Гнів божий

Адам не знав що робити.

Зі світанком у поселенні з’явились небожителі, але цього разу їх поява не принесла племені нічого доброго.

Плем’я погнали вперед, незгодних відстрелювали й всього кілька з них змогли втекти.

Тубілець якраз вертався з лісу і міг лише спостерігати цю трагедію.

Дочекавшись поки основні сили залишать поселення, Адам зібрав невеликий загін і спробував напасти на ар’єргард, та сили виявились надто нерівними. Кілька його одноплемінників було вбито, а інші розбіглись. Навряд після цього їх вдасться знову зібрати докупи.

Тим часом двоє залишених чоловіків взялись оглядати пагорб. Періодично було чути звуки пострілів.

Скориставшись можливістю, Адам спробував непомітно наблизитись до однієї з печер, але він не врахував один фактор і зараз він дав про себе знати.

- Ви тільки подивіться хто завітав на вогник. Привіт, друже, - сказав непомічений небожитель, направляючи на аборигена зброю. – Нічого особистого, але нам не потрібні проблеми.

Пагорб засвітився і на ньому рівними рядами почали з’являтись нові небожителі. Як і перші, вони були вдягнуті у чорне, однак на відміну від них, поверх форми ці носили накидки з символікою, яку дикун бачив на кораблі.

А ще з ними прийшла музика. Вона була тихою, проте розливалась по всьому поселенню і з кожним наступним кроком ставала все гучнішою, розганяючи страх і наповнюючи впевненістю у… у чому?

Це було щось гарне, але воно приваблювало не дикою красою, а чіткістю та якоюсь інтуїтивною визначеністю. Небожителі марширували в такт музиці й дикун вперше замислився про порядок та хаос й побачене ще більше його надихнуло.

Нові відчуття були дивним. Якимось чином прийшло усвідомлення правильності появи нових небожителів, як і чіткого поділу їх на чужих та своїх. На руйнівників та творців.

На демонів та янголів.

- Вони прийшли, - сказав чоловік біля нього, торкнувшись вуха.

- Вогонь! – Закричав хтось з вершини.

Блискавка вдарила у демона, відкинувши його на десяток метрів і перетворивши на шмат обвугленого м’яса.

Користуючись переполохом, Адам побіг оглядати всі печери довкола, проте Єви серед вбитих не було.

Другий небожитель з цієї трійці намагався втекти, але ще один спалах вдарив йому у спину. Третій навіть не ворухнувся. Він обережно дістав самокрутку й закурив, з тугою дивлячись у небо. Мабуть, саме тому його й залишили жити.

Стрій наблизився до нього.

- Григір, - останній демон насмішливо відсалютував лідеру новоприбулої ватаги. - То тебе поставили на чолі цього псячого війська? – З посмішкою запитав останній демон.

- Ти п’яний.

- Свобода б’є у голову, хіба ти сам цього не відчуваєш?

- Де він?

- А що, самі ви не можете його знайти?

- Зараз не до жартів.

- То що, ти мене вб’єш? – Спитав останній повстанець, зі стразом та гнівом подивившись у очі вчорашньому товаришу.

- Де Ян? – Ще раз запитав лідер янголів, піднімаючи списа.

- Він був правий. Ви всього лиш бездумні маріонетки, які…

Спис спалахнув і третій демон замовк навічно.

Сурова фігура ватажка небожителів наблизилась до Адама й без ввидимих труднощів підняла того на рівень своєї голови.

Адам подивився у холодні сині очі янгола й зрозумів що тремтить, але не розумів від чого.

- Куди вони пішли?

***

Небожителі зупинились та наказали Адамові сховатись. Розосередившись, вони почали робити якісь тільки їм відомі рухи. Дикуну було настільки ж боязно, наскільки й цікаво.

А потім їх ватажок подав сигнал і гримнуло так, що тубільцю ледь серце в п’яти не втікло.

Кілька блискавок з неймовірним гулом вдарили десь попереду, після яких замайоріли вже не такі страшні, але значно частіші спалахи. Почулись крики й почало прилітати у відповідь.

З диким ревом до них почали наближатись дві великі чорно-червоні фігури. Небожителі з пов’язками спробували відійти з лінії атаки, але велетні швидко скорочували дистанцію й наблизились до вчорашніх товаришів. Грім та блискавки були у їхніх руках і от вже два небожителя були подолані.

Як зачарований, Адам стояв й дивився. Його серце ще ніколи так не гупало, але ті сила й швидкість з якими здоровані врізались у ряди атакуючих вражала. Інстинкти кричали йому тікати, але він не бачив сенсу. Якщо ці істоти з такою легкістю розбираються з небожителями, то на що він взагалі може сподіватись?

І якщо до небожителів було ставлення до чогось величного, хоча й схожого, то це були справжні. Боги війни, хаосу та знищення.

Спалахнуло.

На полі бою з’явився білий гігант, з-за його спини пішло полум’я і новоприбулий одразу ж влетів у ближнього противника з ноги, а потім додав серію коротких ударів кулаками у корпус.

З’явилась надія, а з нею й страх смерті.

Удари новоприбулого були настільки швидкими, а сила такою руйнівною, що демона скрутило, а маленький дикун відчув як по шкірі побігли мурашки й він мершій заховався за найближчим пагорбом.

Побачивши це, другий демон дістав з-за спини сокиру під стать собі та рушив на прилетілого. За секунду до замаху сокира загуділа від переповнюючої її енергії і раптом Адам зрозумів чим все закінчиться.

Удар був страшним.

Білий відхилився вбік й пропустив удар по діагоналі, після якого відстрибнув назад та різко присів пропускаючи вже горизонтальний мах. Демон заричав з якимсь скрипом й цього разу щосили вдарив зверху донизу. Розуміючи що зараз станеться, в останню мить янгол підставив під смертельний удар свого першого супротивника.

Сокира ввійшла в його тіло з жахливим скрежетом й застрягла.

Час неначе зупинився. Здавалось що білий та чорно-червоний велетні поволі обдумували те, що сталось, поки поранений усвідомлював свій кінець. Демон востаннє оглянув своє розтрощене тіло й завалився на бік.

- Брате… - слово небожителі звучало Адамові викривленим ричанням.

А потім білий гігант рішуче дістав свого меча та зарубив другого противника.

***

«Вони ніколи не слухають».

Ян скривився.

На екрані його шолома мигнули та щезнули дві позначки, а це означало що двоє з його ключових воїнів загинули.

Мартін наближався, але під контролем начальника охорони лишилось ще два обладунки, тому у нього буде змога відбити напад. Можливо саме тоді клятий Матеуш зрозуміє яку високу ціну йому доведеться заплатити за перемогу і відмовиться від цього переслідування.

Тим часом технік з групою бійців під прикриттям великих стволів підходив до їх табору.

Захисники укріплень дали потужний залп, але постріли не влучили у основну групу нападників і навіть не спопелили Мартіна. Вони взагалі вибухнули на безпечній відстані перед білим воїном.

Ян вже бачив таке. Під час їхньої подорожі вони відбили кілька піратських нападів, один з яких застосовував схожі технології мініатюрного пустотного щита. Вочевидь, тепер його броня захищає не лише самого носія, але й прикриває бійців поруч. Розумно. Здається колишній сержант приділяв більше часу своєму обладунку, ніж ремонту обладнання корабля.

«Бісів фокусник».

Але навіть у непереможних велетнів бувають слабкі місця – цей простий факт викликав у ватажка повстанців посмішку.

Кілька вчених-втікачів допомогли закріпити останні частини обладунку на могутній фігурі і колишній начальник охорони вдягнув шолома. Вмикаючись, система зв’язку заскрипіла, але швидко запрацювала у штатному режимі.

- Командире, вони наближаються. Який у нас план?

Червоно-чорний велетень повільно повернув голову у сторону свого помічника. Хоч ззовні він і виглядав навіть для своїх людей втіленням сили, твердої рішучості та сили, але насправді його сповнювали злість та… азарт.

- Зустріти гостей.

***

Вогнева група подавила укріплення противника вогнем й Мартін першим дістався противника.

- Здавайтесь! - Прогримів з тріском його голос крізь динаміки.

Металевий воїн у два з половиною метри з півтораметровим мечем - серйозний аргумент й деякі бунтарі опустили зброю, або поховались.

Але, звісно, не всі. Ті ж з них, хто стояв позаду білого велетня відкрили вогонь йому в спину, хоча й розуміли що це ні до чого не призведе.

Щит востаннє прийняв на себе удар й погаснув, проте це вже було неважливо. До укріплень дістались й лояльні сили.

Розвернувшись на постріли, Мартін кинувся на постріли й почав рубити направо та наліво. Кров товаришів тільки посилила впевненість тих, хто здався, й тих, хто вирішив боротись до останнього.

