Останній вечір

Технік підійшов до кавового апарату. Інколи проблеми світового масштабу геть тьм’яніли перед побутовими складнощами.

Простіше було сказати, що у нього не боліло. Робот-асистент рекомендував поки утриматись від прогулянок, проте чоловік вирішив не довірятись залізяці. Кава ж виглядала як чудові ліки. Як мінімум, вона підніме тиск й відволіче від хоч трохи відволіче від неприємних відчуттів.

З’явився й старший вчений.

- Виглядаєш не дуже.

- Почуваю себе ще гірше.

- «Гірше ніж не дуже» - це навіть непогано, враховуючи скільки погані плавало всередині тебе.

- Як бальзам на душу. Ще трохи і я почну

- Не знаю як від моїх слів, але від кави тобі точне легше не стане.

- Чого?

- Разом з тиском прийдуть і додаткові неприємні відчуття.

- Артуре, якщо я не вип’ю зараз хоча б філіжаночку, я почну кидатись на людей і пити їх кров.

- Тоді у нас немає вибору, - вчений зі сміхом натиснув на клавішу з флет уайтом.

Мартін кивнув.

- Чудовий вибір, дякую.

- Це нескладно, ти завжди п’єш одне й те саме.

- Що, я такий передбачуваний?

- Ще б пак.

- От зараза, - сказав Мартін, обережно забрав горнятко й відійшов від машини.

За хвилину другий чоловік забрав свою порцію й вони повільно пішли коридором.

- Краще?

- Трохи.

- Скільки часу минуло?

- Вже три дні.

- То чому ж ми все ще не полетіли?

- Битва принесла багато проблем. Потрібно привести в порядок всіх членів екіпажу, перерозподілити спорядження, підготувати заміну вибулим членам екіпажу. Навіть трупи спалити.

- І на коли запланований виліт?

- На ранок.

Мартін з насолодою сьорбнув. Напій був гарячим та обпікав, але тепер він хоча б це відчував.

- Ясно.

Вони стали біля великої картини з Древніх часів й розглядали задум давно забутого художника. Один оголений чоловік лежав на землі, в той час як інший, у супроводі дітей летів йому назустріч. Чоловіки мали б от-от доторкнутись пальцями, проте зображенню не судилося цього зробити. Полотно певний шарм. Оця піймана пензлем мить лишала неймовірне поле для фантазії і той же час лишалась всього лише миттю, за яку багато не зробиш.

Відсутність імені автора, назви твору та пояснень до нього – все це підштовхувало до роздумів про обмеженість людського часу, адже капітан не раз хотів уточнити та каталогізувати все майно на кораблі, та в той же час постійно переносив реалізацію свого рішення. Неможливість же уточнити цю інформацію, через знищення архівів з оригіналами під час загострення конфлікту за ресурси на одній з планет-музеїв в свою чергу надихала до роздумів про бентежність життя та необхідність цінувати кожну його мить.

Мартін подумав, що старовинний митець немов би бачив їх сьогоднішніх крізь тисячоліття. Такі ж відірвані й незрозумілі, вони прилетіли з неба, щоб доторкнутись до життя на цій планеті.

- Знаєш, про що я весь час думаю? – Технік посміхнувся й зробив великий ковток.

- М?

- Куди дівся чи ділось оте створіння?

- Яке створіння?

- Ну пам’ятаєш, отой твій перший оскаженілий прототип, якого Ян мав десь спалити, а виявилось що він тихцем привів його до тями й потім натравив на нас.

- Ааа, ти про Потихію…

- Точно.

- Я й забув про це.

- Цікаво, як воно вижило. Та і як він зміг так добре управляти тими дикунами.

- Ян перетягнув до себе багато дурнів й вочевидь деяких вже давно. Мабуть хтось з них й зайнявся цими експериментами      А потім він дочекався моменту, коли корабель мав відчалити й спробував відколотись, сподіваючись що капітан вирішить не ризикувати.

- Ну от бачиш? Треба подивитись. Вже просто для себе цікаво, що воно таке.

- Потихію не знайшли.

- О, звучить як загадка, давай хвилин за десять візьмемось за неї, ще й до малих зайдемо?

