Малий і відьмочка

Ну що ти зробиш? На годину самих не можна лишити. Ось уже якийсь нещасний вампір управляє моїм агентам мізки.

Помічаю рух праворуч! Тварюка кидається на мене з темного закутка. Ледь відхиливши тулуб назад, я пропускаю кістляву, зі страшними кігтями руку потвори повз своє тіло, хапаю її за зап’ястя й іншою рукою завдаю удару в плече. Хрускіт. Вурдалак гарчить. По інерції його веде далі. Трохи додаю тому тілу швидкості й розмазую нападника по найближчій стіні. Навздогін б’ю в основу черепа. Нежить перетворюється на шматок гнилого м’яса. Надто жорстоко? Можливо. Але я не залишаю за спиною нікого.

«– Ей, паразите! Чи то пак, симбіонте, прокидайся!» – я легенько штурхаю себе по макітрі.

«– Що трапилося, пане?»

«– Я вже воюю, а ти спиш?»

«– Вибачте, пане. Ці новостворені ШІ такі кумедні. Всю ніч із ними розважався.»

«– Мене не хвилюють твої збочення. Вмикай Кокон!»

«– Зроблено, пане!»

Я забігаю у залу.

– Дорогу!!!

Я вже знаю, де сидить головний винуватець свята. Він намагається мені завадити, кинувши назустріч уламком колони, й дуже дивується, побачивши, що я продовжую бігти та не збираюся ухилятися.

Його банькаті оченята лізуть з орбіт, коли я легенько відмахуюся від тієї каменюки. Стрибок! Контакт! Коли ми разом падаємо, я опиняюся зверху. Швидкі, надпотужні удари вампіра сповільнюються і зводяться нанівець енергетичним киселем Кокона, а я просто хапаю нечисть за барки та встромляю ніж Перуна прямо в його гниле вампіряче серце.