- Здавайтесь! Це не має сенсу! – Повторив лицар й, розвернувшись, вертикальним ударом розрубив чергового стріляючого повстанця.

Десь позаду гримнуло й земля затрусилась. Мартін розвернувся й побачив що Ян завдав удару з повітря по групі лояльної піхоти. Він впав на них з неба й наразі розправлявся з тими, кому пощастило пережити його приземлення.

- Покидьок! – Проревів технік й рушив назустріч ворогу.

Воїн у чорно-червоному обладунку був ще на півметра більшим й мав зброю собі під стать. У правиці він тримав двохметрову сокиру з якимись електросхемами, яку звичайна люди не підняла б, а у лівій знаходилась короткоствольна гвинтівка. Її можна було б назвати й пістолетом, але в той же час такий калібр підійшов би й великокаліберному кулемету. Пластини ж броні мали шипи та були прикрашені черепами, а шолом вінчали роги. Навіть – та теж своїм оздобленням більше нагадувала криваві інструменти винищення якоїсь злої сили, ніж людини.

Власне, всі ці елементи мали на меті лише одне – завчасно переконати противника у тому, що застосування сили буде жорстким. В цьому й полягав задум командира. При зустрічі з ворогом, а як правило це були різні пірати, Мартін мав мотивувати до миру, а Ян зі своїми охоронцями – жорстоко нищити незгодних.

«Яка іронія.»

Бій тривав секунди. Останній лояліст спробував поцілити палашем між пластинами, але велетень розвернувся й, вперше з моменту приземлення на голови противникам, натиснув на спусковий гачок. Постіл був таким, що жертву розірвало на частини й ще дві групи лоялістів, які висунулись через півхвилини за очолювану Мартіном, змінили маршрут руху, щоб випадково не зацікавити цього монстра.

Білий лицар дістався чорного й вони зійшлись у двобої. Такі різні та все ж грізні і заляпані кров’ю, вони були немов викривленими відображеннями один одного й всі навколо, здавалось, завмерли, щоб своїми очима подивитись на цю дуель.

Для Адама ж вони взагалі були богами й їх битва не тільки переповнювала його неймовірним захопленням, але й водночас безмежно лякала.

Мартін нападав відпрацьованими рухами та звичними комбінаціями. Кругові удари змінялись блоками, вклад тіла під час атак компенсувався уворотами, різкі зміни позицій чергувались секундами позиційних прийомів. Все це було спрямовано на те щоб поламати картину бою противнику, ввести його в оману, змусити нервувати, вивести з рівноваги й відкритись для удару.

Кожен його рух був органічним продовженням попереднього й вони зливались у один безперервний процес. Накопичений за життя досвід давав йому змогу працювати динамічними шаблонами, поки розум шукав слабкі місця.

Але цього не вистачало.

Велетень діяв грубими ударами. Іноді у нього пробивались окремі зв’язки рухів, але їм не вистачало вправності, чим технік й користувався.

Колись Мартін перемагав Яна під час навчальних тренувань й не раз. Щоправда, іноді й Яну вдавалось взяти гору. Проте там де перший послуговувався відпрацьованою технікою виконання, другий часто брав гнівом та впертістю.

І все ж, знаючи опонента та його манеру, колишньому сержантові не вдавалось взяти гору. А якщо він втратить пильність, то вже колишній начальник персоналу взагалі знесе його одним ударом.

Білий лицар одразу помітив у чому справа, але тільки зблизившись, зрозумів наскільки все змінилось.

Обладунок командира охоронців був змінений значно сильніше, ніж здавалося на перший погляд. З усіма новими модулями, яким було б затісно у серійному корпусі, він, певне, міг би ударом кулака пошкодити, якщо не пробити обладунок вчорашнього колеги.

Принаймні, це стало корисною інформацією.

Колись, програвши парі, Мартін дещо покращив костюм ватажка чорної братії. Начальникові ж не личить ходити у шаблонному обмундируванні.

Так, поява повноцінного обладунку значно посилила роль десантника, не тільки в рази, якщо не на порядки, збільшивши його силу та захист, але також слугувала й посилювачем отримуваної інформації. Серед солдат такі функції називались автовідчуттями. Дальність та чіткість зображення, можливість спостереження у різних спектрах, посилених прийом та приглушення занадто голосних звукових сигналів, розуміння зміни тиску, температури, повітряних та земних коливань тощо. Все те, що людство тисячоліттями використовувало для розуміння навколишнього світу з подальшим ефективним його використанням, тепер поєднувалось безліччю датчиків у бездоганній машині смерті.

Все що завгодно, тільки би не використовувати штучний інтелект.

Але траплялись й додаткові модулі, які не були передбачені при виготовленні, а використання деяких й взагалі було поза законом. Так, у своєму обладунку колишній сержант мав спеціальні вузли, які відповідали за насичення організму речовинами, які на певний час підвищували бойові здатності воїна. При дозованому, але постійному їх вживанню разом з тренуваннями, організм можна було вдосконалити назавжди, але й цього була й своя ціна – ломка.

Остання війна виявилась для Коаліції складною й проявила наростаючі проблеми у суспільстві. Неявно, проте правління пішло на використання таких способів задля перемоги. Зрештою, Коаліція перемогла чергове космічне утворення й загарбало собі ресурси переможеного. Мартін же, як і мільйони інших військових тієї війни, на собі відчув всі аспекти рішення вести війну всіма можливими способами.

А потім війна закінчилась, проте багато ветеранів продовжило боротись з її наслідками. Коаліція, звісно, боролась з наркоманією, принаймні надмірною. Проте неофіційно створювались різні організації та установи, які мали на меті якщо й не вирішити цю проблему, то принаймні зробити її менш критичною. Як наслідок, учасники останньої кампанії завжди знали способи отримання необхідних ліків.

Спостерігаючи за надмірною енергійністю противника, Мартін розумів, що додатковими вузлами на посилення грубої сили тут не обійшлось.  Але наскільки вони знали, Ян не був військовим. Звісно, хтось з бунтівних вчених міг додати подібний агрегат в обладунок їхнього ватажка, а хтось з його підлеглих цілком міг мати необхідні препарати. Проблема полягала в тому, що не маючи дисципліни у використанні таких речовин, непідготовлена людина неодмінно не розрахує потрібну дозу, а знаючи Яна, він точно прийме більше «про всяк випадок».

Боротьба з навіженим наркоманом, який навіть при втраті обох рук буде намагатись тебе вбити, і це вже не кажучи про його й без того посилений обладунок, - такого в планах Мартіна точно не було.

Технік уклонився від двох діагональних ударів, пропустив над собою горизонтальний й навіть спробувати сам завдати удару, проте ледь не поплатився за це головою.

Колишній сержант зловив себе на тому, що жадібно розглядає ворога. Він вже давно не відчував радості битви й це до біса радувало.

Ян прискорив свої рухи й Мартінові лишалось зосередитись на обороні. Не маючи можливості здолати противника, начальник охорони загарчав й цей звук вийшов дійсно схожим на щось потойбічне.

- Ти спеціально пошкодив динаміки чи твій голос завжди був таким потворним?

Чорно-червоний велетень підняв сокиру догори і з ревом опустив на те місце, де ще секунду тому був його ворог. Великий замах дав біло-червоному лицарю необхідну мить й він зробив крок правою ногою вперед і вліво, залишаючи лінію удару. Разом з тим, він підтягнув руки назад й під час кроку направив їх вперед, одночасно розганяючи меч зворотнім колом й додаючи сили всім корпусом тіла.

Меч пошкодив броню, але не встиг зробити більшого. Ян одразу вхопився за ефес противника лівою рукою, а правою взяв його за шолом, зробив крок назустріч й кілька разів вдарив головою.

Його рішучість збила Мартіна з пантелику, а подальша відповідь дезорієнтувала. Різко присівши, він позбувся руки від однієї ворожої руки, стрімкий же фронт-кік звільнив й від другої, розірвавши між ними відстань.

Така інтенсивність та швидкість змусили обох заново оцінити суперника.

- То от для чого ти прийшов? Прийшов померти?

- Здавайтесь.

- Серйозно? – Спитав Ян, розводячи руками.

- Здавайтесь.

- Здається тебе клинить, друже, - Чорно-червоний велетень опустив погляд і почав робити якісь маніпуляції на внутрішній стороні передпліччя.

Тільки зараз його візаві зрозумів що ця його рука була більшою через наявність на ній додаткової консолі. Це варто було запам’ятати.

- Здавайтесь!

Ян повернувся на заклик, трохи нахилив голову й пильно подивився противнику в очі.

- Ні.

- Зрадник! – Викрикнув він й кинувся вперед, маючи твердий напрям покінчити з цим.

Шипаста фігура виставила вперед ліву руку й почала повільно піднімати її вгору. По руці пробігла блискавка і… раптом білий лицар зрозумів його ноги більше не торгаються землі, а сам він ледь може поворухнути у раптово тиснучому з усіх сторін обладунку.