Вчений не відповів.

- Ти не підеш зі мною? – Мартін рушив до телепортатора, впевнений, що друг його підтримає.

Доктор стояв не рухаючись й мовчки розглядав картину.

- Артуре? – Технік зупинився біля повороту.

- Я…я не хочу.

- Чому це? – Мартін розвернувся.

- Не знаю, настрою нема.

- Іноді треба прийняти вольове рішення, а настрій з’явиться в процесі, - вловивши незрозуміле у голосі товариша, чоловік у піжамі повільно повернувся до картини.

- Не знаю, не хочу.

- В чому справа?

- А що ми ще можемо їм сказати? Що ще ми можемо їм дати? Ми й так стільки всього їм принесли та наробили, що   Ці юні створіння ще не встигли зрозуміти хто вони, а ми вже вбили їм що вони мають працювати, а потім ще й цей Ян зі своїм збродом залили все кров’ю. Мабуть досить приносити їм щось. Нехай нарешті поживуть самі у спокої.

- Ти створив їх, Артуре. Саме ти зробив це. Не хтось чи щось інше, ні. То був ти. Це ти почав цей експеримент, ти копирсався у кожному й так чи інакше, але вкладав у них бодай частинку себе. Вони твої діти – ось у чому правда. У тебе ніколи не було своїх, але тепер вони з’явились і саме зараз, після всього пережитого ними, ти тікаєш. Ми можемо ніколи не повернутись сюди. Чорт забирай, не факт що ми навіть долетимо додому, але хай навіть так, допустимо що ми знову тут опинимось. Скільки часу це займе? Якщо це плем’я не вимре, а пристосується, на той час все одного не лишиться нікого з тих, кого ми знаємо. Це вже будуть інші створіння. Вони лишатимуться наслідками твоїх дій, це так, але тих кого ти знаєш вже може не бути.

Архівчений мовчки розглядав картину.

- Я вже занадто старий, хлопче. Якби я знав як все обернеться, можливо… можливо я б навіть не брався за цей експеримент. Деякі речі краще лишати такими, якими вони є та просто йти далі, тому я й не хочу нікуди спускатись.

- Але це не правда, - повільно відповів чоловік у піжамі й продовжив смішним голосом. - Ви даєте недостовірні дані, докторе!

- Я міг би, якась моя частина навіть вимагає цього, але…

- То які тоді тут можуть бути «але»? Давай підемо вниз. Востаннє.

- Я не піду, Мартіне, і на цьому все. Передавай їм від мене привіт, але я не піду.

Колишній сержант побачив сум у червоних очах вченого. Він розумів мотиви товариша, хоча й не розділяв їх, а тому вирішив перестати його вмовляти.

- Тоді я краще передам їм від тебе каву, - сказав він з посмішкою, легенько вдарив старого й зник за поворотом.

(ПРОДОВЖЕННЯ ВІД 11.02.2023 року)

***

На Священному пагорбі, як його вже встигли обізвати місцеві дикуни, знову спалахнуло.

Там, де ще мить назад нікого не було, тепер стояв чоловік у чорному спортивному костюмі. Він зробив кілька кроків і… впав у нерівному протистоянні з нудотою.

З роками Мартін все частіше ловив себе на думці, що раніше світ був кращим, приємнішим, насиченішим. В ньому банально було більше фарб і, у випадку зі світами Коаліції, це не було метафорою.

Певною мірою, зараз він отримав бажане. Організм, який ще не встиг поновитись після битви, бурно відреагував на телепортацію. Прямо як у перший раз. Не витримавши такого шторму, кава й ранковий бульйон спішно покинули борт. Впоравшись з кермом у останній момент, технік завалився на бік, уникаючи фатальної зустрічі.

Світ був гарним. Вгорі літали птахи, вітер грав у кронах дерев. По травині лізли мурахи. Колишній сержант вдихнув на повні груди. У повітрі переплітались безліч абсолютно різних запахів. Ця планета пахла самим життям, що вкотре вразило прибульця.

