Малий і відьмочка

(Автор ідеї і творець Куратора –

Олександр Стасенко)

Я мало не куняю. Мені завжди на таких засіданнях нудно. Сиджу, відкинувшись у кріслі, хитаю ногою під столом, спостерігаю за нашою «елітою».

Баба Люба прикрила повіки й також вдає дрімоту.

Маленький, худорлявий і непосидючий Фіма щось підраховує на калькуляторі.

А Бонда, як завжди, почавши із простих цифр звіту планових прибутків структурних підрозділів, накрутила себе майже до сказу, і тепер яро насідає на Товстуна. Той, немов риба, викинута на берег, лише безпорадно роззявляє рота. Його високий, худючий і блідий, немов тінь із опуклими очима, помічник Башта прикидається предметом інтер’єру.

На інших керівників відділів навіть дивитися не хочеться. І це – Страшна Гільдія? Тьху, та й годі.

А колись… Коли я лишень потрапив сюди зеленим стажистом…

– Пі-пік, пі-пік, – тихенько, щоб усі чули, сповіщає про спробу зламу мого старенького Берлінго забутий мною в кишені дармовис.

Усі різко повертаються у мій бік.

У нас тут, у підземеллях Києва, свої, віками непорушні правила. Не можна користуватися гаджетами, мобільним зв’язком тощо. Треба виправляти промах начальства, себто мій.

– Кхм-кхе…! Громадяни! Зараз проводиться надважлива спеціальна операція за участю мого особистого транспорту.

Баба Люба уважно дивиться на мене поверх окулярів.

Потрібно апелювати й цей випад богині інвентарю та фінансів.

– Звісно, за мій кошт!

Декілька секунд – і все повертається на свої нудні місця. Тільки Бонда час від часу продовжує кидати у мій бік підозрілі погляди. А я, чесно, її побоююсь.

Вона може бути справжньою відьмою: і причарувати, і звести з розуму, і накласти прокляття. Хоча вона ніц не відьма. Це я достеменно знаю.

Повертаюся до своїх попередніх думок: і це – Страшна Гільдія?

Не те щоб мені сумно від такого видовища. Я вже звик. І, як завжди у таких випадках, погляд зупиняється на Малому. Той зосереджено розглядає свій ніготь на мізинці. Ось моя надія! Такий же, як я колись, симпатичний, безстрашний і наївний. Ні страху, ні сумлінь.

Цікаво, чи спробує вгризнути того нігтя? Бонда давно вже наклала прокляття на цю його погану звичку. Як починає гризти нігті, отримує легенький удар струмом. Він про це знає, і вона його попереджала.

Якщо гризне, то точно мій правонаступник. Так я собі загадав.

– Кураторе! – висмикує мене з роздумів чийсь голос.

Знову замріявся. Підвівшись, я починаю:

– Перепрошую, але в нас виникла термінова і дуже важлива справа. Я вже дав вам усім можливість висловитися, а тепер до діла!

Чому це такі здивовані погляди? Що, всі мовчали, чекали на початок і ніхто не висловлювався? Що ж, я можу бути просто майстром брехливого слова, якщо захочу. Але цей прискіпливий погляд Бонди іноді сіє паніку навіть у мені.

– На Лисій горі знайшли капище.

– Це на Подолі чи в Голосіївському? – Фіма вважає, що все цінне можна знайти лише на Подолі.

– За моїми агентурними даними, в Голосіївському районі було знайдено, а за годину викрадено з місця розкопок обруч Марани.

– Ого!

– Йой!

– Обруч Марани?

Бабця знову дивиться на мене прискіпливо. Її завжди цікавлять нікому не відомі і ніким не бачені мої агентурні співробітники-конкуренти, завдяки яким, я маю найсвіжішу інформацію.

Так, у нас усе, як в усіх. Є заздрощі, гризня і конкуренція між відділками. Як у звичайних таємних підприємствах.

– Золотий? – питає Фіма.

– Ні, лише позолочений. Метеоритний сплав. І дуже сильний артефакт. Усе. До праці. Малий, затримайся. Є розмова.