- Якого… дідька?

- Давно хотів похвалитись та все нагоди не було.

- Навіщо ми це робимо, Мартіне? Ще раз питаю, для чого ти прийшов?

Помітивши зайнятість Яна, солдати вистрілили з лазерної гармати. Його броня просто не мала вистояти проти такого і все ж колишній начальник охорони лишився живим.

- Набридливі комахи, - сказав він.

Чорний лицар вимкнув сокиру, увігнав її в землю, дістав свого монструозного пістолета й почав відстрілювати нападників по одному.

- Як ти міг здогадатись, я теж трохи доопрацював своє спорядження.

- Та як… ти…

Монстр повернувся до полоненого.

- Тепер мій обладунок покритий спеціальним металом та ще й таким чином, що більшість таких постілів будуть відбиті якщо не повністю, то принаймні частково. Я знав що тобі сподобається.

- Пішов… ти…

- Ми могли б лишитись і правити. Створити новий свій і бути в них богами. Натомість ви бажаєте перетворити все це на попіл.

Що б це не було, але Мартін відчув, що хватка послабилась.

- Світ ніколи не був білим чи чорним. Якби ти колись бачив… - його знову стиснуло й він не закінчив.

- Ви жалюгідні. Так відчайдушно хапатись за те, чого вже давно немає. Жертвувати майбутнім, щоб врятувати труп. Тримати очі заплющеними, щоб не… - Ян кинув погляд на консоль, а тоді швидко підняв руку й ще швидше опустив її.

Мартін знову відчув що ця сила послабляється, але в ту ж секунду його підняло на десяток метрів… й так само вдарило об землю. Хватки більше не було, але удар виявився таким, що йому стало погано навіть крізь захист обладунку.

Технік одразу запустив повну діагностику.

- Я покажу тобі щось.

На екрані почали з’являтись нові цятки.

«Ну хоча б якісь датчики ще щось показують,» - посміхнувся колишній сержант.

Мартін через силу повернув голову й огледів підкріплення. Група виявилась… дикунами? Права лінза тріснула і зображення миготіло, тому Мартінові лишалось відкалібрувати ліву й сподіватись що він не стане геть сліпим. Це й справді виявились їх творіння, тільки тепер вони проявляли неприродню агресію і на них були якісь нашийники, ланцюги та ще якісь наручі, шоломи, пояси тощо. Всі вони були вкрай грубі й кожен мав якісь свої елементи обладунків, проте ні в кого з них не було повного комплекту, а й загалом вони виглядали як купка голодранців, які юрбою розтягнули речі воїна древніх епох. Єдиною відмінністю від останнього слугували кілька хоча й грубих, проте списів з примітивним енергетичними наконечниками. Лицарі використовували такі під час тренувань, а також під час змагань і на офіційних дуелях.

Піктограма у вигляді шестерні почервоніла, технік подивився на неї, швидко кліпнув двічі й впевнився у своїх думках.

Не працювало майже нічого.

Вилаявшись про себе, колишній сержант запустив автоматизовані процеси самовідновлення й в кутку візора з’явилась піктограма у вигляді викрутки, яка показувала стан ремонту у відсотках. Ще один модуль, якого не було в базовій комплектації. Лишалось трохи почекати й тоді він знову буде готовий до бою.

Теоретично.

- Що ти зробив з ними? – Проскрипів Мартін.

- Знайшов їм ефективне призначення. Як ми й робили весь час до цього.

Дикуни дістались лицаря й почали йому шкодити. Принаймні намагались. Технік навіть помітив деяких добре знайомих піддослідних. Така нечувана агресія у раніше спокійних істот видалась йому дивною й він вирішив пригледітись. І дійсно, завдяки візору він швидко помітив що грубі елементи обладунків на тубільцях не стільки мають їх захищати, скільки мотивують струмом і час від часу роблять якісь ін’єкції. Як тільки хтось з цієї групи намагався сповільнювався, або й зовсім повертав у іншу сторону – він одразу отримував розряд.

Ян засміявся.

Удари камінням та палками по лицарю, навіть з усієї сили, не приносили ніякого ефекту й деякі дикуни почали бити його списами, а один додумався підковирнути цей панцир. Колишній сержант скривився, коли він почав дряпати броню своєю зброєю. 

- Закувати у кайдани нерозвинутих істот й кидати їх помирати на своїх же товаришів. Твоя ганьба не має меж.

- Яка лицемірність! Ми спеціально створили їх. Створили їх виключно для роботи. Вони вже народженні у ланцюгах, Мартіне. І ти стояв у витоків всього цього, навчаючи їх якомога ефективніше працювати до самої смерті у цих кайданах. Та на відміну від тебе, я хоча б цього не приховую. Роби, або помри. Все чесно.

Піктограма показала, що процес самовідновлення майже завершився. Звісно, поки що було незрозуміло що саме відновиться і чи відновиться взагалі, але це давало певну надію.

- Яка… садистська правда, Яне. Ми створили їх, правда, але ми також прийшли сюди й вчити, показали як захищатись, дали певні орієнтири…

Ще кілька дикунів подивилось на колупача й самі почали пробувати дістатись нутра металевого воїна.

- Ми прийшли сюди жити. Жити і правити, Мартіне. Не ломай комедію, ти знаєш це не гірше за мене.

- Правити? Ким ти збираєшся правити? Ти лишив кількох людей щоб затримати нас й підготуватись. Ви підготувались, але що з того? Ваші затримувачі схоплені, а твої послідовники помруть не в полі, а у більш вигідних позиціях. Але все одно вони помруть. Проллється більше крові, але ти все одно програєш. Здавайся, збережи своє життя і залишки своїх людей і ми лишимо вас живими.

- Яка солодка брехня, проте ти не можеш говорити за свого начальника. Не думаю що наш славний Матеуш піде на таке. Першою ж справою він позбудеться всіх незгодних. А потім все одно зробить все по-своєму і виявиться що мої хлопці померли задарма. У вас же теж було щось подібне, я правий? Скількох хороших солдатів ти похоронив через безталанних командирів, сержанте? До речі, де ж це він сам? Я так і знав, що у потрібний час він кине свої людей. Раніше він кинув нас, а тепер кинув й вас. 

Розумом Мартін усвідомлював що противник просто насміхається і підриває його моральний стан, але з подивом для себе доводилось визнати що у чомусь він був правий. Їх дії не були благородними, але у всьому був зиск.

Піктограма замиготіла й на візорі з’явився опис відновлених вузлів, проте технік навіть не прочитав сповіщення. Він так і лежав під зграйкою дикунів, обмірковуючи слова Яна і його впевненість та логіка лякали. Невже вони й справді такі лицеміри, а їх задум настільки ж не має ніякого сенсу, що…

Раптом він відчув удар по голові. Потім ще один. І ще.

Лицар сумно посміхнувся. Навіть їхніми списами та по поламаному обладунку тубільці навряд спричинять йому шкоду, принаймні рублячими ударами. І тут Мартін байдуже подивився на атакуючого. Тубілець бив його голими руками. Агресивно, навіть істерично, ревучи від люті і, ймовірно, болю, він продовжив бити обрану йому ціль. Його ліва рука мала відкритий перелом, права та голова були в крові, але він все одно продовжував вбиватись об нього.

Істота не мала достатньо розуму, щоб усвідомити всю марність цих речей. Ян та його прибічники просто послали вмирати цих створінь навіть без найменшого шансу на перемогу. Це не був якийсь тактичний задум чи спроба ослабити його, ні. Єдине на що це було схоже – на деморалізацію та прояв власної влади.

Дикун ще раз вдарив його руками й кисть на лівій руці майже відірвалась. Побачивши що частина його кінцівки тримається на одній лише шкірі, піддослідний заверещав ще дужче й щоб завдати хоч яких-небудь пошкоджень почав хаотично бити по ньому руками, ногами, навіть головою. А потім впав й навіть намагався гризти броню. Мартін схопив тубільця за шию та зламав її швидким рухом.

Побачене зняло з його розуму павутиння сумніву й пробудило лють.

- Ти кажеш про справедливість, але кидаєш їх на забій. Я покладу кінець цьому безумству.

Білий велетень почав підніматись й чорний не заважав, але намагались завадити дикуни. Головний маніпулятор зі списом хотів просунути своє знаряддя під шолом, але Мартін скинув його з голови і наступив всією свою вагою. Дикуни кинулись від нього в різні сторони, але одразу продовжили свій натиск. Лицар взяв двох з них за голови й розбив одна об одну, ще у одного вирвав спис й прибив ним безумця до землі, решта теж протрималась недовго. Коли лишився один, технік жбурнув його додолу, наступив зверху своїм важким чоботом і спробував зламати нашийник, на що останній встиг відповісти розрядом. Дикун одразу перестав сіпатись.

