Глава 18

З моменту моєї фізичної смерті минуло двадцять років. Двадцять довгих, дивних років, протягом яких я існував, але мене не було.

За цей час багато що змінилося. Нашої лабораторії не стало. Її знищив об'єкт СК-0 – друза рвонула в рост разом із появою велетенської дітки у Кам'янці й багатьма іншими кристалами по всьому світу. Радник Оген помер від серцевого нападу наступного тижня. Сталося це на сумнозвісному надзвичайному засіданні Об'єднаних Держав, коли було прийнято доленосне, але абсолютно неправильне рішення про військовий шлях вирішення проблеми, що постала перед світом.

Так, ми об'єдналися перед зовнішньою загрозою, яка прийшла в наш світ за примхою недалекого і самолюбивого Гатійського короля. Подейкували, що він просто шукав особистого безсмертя, а потім зажадав ще й володіти світом. Ані одного, ані другого не отримав. У хаосі днів, що слідували за наступом кристалів, він загинув у секретному бункері в горах, разом із усіма, хто володів інформацією про природу цього явища. Секретність і підвела: розташування бункера виявилося надто далеким від бодай якоїсь друзи, здатної оживити котів, що в ньому переховувалися.

Все, що ми знали, це те, що кристали були чи то створені гатійськими вченими, то чи знайдені десь в потаємних куточках нашого величезного незвіданого світу й одразу засекречені як надпотужна зброя. Та тільки зброя теж мала секрет – власну волю, і воля Його була чужою нам, вимагала повного підпорядкування і жертви у вигляді полум'я, яке Воно поглинало.

***

Ніч перед боєм. Найпрекрасніша ніч. Ніч, коли я відчуваю себе майже живим. У цю ніч мені є що втрачати та є на що сподіватися. Нам усім. Але я знаю, що вже наступної ночі, коли спаде збудження бою, ця ілюзія згасне. Століття за століттям, ми ведемо цей безглуздий бій. Ми – вогняні коти. У нас немає більше права на смерть. Адже в тому, що Вогняна Танцівниця більше не танцює свій танець для Вулкана, є наша провина.

***

Віста постаріла. Із милої лаборантки з пухнастим хвостиком вона перетворилася на солідну даму, керівницю Відділу Дослідження Обелісків – так тепер називали друзи кристалів, що проросли по всій планеті в жерлах мертвих і заснулих навіки вулканів.

А ось я зовсім не змінився за ті роки, протягом яких пережив стільки смертей. Як не змінився й Марко, і багато інших, хто вмирав, і кого повернули кристали. Ми всі застигли в тому віці та стані, в яких нас застала та сама, перша, смерть поблизу кристала. Усі наступні смерті не залишали на нас жодних слідів. Лише тільки вогонь із кожною новою смертю залишав нас по краплі.

Я пробув лялькою двадцять років, поки Марко зумів знайти мене та повернути, витративши один Вулкан знає скільки "діток". Свобода волі поверталася до мене повільно та неохоче. Але разом із нею повертався і вогонь. Ні до кого більше не повернувся. Правило залишалося непорушним: чим довше ти перебуваєш лялькою, тим менше вогню в тобі залишається. А до мене вогонь повернувся, нехай ми так і не подружилися з ним знову. Вогонь більше не був невід'ємною частиною мене, тепер він був у мені, але сам по собі. Я міг створювати пломінь-кулі, міг усе те, що і двадцять років тому. Але тепер вогонь просто підкорявся мені, а не відгукувався радісно на заклик рідної істоти.

Ще однією неприємною звісткою було, що тепер я, як і всі, хто був відроджений кристалами-Обелісками, став залежним від "діток". Періодично ми мали "приймати" один такий кристал. Досить було просто доторкнутися до нього, і кристал випаровувався пурпуровим димком, даруючи нам ще трохи майже справжнього життя. Варто було не прийняти "дітку" вчасно, і відроджений знову перетворювався на ляльку.

***

Для того, щоби Обеліск почав ділитися кристалами, Його слід напоїти полум'ям і кров'ю.

Перші бої – розминочні. У перших боях виграші невеликі. Щоби вийти до півфіналу, достатньо виграти три з п'яти розминочних. Ті, хто може собі дозволити дві смерті, бережуть сили. Я теж так роблю. Робив. Сьогодні я собі цього дозволити не можу. У мене в запасі всього одна смерть, і приберегти її краще до півфіналу.

***

Роки спочатку тяглися повільно, поступово прискорюючись і зливаючись у нескінченний потік.

Новий світ змінив правила життя. Держави намагалися взяти під контроль Обеліски та розподіляти "дітки" між зареєстрованими "поверненими" – так нас називали. Однак, державних кристалів вистачало впритул, тільки, щоб виживати від подачки до подачки.

Якщо повернений не з'являвся вчасно на розподільчий пункт, він мав усі шанси знову стати лялькою. А ляльки були рабами, що живили Обеліски собою, своїм вогнем і згасаючими почуттями. Ми опинилися на короткому повідку.

