Малий і відьмочка

Бонда чекала мене у своєму мінікупері з лупатими фарами. В машинах я не розуміюся, тож про її чотириколісну конячку сказати нічого не можу. Хіба що те, що Бонда якимось чином спромоглася затонувати все скло. Навіть лобовуху. Хоча це, здається, заборонено законом.

– Що сказав Куратор?

– Хвалив мене довго. Казав, що я найкращий польовий агент, що треба утроє підняти мені платню, що скоро буде запрошувати іноземних спеців, які бажають проходити у мене стажування…

– Малий, ти хвалько і брехун! Що казав Куратор?

– Я не хвалько, я – мрійник. Усього цього, звісно, не казав. Із нього зайву інформацію і під тортурами не витягнеш. Загалом: потягли в археологів той артефакт. Вони у печерах під Лисою горою копали. За ними місцеві вурдалаки слідкували. Тож інформація відразу злилася. І комусь той артефакт відразу став конче потрібен. Не встигли й дві години минути, як обруч зник.

– А точно Марани?

– Біс його знає. Але, кажуть, гарний. Метеоритний сплав покритий золотом. Камінці блискучі. Невідомий чудернацький напис. Хоча цей висновок також від профана. На обруч лишень подивитися встигли. Ніякої експертизи ще не було. Мене Куратор попросив відьму знайти. Нашій гільдії відьма конче потрібна. Сказав, що поки відьму не знайдемо, до вурдалаків не можна сунутися.

– А що з вурдалаками? Це ж наші, київські вурдалаки? Навіть я у них нещодавно була. Мені зелений фосфор для костюма потрібен був.

Справді, київська сім’я вурдалаків була особлива. Вони всі були перетвореними. Їхня історія почалася у хоспісі, де доживала останні дні така собі Клавдія Стаховські.

Дуже вона жити хотіла, але хвороба не лишала їй шансів. Тож через якусь рідню вона, чималенько заплативши, орендувала на вечір імпортного вампіра із доставленням.

Той перетворив її на вурдалака і поїхав собі. А далі до Клавдії за такою ж послугою підтягнулися інші, бажаючи звільнитися від своїх смертельних хвороб і отримати натомість іншу хворобу, котра хоч і має певні недоліки, але гарантує існування.

Так і почали існувати у київських печерах вурдалаки. Ні, не у тих печерах, що під Печерською лаврою. Запевняю, у Києві вистачить печер і щоб комфортно розмістити вурдалаків, і щоб ченців із їхніх історичних схованок витурювати не довелося.

Навіть якщо то ченці Московського патріархату. (Хоча, для них варто було б зробити виняток… Перепрошую, це суто моя точка зору.)

Оскільки Клавдія надавала свої послуги з перетворення лише заможним людям, які справді були смертельно хворі й дуже хотіли продовжити своє життя, або хоча б існування, то у новоствореній вампірській сім’ї зібралися вурдалаки, котрі, хоч як це дивно, вміли цінувати людське життя.

Тож ніяких злочинів на основі кровопускань. Для нормального існування вурдалаку зі збереженим мозком потрібно зовсім небагато крові. Є забій скотини. Є донори, які бажають регулярно здавати кров. У Клавдії ж завжди є гроші, щоб забезпечити постійну подачу сировини.

Можна сказати, що місцеві вурдалаки були доволі адекватними істотами. А якщо хто з них раптом стане на криву стежину, то його свої ж і порішать. Ми до них ставилися як до небог, які намагалися лише вижити.

І треба ж таке, вурдалаки – гуманісти. Лопнути можна від сміху.

– Ти до них поки що не звертайся. Там, кажуть, приїхав у їхній ареал гість якийсь зальотний. Схоже, істинний. Кажуть, увімкнув він здібність на кров пов’язану, і начебто взяв їх під повний контроль. Тож поки із цим не розберемось, туди зась.

– Жаль. У них у «Норі» гарний магазин хімічних речовин.

– Іще Куратор порадив мені контакти однієї відьми, але я її заочно знаю, тож мені вона не підходить. Може, у тебе є якісь знайомі?

– Звісно, в мене є знайома відьма. Непогана дівчинка така. Може навіть тобі сподобатися. Невисока, симпатична. Іриною кличуть. Працює десь…

– Та сама.

– Що?

Я спохмурнів.

– Та сама відьма, кажу. Мені теж її Куратор порадив. От вона мені й не підходить.

– Чому?

– Це ж та відьма Ірина, яка у видавництві модератором працює?

– Вона.

– Ти ж знаєш, я іноді псую віртуальні папірці, сподіваючись створити легендарний твір, гідний великого Толкіна.

– Ну?