- Як кровожерливо.

- Ти навіть не дав їм шансу отримати свободу.

Візор показував наявність ще одного противника, але він поки не показувався.

- Свободу треба вибороти. Я дав їм змогу, ти – ні.

- Безчесний демагог! - Мартін ще раз подивився на бідних створінь і полум’я гніву потекло по його крові.

- Тобі зараз шкода через їх долю? – Ян ввімкнув подачу енергії на своїй сокирі й розвернувся до супротивника. – Чи тебе злить те, що я поламав твої іграшки?

Мартін підскочив до нього й наніс серію рішучих ударів, не даючи змогу своєму візаві працювати сокирою. 

Червона мітка на візорі зарухалась, проте Мартін сумнівався що тут хтось, хто заслуговує на його увагу більше за Яна.

Зрозумівши що має шанс, білий лицар перейшов на удари кулаками та ефесом. Два джеба, закритись, аперкот, присісти, удар по коліну. Чорний лицар заричав й спробував схопити опонента, але той відскочив й рубанув по діагоналі, маючи на меті покінчити з цим.

Але щось вдарило його. Удар був несильним, але цього було достатньо щоб збити його й в результаті меч пройшов над головою бунтаря. Останній відразу цим скористався, зробивши крок вперед та завдавши прямого в голову.

Лаючись, Мартін розірвав відстань, оглядаючи що могло йому завадити. Розібравшись з викраденими обладунками, він не думав що у втікачів є ще щось серйозне. У гарячці нападу, він свідомо проігнорував останню червону цятку і тепер вона, обхопивши його ногами, молотила його палкою. 

Чоловік схопив гостя, крутнувся й швирнув його у ворога. 

Побачене здивувало. Це виявився їх перший живий експеримент. Непропорційна агресивна істота, яка кидалась на інших. Істота, яка мала б бути знищена.

- А я думав що ти планував свою втечу після останніх подій. 

- Нерозумно розкидатись активами, - з насмішкою відповів повстанець й відкинув від себе істоту.

- Ма… - Динаміки шолому зашипіли. – Март…тіне!

- Ти там ще довго? Тут скоро планета зникне, а ти ще не вдягнувся.

- Я вже біжу, тримайся, Мартіне!

- Рухай поршнями, - проричав Мартін, розглядаючи нового ворога.

З їх останньої зустрічі прототип отримав нашийника, наручі, рукавиці з гострими пальцями, якусь подобу кіраси та захист на стегнах. Як і раніше, все виглядало грубо, було прикріплено ременями, проводами й якимись ланцюгами як між собою, так і до створіння.

- То тобі, збоченцю, подобаються усі ці голі карлики в шкірі та ланцюгах, еге ж?

- Зараз я тобі покажу що мені подобається, - відповів обладунок з черепами, а тоді зняв з поясу зброю й навівся.

Колишній сержант метнув гранату швидше.

Начальник персоналу машинально закрив обличчя. 

- Ми обидва знаємо що такі вогневі засоби мені не зашкодять, - почулося з піднятої куряви.

Технік посміхнувся й подивився туди, звідки, згідно візору, наближався його товариш. Як і підозрював Мартін, робочий трон головного науковця був не просто технологічним витвором мистецтва, але й містив свої таємниці, у які не були посвячені інші.

Кожен з них щось приховував й поки що лише їх командир ніяк себе не проявив.

Велетенський механічний арахнід з розгону наскочив на лицаря у чорному, але той встиг направити у його сторону ліву руку й конструкт злетів. Мах вниз й науковець гепнувся об землю. Щось заіскрило.

- Що це в біса було? – Перелякано вийшов він на зв’язок.

Користуючись цим, технік підскочив майже впритул, взяв меча обома руками й щосили опустив його на суперника.

Істота відскочила з-під його удару й розірвала відстань, а потім меч знову затанцював з сокирою, хоча це скоріше нагадувало постійні увороти зі спробами уколів. Мартін навіть відчув заздрість від такої легкості володіння монструозною зброєю. Йому спало на думку, що рано чи пізно стимулятори мають втомити Яна, проте чекати не було ні можливості, ні часу.

- Не переживай, йому потрібен час на перезарядку.

Павук почав підніматись на свої механічні ноги. Потихія спробував наскочити, але одна з лапок машини вдарила його струмом і той відлетів. 

Колишній сержант повернув голову на цей звук і не пропустив випад. Удар, удар, удар. Ініціативу було втрачено і все що тепер лишалось – це блокувати, кружляти та ухилятись, вичікуючи можливість хоча б просто перевести дух.

- Ти ще можеш здатися, - Мартін вже й сам не вірив у свої слова, проте йому потрібно було затягти ситуацію.

Під час чергового відбиття, чорний підскочив й штовхнув опонента плечем. Це не можна було назвати ударом, однак такий несподіваний хід дезорієнтував ціль, а пара хуків дала повний контроль у битві.

- Ні, Мартіне, не можу! Як я вже сказав, я побудую новий вільний світ. І я зроблю це з вами, - потужний удар в голову вибив білого лицаря з рівноваги.

Ватажок бунтарів опрокинув напівлежачого ще одним ударом ноги й поставив чобіт йому на нагрудник. Перехопивши сокиру обома руками, Ян підняв її над головою для останнього удару.

-… або без вас. 

Гримнуло.

Лицарі повернулись на шум. Сяйво енергії було таким, що на секунду осліпило навіть військовий візор, та це було не все. Від вибуху лежачого кілька разів перевернуло, а Яна й геть знесло.

Коли картинка прояснилась, Мартін побачив направлені на них шість почервонілих лапок, по яким пробігали іскорки. Сама ж конструкція виглядала так, ніби присіла на останні лапи й черевце, плетучи невидиме павутиння передніми ніжками.  

- Ти ледь нас не вбив! – Спробував грізно гаркнути по окремому зашифрованому каналу технік, але не зміг через тиск погнутої броні.

- Взагалі-то я тебе врятував. Заодно відкалібрую систему.

Добре. Принаймні зв’язок ще якось працює.

Мартін застогнав й спробував встати. Частина сервоприводів вийшла з ладу й тепер рухи потребували більшої фізичної сили, а ще почала даватися взнаки втома. Відсутність постійних та системних тренувань не проходить просто так.

- Я йду, - прогриміло десь з диму.

Головний науковець у своїй кабіні навіть не ворухнувся. Техніку було незрозуміло яким саме чином функціонує цей механізм, адже нічого подібного у серійному виготовленні та застосуванні він не бачив. Можливо, це була розробка древніх часів ще до Темної Ери, можливо щось сучасне, а може й взагалі суто авторська розробка. Як би там не було, але білий халат виглядав так, неначе був вмонтований у свій прилад, що хоч й мало б давати йому кращий контроль, але мало й мінуси. Це могло зробити його вразливим.

Мартін повернувся на голос Яна. Оцінивши положення, він побачив що не лежить на одній прямій між архівченим та архізрадником. Його все ж розвернуло. Та знаючи останнього й справедливо оцінивши свій нинішній стан, він вже приблизно розумів що саме відбудеться у найближчі секунди.

Треба було допомогти Артуру. 

Хоча б встати.

Закована в метал фігура зі страхітливою сокирою неквапно, але владно йшла назустріч. 

- Так я і знав. Якщо маєш справу з тарганами, то розбиратись з ними потрібно раз і назавжди.

Артур не рухався, але лапки його машини рухались по ним пробігали блискавки, а всередині щось гуділо.

Навіть не дивлячись на переможеного, чорно-червоний гігант пройшов за десяток метрів від нього.

- Чекай, - скомандував білий лицар.

Задум здавався ризиковим, але іншого виходу не було. 

Не рухаючись зайвий раз, колишній сержант дав ворогові можливість зосередитись на противнику попереду, остаточно викинувши його з голови.

- Я зроблю з твого брухту трон, - Ян взяв сокиру обома руками й приготувався до рішучого наступу. - А з твого черепа – келих. 

Ноги нападника напряглись й він одразу ледь не впав, втративши рівновагу. Дочекавшись зручної миті, його противник зробив точний постріл у ту частину броні, що закривала суглоби та відповідала мобільність обладунку. А ще Мартінові треба було дізнатись чи постійно працюють щити його ворога, або хоча б сліпі плями цього захисту. Якщо попередня атака в лобову не змогла пошкодити цього монстра, то чи було це можливо в принципі? Тепер він знав що вони мають принаймні якісь шанси. Лишалось отримати більше інформації й застосувати набуті знання на практиці. Звучить як просте бойове завдання.

Мартін посміхнувся. Ти можеш вийти з лав армії, але проварись ти в цьому котлі достатньо довго і армія вже ніколи не вийде з тебе. 

- Ница мразото! – Прокричав демоноподібний громила й ринувся на лежачого, прикульгуючи.