Він лежав та глибоко дихав. Рухаючись лише очима, чоловік дивився на тубільців, що не наважувались підійти. Бедрик прилетів йому на щоку й побрів по своїм жучиним справам. Щоб не злякати комаху й позбавитись від запаморочення, він сповільнив дихання. Чорт, навіть не хотілось вставати, немовби разом з цим його рухом щезне й вся краса навколо.

«Щоб зрозуміти наскільки гарний цей світ, іноді треба як слід провалятись у блювотинні,» - подумав Мартін, й ця іронія звеселила його.

Взявши це у союзники, чоловік змусив себе поступово встати й сплюнув. Він не для того ледь не помер у поєдинку з Яном, щоб тепер валятись у нечистотах. Та й виглядає він зараз якось… не так, як личить богу. Міркуючи таким чином, він додав собі мотивації й побрів до струмка. Місце для стоянки було ретельно обрано, тому сам струмок був недалеко. І все ж зараз кожен метр вартував тисячі у нормальному стані.

Наслідки спуску все ще давалися взнаки, однак контрольоване дихання та чиста прохолодна вода привели його в порядок. Мартін зробив ковток, потім ще один. Мимоволі замислився про те, скільки не пив чистої води. Навіть простої очищеної води він не споживав вже… скільки? Кілька років? Як правило екіпаж пив одразу каву чи якісь синтезовані вітамінізовані напої, але щоб отак просто попити води…

Спробував згадати, коли востаннє пив не просто очищену, а джерельну природну воду. Не зміг. Мабуть, ще десь у дитинстві…

Зробив ще ковток. Смачно.

Придивився до свого відображення. Згадав Яна. Невже він говорив саме про це? Чесно кажучи, ідея зупинитись у цій оазі спокою та гармонії посеред бурхливого океану космосу, де під час шторму об скелі розбиваються цілі світи, а людське життя значить менше ніж пил… це було досить спокусливо.

І все ж це був не вихід.

Яким би чином вони б не ховались, їм не вдасться робити це вічно.

І тоді рано чи пізно прийдуть інші. Інші скаути, торговці, переселенці, вигнанці, військові підрозділи, біженці, пірати, окремі роди – питання часу, коли тут з’являться всі ці вимушені мандрівники та ще одному тільки богу відомо хто.

«Богу,» - подумав Мартін й посміхнувся.

Зробив ще один ковток, витер руки об штані. Огледів себе, але він не забруднився.

Рано чи пізно вони все одно прийдуть сюди. Він знову подивився по сторонам. Ця думка навіювала сум, але вона ж і змушувала йти далі.

На жаль, реальність відрізняється від бажаних ілюзій. Саме тому це й допоможе підготуватись до небажаних наслідків. Принаймні від їх частини.

Чоловік затряс головою, проганяючи такі думки. У нього ще буде час розглянути з усіх сторін це питання під час їхньої довгої дороги назад. Сьогодні ж, у цей останній день, треба як слід відпочити. Хто знає, можливо саме цей день й справді буде останнім їхнім спокійним острівцем перед майбутніми бурями.

Чи то задля розваги, чи то з якихось більш практичних роздумів, але Артур вирив Адаму достойне вождя житло, а з місцевих матеріалів створив щось на кшталт скіпетру. Сказав він це з поєднанням суму і хвальби одночасно та навіть пояснив де саме воно знаходиться. Мартін це видалось необов’язковим. Знаючи свого товариша, він був упевнений, що цей проект буде так виділятись, що пройти повз буде просто неможливо.

І старий експериментатор не підвів.

Вхід до печери виглядав як непропорційно великий відкритий рот людської голови. Фасад виглядав як дещо відшліфована, проте покрита тріщинами стіна, на якій камінцями різних форм та розмірів були викладені прості візерунки. Відповідно велике каміння та зуби були виконані з більшого каміння В цілому композиція виглядала симетричною та збалансованою. Тільки невеликі очі дивились на гостя й було у них щось неприязне.

Суто з цікавості, Мартін підійшов й підковирнув мізинцем один з каменів й він посипався. Дизайн виглядав натурально й навіював хибний дух давнини.

Схвально хмикнувши, чоловік зайшов усередину.

