Малий і відьмочка

– Руда, як ти змогла таку кількість волосся сховати під такий маленький шолом? Там на мозок, певно, і місця не лишилося?

– Малий, а в морду? – відьма пригрозила мені своєю зброєю, чимось на кшталт подовженого льодоруба, де срібна ручка була стилізована під череп Чужого з однойменної фантастичної кіносаги.

Перевіривши спорядження, загін рушив углиб печери. Тактичні комбінезони, берці, рукавиці, шоломи із захисними екранами. Все підсилено тонкими кевларовими пластинами. Якби наш захист пофарбувати у срібний колір, то ми були б схожі на робокопів. На дівчатах виглядало дуже хвацько.

Загалом було просторо. За всю дорогу лише пару разів усі вимушені були повзати на карачках.

Вогнепальна зброя була відсутня. Це не тому, що ми хотіли зберегти життя всіх вурдалаків. У таких походах вона була під забороною. Зброя у кожного своя, Фіма взяв із собою два ножі. Дуже хотів бути схожим на Бонду. Зараз він ішов попереду і засипав питаннями руду відьму.

– Ірино Ігорівно, а навіщо всі випили оту бридоту, яку ви нам роздали у пляшечках?

– Розумієш, Фімо, перевертні, або вовкулаки – це єдиний вид істот, що на рівних можуть устояти проти істинних вампірів. Коли тебе вкусить вурдалак…

– Ірино Ігорівно, я дуже прошу вас відкинути всілякі інсинуації та наполягаю, шоби ви таки змінили термін «коли» на більш реалістичний термін «якщо»!

– Добре, Фімо, якщо тебе вкусить вурдалак, навіть якщо він нап’ється твоєї крові, крім рани й слабкості ти нічого не отримаєш. Лише істинний вампір може таким чином зробити з тебе дойну корову, що кожної ночі сама буде приходити до нього на нове кровопускання. Наші перетворені на таке не здатні. Якщо ж у твою рану потрапить кров вурдалака, або, не дай боже, вампіра, то в нашому загоні з’явиться Фіма-вурдалак. І його мама буде дуже розлючена, коли побачить таку трансформацію.

– Та-а-ак, наша маман будуть дуже злитися. А навіщо ж оті пляшечки?

– То екстракт перевертня…

– Ой-вей! То я таки зараз укриюся цією бридкою собачою вовною? І кігті…?

– Не гарячкуй, Фімо! Трішки більше сили, трішки більше швидкості, кров непридатна для споживання вампірами й несприйнятна до вірусу вампіризму. Ось і всі властивості екстракту на пару годин часу.

Попереду почувся шум. Я йшов останнім. Полишивши замість себе Фіму, якого від адреналіну почало підтрушувати, почав просуватися вперед. Шум наростав.

Удари, хеки, лайка, гарчання... Наші налобні ліхтарики ще давали світло. Загалом поки що наша місія виглядала, як легка прогулянка. Шум затих, швидкість пересування загону не змінилася. Коридор був доволі просторий. Можна було навіть удвох іти. Просуваючись повз колону агентів, я під ногами побачив тіла. Одного наші передові пошматували на фарш. Двоє інших подавали ознаки життя. Медики, що йшли всередині загону, схилялися над ними, фіксували пластиковими стяжками й намордниками, щоб не отримати ворога в тилу, і надавали першу допомогу. Які ми добрі. Всім Страшна Гільдія допомагає. (Це був сарказм, якщо ви не помітили.)

У перетворених вампірів бойова форма не дуже колоритна. Хижі риси обличчя, модифікована щелепа, довгі ікла, підсилені кінцівки із довгими міцними пазурами. Втративши свідомість, вурдалаки втрачали й бойову форму. У вщент пошматованому вурдалаці я впізнав професора. Колись у нічному закладі ми з ним разом, за розмовою, пригощалися «Кривавою Мері». Такий собі, інтелігентний бородатий дідусь, за сумісництвом – нічний житель київських печер.

Попереду загону ішов Товстун. Загалом на цю операцію його одного було б цілком достатньо. Він був Чугайстиром. Мало хто про це знав, але мене баба Люба долучила до цієї таємниці. За ним крокував високий, наче каланча, його помічник Башта. Діставшись початку колони, я прилаштувався за ним.

– Товстун! Тебе змінити?!

– Малим слова не давали! Йди під зад. Там крайніх треба пасти! Ха-ха, – не обертаючись, відрізав Товстун.

Я розраховував на щось подібне. Він тільки-но поклав трьох вурдалаків і був у запалі.