Маючи ініціативу, технік завчасно виділив цілі на візорі й обстріляв різні зчленування броні нападника, проте цього разу це не дало жодного ефекту. Шолом, особливо очі, руки, навіть сокиру. Ніщо з цього не принесло бажаного результату й прозоро-білий щит лише переливався різними кольорами при пострілах.

«Та ти там безсмертний чи що?»

Вже майже підвившись, білий лицар зібрався з силами й відскочив від ворожої сокири, намагаючись тримати дистанцію. Його суперник навіть сповільнився від несподіванки.

Вичерпавши всі ідеї, тепер стрілець хаотично розстрілював нападника у надії все ж кудись поцілити. Під різними кутами, різною швидкістю та кучністю. Надія, як і очікувалось, не виправдалась. Добре що він не надто нею зачаровувався. Не зважаючи на ситуацію, технік ще раз посміхнувся.

По всьому виходило, що Ян може використовувати щити лише обмежений час, або ж тільки для захисту з фронту. 

На зброї замиготіла сигнальна руна й вона перестала стріляти.

Здоровань схилив голову набік.

- Закінчив?

Мартін жбурнув йому пістолетом в обличчя.

- Тепер закінчив.

Виникла коротка пауза. Бунтар знову кинувся вперед і лояліст спробував відскочити, але цього разу не встиг. Кремезні руки схопили свою ціль, відірвали від землі й щосили жбурнули на землю. Удар ледь не став фатальним та все ж екс-сержант встиг завчасно зібратись й налаштуватись на те, щоб відкотитись одразу ж після падіння. Тільки це його й врятувало. Здійснивши кидок, велетень випрямився й вклався усією своєю вагою у наступний удар ногою. Каміння затріщало і обов’язково затріщав би й сам Мартін, та на щастя його там вже не було.

Відпрацювавши команду, мозок перейшов до більш нагальної справи – розібратись у тому, що відбувається навколо.

А між тим колишній начальник охорони смакував мить. Супроводжуючи поглядом незграбні рухи опонента, він повільно підвівся й закинув зброю собі на плече. Білий шолом був остаточно поламаний і чорний лицар з насолодою роздавив найбільший його уламок.

- Подивись навколо. Подивись востаннє! О, який чудовий світ ми зможемо побудувати, коли позбудемось вас з вашими щурячими намірами!

Знадобився час щоб прийти до тями. Мартінова голова гуділа, звуки надходили неначе крізь товщу води, а думки розбіглись і ніяк не хотіли збиратись назад докупи.

- Ти і все те твоє збіговисько щурят… - силует наблизився й схилився. 

Але все в цьому світі нарешті зайняло свої місця. Зрозумівши що він опинився де збирався, а саме на одній лінії з іншими двома дійовими особами, а ніякого зв’язку більше немає, технік повернувся обличчям до товариша й закричав щосили.

- Давай!

Й знову відкотився вбік як міг. 

Виявилось що міг він не дуже.

Тим часом між лапками механічного арахніда кілька разів блимнуло, а потім потужний промінь світла вдарив у зрадника. Той встиг тільки випрямитись, але у піднятій від удару куряві нічого не було зрозуміло.

Вловивши останню мить, сам колишній сержант максимально закрив незахищену голову. Але й навіть попри ці дії та певну відстань від епіцентру удару, його мізки влаштували веселу ламбаду всередині черепа.

Кілька секунд здавалися вічністю, але й вони минули, давши змогу хоча б вдихнути.

- Я вб’ю вас! Вб’ю. Вас. Всіх!

Лежачи на спині, Мартін сплюнув кров й подивився на чисте небо. 

Значить цей щит витримує атаки не тільки спереду, але його дія обмежена часом. Чи енергією. У будь-якому випадку, слід розрядити його, або знайти слушну нагоду. Якщо він зараз не помре, звісно.

Земля задрижала. 

На усіх своїх ногах до них рухалось чудо інженерної думки й білий лицар щиро сподівався що вони розберуться без нього.

Бунтаря все ж відкинуло, а його рухи хоча й стали менш впевненими, зате набули агресивності. З цього виходило що щит не виконав своєї функції на повну. Можливо він вже навіть й не спрацює. А ще судячи з роботи зчленувань, у Яна теж виникли технічні негаразди. Або це наслідок вживання препаратів. Хоча, звісно, було б краще якби виявилось що тут проявились всі проблеми й одразу.

Зблизька павук виглядав ще цікавішим й такого гостя вартувало б зустріти стоячи, проте сил ледь вистачало на те, аби просто дихати. Мартін закашлявся, зробив над собою титанічне зусилля, повернувся набік й виплюнув кров. Треба було вставати. Залишившись без шолому, він втратив й повноцінний контроль над обладунком. Якщо він хоче зробити бодай щось, слід зібратись з силами й ввести собі стимулятори власноруч.

***

Ще кілька секунд і от монстри знову зійшлись.  

Великий та жахливий павук що стріляє громом і блискавками від яких горить земля і цей павук з’їв того худого старигана у білому! Значить павук має бути поганим? Але павук боровся з тим чорним та залитим кров’ю кошмарним демоном, з яким до того боровся його батько! Й батько з тим павуком не заважали один одному і навіть наче допомагали? І в чому взагалі лежить Мартін? Це павутиння того павука? То це значить що павук все ж добрий? Але ж він з’їв діда…

Адам ховався подалі. Від страху з адреналіном його трясло, але навіть попри загрозу він не міг змусити себе втікти. Шум навколо вже майже стих, останні добрі небожителі вже майже подолали злих, але до цих трьох ніхто не ліз.

Далеко на горизонті за цими подіями спостерігали найсміливіші з його племені.

Дикун знову повернувся до битви, намагаючись осмислити побачене. Якщо його батько в павутинні і дід-павук б’ються разом, то мабуть то якийсь їх ручний павук. У них же є багато різного, бо вони боги, значить і павуки можуть бути. Але проти них щось страшне й непробивне й вони… вони що? 

Велетень в білому відповзав в сторону, періодично плюючись кров’ю. Діставшись до великого каменя, він спробував усістись зручніше й почав щось робити зі своїм тілом, періодично викрикуючи якісь злі звуки й спльовуючи кров.

Павук же в цей час швидко бігав на задніх лапках, б’ючи демона передніми. Спочатку демон пробував ухилятись й навіть махав своєю великою палкою, але павук все одно діставав його лапками й інколи у нього щось іскрило.

Ні, боги не можуть програти.

В якийсь момент чорний махнув лівою рукою так, що павука з дідом відкинуло, а сам страшний воїн лишився на одному місці й кілька разів сіпнувся всім тілом.

«Якась павуча отрута», - подумав тубілець, заспокоюючись, але тут демон заричав й побіг вперед. Він більше не ухилявся, не махав палкою щоб сховатись за нею від ворожих ударів і не відходив. Він просто йшов вперед і щосили рубив, змушуючи відступати вже павука.

Одна з лапок вдарила воїна й застрягла у нього в грудях. Полегшено зітхнувши, Адам вже думав вставати й виходити зі свого укриття, проте рогатий монстр знову заричав й відрубав лапку. Комаха розгубилась і її рухи сали хаотичнішими. Демон же підскочив ближче, схопив іншу ніжку та зломив вже другу.

Вони справді можуть йому програти?

Зібравшись, павук додав одну з задніх двох пар, відступаючи вже на трьох, але чорний велетень вже сущим кошмаром. Не реагуючи на вже отримані поранення, блискавки та нові удари , він все одно йшов вперед, ламаючи все на своєму шляху.

І раптом Адам зрозумів чим скінчиться битва. Цей кошмар поламає спочатку павука з дідом, потім батька, за ними решту небожителів, а після цього прийде й за ними. Чорний і закривавлений, він вполює їх у лісах, дожене у полі, приходитиме вночі та легко дістане з будь-якої печери чи нори.

Якщо боги не змогли зупинити цю істоту, то на що він може сподіватись?

Навіть пробувати щось зробити було нерозумно.

І все ж Адам стиснув зуби та вірний спис й обережно рушив в напрямку битви. Було страшно, та він просто не міг залишитись осторонь.

В певний момент павук вперся у скелю. Відступати не було нікуди й він відчайдушно тримав оборону, проте нападник був невблаганним. Вмостивши тільце на виступ, комаха задіяла й решту кінцівок, але було видно що це мало чим зможе допомогти.

Демон йшов вперед. Підкорюючись якимсь своїм, вочевидь нечистим, силам, він зробив мінімальний рух головою вбік, пропустивши випад павука з дідом всередині й щосили рубанув по лапці. Він теж видихся, проте перевага була очевидною.

- Це було цікаво, Артуре. Та все ж це кінець.

