Коли Полум'я вмерло

І знову квітень, і знову відрядження на фронт. Скоро я побачу і Рудого, і Пломеня, що повернувся в стрій після декількох місяців у шпиталі, і бабок наших Каменських, і глухого діда. Випробування "Коропа" із двигуном нової конструкції, обладнаним нашим кожухом, вирішили приурочити до масштабного наступу в тих краях. Декому в уряді нарешті набридла гра в перетягування каната на плато. Наказ про зачистку було нарешті віддано. Ми нашим "Коропом" йшли з групою повітряної підтримки.

Чомусь усі круті повороти в моїй долі починалися тут, у передгір'ї. Катастрофа "Бджілки" теж трапилася на плато, тільки трохи південніше. Тоді лінія фронту ще не заповзла настільки далеко на північ. З минулого відрядження рік минув. Здавалося би: що таке рік? А скільки життів за цей час прожито.

"Короп" діловито плив над плато, попихкуючи полум'ям. Ми з Марком сиділи машинному відділенні – наглядали за приладами та датчиками, що обплели кожух двигуна своїми дротами, немов павутиням. Поки що всі покази були в межах норми.

– О, диви, бабки свої грядки відстояли, – зрадів я.

Унизу показалися знайомі похилені хати. Грядки зеленіли першими паростками картоплі. Навіть із тієї висоти, на якій ми йшли, я роздивився, як дбайливо підгорнуто кожен кущик.

– Які грядки? – Марко визирнув у ілюмінатор. – Як ти там хоч щось бачиш?

– Надздібності маю, – я посміхнувся. – ОІ-740-СМ – це вам не звичайний протез-імплант і навіть не моя стара снайперська модель.

За місяці роботи в Управлінні, я встиг гідно оцінити експериментальну розробку, дісталася мені невідомо за які заслуги. Вона вміла підлаштовуватися під мої потреби, будь то збільшення, як в хорошому мікроскопі, або наближення, порівнянне з потужним польовим біноклем. Освоїти цю штуку виявилося непросто: окуляр не мав зовнішніх кнопок управління. Керувався він безпосередньо імпульсами від мозку. Але результат вартував зусиль. Тепер у мене був дуже корисний у господарстві інструмент, що завжди зі мною.

Марко на моє хизування кивнув, але якось несхвально. Товариш від самого вильоту був не в гуморі, перевершивши навіть власні останні досягнення з похмурості.

– Що там у нас, все гаразд? – я перевів окуляр у звичайний режим і повернувся до приладів.

– Щось не так, – голос Марка бринів тривогою.

– Що? – Всі покази були в межах норми. Витік полум'я трохи посилився, але це й не дивно: ми наближалися до лінії фронту, в декількох лигах від якої, за даними розвідки, була помічена друза, порівнянна за розмірами з нашою лабораторною. Я запитально глянув на Марка.

– Берте, я не знаю. Просто... Таке відчуття, що насувається катастрофа. Якби... – Марко махнув рукою, обірвавши фразу. А чого договорювати, і так зрозуміло, що він хотів сказати. Якби він був колишнім Марком, який вміє чути полум'я. – Я сказав би, що полум'я боїться. Боїться смертельно, панічно.

– Марку, у тебе просто уява розігралася. Це твої страхи. Твоя пам'ять.

– Може... – погодився на словах він, але в глибині очей я прочитав, що сказано це тільки тому, що саме такої відповіді я чекав.

У цей момент дирижабль труснуло. Нагорі, у кабіні управління почулися крики, тупіт.

Я зібрався виглянути дізнатися, в чому справа, але тут у двигуні заревло, а покази датчиків зашкалило. Наш захист не справлялася. Щось смоктало полум'я з серця "Коропа" із такою шаленою силою, що двосантиметровий кожух вигнуло зсередини.

– Що за... – тільки й встиг вимовити я, але осікся, дивлячись вниз, в ілюмінатори під ногами. Під нами, зовсім поруч з околицею Кам'янки, з-під землі проривався велетенський спис кристала. Він був найбільшим із тих, що мені доводилося бачити досі. Ошметки трави, кущів, камені та шматки землі летіли на всі боки з-під стрімко зростаючого "зернятка". Пара миттєвостей, і його ріст почав поступово сповільнюватися. Схоже на те, як відбувався "ривок" у нас в лабораторії. Тільки той кристал, що ми бачили зараз під своїми ногами, був ще "діткою". Яким він буде, коли почне формуватися друза, мені складно було навіть уявити.

Земля чимдуж мчала нам назустріч. Нагорі чутно було шипіння газу, що виходив із балона дирижабля. Шипіння швидко перейшло в несамовитий посвист.

– Марко, парашути!

– Лови! – напарник кинув мені важкий ранець.