– Я виключно із ввічливості запропонував, не переймайся! Ти професора щойно у фарш покришив.

– Він погано себе вів!

– Та я нічого проти не маю, розважайся на здоров’я. Там, якщо Клаву зустрінеш по дорозі, залиш їй трохи пожити. У мене до неї справа.

– Спра-ава… Злі-іва… Побачимо! Але гарантії не дам!

– Звичайно! Щиро дякую, друже Товстун!

– Малий, ти назад не йди вже. Прийшли.

Загін через один із входів почав набиватися у печеру. Зала була чималенька. Ліхтарики агентів висвітлювали нерівну стелю і декілька виходів.

Ми вишикувалися у бойовий порядок. Я був у першій шерензі, поряд із Баштою. Медики тримали тил.

Печера порожня. По центру розбите капище. Матеріалом для центральної колони капища слугувало старезне скам’яніле дерево у вигляді богині. Можливо, це і була Марана.

Вся колода була вимазана якоюсь багнюкою.

– Гільдійці! Якого дідька ви тут забули?! Я з вами не сварився, – голос ішов звідусіль і промені ліхтариків забігали по стінах у пошуку джерела звуку.

– Ти вкрав артефакт! – вирішив я взяти на себе роль перемовника.

– Він мені потрібен ненадовго. Приходь за тиждень і забирай свій непотріб.

– А відпусти-но ще й вурдалаків. Вони тебе гостинно зустріли, а ти так нечемно повівся.

– Вони мої!!! Я їх створив!!! Руки геть від моїх слуг!!!

– А знаєш, – помітивши, що весь загін зайшов до печери й вишикувався готовим до бою, я зробив пару кроків уперед і вирішив закінчити прелюдію. – Ти мені просто не подобаєшся! Іди-но до мене, і я тобі в рило дам!!!

– У цього людського сміття немає ні честі, ні совісті! Приберіться у моїй залі!

З усіх входів і щілин на нас кинулися вурдалаки. Їх було не дуже багато, але раптовість і одночасність примусили спочатку трохи напружитися.

Почався махач, але чуда не відбулося. Перша шеренга бойових агентів швидко перемолола нападників. Сила була на нашому боці.

Раптом згасло світло. Ми були готові до цього. Але не встигли змінити ліхтарі на світильники, як Ірина, щось вигукнувши, запустила під стелю маленьке сонце.

Вурдалаки зло загарчали. Бій продовжився. Раптом я помітив його. Нове джерело світла висвітило бридку істоту на стелі.

– Бондо! Одинадцять годин! Стеля! Спусти його!

Два срібні кинджали, немов рибки, пірнули у брудну пляму на стелі й знайшли свою ціль. Як він закричав!

Незважаючи на рани, це крилате чудовисько зі стелі кинулося прямо у центр нашого строю бойовиків.

Удар! Упавши на Башту і притиснувши його до землі, вампір у бойовій формі крутнувся на місці й різко розкрив крила. Ударною хвилею розкидало всіх. І своїх, і чужих.

Я добряче приклався головою об якусь каменюку. Гарні шоломи нам баба Люба підігнала. Навіть свідомість не втратив. Усі агенти похапцем підхопились і наїжачилися зброєю.

Вампір уже сидів на статуї богині, немов птаха, і тримав однією сухою кістлявою лапою тіло Башти, немов легенький клатч.

Вільною лапою монстр, немов обгортку від морозива, зірвав із агента кевларову пластину і припав до його шиї. Миттєво відхилившись від жертви, вампір гидливо смикнувся, розлючено відкинув тіло Башти в бік, і знову загорлопанив на якійсь дуже неприємній ноті.

Вочевидь, апетит у нього пропав. Башта ж, немов мокра ганчірка, звалився на підлогу. Помітив, як до нього чимдуж побігли відьма з Бондою.

– Дорогу!!! – почулося ззаду строю. Злий голос Куратора кого завгодно примусить відійти.

Агенти у центрі строю шурхнули у різні боки, створивши Куратору прохід. Немов гарматне ядро, начальство неслося на вампіра. Подумалось: «Де він узявся? Швидко біжить. Напевне, баба Люба допомогла копняком під зад.» Ніколи не подумав би, що в нього стільки дурі.

Стрибнувши з розбігу, Куратор своїм тілом збив вампіра, котрий сидів на триметровому стовпі капища! Ігноруючи крила і кігті нечисті, Куратор, затиснувши у руці якийсь предмет, страшенним ударом проламав грудину монстру й у печері на мить засяяло ще одне сонце.