Почуте здивувало рішучого тубільця. Демон назвав павука іменем старшого з небожителів, але ж того зжерла та велика істота… з іншого боку, павук бився разом з батьком та й може це просто ще одна здібність старійшини і насправді він управляє комахою зсередини? З богами все завжди непросто…

І все одно він йшов далі. У нього не було ні божественної зброї, ні якогось плану. Сказати по правді, він навіть не міг собі пояснити навіщо взагалі туди направляється, адже результат був очевидним, а він, скоріше за все, загине. Але він йшов. Цього не можна було пояснити, але йому здавалось що він робить те, що мусить, хоча нічого не заважало йому втекти. Страх тік у ньому як річки течуть по землі, але ж земля не втікає. Їй нема куди тікати, от і йому нікуди. Від жаху перехоплювало подих й зводило живіт, але він не сковував ніг. Навпаки, здавалося що ще трохи й він би навіть міг полетіти, якби стрибнув достатньо сильно. Страх став присмаком, який додає щось до їдла, але при цьому не може змінити його суті. Наче присмак ягід, коли ти їсиш їх разом з м’ясом.

Дивно, та усвідомлення близької смерті дало йому посмакувати життям.

Він йшов вперед, йшов на смерть щоб відчути життя і це здалось йому дивним, проте разом з тим він відчув себе на своєму місці і це не те щоб заспокоювало, але прибирало зайві думки й збуджувало інтерес.

А ще прийшов гнів.

Трупи і кров, руйнація та незрозуміла жорстокість, яку демони однаково несли як своїм нещодавнім приятелям-небожителям, так і його племені… хоча ні, тут все ж була відмінність. Все те зло, яке було завдано їм – воно творилось з байдужістю та й сам Адам розумів що вони схожі на тих же комах чи якісь інструменти у порівнянні з богами. Про що тут казати, якщо він сам був свідком того, як боги створювали нових істот спершу з нього, а потім і з інших тубільців його племені.

А от щодо небожителів, то тут все було незрозумілим. Недавні приятелі нищили один одного з надмірною, незбагненною жорстокістю, наче від її розмірів залежить саме їхнє існування. Для дикунів все було просто – сильні нав’язували свою волю слабшим, проте для небожителів це було чимсь іншим. Ніде раніше в природі тубільцю не доводилось бачити нічого подібного.

З пагорба Адам побачив як демон зміг напасти зненацька на небожителя в траншеї, роззброїв його й тепер бив блискавками. Оцінивши суперника як такого, що вже не ніс ніякої загрози, демон відволікся й виліз щоб оцінити обстановку, чим й скористався його ворог. Моментально прийшовши до тями, він обережно підкрався з-за спини, схопив того за ноги й повалив на землю. Це була кривава сутичка. Істоти, що втілювали у собі силу, красу, мудрість та інші чесноти, боги, які спустились з небес на землю, сповістивши нижчих істот про прихід нової, кращої ери… тепер боролись насмерть серед бруду й тіл як пацюки.

Вони били, душили, штовхали, давили, царапали, ламали та гризли один одного, але сили були рівні. Тоді демон нашарпав камінь й вдарив ним янгола по голові. Потім ще раз. І ще. Безжальні удари сипались один за одним.

Небожитель пручався недовго.

Підвівшись, поранена та перемазана кров’ю й багном пародія на створіння вищого порядку закричала. Демон торкнувся своєї розірваної щоки, засміявся крізь біль й легковажно виліз із траншеї.

І вже наступної миті блискавка відірвала йому голову.

Зло… вже одне тільки це слово, яке йому так довго намагався пояснити Мартін, викликало в ньому відразу й змушувало боротись. Побачене ним було настільки неприємне, неприроднє і нелогічне, що кидало виклик здоровому глузду, ставлячи таким чином питання ребром. Помічена раніше грань стала основою всього, а отже і його самого.

Не розуміючи питання самоідентифікації, молодий тубілець несвідомо підходив до осмислення себе через побачений ним світ та пошук у ньому свого місця, що не просто відкрило очі на природу речей, проте дало усвідомити наявність чогось значного більшого і свою дріб’язковість у порівнянні з цим. Але ця мізерність ні в якому разі не звільняла його, навпаки, як дерева стають лісом, а вовки зграєю, так і його з небожителями вчинки мають визначити саме їх існування. а значить і боротьба має вестись до повної перемоги.

Дикун не припиняв дивитись на великого та жахливого демона, який щойно позбавив павука ще однієї лапки.

Хаос. Безумство. Загибель.

Адам так сильно стиснув кулаки, що відчув біль у правиці, яка стискала списа.

Він був сповнений рішучості вдіяти бодай щось, аби припинити цю різанину, навіть якщо це буде останнім що він зробить.

***

Підключений до машини, Артур майже не рухався у своїй захисній капсулі, в той час як його арахнід позбувся останньої лапки і тепер викликав вже не захоплення, але жалість.

Ян повільно підходив до суперника. Пошкодження та рани, інтенсивні бойові епізоди й активне використання стимуляторів – все це давалось взнаки. Серце гупало так, наче от-от проб’є грудну клітину і судячи з відчуттів – саме це воно й збиралось зробити.

І все ж він крокував, хоча й хотілось безтурботно повалитись прямо на землю й добряче відіспатись. Поранений ззовні, але живий всередині, колишній начальник охорони «Пройдисвіту» йшов по візуально незворушного, проте тремтячого усередині вченого. Звісно, він не знав цього напевне, адже підключення до машини лишало в людини зовсім невеликий набір рухів та реакцій, однак первісне відчуття мисливця у його мозку вказувало на реальний стан опонента. Було в цій сутичці щось зрозуміле без слів. Древній, як сам космос, розподіл ролей на хижака та здобич і разом з тим це було так звично та інтуїтивно зрозуміло… тому що це було саме так, як і мало бути.

Ян широко посміхнувся. Такі роздуми підігрівали кров.

Можливо саме завдяки цим думкам він не просто все ще стоїть на ногах, але й більше того, збирається завершити цю дешеву виставу.

- Будьмо щирими, Артуре. Ти вже давно втикав палки мені в колеса. Рано чи пізно це повинно було закінчитись кров’ю.

Артур очікувано промовчав.

Ян наблизився й зупинився. Подивившись на безтурботне обличчя свого ворога, він активував клинок.

Всього один удар і з цим буде покінчено.

- Вмри вже нарешті.

Камінь стукнув по його обладунку.

Звісно ж, він не завдав ніякої шкоди броньованому велетню. Командир бунтарів був настільки втомленим, що не хотілось навіть головою раз повертати. Він завмер, очікуючи що буде далі, але нічого не відбувалось.

Минали секунди, але за цим не послідувало ніякої атаки. Ян глибоко вдихнув і вже готовий був списати це на побічні дії стимуляторів та хотів продовжити, аж тут він побачив що по схилу шкребеться хтось з тубільців.

Наблизившись до архівченого, дикун взявся за свій спис двома руками й став у бойову стійку, направивши наконечник своєї зброї на ворога.

Запанувала невелика пауза.

Начальник охорони спершу не зрозумів що відбувається, але побачене потішило його.

- Ти сміливе мавпеня, але сьогодні це недоречно. З дороги.

Адам спробував загрозливо закричати, проте його голос зійшов на вереск.

Ян засміявся.

- Спробуй ще раз, безстрашний воїне.

Тубілець набрав повні груди повітря і на цей раз його рик пролунав грізним відлунням. Здивовані, вони обидва завмерли, не одразу зрозумівши що відбулось.

Із запізненням, Ян опустив погляд й перевірив візор, який показував швидке наближення до нього великої червоної руни. Мартін. Начальник персоналу навіть не встиг повернути голови, як закована у метал фігура знесла його й, поваливши на землю, почала лупцювати кулаками.

Приголомшений, він дивився на осатаніле обличчя свого ворога і й відсторонено реагував на отримані пошкодження, лише певною частиною своєї свідомості розуміючи, що його зараз вбиватимуть.

- Значить так тому й бути.

Пролунав тихий писк й ще одна ін’єкція влила в чоловіка бойовий коктейль.

***

- Батьку…

Адам дивився як Мартін на полум’яних крилах з ревом накинувся на демона. Його гнівний вираз обличчя, налиті кров’ю судини та оскал більше нагадував… нагадував їх. У цьому не було нічого величного та божественного, але була приземлені дикість та жорстокість, яких до цього дня тубільцю не доводилось бачити у небожителей. Він одразу згадав боротьбу тих двох у ямі. По всьому виходило що це був не поодинокий випадок і сьогодні всі, і янголи, і демони, зійшли з розуму у цій різанині.

Своїми великими кулаками янгол бив демона так, що ці удари звучали громом, а він їх сили гнулось й тіло чорного велетня. З іншого боку, самому білому гіганту теж добряче дісталось, у того ж Мартіна півголови було вкрито кров’ю.