Нові друзи, що постійно з'являлися тут чи там, знищували: до моменту, поки друза ще не закріпилася і не "проросла" в серце планети, це ще можна було зробити

"Проростання" теж стало неприємним сюрпризом. На перших стадіях кристал просто збільшувався в розмірах, у нього з'являлися бічні відростки, формувалася друза. Але досягнувши критичної маси, друза починала чути полум'я вулканічного серця нашого світу і тягнутися до нього, випускаючи довге суглобисте коріння. Повністю знищити таке коріння було вже нереально, а кожен шматочок, що залишився під землею, рано чи пізно давав "паростки".

Ми ж продовжували дивитися не далі свого носа. Все менше залишалося місць на планеті, де можна було померти по-справжньому, остаточно. Бізнес процвітав: смерті на острівцях, вільних від Обелісків, продавали за шалені гроші бажаючим побачити Полум'я Початкове.

Були й божевільні, що мріяли жити вічно, бажано молодими. Ці вбивали себе, діставшись якомога ближче до Обеліска. Смерті, як і полум'я, а також гострі емоції, підживлювали рост Обелісків. І "ділові люди" швидко придумали, як поєднати бажане з вигідним. Найспритніші підприємці вирощували свої друзи, підгодовуючи їх.

Живим пропонували гарантоване повне відродження без затримок, якщо вони готові померти не просто так, а в бою, у безпосередній близькості від друзи. Повернені теж могли брати участь, отримуючи в якості виграшу запас "діток". Такі підпільні бої, проведені біля прихованих від контролю влади нелегальних друз, процвітали, з кожним днем набуваючи все більшої популярності. Утворився та розквітнув пишним цвітом чорний ринок, кристали стали предметом купівлі-продажу, а згодом і заміною грошам.

Ми самі, власноруч, розносили заразу по нашому світу. А світ був хворий. З кожним днем йому гіршало. Вогняне серце планети, виснажене паразитами, остигало та билося все повільніше.

***

Три бої, чотири... Я починаю втомлюватися. Але це нічого. Залишився один бій до півфіналу, останній, п'ятий. Потім буде перепочинок на пару годин.

– Я її бачив! – Морок незвично пожвавілий. Він свої п'ять боїв уже відстояв, йому можна відпочивати. Але емоції на його обличчі – це не запал бою, який спадає, варто впасти на скамійку та перевести подих, розслабивши втомлені м'язи. Ні, те, що я бачу в його очах – це тінь вогню, який танцював у них колись давно, сотні років і смертей назад.

– Кого? – незважаючи на те, що мені не варто зараз відволікатися, не можу стримати цікавість.

– Її. Танцівницю, – мрійливо тягне Морок. – Ти навіть не уявляєш...

– Наступний бій: Інженер проти Безстрашного. Готовність тридцять секунд, – лунає з гучномовця. Інженер – це я. Потім договоримо.

***

Ми котилися в прірву. Цей сніжний ком, спущений нерозумним правителем із гори власних амбіцій, перетворився на лавину, яку ми не змогли зупинити. І світ змінювався.

На переораній лавиною землі з уламків її мешканців поставав новий, жорстокий світ. Світ, у якому кожен був сам за себе. Світ, у якому любов і дружба тривали лише до моменту, коли вчорашні друзі чи коханці виходили на арену, перетворюючись на затятих суперників.

Я відчував, що так станеться. Я майже зіставив ріст кристалів і роль тих, хто повертається, у цьому процесі. Що мені заважало тоді викласти свої міркування письмово? Але ні, я захопився вирішенням інших завдань, а потім, поки зображав ляльку, час, який ми ще могли мати, було втрачено остаточно.

У нас перестали народжуватися кошенята. Не було коли їх народжувати. Та й не хотілося приводити нове життя в цей світ, що з'їхав з глузду.

Немов вулканічні їжаки, захоплені лавовим потоком, ми мчали крізь століття, не мертві, але вже й не живі.

***

Ось і він, фінальний бій. Морок вибув у півфіналі, так і не протримавшись до особистої зустрічі зі своєю Танцівницею. Тепер він сидить у загальній казармі безвольною лялькою в очікуванні подачки від Обеліска. Його виграшу досить, щоб очікування не було довгим, але все рівно. Доки не загину я – або вона – Морок не з нами. Лише після фінального бою Обеліск віддасть кристали, за які ми, власне, і б'ємося.

Вона виходить на арену танцюючою ходою. В шоколадно-рудуватому волоссі виблискують вогники, а в зелених очах танцює веселе божевілля. Таким знайомим жестом вона здіймає над головою руки, повертаючись на носочках навколо своєї осі. З різко розведених у боки рук зривається величезна пломінь-куля. Таку не розсіяти навіть мені, фінальний бій я програв. Але виграв дещо, набагато цінніше.

– Дзвінка?

– Звідки ти знаєш це ім'я? Воно забуто три століття тому.

– Якою красунею ти стала, Дзвіночку!

Як же довго летить пломениця. За час її польоту я встигаю воскреснути і вмираю з посмішкою на вустах.

Хоч ми давно вже не ведемо облік порам року, але я точно це знаю.

Вперше я воскрес у квітні.

Для тих, хто дочитав! Примітка від автора ;)

Я буду вдячна, якщо ви зайдете і поставите оцінку цій книзі на Гугл букс: https://play.google.com/store/books/details?id=LDtBEAAAQBAJ

Там же ви можете знайти продовження:

Танцівниця для Вулкана https://play.google.com/store/books/details?id=RuJDEAAAQBAJ

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.