Глава 16

– Ви знаєте, що в цій коробці? – Віста кивнула на коробку з "об'єктом СК". Нам їх видавали щоранку на прохідній, відбираючи назад на виході. Цього разу мені дістався СК під номером 264. Що означали ці цифри і літери, я так і не спитав.

– Якось не дійшли руки з'ясувати, – зізнався я.

– Це "дітка". І вона – найкращі ліки від смерті. Точніше, від її побічних наслідків.

– Поясни?

– Ваш друг, Марко. Він розповів, що він помер?

– Так, але... Я був впевнений, що він це в переносному сенсі говорив.

– Та ні, у прямому. Він помирав. І не один раз. Наші лікарі зуміли це підтвердити.

– А як?

– Вони оживають біля кристала, пане Берте.

– Вони.

– Так, ті, хто помер поблизу від нього. У нас було кілька нещасних випадків. Поки ми не навчилися передбачати момент, коли кристал починає рости, дві зміни постраждало в моменти ривків. Три смертельних випадки в першій зміні і ще один – у другій. А потім вони воскресли. Точніше, зникли з моргу, а з'явилися живими біля самісінького кристалу. Ох і налякалися мм, коли таке трапилося вперше...

– Стривай, стривай... А імена воскреслих ти пам'ятаєш?

П'ятеро ожилих мерців, включаючи Марка. І п'ятеро співробітників, під час чергування яких мали місце піки, які так непокоїли мене. Якщо це не просто збіг, то ось вона – закономірність, що вислизає від мене весь цей час.

– Пам'ятаю, звичайно. Вони у всіх на слуху були.

– Ці? – я простягнув листок із іменами співробітників, які чергували під час піків.

– Так, а як... – здивувалася лаборантка.

– Дивись, – я показав Вісті графік і виклав свої міркування щодо піків. – Слухай, а що ти казала про "діток"? Ну, об'єкти СК.

– Коли померлий поблизу кристала оживає, він схожий на порожню оболонку. Ходить, говорить навіть, але все тільки по команді.

– Ляльки, – перервав я її. – Так ми їх називали. Я стикався з такими на фронті. Коли... Коли я знайшов Марка, він теж був таким.

– Так я в курсі. Але якщо такій ляльці дати в руки "дітку", то воля до неї повернеться. А "дітка" розтане. Тільки треба поквапитися. Чим довше оболонка… лялька залишається "порожньою", тим швидше втрачає вогонь. Ви ж знаєте, що Марко...

– Знаю, – кивнув я.

– Ще Рута, з перших загиблих. Вона була слабким магом, і так трапилося, що "дітку" їй дали останній. Тепер все, на що вона здатна – це підпалити люльку.

– Сумно це. Я не уявляю, що означає втратити частину себе...

– А по-моєму, прекрасно ви все уявляєте, – Віста похитала головою. – Тільки зізнаватися не хочете. Собі. Чомусь вважаєте, що ви від цього станете слабкішим.

Кудись не туди повернула наша бесіда.

Нас перервав будильник, що задзвонив у Вісти.

– Піду перевірю покази, – вона попрямувала до таблиці, що висіла на стіні біля реактора. – Ой, а що, покази вночі ніхто не записував?

Я згадав, що ввечері заходив черговий, але він мені заважав, і я відіслав його, пообіцявши, що буду сам записувати покази та регулювати рівень полум'я в реакторі, поки я тут. І одразу забув про свою обіцянку.

– Ну що ж ви, пане Берте, – дорікнула мені Віста.

Вісім днів експерименту коту під хвіст. Доведеться тепер починати з нуля.

Мені було соромно, дуже соромно. Загрався у великого вченого, а про свої обов'язки зовсім забув.

Я підійшов до зіпсованого експерименту. Полум'я в реакторі вирвалося за межі тестового рівня. А ось покази приладів...

– Почекай зітхати, – зупинив я засмучену Вісту. – Скажи, хто з чергових був тут у минулі ночі?

– Жодної гадки не маю. Міг бути хто завгодно з нічної зміни.

– З'ясуй, будь ласка, мені необхідно з ним поговорити. Або з нею. Або з ними. І не переймайся завчасно, – спробував я трохи заспокоїти асистентку. – Цілком можливо, що моя необачність експеримент не загубила, а навпаки, стала запорукою успіху.

Мені би хоч дещицю тієї впевненості, яку я, схоже, вмію вселяти в юних лаборанток. Скоріш за все, мені просто здалося. Але перевірити варто. Якщо пощастило, і черговий хоча б раз допустив недбалість і дозволив полум'ю перевищити експериментальний максимум, то ми зараз стоїмо на порозі прориву.

Мені пощастило. А ми мало не загнали себе в пастку свого ж власного педантизму. Наша захист працював. І ще як! Просто не на тих рівнях полум'я, на яких ми його перевіряли. Матеріал, який ми випробовували, не підходив для індивідуального захисту. А ось кожух із нього цілком міг захистити полум'я двигуна дирижабля або самохідки. Головне – підтримувати достатньо високу інтенсивність полум'я.