– Ну, видав я пару невеликих захалявних книжечок. Але кожен раз, коли милом рукопис у редакцію відправляю, ця Ірина зі мною такі баталії влаштовує! Ми з нею за кожну літеру в моєму творі б’ємося так, що аж клоччя летить! До сьогоднішнього дня я навіть не знав, що вона відьма. Думав, що вона просто від природи така вреднюча істота. Лише коли Куратор координати дав, тоді зрозумів, із ким справу маю. А якщо ми з нею особисто познайомимося, то я вже не зможу їй у листі просто так матюків нагнути. Я вже буду ставитися до неї, як до дами. Отже, якість моїх творів значно постраждає, бо почну їй потурятися і видаляти з тексту найцікавіші моменти.

– Малий, ти занадто серйозно ставишся до своїх каракуль. Скажи головне, ти попросив?

– Чому стоїмо? – намагаючись відійти від теми, запитав я. – Поїхали.

– Фіма просив підвезти. Клеїться. Серйозний. Одружитися хоче. Мама йому, бачте, закидає, щоб додому невістку привів. Економіст на мінімалках. Свою машину вдома полишив і дві справи одночасно робить. Моїм коштом на паливі економить і намагається моїм же коштом задовольнити свої матримоніальні плани.

– Ну, я, як справжній друг, і глибоко в душі джентльмен, набив би цьому новачку морду за таку тендітну тебе, але, здається мені, якщо буде на те твоя ласка, то ти його сама на пів кварталу по бруківці розітреш. У тебе навіть зараз під курткою пара твоїх улюблених саксів напоготові. А краще, можеш його у тренувальному залі по матах моською повозити, щоб зрозумів, що йому тут нічого не світить. Чоловіки лише таку логіку розуміють.

– Ой, Малий, я не хочу його ображати. Він така буся. Такий наївний, так математику любить. Узявся мені з бухгалтерією допомагати.

– А-а-а! То все ще гірше! Наша Бонда – просто садистка! Навіщо ти хлопця мучиш? Скажи йому відразу, що він тобі не до смаку, і не тягни вогнетривку саламандру за те, що в руки гидко брати.

– Ага! А бухгалтерія?! До речі, розповідай, ти у Куратора за мене попросив?

До машини підбіг Фіма. Смикнув ручку. Центральний замок у машині було замкнено. Огородившись долонями, він спробував тицьнутися обличчям у тоноване скло і роздивитися, що знаходиться всередині. Не отримавши результату, просто постукав.

Я подивився на Бонду. Та здвигнула плечима.

– До речі, хтось йому сказав, начебто ми з тобою зустрічаємося, і він має намір відбити мене у тебе. – Бонда, зробивши відморожену мордочку, клацнула електронним ключем.

Фіма відкрив двері й вже готовий був усістися прямо мені на руки, коли побачив, що місце зайняте.

– І шьо я бачу?! – образі Фіми не було меж. – Варто мені було на хвилинку затриматися, терміново маючи важливу справу, зайти в нашу столовку і трі-ішечки попрохати собі один пиріжечок з лівером, як на моє місце ні сіло ні впало, а впало якесь зовсім не моє тіло?!

Я вирішив підтримати колорит вимови й відповів:

– Фіма, я тебе прошу! Не треба мені робити брови хаткою, сідай назад, бо зараз люди на вулиці побачать, яке то неподобство стояти та студити салон автомобіля! Чому через ваші уподобання до пані Бонди я маю необхідність відморозити собі сідаліщний нєрв?! Як казала тьотя Соня, нафіга мені такі пейси?!

Фіма усівся на заднє сидіння і злісно грюкнув дверима. Мене за таке вже наздогнала б Божа кара, але Фімі Бонда пробачила. Я зрозумів, що вона тішиться у передчутті можливого спектаклю.

Давати їй можливість (уже моїм коштом) задовольняти свої жіночі забаганки й дивитися суперечку двох ідіотів за право володіння самкою, я не збирався. Тим паче, що ні мені, ні Фімі з Бондою нічого не світило. Це просто обурливо: бачити, як жінки в усі боки крутять чоловіками.

Бонда висока. Значно вища за мене. Сам я не дуже низенький. Трохи вищий за той зріст чоловіків, який заважає їм піти в армію. Але, на жаль, лише трохи. Саме тому поганяло «Малий» приліпилося до мене відразу і безповоротно.

На мій погляд, Бонда крута. Так, саме крута. Замість мозку вона має потужний комп’ютер, бо як інакше людина зможе вести бухгалтерію такої напівмістичної й напівпридурошної організації? У двобої вона зла і стрімка, неначе кішка.

У тренувальному залі я, звісно, можу покласти її на мати, але коли в неї в руках її улюблена зброя, навіть близько не можу до неї підібратися. Двома бойовими ножами – саксами Бонда може, неначе блендер, нашинкувати стокілограмову тушу на фарш.

Крім того, чудово водить авто. Я ж натомість, хоч і можу зрушити машину з місця, але навіть прав не маю. Не люблю це діло. Для цього є таксі або друзі з авто.

Ми з Бондою – справжні друзі. Колись орендували на двох одне житло. Одного разу добряче насвяткувалися і на ранок вона заявила, що ми лише друзі. Я погодився. Мабуть, даремно.

