Перші спроби

- Ні, ідея цікава, однак це складний процес. Крім того, ми не знаємо до яких наслідків це може призвести.

- Так спробуй подумати, ти ж тут головний вчений, Артуре.

Чоловіки почули як відчинись двері. На порозі з’явився Ян.

- Як погода? Парасольку не забув? – Навіть не розвернувся технік.

Начальник персоналу спустився з орбіти щоб особисто проінспектувати хід робіт і побачене йому не сподобалось. А потім їх застала страшна буря і це принесло йому ще менше задоволення.

- Я тобі твою каву зараз на голову виллю.

- Як там збір біології? Погода псує зв’язок, але ж мені цікаво.

Головний охоронець скривився наче від зубного болю. Навіть досвідчені польові вчені у належному середовищі могли перетворитись на дітей, але істинні науковці – це взагалі діагноз. Тільки відвернешся, а вони вже сують голову до пащі тигра чи ще щось.

- Їм все подобається. Мені – ні.

- Тоді танцюй, у мене є чудова, але складна ідея як ти міг би отримати купу грошей, при цьому майже не встаючи з дивану, - цього разу Мартін відволікся від моніторів і подивився співрозмовнику у очі.

- Чом би й ні? - Ян запитально підняв одну зі своїх брів.

- Ми з доком знайшли деякі, ммм, зручні форми біології. Мені здається, що ми могли б дещо направити руку еволюції і, якщо все вдасться, ця біологія не лише виколупає усе необхідне як родзинки з кексу, але й власноруч заповнить нам трюм. Дуже… зручно.

- Але такі досліди пов’язані з ризиком! Вчені вже не раз намагались вивести собі напіврозумних рабів і майже завжди такі експерименти закінчувалось провалом! – збуджено встряг Артур.

Було видно що хоч дослідник на словах й залишається скептиком, проте йому й самому кортіло спробувати вирішити цю задачу.

Все ж Артур був головним науковцем і твердження про діагноз працювало на ньому наглядніше, ніж на інших.

- Ну так для цього ви нам і потрібні! – Мартін по-дружньому вдарив науковця по плечу.

- А тепер, вочевидь, ти маєш сказати для чого потрібен я, інакше б нащо ви мене кликали, вгадав? – Повільно озвався Ян, передчуваючи якусь халепу.

***

На чолі невеличкого загону Ян висадився поблизу одного з протопоселень тубільців. Місцевість виглядала як пагорб з великою кількістю нір для худорлявих мавпочок. Перед пагорбом було трохи попелу та обгоріла деревина.

Інтуїція не підвела і технік дійсно поклав на нього не найприємнішу частину роботи.

«Вони вже починають підкорювати вогонь, а колись могли б опанувати й зброю чи ще щось», - подумав начальник персоналу. – «Шкода що при наступному поверненні кораблі Флоту розріжуть планету на шматки й відправлять додому у святковій обгортці.»

Але це потрібно було зробити.

- Почали.

Група кремезних чоловіків підкрадалась до найбільших отворів і тепер підзвітні Яна намагались витягнути людиноподібних істот, але ті хутко підняли ґвалт. Палиці, каміння, пісок, зуби – проти кремезних чужинців у хід йшло все що тільки могло бути використано, але загарбники мало-помалу робили свою справу.

«Бісів Мартін.»

***

Піймані створіння були поміщені у спеціальні капсули й увесь цей тиждень науковий відділ тільки ними й займався. Зародження нового життя видалось Артуру достатньо символічною річчю, а тому експеримент проводився у Оранжереї – вручну створеному парковому комплексі, який за задумом мав відігравати роль «дикої природи».

Але цьому раділи не всі, адже про це прийняте з поспіхом рішення відповідальні особи забули повідомити капітана. Ну як, забули, насправді дослідник й не хотів попереджати командира, сподіваючись що все минеться й так, а Мартін взагалі махнув рукою.

