Малий і відьмочка

Попри мої старання, на горизонті зараз вимальовувалася лише одна відьма. Але я ще не залучив усі ресурси.

Ми знову перебазувалися в салон машини Бонди. Обставини склалися не на мою користь. Як виявилося, відьми – товар доволі рідкісний. Можна сказати, навіть дефіцитний. Але не на того напали.

Все ж до моїх «каракуль», як сказала Бонда, я відносився із деяким пієтетом і просто так насипати смаколиків на шальку терезів модераторці у своїй боротьбі за літературну першість я ще не був готовий.

Вирішив зайти трішки з іншого боку. Незважаючи на те, що спеціалісти мого штибу здебільшого живуть у своєму магічному коконі, себто, спілкуються та контактують із подібними собі, ми не можемо повністю відрізати себе від пересічних людей.

Я маю купу знайомих серед недотичних до магії жителів нашого звичайного світу. Жителів, для яких вампіри, вурдалаки, відьми, ельфи – це лише персонажі казок і книг жанру фентезі.

Вирішивши звернутися до свого колеги по цеху, автора, котрий пише в жанрі фентезі, набагато раніше за мене почав користуватися силою слова і свого часу дав мені кілька цінних консультацій із приводу моїх початкових робіт, я заглибився у вивчення свого списку контактів у телефоні.

У цей час Фіма, як затятий матеріаліст, продовжував штурмувати бастіон Бонди та за допомогою залізобетонних фактів доводити їй вигоду можливого союзу з таким перспективним юнаком, як сам.

– Валерій? – отримавши відповідь на виклик, я затулив друге вухо і перестав чути майже гнівні відповіді Бонди, яку вже встигли трохи вкурвити залицяння молодого лицаря в білих кросівках.

– Малий? Вітаю! Довгенько тебе не чув. Яким вітром?

– Маю до тебе маленьку справу. Консультація потрібна.

– Яка саме?

– Я зараз пишу сценарій до вистави. Мені потрібен образ відьми. А ти полюбляєш писати у відповідному жанрі. По місцевих ворожках і шарлатанках я пробігся, але вони мене не вразили. Ніякого колориту, одні понти, тож вирішив у тебе запитати. Чи маєш ти прототипів для своїх оповідей серед сільських мешканок? Дуже відьми у твоїх творах реальними виходять. По місту в мене пошуки скінчились, тож, може, хтось із твоїх протеже поблизу міста живе, щоб далеко не кататися? Я б навідався, поговорив із людиною, склав би свою точку зору на місцевий колоритний фольклорний образ. Готовий компенсувати.

На другому кінці віртуального дроту повисло мовчання.

– Валерію, ти дурного не подумай. Я не збираюся використовувати твої описи у своїй роботі. Я створю своє. Мені б лише декілька зачіпок.

– Малий, скажи, а чи справді ця справа така важлива саме зараз? Ні завтра, ні післязавтра ми її вирішити не зможемо?

– На жаль, треба терміново. Але якщо ти зайнятий, то можу пізніше зателефонувати. Мені лише контакт потрібен, далі я сам.

– Через телефон не вийде. Приїзди до мене прямо зараз. Адресу пам’ятаєш? Як приїдеш, підіймайся до мене сам. Розмова приватна. У мене для тебе передача. – Валерій, не дочекавшись моєї відповіді, поклав слухавку.

Це було на нього не схоже. Відверто кажучи, я не розраховував іще кудись їхати. Мав надію отримати контакт у телефонному режимі.

Скоса поглянув на Бонду. Її вже тіпало від залицянь Фіми.

Нагадавши собі, що мистецтво вартує жертв, а моє літературне мистецтво потребує великих жертв, ризикуючи замість Фіми отримати прочухана, скерував вектор уваги Бонди на новий маршрут нашої подорожі, до дому Валерія.

