначив вихід невеликими групами і у зв’язку зі службовою необхідністю. Не табунами. Невеликими. Групами. А у вас вони носяться як в себе вдома.

- Зрозумів. Розберусь.

- Не вірю. Зараз, звісно, вам ніхто нічого не розкаже, але звернути на це увагу. Порушники, а вони обов’язково будуть, поки ви показово комусь не всипите, мають бути покарані з усією суворістю. І пройдіться по спальним приміщенням. Впевнений що ви знайдете там багато чого цікавого та явно зайвого. Забрати і викинути.

- Хіба це не ви казали що можна і навіть треба піддатись місцевим насолодам?

- Відпочинок має бути, але він має бути визначеним у часі і контрольованим. Відсутність же дисципліни знищує цілі армії, Яне. Або цей світ належатиме нам, або ми будемо належати йому і останнього я не допущу.

***

Коли Мартін увійшов загальну кімнату, в ній вже був зібраний весь незадіяний особовий склад. На усіх входах стояли озброєні охоронці.

«Персонал. Екіпаж,» - подумки виправив він себе, оглядаючи абсолютно різних людей, яких могла зібрати докупи лише якась надзвичайна потреба.

У великій залі стояв гамір. Це було б схоже на якісь збори, проте наявність великої кількості охорони свідчила, що щось не так.

- Ми не військові! І ця місія теж не військова! Згідно умов нашого контракту, ви не можете так просто взяти й заборонити нам пересуватись! – Крикнув хтось у білому халаті.

- Як капітан корабля, як ваш капітан, - зробив наголос пан Матеуш. – Я можу все, що вважатиму за необхідне.

- Це свавілля!

- Залишайтесь на своїх місцях й очікуйте подальших наказів.

- Дозвольте приєднатись, - відмітив свій прихід колишній сержант, награно віддавши військове вітання.

Командир човна навіть не подивився у його бік, але в цьому й не було особливої потреби.

- Що відбувається? – Тихо запитав Мартін, взявши головного вченого за лікоть.

- Ми поки й самі не знаємо, - розгублено відповів Артур. – Мої люди мали приступити до виконання своїх обов’язків і тут ми побачили що знизу відбувається… якась активність. Проте ні наш начальник, ні його дуболоми нічого нам не кажуть. Ще й заборонили вихід і фактично закрили нас тут.

Технік насупив брови.

- Ми маємо право знати що відбувається! – Знову прокричали з натовпу.

- Як тільки все проясниться, ви одразу все дізнаєтесь.

- Ми вчені, саме ми й маємо у всьому розбиратись!

- Яне, наведіть нарешті тут порядок й після цього до мене! – Підвищив голос капітан, кивнувши Артуру та Мартіну.

Вони йшли в гнітючій тиші.

Зайшовши до свого кабінету, пан Матеуш втомлено протер червоні очі та налив собі кави.

- Можна я теж наллю? Все одно ж чекаємо, - одразу запитав Артур.

Капітан повільно наливав повну чашку гарячого напою й з насолодою втягнув ароматну пару, проігнорувавши запитання.

- Можна відповісти на питання. Де зараз перебуває ваш Честер? – Нарешті озвався командир корабля й повернувся до вченого, крутячи папіроску.

Його цупкий погляд іноді нагадував Мартіну хватку бульдога і зазвичай він так не проявлявся за хороших обставин.

- Мав би вивчати місцеву флору й готувати зразки до транспортування додому.

- Так я вам доповідаю, його там немає. Спробуйте ще раз, - не відводячи погляд та не моргнувши запитав пан Матеуш, роблячи перший ковток.

- Ну тоді… - науковець щось пробував сказати, але недовго. – Слухайте, я тільки прокинувся, якщо він не там, то я й гадки не маю.

- Дуже шкода що ви не знаєте де перебуває та чим займається підпорядкований вам особовий склад.

Мартін скривився.

- То що з ним?

Капітан мовчки оглянув іншого свого помічника з ніг до голови та осудливо видихнув.

- Він знизу.

- Він знизу… і? – Мабуть, Артуру здавалось що він сама обережність, але на думку техніка це виглядало вкрай безцеремонно.

І судячи з того, як налилось на перший погляд спокійне обличчя їх начальника, той сприймав це так само.

- І він наробив нам шкоди.

Двері відчинились і ввійшов Ян.