- Як ви взагалі можете щось робити, не повідомивши мене?! Що ви собі дозволяєте? – Кричав капітан того вечора. – Мартін, твоя піратчина мені остогидла, коли ми повернемося я особисто простежу за тим, щоб ти отримав максимально можливе покарання!

- Все робилось так швидко, але отримані результати… - спробував відговоритись він.

- Мене не цікавлять твої виправдання! Ти на моєму кораблі і або ти виконуєш мої накази, або залишишся тут збирати своє каміннячко коли ми полетимо додому!

- Винуватий, але це значно прискорить виконання завдання…

- Ви виконуєте поставлені мною завдання, пане сержанте! Вийшло? Доповідь! Не вийшло? Теж доповідь! А про те, що ви самі собі чи решті екіпажу нарізаєте задачі я більше не бажаю чути!

- Я спеціально покинув службу й вважайте що я більше нічого з цього не знаю, - технік взяв паузу перед запланованою реплікою. – Але я знаю те, що ви хочете повернутись дому в ореолі слави і більше мене не бачити. Повірте, я роблю усе можливе щоб пришвидшити ваш тріумф.

«І друге теж.»

- Мене не цікавить чи ви там затримуєте екіпаж, дійте згідно інструкцій.

- Навіть погрузка буде довгою. Але якщо у нас все вийде, ця затримка окупиться.

- А якщо ні?

- Принаймні наші науковці вивчать цей світ. Наша ідея мінімально навантажить ту частину екіпажу, яка безпосередньо буде задіяна по основному напрямку.

Пан Матеуш не любив непокори, але з рештою технік був правий. Свідомо чи ні, але Мартін постійно робив все таким чином, щоб виставити начальника бовдуром й саме це, мабуть, лютило капітана чи не найбільше. Але поки що їх інтереси співпадали.

- Ну добре, - витримавши паузу, сказав офіцер. – Розійтись. Доповідь по кожному просуванню чи затримці.

Ян вийшов з нічого не виказуючим обличчям і зник у одному йому знаному напрямі, в той час Артур з Мартіном попрямували до Оранжереї. Науковцю було приємно, що хтось виявляє цікавість до його роботи, хоч він й розумів мотиви техніка.

- На жаль ми вже втратили двох, але ми змогли серйозно вплинути на решту. І краще за все на дитинчат.

- Що ви встигли?

- Ну, зараз ми працюємо з їх ростом та розумовою активністю.

- Наскільки я розумію, з молодими особинами легше тому, що вони все ще ростуть?

- Саме так. По суті, ми просто подовжуємо цей цикл. Привезені особини в середньому були майже втроє-вчетверо меншими за нас. Якщо все вийде, остаточні створіння будуть значно більшими та міцнішими за початковий матеріал

- А далі?

- Гм, а сенс?

Чоловіки мовчки розглядали створіння у капсулі. Минув майже тиждень, але для нього минули цілі епохи розвитку. Поки що серйозних зовнішніх змін помітно не було, але вони будуть. Артур зі своїми людьми знайшли найбільш помітних на себе створінь й ніхто не сумнівався в тому, що вчені зможуть штучно розвинути цей вид, наблизивши його до потрібних параметрів.

***

- Ну? – Командир навіть не відірвався від документів, коли до нього прийшли Мартін, Ян та Артур.

Останній дедалі частіше питав себе, чи лишилось у начальникові щось людське. Посаджені у відповідний грунт, робота й відповідальність часто вкорінювали своїх носіїв. Ну а відсутність нормального життя, сім’ї та якихось позаробочих інтересів й зовсім стирала межу між особистістю та посадою.

Та і які у них могли бути інтереси, якщо їх світи повільно задихались?

- Ми розвідали та відмітили усі зручні родовища і нашим піддослідним буде достатньо зручно виконувати свою роботу… якщо вони будуть готові.