Дещо тісний вхід для звичайної людини був доволі вільним для тубільця, але всередині було достатньо просторо. Стіни були не просто вириті та обтесані, а також були стилізовані під кам’яну кладку. На кількох відносно рівних стінах були виконані прості зображення. Чоловічки, що сидять навколо вогнища. Тварини. Чоловічки на землі, що махали, вірогідно, чоловічкам на небі. Зображення рук, переважно лівих. Сонце, під яким одні молились, інші спали, а треті молились.

Технік зіщурився. Принаймні дві з цих робіт він сам згенерував, а тепер їх відправили на виставку без його відома. Життя митця бентежне, що вже вдієш.

У лівій кімнаті, журчав струмок. Права ж нагадувала дикунську капличку, де переплітались мотиви шаманізму, анімалізму, фетишизму і ще чимсь, що Мартін не зміг так одразу ідентифікувати у цих сутінках.

Повернувшись назад у центральну залу, він пішов прямо, роздивляючись знайдені зображення. Велике дерево, під яким два чоловічка тримали плід. Кілька невеличких чоловічків, які ховались поки титани бились між собою. Літаючий чоловічок, що списом проколював незрозуміле чудовисько. Остання ж зображувала істот, яких на цій планеті не було в принципі.

Вдовільнивши інтерес мистецький, чоловік відправився задовольняти дослідницький. Пройшовши арку у кінці зали, він опинився у ще одній залі, яка нагадувала невеликий амфітеатр. Отвори у скелі створювали такі собі сонячні колодязі, освітлюючи центр зали, лишаючи при цьому лави у напівтемряві. Саме ж приміщення так само нагадувало скоріше залишки старовинної цивілізації, аніж новий та закінчений проект. Місця для сидіння були скоріше насипами у кілька ярусів, що були вкриті мохом, а центр… колишній сержант придивився й зрозумів що центр являв собою місце розведення вогню. З іншого боку, так навіть краще, бо ж для чого ще тут збиратись тубільцям.

За скільки Артур спроектував це все та коли зробив? Вони, звісно, полюбляли гратись формувачами, адже це дозволяло швидко створити потрібні речі з наявних під рукою матеріалів, проте це було чимсь дивовижним через свою банальну величину та дивакуватість. Цікаво, він спочатку створив ці приміщення й вже потім досипав пагорб гори чи робив це зсередини? Це ж скільки тоді він виносив породу через той вхід…

За цим оглядом, він навіть якось не звернув увагу на дальню частину цього місця для зібрань. Далі і на підйомі був невеличкий насип. Обплетений місцевою флорою, він нагадував скоріше…

«Трон,» - прошепотів Мартін, дивуючись водночас і фантазії вченого, і його ж наглості.

На ньому сидів, хоча краще було сказати, вільно розвалився, Адам. Юний вождь не робив зайвих рухів, тому й не був помічений раніше.

- А ти ростеш, маленький вождь, - тільки й сказав Мартін, зупинившись в центрі поки що чистої зали.

- Старійший сказав, що ти прийдеш.

- Здається він щось знає, еге ж? – Чоловік щиро всміхнувся й розвів руки, уявивши як його омиває світло.

- Ми принесли вам щось, - дикун зайняв більш зібране положення.

Мартін підняв брову у німому питанні.

- Дари, - пояснив Адам.

- То показуй, - чоловік махнув рукою й тубілець пішов у якусь кімнату за троном.

Колишнього сержанта одразу ж зацікавило що там може бути, але він вирішив не псувати моменту. До того ж, якщо вони вже граються у ці ігри, то треба було тримати марку до кінця – богам не личить сувати свого носа у всі справи простих смертних. Та й зрештою, що там може бути такого цінного, щоб небожитель всерйоз міг зацікавитись?

Технік всміхнувся.

За деякий час молодик з’явився з різними речами. Він розклав свої скарби, взявся за буси й протягнув їй гостю. Мартін придивився. Те, що він спершу сприйняв за буси виявилось кількома черепами пташок, що були нанизані на якусь нитку чи що воно таке було. Тут треба буде провести аналіз…

- Тобі не подобається, - скоріше сказав, ніж спитав Адам.

- Ні-ні, ти чого, це цікаво, - поспішив запевнити його чоловік, перебираючи подарунок. – Це мені?