- Де вони? – Одразу запитав капітан.

- В одній з печер неподалік, десь в кілометрі.

- Збираємось, візьми кількох людей з собою.

Начальник охорони стрімко вийшов, а капітан відкрив сейф й витяг звідти палаш та кобуру з пістолетом.

- Нам до чогось готуватись? – Насторожено запитав Мартін.

- Немає необхідності.

- Хтось мені взагалі пояснить що тут відбувається? – Марно намагався привернути до себе увагу Артур.

- Зараз самі побачите свого вченого і його… збирання зразків, - капітан іронічно виділив останню фразу.

Вже за кілька хвилин вони опинились неподалік і Ян рішуче повів їх до схованки.

У печері було тихо, проте ще на вході вони почули мішанину звуків з п’яних криків, реготу, плачу та лайки.

- Встати, - владно скомандував капітан, посвітивши на кількох людей, які й створювали цей шум.

Вони неохоче зреагували на світло. Відчувався сильний перегар.

- Я сказав встати, - з холодною люттю у голосі повторив пан Матеуш, жбурнувши у них каміння.

На цей раз чоловіки спробували підвестись, чим одразу скористалась самичка і втікла.

- Ну?

- Еее… бос… ми тут цей… ну… тойво… - спробував пояснити один з них, який виявився Дюком.

Другий, той що був науковцем ледь стояв

- Ідіоти! – Проревів на всю печеру Ян.

- Боже правий, нащо ви це зробили? Честере! – Стурбовано питав Артур.

- Вони ж… вони ж… майже жінки, - зібрався з силами пробурмотів вчений.

- Взяти під варту.

Мартін протер очі.

Група йшла повільно. Порушники періодично падали, часто оступались, постійно нили. В якийсь момент Дюк сів і сказав що він нікуди не піде. Не збавляючи темпу Мартін підійшов та з розмаху вдарив його посиленим чоботом, потім підняв на ноги, проволік кілька метрів й відпустив того йти самостійно.

- Пас…кудо, - кашляючи сказав той. – Ти хочу знаєш… му… дило, що я тобою зроблю?

- Ще раз зупинишся – почну ламати ребра.

Чи то сповіщені самичкою, чи то самі по собі, але їх конвой вже супроводжували допитливі погляди місцевих.

- Господи, Честере, ти ж одружений. В тебе навіть діти є. Що б сказали твої рідні? – З сумом питав у підлеглого Артур.

- Мені шкода…

- У тебе були такі задатки, - головний науковець похитав головою

- Я… розу…зумію…

- Сильно сумніваюсь, мій хлопчику, сильно сумніваюсь.

Деякий час всі йшли тихо.

- Це місце нас затягує, - задумливо сказав Ян командирові дорогою.

- Лишилось недовго. І не забувай, ми робимо це для нашого дому, - відповів капітан, навіть не обертаючись.

- Я вже забуваю де саме наш дім.

Вони демонстративно йшли через поселення до пагорбу, звідки зазвичай телепортувались на корабель. Їх піддослідні мали бачити що поблажливого відношення не буде ні до кого. Закон є закон, все має бути чесно.

Взагалі ідея постійно користуватись для переміщенням одним-єдиним місцем належала Мартіну – він висловив думку, що це створить деяке місце культу і вже за деякий час вони почали помічати, що місцеві почали носити різні речі до їх телепортаційного маяка. Носили їжу, елементи побуту, одного разу Мартін побачив шматок кори, на якому було надряпано як одні чоловічки з неба падають на пагорб де знизу їх чекають інші чоловічки.

Найкращі дари Мартін забирав. У нього вже навіть з’явилась невеличка колекція. В певній мірі він навіть розцінював це як додатковий поштовх для розвитку – конкуренція за увагу могутніх «небесних» людей могло стимулювати культуру.

Як би там не було, але з часом таких підношень ставало дедалі більше.

Процесія піднімалась по пагорбу й зникала у телепортаційних спалахах. Честер йшов настільки спокійно, наскільки міг. Дюк же наприкінці не надто прудко розвернувся й почав погрожувати тубільцям, проте колишній сержант буквально заштовхнув його до сакрального місця й зник останнім.

Коли вони опинились на кораблі, їх вже чекали люди Яна.

- Під варту. Давати тільки воду, якщо побачу що хтось хоч пальцем їх зачепить без мого рішення – опиниться поруч. Яне, Мартіне, зайдете до мене за півгодини.