***

За кілька наступних тижнів ми провели цілу серію експериментів, що зі стовідсотковою впевненістю підтвердили мої здогадки. Матеріал мав цікаву властивість: його здатність екранувати полум'я від впливу кристала росла пропорційно силі полум'я. Теоретично, можна було домогтися навіть повної ізоляції, але в цьому випадку існував ризик вибуху від перегріву движка.

За цей час наш кристал ріс двічі. Обидва ривка дослідні зразки перенесли добре, демонструючи лише незначне падіння ефективності. До моменту другого ривка ми вже перейшли до випробувань моделей кожухів із екраніума – так ми назвали матеріал. Ну як, ми. Якась творча особистість із бюрократичної верхівки перестаралася. Ми плювалися, але назва через брак альтернативи прижилася.

Найвитривалішими виявилися кожухи, із формою, максимально наближеною до сферичної. При цьому достатня товщина шару екраніума була не більшою пальця. Теж чимала вага, якщо брати, наприклад, движок того ж "Коропа", але з цим уже можна було працювати. Подальше завдання представлялося мені цілком здійсненним. Я був у своїй стихії: залишалося лише доробити конструкцію самого двигуна. Напрямків доопрацювання було два: максимально полегшити конструкцію і розмістити всі пов'язані з полум'ям вузли якомога компактніше всередині сферичного кожуха, який ми обізвали "коконом".

Найскладнішим, як це не дивно, виявилося випросити до себе в команду Марка і ще пару котів, яких він рекомендував як талановитих механіків. Навіть завжди спокійна і життєрадісна Віста зривалася і гарчала на всіх навколо після чергового візиту "нагору" – так ми називали надземні поверхи комплексу, населені бюрократами від армії.

Після кількох таких зривів я не витримав і спробував прорватися на прийом до Радника Огена. Але того не було на місці, і прогнозів його ад'ютант дати не міг ніяких. Сказав тільки, що пару днів тому Радника терміново викликали до штабу, і повернутися той міг будь-коли, хоч через місяць, хоч сьогодні після обіду. Мені здалося, що в ці "після обіду" ад'ютант не вірив. По-моєму, він взагалі був чимось страшенно наляканий, але зізнатися мені в своїх страхах не міг, боячись зганьбити честь мундира. Та й рівнем доступу я не вийшов: мені видали третій, у ад'ютанта був аж другий. Більш високий, перший, був лише у самого Огена та пари осіб в уряді.

Про розгублений стан ад'ютанта красномовно говорило те, що тільки в мій третій візит він здогадався запитати, чому це я, власне, оббиваю пороги начальства. З'ясувавши в чому справа, він махнув у бік столу в приймальні, на якому лежав стос паперів, і стояла склянка з олівцями:

– Пишіть.

– Що писати? – не зрозумів я.

– Запит на ім'я Радника зі списком прізвищ.

– Так писали ж мільйон разів уже, – здивувався я.

– На ім'я Радника?

– Ні, на ім'я безпосереднього начальника хлопців і керівника нашого відділу.

– А, ці, – у голосі ад'ютанта відчувалося презирство. – На них ви ще пару місяців писати будете. Пишіть на Огена.

Сів. Написав. Текст запиту в моїй пам'яті засів намертво: стільки разів доводилося його писати і переписувати за останні дні. Простягнув готове творіння ад'ютантові. Той, не дивлячись, підмахнув мій опус розлогим підписом, поверх якого втулив яскраво-синю печатку.

- Тримайте. Оген схвалив переведення. Ці, – знов у очах презирство, – пискнути не посміють.

– Але ж Радник у від'їзді...

– А хто про це знає, крім нас із вами? – приречена втома в голосі. – А Оген по приїзду підтвердить. Він цю братію теж недолюблює.

– Дякую! – я вдячно потиснув руку ад'ютанта.

– Та на здоров'я, – відмахнувся той. – Ви вже покваптеся там. Не чекає час, ой не чекає...

– А... – не втримавшись, я зважився запитати, у чому причина занепокоєння ад'ютанта.

– Та йдіть вже, пане інженере, займайся своїми справами. Не треба воно вам. Рятуйте світ на своєму рівні компетенції, залишіть політику тим, хто нічого розумнішого робити не вміє.

***

Зовсім не спиться. Треба себе пересилити. Завтра важкий день. П'ять боїв. Вісім, якщо дійду до півфіналу. Дев'ять, якщо переживу і його. Кристалів залишилося всього три. Два доведеться віддати в якості внеску за участь. Залишається один. Єдина спроба. Ще трохи життя в разі виграшу. І багато-багато днів існування без життя в разі поразки.

Командних боїв завтра не буде. Кожен сам за себе. Найбільше мені ненависна думка, що, якщо на те ласка жеребкування, доведеться виступати проти Мороку й інших хлопців із моєї команди. Я знаю, запас кристалів у кожного з них є. Але виграш ціною поразки небагатьох товаришів, що стали за ці роки близькими, мене не приваблює. Особливо, якщо моїм суперником буде Морок. Цей, з його жагою до смерті, ще й піддатися спробує.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.