І дивлячись на це, Адаму прийшла в голову думка. А що як небожителі – це такі ж істоти як і його плем’я, хоч при цьому й сильніші? Може ця жорстокість для них цілком природня і він просто раніше про неї не знав? І що тоді вони можуть протиставити цим велетням? Виходить, вони так і будуть маленькими тваринками, біля цих великих людей, які так само як і вони кричать, сваряться, кусаються та б’ються? Ідея виявилась неприємною, але за нею прийшла ще одна. Якщо небожителі створили їх схожими на себе, то, мабуть, і їх створив ще хтось вищий? А тих ще хтось сильніший. А цих сильніших, хтось більший.

Це було всього лише припущення, але воно було таким простим, логічним і в той же час неправильним, що маленькому тубільцю стало не по собі. Він підвів очі до неба і на якусь мить йому здалось що там є щось таке велике та могутнє, для кого вони ще дрібніші за мурах.

Адаму сало страшно. Це був жаркий сонячний день, але його неначе пробрало до кісток і затрясло.

Хтось підбіг, підняв його й закинув на плечі. Хлопець не одразу повернувся у реальність зі світу фантазій й зрозумів що відбувається. Прийшовши до тями, він зауважив що ватажок небожителів-месників забирає його подалі від бійки велетнів. Розібравшись у цьому, юний вождь почав брикатись й бити чоловіка по спині.

- Ні! Не хочу! Назад!

- Ти що, вмерти хочеш? Туди навіть я боюсь лізти.

- Назад! Треба щось зробити.

Нести такий незручний вантаж Григіру швидко набридло, тому за першим ж деревом він скинув з себе дикуна на землю.

- Коли б’ються слони, хом’ячкам не слід сидіти поруч.

- Нам треба назад! – Адам вхопився за одяг небожителя.

- Ти не чув що я сказав?

- Нам треба щось зробити!

Ватажок янголів, скривившись, подивився на двох велетнів, потім в небо і після цього повернувся назад до дикуна.

- Ні.

- Треба напасти. Всі разом.

Той кого назвали Григіром посміхнувся. Він навіть засміявся б, якби не поранення і ситуація не була б такою небезпечною.

- Я вже сказав тобі, ні.

- Якщо нічого не зробити, ми загинемо.

Небожитель пильно подивився йому в очі, потім потикав пальцями собі у передпліччя, знову скосився на великих воїнів, озирнувся й знову подивися на тубільця.

- Тоді роби як я скажу.

***

Зібравшись з силами, Мартін підвівся, оцінив свій розбитий шолом й машинально прикріпив його до спеціального місця на поясі. З запізненням він замислився над цим рухом, але від старих звичок так просто не позбудешся. Добре. Якщо він і далі буде так реагувати, то це підвищить його шанси. Принаймні у такому стані.

В голові гуділо, а сама вона була у крові, хоча й він так одразу не розумів що було поранено. Мартін не чув на ліве вухо, щелепа підозріло боліла, проте начебто вціліла, а світ так і норовив влаштувати йому карусель. Підступала нудота.

Чоловік зробив кілька глибоких вдохів й пішов у напрямку бійки вченого з охоронцем. Ноги ледь рухались. Побитий обладунок вже не міг компенсувати своєї ваги за рахунок зламаних сервоприводів що, накладаючись на втому, лише зменшувало мобільність, а разом з тим і його бойовий потенціал. Нагадали про себе й отримані раніше травми та вкрай пошкодження броні. Виходячи зі своїх відчуттів, колишній сержант зараз нагадував напівмертвого шпрота в пом’ятій консервній банці з приблизно такими же здатностями.

Підкорившись раптовому позиву, технік вилаявся та проблювався. Йому лишалось сподіватись що це було наслідком перегрузу, а не струсу мозку. Давно не беручи участі у таких сутичках, він серйозно розслабився і забув про певні речі, наприклад те, що перед боєм бажано утриматись від надмірної трапези, а то й взагалі не їсти. Утершись зовнішньої частиною наруча, Мартін спідлоба поглянув як арахнід повільно відступає. Ще одним наслідком виходу на пенсію була втрата толерантності до бойових наркотиків. У нинішньому своєму стані він ледь ходити може, тож доведеться знову накачуватись тією бридотою. Після наступної дози його, певне, трястиме з тиждень, але іншого виходу не було.

Скривившись, технік активував ін’єктор. Легкий писк та неприємні відчуття стали свідченням болючого вибору. Принаймні, він виживе.

Якщо правильно скористається цим шансом, звісно.

Кілька секунд і гнів знову розлився венами.

***

Удар ногою змусив янгола відступитись, завдяки чому демон зміг підвестись та дістати свою сокиру. Білий теж оголив зброю й велетні заходились у завзятому лупцюванні один одного. Якщо в перші секунди вони ще користуватись різними прийомами та рухами, які Адам встиг перейняти у наставника, то доволі швидко ця сутичка втратила всю свою красу. Крики, ричання, лайка. Удари водночас ставали й захистом і хоча в цьому не було нічого поганого, проте намір обох сторін змістився з перемоги на завдання максимальної шкоди супернику, хай і ціною власних втрат.

А ще тубілець переживав за батька. Лише інтуїтивно здогадуючись про призначення розбитого шолому, він все ж розумів його користь та бачив як через безрозсудні атаки Мартін кілька раз ледь не втратив голову.

Обладунки дуелянтів зазнавали дедалі більших пошкоджень й від них почали відлітати окремі частини. Стояти поруч з ними ставало все небезпечніше, але молодий вождь ніяк не міг придумати що йому робити.

Григір направив свого божественно списа на демона й вичікував. Навряд це могло б на щось вплинути, однак він зробив те саме. Небожитель трохи повернув голову у його сторону, хмикнув й відвернувся.

Влучивши момент, янгол жбурнув демону у голову ту штуку що висіла на поясі. Це дало йому всього мить, але її було достатньо щоб зблизитись з ворогом й провести серію коротких ударів кулаками, в тому числі й тою рукою що тримала сокиру. Відскочивши від широкого маху, він завдав ще пару ударів у по обличчю, відскочив, вхопився за його сокиру обома руками й рванув на себе, одночасно б’ючи ногою у корпус опонента, розриваючи відстань.

Тепер тримаючи по зброї в кожній руці, він заревів й кинувся вперед. Користуючись отриманою секундою, чорний велетень тицьнув пару разів у ліве передпліччя й махнув лівою рукою. Удар був таким, що білого воїтеля у стрибку відкинуло назад на добрий десяток метрів, а випущена ним зброя полетіла ще далі.

Все було зроблено так швидко що ватажок загону месників лише щось прошипів крізь зуби.

Зі злим, вже зовсім звірячим ричанням небожителі кинулись назустріч. Раніше холодна та вдумлива бійка тепер перетворилась у жорстоке та бездумне взаємне вибиття мізків наввипередки.

Але демон був більшим, краще переносив удари противника й, вочевидь, бив сильніше.

Після чергового потужного удару Мартін ледь не впав й Григір нарешті скористався своїм чарівним списом. Блискавка вдарила Яна у район тазу, від чого той не втримався й впав.

- Це і є твоя подяка, Григір? Ось так ти дякуєш мені після усього того що я для тебе зробив? – Ян повернувся до колишнього товариша з явно неприємними намірами, але Мартін жбурнув у нього однією з тих частин, які тепер рясно вкривали все навколо й тим повернув увагу до себе.

- Відключай Артура! – Проричав небожителю Мартін й кинувся вперед. – Діставай його з капсули й вшивайтесь!

Небесному воїну не потрібно було повторювати і він одразу побіг виконувати наказ, а за ним побіг і Адам.

***

Енергія бійців згасала, а з нею ставала млявішою й боротьба.

- Зупинись, Мартіне. Ми хочемо миру!

- Всі хочуть миру, Яне. Але не всі вчиняють заколот.

- Ви напали на нас! Треба було лишити нас у спокої!

- То до чого це все?

- Ви прийшли сюди забрати і повезти награбоване у ті далекі переповнені смітники, які називаєте своїм домом. Але ми не такі. Ми всього лише хочемо лишимось тут і самим побудувати своє майбутнє. Це і є справжнє майбутнє, а не та спроба продовжити агонію помираючої Коаліції.

Колишньому сержантові не було що на це відповісти. Сказати по правді, його це не хвилювало. Колишній начальник охорони знав що без необхідного обладнання їм не відлетіти далеко й ці слова були пустими. Та все ж всупереч своїй волі, він подивився на події з точки зору суперника й несподівано побачив що в них певний сенс. Сумніви охопили білого лицаря.

- Вільне майбутнє, Мартіне. Подивись навколо. Подивись що ви накоїли. Подивись на ці тіла! Ми досягли багатої землі і могли б щасливо, але замість цього сьогодні ми вже втратили більше, ніж за всі роки експедиції! Може вже досить смертей, сержанте?