- А я? – Спантеличено запитав головний вчений?

- А ви спостерігайте за нашими новими… - тут капітан замислився, зрозумівши що так до сих пір і не знайшов чіткої відповіді на питання, ким для них стали ці модифіковані створіння. – Протеже.

***

Мартін прибув першим.

У кабінеті стояв міцний запах диму, а його начальник прискіпливо роздивлявся напій у своєму келиху, немов сподівався знайти там пораду.

- Дозвольте?

Капітан мовчав.

- Чому вони постійно щось вчиняють, коли до результату лишається рукою подати? Чому вони ніколи не слухають? – За деякий час запитав командир корабля чи то техніка, чи то склянку.

- Треба сприймати це як константу. Просто вони ніколи не слухають, - сказав той і присів.

- У тебе було щось подібне?

- Якщо чесно, навіть завзятіші з моїх порушників ніколи не тікали щоб нарізатись як свині й шукати втіхи з напівмавпочкою.

Пан Матеуш лише кинув на нього пронизливий погляд, ніяк не видавши своїх думок. Як завжди.

- Щоб я не обрав, моє рішення внесе певний розкол між членами нашого екіпажу.

- Наша брава команда, вже… неоднозначно реагує на цю… подію.

Увійшов Ян і пан Матеуш кивком дозволив тому сісти.

- Що порадите, пане вже-не-сержант?

- Ми на завершальній стадії нам як ніколи потрібен порядок, - повільно відповів той, обдумуючи кожне слово. – Я би запропонував як закрити їх до самого вильоту як мінімум.

- І вони будуть спати, поки решта буде працювати? А в чому ж тоді покарання?

- Ми могли б направляти їх на найбрудніші роботи у супроводі інших.

- За час експедиції ми тут всі стали майже як одна сім’я. Вони потроху почнуть шаритись, а решта команди поступово перестане звертати увагу на їх вчинок.

- То може б ми провели їм курс масажу? – Втрутився Ян.

- Пропонуєте спустити одних собак на інших? Якщо насильство серед членів екіпажу стане можливим, то як ми тоді будемо далі працювати? Ми зможемо дістатись додому чи повбиваємо один одного ще дорогою?

- Тоді… дайте мені наказ і я сам з цим впораюсь.

Пан Матеуш довго дивився на нього. Не кліпаючи. Мартін вкотре позаздрив крижаному спокою їх керівника. У нього навіть промайну думка, що він саме й хотів почути таку пропозицію.

- Якщо мої заступники катуватимуть мій же екіпаж, то для чого я тоді взагалі потрібен? 

Колишній сержант схвально піджав губи.

- Невже невдачі наших попередників стануть прокляттям, яке позбавить майбутнього наших наступників? – Врешті спитав командир човна.

Мартін не відповів. Та й що тут було відповідати? Всі вони хоча б раз, але замислювались над своїм становищем, згадували минуле та з сумом очікували на майбутнє.

Чоловіки посиділи ще кілька хвилин у тиші.

- Зустрінемось через годину з цими негідками внизу.

- Ви щось вирішили? – Запитав Ян.

- Так. Щось вирішив.

Не маючи що сказати, начальник персоналу кивнув та вийшов.

- А що робити мені?

- Готуватись.

- Готуватись до чого?

- До всього.

***

Порушники трохи прийшли до тями. Честер мовчки сидів схиливши голову. Дюк періодично намагався заговорити з їх вартовими. Науковці в білих халатах перешіптувались все тихіше, охоронці в чорному одязі сварились, переходячи на лайку все гучніше. Всі розбились на невеличкі купки й постійно кидали погляди на інших.

Передчуваючи якесь видовище, з усіх сторін стікались тубільці.

Про всяк випадок Мартін тримався ближче до затриманих.

Спалахнуло. Капітан мовчки з’явився у своїй парадній білій формі й змірив кожного своїм холодним поглядом. Він неспішно спускався з пагорбу, поки не зупинився на відстані достатній, щоб височіти над натовпом, але щоб при цьому залишатись для них чутним без зайвих зусиль.

- Сподіваюсь що ви вже прийшли до тями. Що нам з вами робити?

- Ми… ми все зрозуміли, - жалісливо сказав затриманий вчений.

- Думаєте, на моєму кораблі можна робити що завгодно?