- Старійший називав тебе Старим Вороном. Ми наловили ворон, щоб цей дар тобі сподобався. Чи ти злишся?

- Ну що ж… я приймаю твій дар, юний вождь.

- Добре, - кивнув той й взявся за наступний предмет.

Предметів насправді було два, проте протягнув небожителю Адам лише одного.

Це були скіпетри. Адамів, вочевидь, і був тим подарунком, в той час як цей, по ідеї, тубільці зробили самі. Це була рівна палка, яка була десь пропорційною адамовій. На ній ножем були нанесені чудернацькі орнаменти, в деяких місцях тростина була обплетена лозами та квітами. З верхньої ж частини, обкрученої ланцюгами, стирчала якась побита деталь. Чоловік так одразу не міг сказати що це, проте таке здалось йому кумедним.

- Старійший сказав що у вождя має бути скіпетр. Але у вашого вождя не було скіпетра, тому ми зробили йому самі.

- Впевнений що він оцінить, - технік хоча й іронізував, проте ніскільки не сумнівався у власних словах.

За проведений разом час він помітив що капітан любить символізми.

- Передам, - погодився Мартін, приймаючи цей знак влади.

- Останнє. Віддай це Старійшому, - закінчив Адам, протягуючи великого, з його долоню, та засохлого павука.

Мартін хмикнув, ховаючи ці скарби собі у сумку.

- Обов’язково. Знаєш, у мене ж для тебе теж щось є.

- Що це?

- Кава, - просто сказав Мартін, дістав термокружку, відкрутив й протягнув камраду.

- Це… що?

- Пити, - технік показав жестом як тримати й посьорбувати напій.

Кивнувши, дикун одразу зробив великий ковток, обпік рота й виплюнув.

- Так, малий, воно гаряче, пий помалу.

Розібравшись з сумкою, Мартін дістав свою кружку та продемонстрував як треба.

- Вибач, за стільки років я звик пити без цукру.

Тубілець обережно спробував ще.

- Зводить рота, але смачно.

- Смачно, - погодився чоловік.

Вони мовчки пили каву, а потім тубілець звернув увагу на сам посуд.

- Це хороший… предмет.

- Це чаша. Ти вже бачив такі у нашому саді, забув?

- Я нічого не забув.

- Це добре.

- Ти лишиш її? Це теж дар?

- Чом би й ні, нехай буде, - Мартін розвів руками й засміявся.

- Я буду передам її своїм дітям, а вони своїм. Щоб ми не забували ту битву.

- Це універсальний пластик, - чоловік похитав головою. – Рано чи пізно він розкладеться?

- Це… якась магія? – Дикун подивися на предмет у своїй руці з недовірою. – Вона зникне.

- Таке, але ти вже, мабуть, до цього не доживеш, - з легким сумом підсумував технік.

- Ясно.

Вони помовчали.

- Старійший сказав що скоро ви полетите й вже не повернетесь.

- Ми повернемось, Адаме, але важко сказати коли це буде.

- Тоді нащо вам… улітати? – Молодий вождь багато чого не розумів, але це певною мірою причаровувало його співбесідника.

- Є й інші світи, де ми маємо щось зробити. Ну і нам теж хочеться повернутись додому.

- Повернутись… додому?

- Так. Цілий світ таких як ми, уявляєш?

Адам був здивований і Мартін мимохідь посміхнувся. Мабуть що не уявляє. Чорт забирай, в якийсь момент колишній сержант навіть позаздрив маленькому дикуну.

- У мене мало часу, тому давай я відповім на всі твої питання.

- Спочатку я був сам. Я мало що пам’ятаю, але я був один. А потім я знову заснув. Коли мене розбудили, мені було погано і у мене дещо пропало. Воно точно було, але зникло. На його місці ж тепер було пусто й воно довго боліло.

- Спочатку ми створили тебе, але тобі було б одиноко самому, тоді ми взяли частинку тебе й створили Єву. Це завжди так. Розумієш, іноді для того щоб щось отримати, спочатку ми повинні щось віддати.

- Так, здається розумію, - погодився Адам, проводячи руками по шраму, під яким колись знаходилось ребро.

- Ціна щастя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.