Мартін зупинився перевести дух. Він не стільки слухав Яна, скільки просто хотів зробити кілька спокійних ковтків повітря. Безглуздість та жорстокість цього конфлікту не мала раціонального пояснення. Він огледів себе, Яна, озирнувся навкруги і його охопив сум. Тіло нило різними відтінками болю й прагнуло поринути у таке приємне небуття, та мозок вперто прагнув осмислити побачене.

Кров. Трупи. Крики поранених.

З кожною секундою думка відгородитись від цього, перестати боротись й лягти відпочити ставала все привабливішою і технік вже не відчував у собі сил противитись їй.

- Навіть не думай слухати цю отруту! Ця паскуда зрадить нас усіх! – Прокричав Григір.

- Закрий писка, нікчемо! – Вже не такий прудкий, монстр все ж підняв частину павучої лапки, розвернувся до того, хто посмів втрутитись й вбив того одним кидком.

На кілька секунд все навкруги завмерло. Це було жахливим, проте суворим прозрінням.

- Ах ти покидьку… – тільки й зміг видавити з себе технік, скоріше приходячи до висновку, ніж ображаючи ворога.

У нього вже закінчувались сили навіть на те щоб просто стояти у цій бляшанці, але злість розчавила усі сумніви. Гнів на звірство та егоїзм Яна, на бездумну хоробрість Григіра. На весь чортів світ, який привів їх, великих опановувачів космосу, у цей далекий і нікому не потрібний шматок галактики, щоб вони різали один одного під світлом чужих зірок. Але більше за все він гнівився на себе.

Кров вже не палала гнівом, проте помсти потребував розум.

Востаннє стиснувши кулаки й сплюнувши кров, Мартін зібрав залишки сил й з ревом зробив ривок на ворога.

Але скривавлений та шипастий чорний демон був готовий. Вочевидь розуміючи до чого все йде, він різко підскочив уперед та впевнено зустрів супротивника ударом ноги в груди. Мартін моментально втратив увесь запал, пропустив кілька могутніх ударів в корпус й ледве встигнув прикрити голову. Останній удар відправив його до залишків арахніда. Вчений спробував привести товариша до ладу, та той не рухався.

- Ну нарешті.

Жахливий та непереборний, демон знову взяв одну з частин павука й повільно, але безупинно наближався.

Це був кінець.

***

- Яне.

Це просте слово громом розлетілось. Всі завмерли, воїни перестали боротись, поранені перестали кричати та кликати на допомогу, навіть вітер вщух. Здавалося, на секунду зупинився весь світ.

- О, ви тільки подивіться хто завітав на вогник! Здається, сам король все ж вирішив поцікавитись що там внизу поробляють його слуги та захотів освятити наше свято своєю присутністю!

- Що ти наробив, Яне?

- Ти дивився як твої люди помирають. Як твої творіння гинуть по моїй волі. Ти дивився й чекав. Навіть зараз, коли мої люди розбиті, а я заслаб, ти все одно ховаєшся та боїшся зайвий раз висунути носа.

Спалах. Перед ними постав верховний бог і Адаму чому одразу стало спокійніше

- Ти розчарував мене, Яне.

- Я не буду рабом! – Прогримів бунтар й блискавично вдарив рукою туди, де ще мить тому стояв новий ворог.

Ще один спалах. Новоприбулий опинився за спиною демона та взявся за нього обома руками.

Наступний раз спалахнуло за пару сотень метрів від них, над невеликим  яром на висоті великого дерева.

Наступної миті бог вже стояв на найближчому до них пагорбі. Тепер Адам міг розгледіти його упорядковану зовнішність у біло-чорній одежі з якимись дивними прикрасами на шиї та голові.

- Ну й що ти зробиш? Га? Що ти зробиш?! – На противагу спокійному вождю богів, рик зрадника лунав різким, викривленим та якимсь неприроднім.

- Ти винуватий і тебе буде покарано, - божий голос рознісся навкруги й разом з цим він протягнув вперед і догори праву руку, а потім повільно її опустив. – На те моя воля.

День вмить став яскравішим й саме небо у своєму гніві покарало святотатця стовпом чистого полум’я, випаливши все навкруги та піднімаючи куряву хвилею гарячого повітря.

***

Адама ледь не знесло.

Навіть на такій відстані жар божого гніву обпікав, на місці ж демона тепер була обвуглена вирва.

Бог стояв над ними усіма. Точніше, він перебував у повітрі на висоті людського росту. Суворий та непохитний, він вдивлявся вдалечінь, готовий, вочевидь, спопелити й весь світ, якщо доведеться.

Адаму здавалось, наче він починає розуміти витоки сили небесних людей. От вони зосереджено щось роблять на лівій руці, а потім природа робить що їм треба. Це було схоже на роботу інструмента, як-от розпалювання вогню, щоб потім на ньому підсмажити здобич. Або ж гострити каміння, щоб робити з нього наконечники для списів. Значить, думав тубілець, це теж свого роду інструмент. Божественний, але інструмент.

Схожа ситуація була й зі зброєю. Так, небожителі спеціальним чином та певними предметами запускали блискавки. Та Адам жодного разу не бачив, щоб боги робили це коли та як хотіли, а тому зробив висновок що ця здібність також залежить від самої наявності тих предметів. Подібне було й з їх дивними списами, які вони називали мечами. По суті, меч і був тим самим списом, але мав протилежне співвідношення клинкової частини до руків’я, ще й розділяв їх перемичкою. Небесні люди наповнювали їх силою й тоді ця зброя набувала неймовірної могутності. Можливо, це пов’язано з їх формою чи матеріалами? Та чи зможуть небожителі так само наповнити силою його спис чи ще якісь речі? У останньому юний вождь сумнівався.

Адам не розумів всіх тонкощів, а тому допустив що значною мірою справа полягає саме у цих предметах. Можливо, якби вони потрапили йому до рук, він й сам міг би опанувати бодай частину їх сили.

Але вождь небожителів не робив нічого подібного.

Бог зникав та з’являвся де хотів, а не тільки на Священному пагорбі та говорив на всю округу. Йому не було необхідності мати зброю, навіть чаклувати на лівій руці чи спеціальній дощечці. Він був вище цього й володарював над вогнем і небесами. Навіть жахливі демони, що підняли зброю на ще вчорашніх товаришів, не змогли встояти перед його праведним гнівом.

Він робив все по власному бажанню, не користуючись інструментами й це звело нанівець всі спроби розібратись у побаченому та тому, як побудований цей світ.

Але найголовнішим було те… що він літав.

І не просто літав, однак висів у повітрі без крил.

Це лякало та захоплювало. Воно ж і остаточно розбило намагання осмислити сутність небожителів, розділивши світ на Землю з такими же людьми як він та Небеса з їх небожителями, які здатні на такі дива, що в цьому годі було й розбиратись. Лишалась тільки… віра.

Адама переповнили дивні відчуття й він не знайшов нічого кращого ніж впасти на коліна, але Бог не звернув на нього уваги. Та й чого б Йому витрачати час на таку комаху?

Це було неймовірно, незрозуміло, хвилювало кров та стрясало розум. Така сила  могла слугувати лише божественним створінням і навіть думка про одну лише можливість належати смертній істоті здавалась неправильною, навіть неприпустимою.

Хлопець оглядівся на кожного небожителя й знову розвернувся до холодного та мовчазного бога. Всі ці люди мовчки дивись, боялись, злились чи раділи побаченому, але ніхто з них не був так вражений, як він.

«Мабуть, для них це так само звично, як дивитись на зорі вночі,» - подумав дикун й це лише посилило усвідомлення різниці між їхніми племенами.

Вони були схожими і все ж невимовно різними. Стояли поруч, тільки зроби кілька кроків й торкнись, та все ж між ними була незбагненна прірва.

- За роботу.

За ним почало спалахувати й нові янголи з’явились біля свого вождя.

Поки одні заходились допомагати своїм побратимам, інші зносили докупи тіла. Юний вождь зрадів, адже виявилось що були й інші небожителі.

«Можливо,» - подумав він. – «Якщо янголи можуть лише частину від того, що може бог, то це він і створив їх. А не з’являвся він саме тому, що був зайнятий створенням нових небесних людей?»

Як би там не було, проте з радістю прийшов і смуток. Кожен із небожителів міг би змінити цей світ на краще. Смерть навіть одного такого створіння була трагедією, сьогодні ж їх померли десятки.

- Давай, старий вороне, - сказав Артур, приводячи Мартіна в порядок.

Останній подавав хоча й подавав ознаки життя, проте виглядав кепсько.

- Старійшина, - сказав Адам, підійшовши до них.

- Подивись решту, або збери своїх людей, - відповів той. – Тут я сам впораюсь.

Тубілець озирнувся. Роботи було багато, але з чого краще почати?

- В першу чергу заберіть поранених, далі – по плану. Кожної години мені доповідь про стан справ, - наказ бога громом пройшовся над ними усіма й він зник у ще одному спалаху.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.