Минув тиждень. В кімнаті капітана проходила чергова нарада і все спиралось у роботу науковців.

- Процес вийшов трохи складнішим, ніж ми розраховували, нам потрібен ще час..

- Скільки?

- Так одразу важко сказати…

- Скільки? – Повторив пан Матеуш.

- По суті, нам потрібно провести ще велику кількість дослідів, випробувань, налагодити…

- Якщо мені доведеться запитати втретє, ви підете на шахту першим.

- Дайте мені ще місяць.

- Місяць? І це ви називаєте «пришвидшенням процесу»?

- Але ж це експериментальний хід! – Вибухнув вчений.

- Місяць і ні для більше. Не встигаєте і йде копати.

- Зрозумів, - Артур був водночас і радий, і обурений.

- Ну а поки наш фахівець думає як не почати опановувати нову професію, Мартіне, - кивнув шеф. - Що там з головним телепортатором?

- Ем… маю дві новини. Я нарешті зрозумів у чому проблема і знаю як це полагодити, - доповів Мартін та замовк, занурившись у роздуми.

- Передчуваю «але», - направив його командир корабля.

- Але для цього мені потрібно буде розібрати активний телепортатор.

У кімнаті запанувала тиша.

- Що?

- Щоб запустити вантажне обладнання, мені потрібно буде розібрати те, яким ми користуємось, – чітко, виділяючи кожне слово, повторив Мартін.

- У нас залишився останній, що як в тебе не вийде? – Повільно запитав пан Матеуш, зважуючи ризики цієї авантюри.

- Крайній, - машинально виправив шефа Мартін й спокійно витримав його розлючений погляд. - Нам доведеться кожного разу кататись туди-сюди на шлюпках, або взагалі в’язати канати і спускатись так, - абсолютно серйозним жартом повідомив технік.

- Це буде катастрофа, - тихо сказав капітан.

Ризик був серйозним, однак інших варіантів не було. Якби корабель мав вдосталь енергії, можна було б спуститись на ньому, але ресурси команди були виснажені і це створювало суттєві складнощі. Вантажний телепортатор залишався єдиним розумним способом наповнити трюми «скарбами» з землі.

«З іншого боку, нащо нам індивідуальний телепортатор? Ми або полагодимо цей й виконаємо поставлену задачу, або… або що? Все одно після цього вертатись й ставати на ремонт, то який тоді може бути вибір?», - думав офіцер.

- За роботу, - кивнув командир. – Ян?

- Я.

- Твої хлопці вже все розвідали, тож з завтрашнього дня починаємо роботи за старим планом.

- Слухаюсь, - скривився той й повільно повернув голову до науковця, сверлячи його поглядом.

Мартін позіхнув. Тепер начальник персоналу буде тиснути на науковця, а потім вони всі разом будуть тиснути на нього. Все як завжди.

***

З-поміж схоплених істот одразу вибрали п’ять найперспективніших.

Не маючи ні відповідної кваліфікації, ні міри у своєму дослідницькому азарті, керівник білих халатів одразу спробував зробити їх ледве не надстворіннями, грубо перекроївши все, до чого тільки міг дотягнутись.

L12T померла ще в перший день. Вона була найстаршою і, як Артур і думав, її старе тіло просто не змогло адаптуватись до усіх цих маніпуляцій.

На третій день загинув MA5. Це сталось як тільки вони перестали грубо збільшувати м’язову та кісткову масу. Врахувавши ці нюанси та як слід вилаявшись, вчені зайнялись й іншими органами, що дещо стабілізувало процес.

Перший етап біоінженерії пережили троє.

Таку роботу можна було б назвати грубою, якщо звісно не враховувати її специфіку.

Офіцер прибув до Оранжереї на інспекцію з начальником персоналу, техніком та кількома охоронцями.

- Як ви й наказали, ми спробували зробити все максимально швидко й ефективно.

