Коли Полум'я вмерло

Вперше я помер у квітні.

Прийшов до тями в столичному госпіталі через два тижні. Голова розколювалася. Чи то від задушливого запаху бузку, що ріс під вікном моєї палати, чи то від того, що ліве око зовсім не бачило, і мозок відчайдушно намагався витребувати відсутню картинку з правого, а те не розуміло, чого від нього хочуть. Лікар чітко, ніби про виконання бойового завдання звітував, повідомив, що зір відновленню не підлягає. Був би я військовим, отримав би окуляр-імплант, а цивільним "не положено". "Хіба що в порядку загальної черги, але ви ж не чекатимете", - додав він із дивною шкодою в голосі. Ніби не мав морального права вмовляти зачекати.

З усієї нашої бригади і загону супроводу вижив лише я. Пощастило сісти верхи на контейнер, до якого ми поклали нашу дивну знахідку. Контейнер і амортизував вибух, послугував додатковим щитом. Я свого "рятівника" не кинув: навіть коли із перегорнутої самохідки викинуло, тримався за залізні ручки, як за рятівне коло. Так і скотилися разом до оврагу.

- Чия то блискуча ідея була - одразу про кристал доповісти? - чи то дійсно похвалив, чи то із сарказмом спитав мене незнайомий офіцер. Він зайшов нібито узгодити формальності, а влаштував допит на дві години.

- Моя, - сенсу валити відповідальність на когось іншого не було. Адже дійсно, ідея моя. Та й побоювання, що саме це повідомлення, перехоплене бандитами, могло стати причиною засідки, гризло мене відтоді, як прийшов до тями. Якщо це я вбив товаришів, відповідати маю за всією суворістю закону.

- Щасливчик… - і знову не зрозуміти його тон. - Вважайте, ви себе врятували. Ми були не в тих умовах, щоби розшукувати тіла по всій окрузі. Пріоритет був у вашої знахідки. Проте ви у комплекті йшли. Ваші руки розтиснути ми лише в шпиталі зуміли.

Макса і Гната збирали по шматках, щоб поховати в закритій труні: міна вибухнула просто під ними. Тіло Йонича лежало осторонь. На ньому не було видимих пошкоджень, але старий виявився безнадійно мертвим. Коронеру, що його оглядав, чомусь найдужче запам'яталася зухвало-переможна посмішка, кричуща на весь світ: "А зуськи!". Тіло Марка не знайшли, і була чи то надія, чи то побоювання, що він міг потрапити в полон.

"Щасливчик" - так мене прозвали медсестри. Навіть переломів наша з контейнером довга подорож вниз по схилу по собі не лишила. Та й вибух мене майже оминув - лише зачепило осколком на вильоті, а тривале безпам'ятство пояснювалося супутньою пораненню контузією. Тепер, коли я прийшов до тями, пролежувати лікарняне ліжко залишилося недовго: скоро випишуть.

- А мої рідні, їм повідомили? Дружина тут?

- Бачите, тут така справа... - офіцер потупив очі. - Прорив був. Бандитські угрупування глибоко в тил зайшли. Через кілька днів ми здійснили успішний контрнаступ, але зв'язок із Вогнеполем досі не відновлено повністю. Повідомити повідомили, та чи дійшло повідомлення до одержувача - невідомо.

Сподіваюся, Жаринка не їде там з глузду від невідомості. Швидше б виписатися. Правий був лікар: на імплант я не чекатиму. Рой із ним, із зором, проживу якось однооким. Головне - до моїх повернутися, повідомити, що живий.

***

Запах бузку стояв над містом задушливою хвилею. Раніше я його любив, навіть Жаринку вмовив посадити кілька кущів біля будинку. Обіцяв справно обрізати відцвілі грона. Щоправда, завжди забував, і Жаринка діставала тижнями, нагадуючи кожного разу, що бузок був моєю ідеєю.

Запах бузку над попелищем буде переслідувати мене в кошмарах ще багато життів.

Жаринка пручалася. Нападники зі скляними очима, в яких не було розуму - тільки п'яна весела хіть - виволокли її з дому за волосся. Ів намагався заступитися за матір, але його швидко "заспокоїли" пострілом впритул. Дзвінка рознесла все навколо своїми пломінькулями, поки не вичерпала вогонь вщент. Сусіди бачили все, боячись висунути носа з-за високих парканів.

Мірта вийшла сама, і дітей її, що сховалися в льосі, не чіпали. Живі усі, слава Полум'ю Первісному, обидва виводки. Третього вже не буде, як і самої Мірти.

Єдиним вцілілим на попелищі лежала закопчена фоторамка. З-під її тріснутого скла на мене, посміхаючись, дивилася струнка руда кішка з букетом вогненних півників у руках. Двоє шоколадно-золотистих малюків притискалися до неї з боків. А за плечі обіймав, нависаючи горою, високий чорнявий незнайомець.

Тоді, у квітні, я помер перший раз.

***

Помирати боляче. Не буває легкої смерті. Я вмирав багато разів, і кожного разу, коли рветься струна, що зв'язує тебе зі світом, біль корчить душу. Єдині ліки від цього болю - Полум'я Первісне. Але серце Великого Вулкана зупинилося, і Вогняна Танцівниця більше не чекає на нас біля порога, щоб запросити на свій вічний танець.