Не вовчим ликом шиті

Михась вів овець до кошари, намагаючись не загубити в сутінках кудлаті спинки. Мамина юшка з пундиками та батькова прочуханка змушували хлопця ворушитися швидше. Раптом телефон упіймав мережу й завібрував повідомленнями про пропущені виклики, але сигнал майже відразу зник. Хлопець зітхнув. І треба ж йому було на сонечку закуняти, коли Гаврилюк-старший увесь день удома! Не дозволяв він синові по темряві ходити, ніби малечу біля хати тримав, а Михасю вже дев’ятнадцятий рік пішов, між іншим. Та куди там із батьком сперечатися — сказав не можна, значить, не можна.

Проте вечеря цікавила хлопця куди більше, ніж батькові настанови. Михась ковтнув слину, уявивши гарячий пухкенький пундик, щедро змащений часничком. А може буде смажена бараболя, та зі шкварочками… Попереду на дорозі виріс силует. Височезний, у волохатій шапці з довгими вухами. «Який це дивак шапку влітку носить?» — Михась придивився й побачив єдине око на видовженому обличчі.

— Ма-ма, — так і сів із несподіванки на землю.

Він, звісно, чув про песиголовців. Ясна річ, нічого хорошого. Це через них переходити на той бік лісової річки було заборонено. Бо живцем зжеруть, а кісточки дітям віддадуть гратися. Та чути — то одне, а побачити перед собою — зовсім інше. І як то він по мосту пройшов? Там обереги всюди розвішані, песиголовцям із вовкулаками до селища зась!

— Чур мене! Згинь, нечистий… — забелькотів Михась, і виставив перед собою напівзів’ялу конюшину. Червоне око презирливо зіщулилося. Велетень нахилився, втягнув носом повітря. Так, ніби й хлопця зараз затягне! У того аж пальці на ногах заклякли.

— Т-ти мене… жерти будеш? — нащо питав, коли й так зрозуміло. Краще б сидів мовчки, усе одно від покруча правди не доб’єшся.

— Скажеш кому, що бачив — зжеру, — прохрипів песиголовець, схопив угодованого баранчика та зник у темряві.

Михась посидів трохи, потер очі. Ще посидів. Може, примарилось? Порахував овець — однієї бракує. Дерев’яним чоловічком на негнучких ногах поплентався хлопець додому. Дістав від Гаврилюка-старшого на горіхи, та як би той не сварився, не зронив ані слова.

— Може й будуть із тебе люди, — додав наостанок батько, уважно подивившись на сина. — Сідай за стіл, мати вже зачекалася.

Михась старанно ворушив щелепами, але думками був далеко. Як то сталося, що песиголовець упритул до села підібрався? Пройшов повз обереги, які їх завжди захищали. І так добре захищали, що його покоління ніколи тих почвар не бачило. Лише чуло, скільки народу вони до себе в ліс утягли. Дивина якась відбувалася, і що з того буде — хлопець не знав. Проте нікому нічого не сказав.