Капітан оглянув проект. Він виглядав як монструозна фігура з порушеною симетрією тіла. Мускулисте тіло, густе волосся, груба, подекуди надмірна шкіра, виступаючі кістки з наростами, посилені кисті рук та разом з тим відносно малі ноги, та, особливо, стопи.

Кожен тубілець спокійно плавав у окремому прозорому контейнері, від кожного з яких відходила безліч кабелів.

Це вже була не просто робота, а щось більше. Щось визначніше.

Звісно, цих істот не можна було назвати привабливими, проте саме їх створення і вони як кінцевий продукт…

«В них є якась…щось…» - спробував сформулювати своє щире зацікавлення Мартін.

- Бридота! – Оголосив своє рішення начальник персоналу.

- Непропорційність, - поправив його технік.

Пан Матеуш нахмурився.

- А що це… що у неї з геніталіями?

Артур переглянувся з колегами по дослідницькому цеху.

- Ми спробували адаптувати наших піддослідних до суворих умов, а може й до тих суспільних викликів, з якими ми самі зіштовхнулись у минулому. Словом, воно достатньо просто зможе знайти собі пару та поновити популяцію.

- Ну а як вони будуть комунікувати між собою?

- Ми тільки закінчили з першим етапом і поки що не знаємо як це відобразиться на їх психіці, не говорячи вже за когнітивні функції. Якщо все піде по плану, то вони будуть схожі на сильних тілом, проте не далеко відійшовших від тварин істот. Ну а там вже справа техніки.

- Їх можна випустити?

- Випустити? Ну технічно так, але як я вже сказав, тут ще поки нічого не зрозуміло.

- Ви ж сидите біля них цілодобово.

- Так, але це трохи складніше ніж зібрати пральну машинку. Тут потрібен час.

- Цей час настав, давай подивимось.

- Я не певен…

- Наказую вам.

- Це не так…

- Ви не зрозуміли? Вони можуть нормально дихати, ходити, щось робити?

- Вони й робили це, ми тільки…

- Ну тоді я наказую відкрити контейнери!

Запанувала напружена тиша.

- Ну що, давайте перевіримо, - старший науковець ковтнув та віддав необхідні розпорядження.

Рівень рідини у баках почав падати й тіла поступово осіли на дно. Коли капсули відкрились, охоронці та вчені обережно вийняли створінь й поклали на траву, а самі вони відійшли на безпечну відстань.

Модифіковані істоти поступово приходили до тями. Всі вони виглядали дезорієнтованими та такими, що не знали як користуватись власним тілом.

Поки двоє з трьох розглядали самих себе і все довкола, у третьої почалась паніка, а потім вона почала битись у конвульсіях.

- Треба негайно… - спробував щось зробити вчений.

- Чш-ш, - зупинив його капітан, з інтересом споглядаючи за реакцією піддослідних.

Перше створіння, яке до усіх грубих маніпуляцій мало, вочевидь, жіночу стать, спробувало шипінням, ричанням та іншими звуками якось вплинути на решту. Проте друге, яке виглядало як колишня чоловіча особина, нічого не розуміло. Третє ж тільки почало більше сіпатись.

- Схоже що у третього панічна атака чи ще якийсь розлад! Ми маємо втрутитись! – Розгублено прокричав головний дослідник.

- Ні.

Керівна група спостерігала за усім зі спеціального балкону, а тому почувалась у безпеці. По тій же причині пан Матеуш не бачив доцільності перешкоджати експерименту – якщо це створіння приречене померти, то воно все одне помре до того, як професор встигне щось зробити.

Тим часом перша істота шипіла та ричала на другу все більше і тоді остання все ж відповіла. Відповіла ударами.

- Воно… воно вбиває інше створіння!

- Зупиніть його! – Віддав наказ командир.

Група охоронців що чергувала біля дверей одразу побігла до місця події, однак було запізно. Поки вони наблизились, агресивне створіння вже рвало іншу особину своїми могутніми руками.