Ми встигли покинути машинне відділення до того, як вибухнуло й одразу захлинулося, вмираючи, полум'я в двигуні. Мертва риба дирижабля повільно й велично почала завалюватися на бік. Ми опускалися на парашутах, розмірно погойдуючись на стропах. У парі десятків метрів можна було розгледіти ще парашути, під якими бовталися інші вцілілі члени екіпажу.

А далі була битва за Кам'янку. Був Рудий. Був Пломінь. Були бабки, які підносили нам патрони для пістолів. Були непрацюючі ракетниці з мертвими, позбавленими полум'я снарядами та глухий дід, що відмахувався від ляльок садовими вилами.

Була моя рукавичка, невідомо як не забута в череві гинучого "Коропа", і мої вогняні промені, потужності яких ледь вистачало, щоб вистрілити на пару метрів, косячи ляльок, мов стигле жито. На відстані декількох кроків полум'я пострілів вмирало, висушене невідомою силою, що виходила від новоявленої "дітки". Був Марко, готовий прикрити спину. І було пекло, страшніше за те, яке нам із Рудим довелося пережити в покинутому цеху тієї ночі, коли ми витягли Марка.

А потім був постріл у спину. Я ще встиг обернутися, щоб побачити, як опускає пістоль лялька, яка ще кілька хвилин тому була одним із членів екіпажу "Коропа".

У квітні я помер у перший раз.

***

Як же це чудово: не думати, не турбуватися, не хотіти. Не було потреби відчувати емоції. Не було втрат. Не було розчарувань. Не було потреби робити вибір, не було сумнівів. Воно було Милостливим. Воно робило все простим і зрозумілим. Був наказ, і я його виконував. Був ворог, якого необхідно знищити, і я йшов у бій. Раз-у-раз.

Помирати було по-різному. Іноді боляче. Іноді світло просто згасало, а потім запалювався знову. Одного разу смерть довго не наставала, і біль не давав чітко почути Його накази. Тоді мені почало здаватися, що Воно - це не істина в останній інстанції. Є ще щось, окрім Нього, щось палке та прадавнє. Але врешті решт смерть прийшла, як робила це завжди, розвіюючи сумніви.

Миготіли особи. Їхні обличчя були різні: знайомі, незнайомі, веселі, стривожені, перелякані. Переляканих і стривожених було найбільше. Ці обличчя щось кричали, кликали когось. Цей хтось не йшов, й обличчя спотворювалися в розпачі. Одне обличчя миготіло частіше за інші. Дивне, зі слідами застарілих опіків і темними, немов згасле вугілля, очима. Похмуре обличчя. Хоч і зовсім молоде, але вже мертве.

Я теж був мертвий. Я вмирав раз по разі, але я й до того не був живий. Я помер ще в квітні. Не в цьому, а в тому, далекому, коли був запах бузку над згарищем. А тепер я нарешті звільнився від кайданів тієї смерті. Вона більше не мала значення. Як не мали значення й усі наступні смерті. За їхнім порогом на нас більше не чекала Вогняна Танцівниця. Єдине, що мало значення – воля Його. І воля ця була настільки проста і зрозуміла, що не сповнити її не було жодної можливості.

А потім все закінчилося. Як відрізало. Воно більше не говорило зі мною. Замість Нього, у моєму серці поселилося щось, що не давало повернутися колишньому спокою. Ми з цим неспокійним і гарячим чимось були добре знайомі, але довго не спілкувалися, стали чужинцями. Щось не могло зрозуміти й прийняти мій зв'язок із Ним. А я не хотів зрозуміти і прийняти це палюче тепло. Але тепло було сильнішим. Воно міцно оселилося в моєму серці, спалахуючи пожежею з крихітного вогника.

Вогонь повернувся до мене разом із волею. Ми ще довго принюхувалися одне до одного. У той момент ніхто не міг би сказати з упевненістю, що я зможу повністю відновити здібності та стати колишнім. Але мені вдалося.

Повернення мого дару називали чудом, надією для всіх нас. Проте ніхто так і не зумів ані пояснити, ані повторити те, що вдалося мені, але не вдалося більше нікому.

***

Воно готове прийняти нашу жертву. Я це відчуваю. Воно принишкло, накопичуючи сили для завтрашнього ривка. Ми, що мають себе вищими за ляльок, так і не набралися за ці роки рішучості визнати, що, незважаючи на уявну свободу волі, ми такі ж маріонетки Його, як і ляльки. Ми добровільно готові напоїти Його полум'ям наших смертей, щоб Воно могло ще трохи зміцнити свою владу над нами. І ми радіємо його ситій відрижці, ловлячи кожну краплю.

Ми – вогняні коти.

Але ми давно забули, хто ми є.