∞

– Заходь до кімнати, я зараз. – Валерій був дивно збудженим. – Ти можеш мені не вірити, можеш сказати, що Валерій на ґрунті свого писемного досвіду трохи погубив клепок із голови, але я маю певні зобов’язання, тож слухай. За що купив, за те й продаю. – Господар квартири, поспіхом відчинивши маленьку шухлядку в шафі, дістав звідти білу пластикову візитівку і повернувся до дивану. – Рівно тринадцять років і чотири дні тому я мав розмову з нині покійною відьмою. Потім було багато розмов і, можливо, багато відьом, але в тому, що Стелла (так тоді звали мою співрозмовницю) була справжньою відьмою, я впевнений на сто відсотків. Ми з нею уклали угоду, згідно з якою я, саме сьогодні, маю передати ось цю візитівку чоловіку, який звернеться до мене по допомогу. Тож прошу тебе підтвердити, що тобі саме сьогодні потрібна моя допомога.

Я зрозумів хвилювання Валерія. Це для мене такі вибрики з часом від міфічних істот були звичними. Для нього ж – це була мало не єдина таємнича подія за все життя. До того ж, я бачив нервовий блиск у його очах. Він відчував, що поряд з ним зараз у повітрі ширяє новий сюжет для книги.

– Підтверджую. Саме сьогодні я конче потребую твоєї допомоги.

– Не віриш? – мій друг по-своєму зрозумів мій спокій. – Ну, діло твоє. Головне, я свою частину угоди виконав, – Валерій простягнув мені візитівку. – Це її правнучка. Вона спадкоємиця сили своєї прабабці.

– Вірю. – я, не дивлячись, узяв прямокутний шматок пластику. – Ба більше, я обіцяю тобі, що розповім, який результат буду мати з твоєї допомоги. А чому ти сам не зателефонував їй? Мав би ще один прототип для своїх творів.

– Я не з лякливих, але добре пам’ятаю, що незнання законів не звільняє від відповідальності. Тож не хотів своєю необачністю порушити угоду зі Стеллою.

– А вона таки змогла тоді тебе вразити! Дякую. Піду вже. Пам’ятай: наша розмова на цю тему не остання. Ще побачимося.

Прощаючись, я побачив, як в очах Валерія знову зажеврів вогник надії. Я маю намір виконати свою обіцянку. У нас не заведено розповідати простим смертним про магічний світ, який їх оточує. Але особливих заборон на це немає.

Однак переважна більшість людей недостатньо психічно загартована, щоб прийняти правду, і досить часто ми «підтираємо» пам’ять тим, хто виявився не готовим. Валерій готовий. Він це довів тринадцятьма роками витримки.

І хоча він зберігав таємницю вимушено, бо хто йому повірив би, за наявності лише шматка пластику, але тринадцять років усе ж достатній термін, щоб людина отримала такий жаданий для неї доступ до світу таємниць і магії.

Роздумуючи над силою інформації, я спустився до колег і, впавши на сидіння машини, поглянув на візитівку.

– М-м-м… Що ж, цього слід було чекати.

– Що? – Бонда взяла в мене з рук пластик і прочитала: – «Климко Ірина Ігорівна. Радник. Контакти: TSB-36-13-11». Малий, може, досить шукати іншу відьму? Не настільки постраждають твої твори. Я знаю Іринку. З нею можна домовитися.

Ти права. Досить. Більш того, на п’ятий раз мені вже не порадили, а майже примусили звертатися саме до неї. Я не можу знехтувати часовим знаком, який бабця створила для своєї правнучки. Якщо я і далі буду опиратися, то мене все одно буде тицяти рильцем саме в цю відьму. Доведеться призначати зустріч такій популярній і чомусь усім відомій модераторці.

– Малий, ти час від часу можеш логічно мислити! – радісно вигукнула Бонда.

Вона вдала із себе мою секретарку і, зателефонувавши Ірині, призначила зустріч на завтра, додавши у розмові, що великий начальник Малий особисто зустрінеться з нею на філіжанку кави біля Золотих Воріт.