Таке жорстоке поводження не сподобалось людям у чорному. Озброєні чоловіки теж не сподобались істоті. І вона повернулась до них.

Перша особина померла, третя тихо хрипіла і періодично здригувалась. А друга… друга розпрямилась і виявилось що вона більша за своїх нападників на дві голови, а ще вона швидша, ніж здавалося з першого погляду.

- Вогонь! – Закричав головний у загоні й дістав пістолет, проте експеримент одним стрибком подолав відстань у кілька метрів і широким ударом руки в шолом відправив ватажка у нокаут.

Відчувши перші постріли, створіння спробувало маневрувати та накинулось на ще одну ціль, проте охоронці швидко прийшли в себе й майже впритул розстріляли чудовисько.

Капітан з керівниками підійшов до місця проведення баталії.

Частина людей зі служби безпеки вже надавали допомогу постраждалим, інші тримали причину цього хаосу під прицілом. Дикун стікав кров’ю від багатьох уражень, шумно дихав та дивився на них зі злістю.

- Воно ще живе! – Вражено сказав начальник охорони.

- Потихія… - опустивши голову пробурмотів науковець.

- Якби ви зробили щось нормальне – воно б не вмерло отак одразу. Принаймні ми можемо зробити з цього певні висновки.

- У нас було замало часу щоб довести це…

- У нас тут не дослідницька станція, пане вчений. Ми прилетіли сюди з конкретною метою. Ви сказали що пришвидшите нашу роботу і тільки через це я дав вам повний карт-бланш. Ще раз, це не інститут прикладної генетики. Тут або так, або ні. Можливо після нашого польоту ви вирішите спробувати себе у відповідних інстанціях, але ми тут не для того.

- Ясно, - опустивши голову пробурмотів науковець.

- Знищіть… це, - суворо сказав капітан, полишаючи приміщення й додав наостанок вже спокійнішим тоном. – Не слід мучити їх, навіть якщо вони не мають розуму.

Ян кивнув підлеглим і вже за кілька хвилин ті повернулись з гравітаційною платформою, погрузили на неї істот й чорна процесія рушила до телепортатора.

Начальник охорони вибрав віддалену від стоянки тубільців точку й на долю секунди спалах освітив лісову галявину.

Ще один кивок й охоронці згрузили створінь у невеликий яр. Номер два виявився цікавим суперником і можливо міг би бути десь застосований. Якби вижив.

Шестирука істота спльовувала кров.

Певною мірою її навіть можна було назвати гарною.

Ян довго дивився у небо. Невже воно завжди так було? Чому під цим чистим невинним небом їм знову доводиться стріляти та проливати кров?

Головний охоронець опустив очі на створіння.

- Потихія, значить…

А потім пролунали три постріли.

***

Минуло ще кілька днів.

І кілька життів.

- Ну, що там?

- Ми втратили майже всіх особин, залишилась лише одна. Цього разу наш вплив був значно меншим і більш… гнучким. Етап розвитку створіння відповідає приблизно нашим підліткам. Його назвали 4D/M. Я боюсь, Мартіне. Що як він теж загине?

- Покажи його мені.

Технік та головний науковець пили каву прямо на траві Оранжереї. Чоловіки встали та попрямували до капсули. Відрядженні на роботи щиро ненавиділи доктора, а їх шеф постійно нагадував вченому що його час спливає.

Об’єкт перед ними був нижчим за Яна на голову і на дві за Артура. А ще він став більш схожим на них. І старшим. Тепер це була вже не дитина, а справжній підліток, майже чоловік, хоч й зі значними відмінностями.

- Я вражений, - захоплено сказав Мартін.

