Коли Полум'я вмерло

У нас тривало затишшя. Сумне, виснажливе.

Наприкінці осені на півдні спалахнув новий конфлікт, і гатійці перекинули основні сили туди – допомогти одній з воюючих сторін. Нібито, на прохання місуевих, та хто там розбере, що було раніше, прохання чи допомога. Що дивно, передгірські банди проігнорували майже відкритий сусідський кордон і продовжили тиснути в наш бік. А незабаром і в нас активність банд знизилася.

Ні, млявішими бандити не стали, просто їхня активність перейшла в менш руйнівне в глобальних масштабах русло. Артилерійських обстрілів поменшало, проте піхотні атаки і нальоти почастішали.

Нам би зібратися, так вибити їх усіх до тієї матері, яку так любив згадувати Йонич, але наказу не було. Ось і займалися перетягуванням каната, відбиваючи один у одного села і хутори уздовж лінії фронту. Місцеві жителі якось пристосувалися, звикли навіть. Охоче торгували з нами картоплею і ріпою, ховаючи діточок і молодиць в спорожнілих льохах, коли хутір переходив до чергової банді. В глибині захоплених територій йшла гризня між самими бандами. Щоправда, бандитів від цього чомусь не меншало.

– Так завжди відбувається. Одна війна приводить за собою іншу. Як настирливі подруги, вони вриваються в твоє життя, перевертають все з ніг на голову та тягнуть за собою, не зважаючи на млявий опір. Варто виявити слабкість, погодившись приміряти яскравий блиск перемог, як доводиться влазити в жалобні шати, слухаючи запевнення, що чорний – твій колір. І розумієш, що цей колір тобі не личить, але запізно: тебе тягне за течією, і зупинитися можливості вже немає. І ти йдеш туди, куди тобі зовсім не потрібно, віддавшись на милість чужої волі, поки не збереш свою в кулак, щоб вирватися з цього потоку.

– Оце тебе вштирило, Інженере, – Рудий сумно зазирнув у кухоль, більш, ніж наполовину наповнений узваром. Рідина вже не димилася. – Холодно, – пожалівся кіт і заходився прилаштовувати кухоль на згаслому похідному розігірвачі. – І звідки такі глибокі знання про поведінку настирливих подруг?

Я перевів регулятор рукавички на мінімум і жбурнув крихітну пломеницю, нагріваючи побратимові узвар. Разом із кухлем, щоправда, але Рудий навіть зрадів.

– Не знаю, не мені судити, як там у подруг заведено крутити одна одною, це не мої слова, – відповів розсіяно, думаючи про своє. Рукавичку треба ще доробляти. Але результат вже непоганий. – Це одна мудра кішка казала, – ім'я Жаринчиної бабки я чомусь так і не зміг вимовити в голос.

– Хто там з вогнем бавиться? – у бліндаж зазирнув сержант.

Я мовчки підняв руку з рукавичкою. Сержант кивнув і зник за дверима. Потім повернувся: – Надіслав би ти креслення до команудання. Нам би такі штукенції у добрячій нагоді стали.

Та хто ж заперечує. Сам розумію, що стали би. Навіть слабкої магії Рудого вистачало на те, щоби давати раду рукавичці та здійснювати досить велику кількість пострілів, не витрачаюси боєприпаси, а рухам вона заважала не більше, ніж звичайна, із зимового обмундирування. Проте я, на жаль, не міг забезпечити всіх наших такими, навіть другий примірник зібрати не міг. Бракувало деталей, недоступних у польових умовах, а оказії, з якою їх можна було би замовити і привезти, давно не траплялося.

Порада Марка щодо накопичувача виявилася слушною. Скориставшись нею, я рукавичку довів до пуття і навіть креслення давно вже відправив до командування, як радить сержант. Чому не сказа своїм? Та ніяково якось було і лячно: що як відмахніться від мого винаходу. Як тоді в очі товаришам, яким марну надію дав, дивитися?

І правильно, мабуть, що не сказав. Збирати такі штуковини виходило недорого, але не кожен механік зумів би, потрібні були фахівці-маги. Мабуть тому і не було відповіді вже пару місяців. Хоча я тішив себе надією, що це через перебої з поштою.