- Ні.

- Ви думаєте, якщо вас було допущено до надважливого експерименту, то вам тепер все дозволено?

- Ні, авжеж ні.

- Ви ж знаєте що порушення наказів командира у воєнний час вважається тяжким злочином і карається смертю. Ви хочете цього?

- Боже, та ні!

- То нащо тоді ви це коїте?

- Ну ми… то ж навіть не ми були, то все горілка.

- Горілка – лише каталізатор. Я впадаю в меланхолію, хтось шукає пригод, співає, пиші вірші. А він, - тут пан Матеуш кивнув на Артура. – Взагалі засинає.

- Я не знаю як так вийшло. Ми хотіли розслабитись, відійти від цього всього, згадали дім, а потім…

- А потім щось пішло не так.

- Так, - зі сльозами закивав той.

- Якщо чесно, я не очікував що ви здатні на подібні коники. Така поважна та розумна людина. Сім’я, знову ж. Ви мене засмутили.

- Що мені зробити, що спокутувати свою провину? Я не знаю що на мене найшло, але я зроблю усе, щоб відбілити своє ім’я!

Капітан довго дивився йому в очі.

Всі мовчали.

- А ти, Дюку, скажеш щось на свій захист?

- Та йдіть ви до біса з вашим судом і цього, - тут він показав пальцем на Мартіна. – З собою заберіте.

- Більше за все я не люблю коли мої солдати накладуться як слід, а потім починають шукати синьої правди, ще й створюють проблеми всій моїй роботі.

- Та в сраці я все то мав! Розслабитись не можна, нічого не можна. Навіть з бабою тою відпочити не даєте! Звільняйте мене, ну! Звільняйте мене!

- Ми прийшли сюди не для відпочинку, а тому, що так було потрібно. Пропонуєш все кинути і тікати?

- Мені все одно, я просто не хочу з вами служити і робити все по цим дурним правилам! А не можете звільнити, то переводьте! Відправте на інший корабель, до нормальних людей і не будем свариться.

- І куди ж ти зараз підеш? Тут же нічого немає, а до нашого дому ще одна така сама дорога.

- То й шо? Я знову нап’юся і будете мене ловити! От побачите! Не хочете по-доброму, я вам зроблю по-поганому! Ви у мене ще попляшете! Зуба даю, я вам ще зроблю! Ще всім вам зроблю!

- Ти певен що це саме те, що ти хотів сказати, хлопче? – Повільно запитав капітан.

- Та холєра б вас всіх забрала з вашим кораблем і всім вашим Флотом!

Запанувала довга тиша.

- Ваші слова почуті. Ваші дії оцінені, - поважно порушив тишу капітан. – Ти винуватий, Дюку. Винуватий і понесенеш відповідне покарання.

І перш ніж хтось зміг зреагувати, він дістав пістолет й вистрілив у затриманого.

Гримнуло. Голова нерозумного охоронця розлетілась кривавою кашою.

Екіпаж відреагував неоднозначно. Одні відступились. Інші заклякли. Хтось зойкнув чи вилаявся. Честер нажахано переводив погляд з капітана на загиблого і назад Його затрясло. Потім вирвало.

Суд вразив дикунів і хоча вони розбіглись, проте продовжили спостерігати з безпечної, як їм здавалось, відстані.

Капітан стояв крижаною брилою, поки всі не заспокоїлись.

- Сьогодні ти народився заново, Честере. Не забувай цієї миті, - пан Матеуш нарешті сховав зброю, перестаючи дивитись на порушника.

- Відпустіть його і до роботи. У визначений час чекаю на ваші звіти по сьогоднішньому дню. Розвести особовий склад по робочим місцям і… - тут він запнувся. – Приберіть тут.

- Це… що це в біса було? – Начальник персоналу порушив сувору тишу своїм вигуком

- Не зрозумів, - капітан змірив того пронизливим поглядом.

- Не можна просто так брати й вбивати людей! Так, він йолоп, але це наш йолоп!

- Це мій корабель і мені вирішувати що тут можна робити, а що ні. Все що тут відбулось – це наслідки вашої бездіяльності. Вашої халатності. Кожен має свою роль і якщо ви неспроможні вчасно реагувати на проблемні питання свого особового складу, я знайду того, хто зможе. До роботи.

І Пан Матеуш зник зі спалахом.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.