А хто по-справжньому розуміє цих істот? Кажуть одне, а у відповідь очікують інше. Жінки…

У Бонди й у мене іноді бували нетривалі відносини з іншими.

Вона розповіла мені, що має збочення. Бонда обожнювала Толкієнівських ельфів настільки, що зробила собі на вушних хрящах пластичну операцію і трохи загострила кінчики на ельфійський лад.

Щоб не лякати людей, носила густу зачіску, і про її вуха мало хто знав. На мій розсуд – симпатичні вушка. Скажу більше. Не знаю чи було то пластикою, чи то накладки, але й в усіх хлопців, які каталися з Бондою на косплей, вуха були також загострені. Одне слово – збоченці.

Однак, я радів за неї, як за подругу. Вона також по-доброму тішилася, коли мені перепадало трохи сексуальної насолоди з якоюсь, не настільки високою дівчиною.

Але це не заважало нам жартувати одне над одним і підставляти одне одного, як мене зараз Бонда, під монастир, виставляючись на публіку закоханою парою.

Я напівобернувся до Фіми. Той сидів на задньому сидінні й дувся, немов миша на крупу.

– Скажи-но мені, симпатичний хлопче, Фімо! Чи здатен ти зараз тверезо думати, чи викид тестостерону в нападі ревнощів повністю затьмарив тобі очі?

– Ну? – Фіма підозріло подивився на мене.

– Бачу, трохи можеш. Отже, Фімо! Хто тобі сказав, що ми з Бондою пара?

– Е-е-е…

– Стоп! Бачу, треба трохи не так. Фімо, ми з Бондою зовсім не пара. Просто от, зовсім, зовсім не пара! – помітивши, що Фіму трохи попустило, я вирішив поглибити тему: – Ми з Бондою могли б навіть спати в одному ліжку, могли б навіть обійматися, але між нами не було б сексу.

Тут я, здається, перегнув, бо Фіма навіть почорнів обличчям від ревнощів.

– Стоп! Здається, знову трохи не так. Фімо, у нас із Бондою не може бути нічого спільного: ні спання, ні обіймашок! Мене від Бонди взагалі нудить періодично! – помітивши, що персоналія нашого діалогу, знаючи, що Фіма не бачить, єхидно посміхається, додав: – Мене ось прямо зараз знудить на її самовдоволену фізіономію!

– Ха-ха-ха! – не втримавшись, засміялася Бонда. – Усе, здаюсь! Хлопці, не сваріться, я вас обох люблю. Фімочко, не ображайся. У нас із Малим справді нічого немає.

– Але ж, ви зараз разом, – Фіма починає іти на діалог, отже, не все ще втрачено.

– Так, але ж ми працюємо у парі! Ми друзі, ми партнери, але все, що більше, – ні, ні! Під забороною. Малий, ми ж партнери? Ти ж попросив у Куратора?

– Так, попросив! – я трохи роздратовано махнув рукою. – Він дозволив, щоб ти трохи допомогла мені з відьмою, за це зможемо заправити твої колеса коштом гільдії.

– І-і-і-і!!! – Бонді рідко надавали можливість працювати в полі, тому її радості не було меж.

Бонда кинулася мені на шию і поцілувала в щоку.

– Малий, ти класний! Дякую, дякую, дякую!

Я підняв угору вказівного пальця, майже встромив його між нашими обличчями й нахилив у бік Фіми. Хоча, кого я намагаюся надурити? Вона все розуміє, просто знущається з хлопця, маючи у його особі надто емоційну публіку. Жінки, вони такі, жінки…

– А мене?

Здається, я таки помилився на рахунок Фіми. У його голосі була… Іронія? Він таки зміг узяти в кулак свої причандали, запхати якомога далі ревнощі та увімкнути бадьорість. Але результат, на жаль, не зміниться. Фіма все одно, знаючи що йому нічого не світить, іще довго буде бігати за Бондою, допомагати їй із бухгалтерією і заносити їй хвіст на всіх перехрестях. Хімію закоханості з організму так просто не вимити.

Проте, Бонда вже увімкнулася в роботу.

– Куди їдемо? Фімо, в тебе є знайома відьма? Нам у гільдію вкрай необхідна. Така, щоб могла прийняти замовлення на сторону.

– Знаю. – Фіма намагався бути корисним. – Знаю відьму. Тямуща. Молода, а тямуща. У неї навіть вистачило сили від ковену відпетляти. Іриною кличуть.

– М-м-м… – я роздратовано сказав на випередження: – У видавництві працює?

– Ага, модератором.

– Не підходить. А ще є знайомі відьми?

– Ще..? Треба у бабці Рози спитати. Вона у «Букіністі» працює, також відьма. Багато знає. Вона у ковені якась шишка.

– То чого ми сидимо?! Гайда! – Бонда із піднесеним настроєм натисла на педаль і машина жваво рушила з місця.