- Нам довелось трохи накрутити йому років, але це виявилось найоптимальнішим рішенням. Ми зробили висновки й вклали багато праці, до того ж тепер у нас лишився всього один піддослідний замість декількох. Цей варіант можна розглядати як певний компроміс. Крок назад від ефективності до стабільності. Але найголовнішим є те, що наше втручання дозволило суттєво зміни хід історії для цього створіння. Ми дещо погрались з аналітикою і прийшли до того, що через сотні тисяч років його нащадки без подальшого втручання можуть бути схожими на нас. Принаймні частково.

- Схожі на нас… - шепотом повторив технік.

- Так, проте це лише оболонка. По суті, на цьому етапі можна було б й зупинитись, але ще потрібно пропрацювати гормональні рівні, вирівняти клітковий ріст, налаштувати роботи залоз – все те, що ми напружено робили цей тиждень, природі доведеться повторювати за роки, а нас не буде поруч. Але є й ще одна річ – психіка. Тут вже складніше. Ці істоти тисячі, якщо не мільйони років жили полюванням і збиральництвом. Нам же потрібно щоб вони бодай з якимсь розумом виконували наші накази та накопичували необхідні матеріали, а отже ми маємо перебудувати саму їх суть.

Сержант у відставці повільно перевів погляд на товариша. Сьогодні й справді був дивовижний день.

- Професор, ви дивуєте мене все більше.

- Я боюсь тільки не встигнути за цей проміжок часу.

- Ви майже за тиждень створили людину. Це просто щось неймовірне, а ви переживаєте що не вкладаєтесь в тиждень.

- Майже за тиждень майже створили і майже людину. Тут забагато майже, - підмітив вчений, аде все одно зашарівся.

- Давайте я вам допоможу, - несподівано для себе сказав Мартін.

- Ти? – у Артура від подиву піднялись обидві брови. – Даруй, та що ти можеш такого, на що не здатні мої люди?

Технік подумки вилаявся за таку поспішну пропозицію, але відступати було нікуди. До того ж... такий проект й справді зачаровував. Це давало відчуття сили, підносило до вищих щаблів розвитку. Це була така справа, якою просто не можна було знехтувати.

- Я думав над цим проектом й прийшов до тієї думки, що потрібен деякий культурний поштовх щоб при настанні когнітивного прориву наші улюбленці не розбіглись хто куди, або не почали різати одне одного. Принаймні щоб не відсіялись усі. Крім того, у мене й справді є щось таке, чого немає у ваших колег.

- О, справді?

- Ви знаєте чим я займався до нашої мандрівки?

- Тобто чим займався до того як почав пиячити, через що, в свою чергу, був заарештований, але після використання права «відплати користю» опинився тут? – Посміхнувся головний дослідник.

- О… знімаю капелюха, - цей день не переставав вражати Мартіна.

- Ну, наскільки мені відомо з чуток… і особистої справи, переді мною чоловік, якого так чи інакше, але непогано покидало по різним… місцям.

- Добре, але я маю таке питання: що стоїть у витоку військової ідеї?

- Я… прошу? Не певен що розумію.

- В основі цієї ідеї лежить захист власного дому, тобто певне місце, куди можна повернутись. В свою чергу це приводить нас до осілого способу життя, який є необхідною запорукою для побудови хоча б якогось племінного ладу і подальшого постійного виконання цими створіннями поставлених нами завдань. Щоб проект спрацював, вони мають одомашнитись в найкоротші терміни.

- Мартіне, я знав, що на відміну від Яна, там, всередині твого черепа щось є, - зі сміхом промовив Артур. – Я так розумію, у тебе є конкретні пропозиції?

- Надумав я тут пару ідей.

- Тоді я радий що не помилився.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Анатолій
17.02.2023 13:55
До частини "Перші спроби"
Автор має неабияку уяву у проектуванні космічних подорожей. Бажано відчувати більше інтригувань екіпажу і різноманітних неприємностей які, безумовно, мають бути при зустрічі з інопланетними біоістотами.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Станіслав Войтюк
    19.02.2023 13:01
    До частини "Перші спроби"
    Коментар видалено автором