Пошту доставляли з великими затримками. З останнім обозом прийшов черговий лист зі шпиталю, де лікували Марка: їдучи, я домовився, щоби мене тримали в курсі. Стан хворого ніяк не поліпшувався, і я вже думав, що та єдина фраза, яку вдалося від нього домогтися, мені почулася. Марків лікар, прагнучи знайти спосіб витягнути пацієнта, писав усім колегам, контакти яких зумів роздобути. І нарешті випадком Марка зацікавилися в урядових службах: надійшов наказ про переведення пацієнта до столиці. Сталося це більше місяця тому, але лист до мене дійшов тільки зараз.

***

– Ну що там? Я щойно з чергування, дайте поспати, – зараз мене не здатен був підняти навіть артилерійський обстріл. Нехай собі лупають, від непрямого влучання стіни бліндажа захистять, а від прямого й вони не врятують.

– Вставай, сонько, сонце вже давно встало, – Рудий був у доброму гуморі.

– Та яке там сонце, зима надворі, – пробурмотів я, силуючись прокинутися. Веселий настрій побратима дратував. – Там занадто холодно навіть для сонця.

Ми мерзли. Зима, яка щойно наступила слідом за аномально холодною осінню, обіцяла "порадувати" небаченими морозами.

– То й воно, що зима, – радісно повідомив Рудий. – Вставай, на Кам'янку йдемо.

– Що, знову?

Кам'янка переходила з рук в руки із завидною частотою, користуючись чомусь особливою популярністю серед банд. Медом їм тут намазано, чи що? Нічого ж тут немає, та й точка не якась стратегічно важлива. Так, висота – хутір знаходився на плато – але таких висот в окрузі хоч греблю гати. Вибирай будь-яку. Але ніт. Раз по разі вони перли саме на Кам'янку, за якою і не було нічого, крім підніжжя Вогневиці. Ми відступали, потім відбивали хутір знову.

Місцеві давно розбіглися, майже всі. У Кам'янці залишилися глухий дід та три бабки, які навідсіч відмовилися покидати свої підпалені та скопані снарядами грядки, вже порожні з огляду на зимову пору. Навіщо цей хутір нам, теж було незрозуміло. Але відбити саме його вважалося справою честі. Мабуть, самовіддана любов бабок до рідних грядок надихала.

Подейкували про зникнення місцевих жителів. Не знаю, яким чином свіжі плітки просочувалися через лінію фронту, але до зими повідомлення про зниклих без вести вже множилися і росли, як снігова куля. Були випадки, коли, відбивши у бандитів досить густонаселене село, наші знаходили там лише порожні хати. Таке враження було, ніби мешканці просто вийшли на хвилиночку, а повернутися забули. У деяких будинках навіть недоїдену вечерю на столі, вкритому багатоденним пилом, можна було побачити. Дивні це були зникнення.

І тільки наші, Кам'янські, бабки та глухий дід незмінно зустрічали нас плетеними смугастими шкарпетками і гарячим узваром. Ці вовняні шкарпетки бабки урочисто вручали нам кожного разу, коли ми відбивали хутір.

– Як гадаєш, бабуні здогадаються ще й шарфів наплести?

– Було би непогано… – ця думка мені сподобалася. Навіть якщо самі не здогадаються, можна буде натякнути. Плетуть вони швидко, до наступного звільнення Кам'янки встигнуть.

– О, чекай, це тобі. Вночі обоз поштовий був, щоправда дійшло все трохи пошматованим – хлопці на засідку натрапили, – Рудий витяг із кишені пом'ятий червонувато-помаранчевий картонний конверт.

Виклик до столиці. Терміновий. Точніше, терміновим виклик був тижні зо два тому, але їхати все одно потрібно, навіть незважаючи на запізнення. От відіб'ємо Кам'янку, і поїду. Куди ж я без теплих шкарпеток попхаюся?

І все одно, навіть Рудому я сказав, що не знаю, що від мене хочуть у штабі, хоч і сподівався, що виклик пов'язаний саме з моїм винаходом. Як вигорить, буде сюрприз. А до того мовчатиму, аби не наврочити.

***

З кожним роком діставати запчастини для рукавички стає все складніше та дорожче. За пару кріплень і не новий, хоч і добротний, накопичувач я віддав два кристали з п'яти, що в мене залишалися. Але полагодити рукавичку критично. Без неї не тільки шанси вижити впадуть, але і вогонь ризикую втратити. Померти не страшно, я звик, а ось без вогню я життя не уявляю.