7. Колись ти зрозумієш
Михась не пам’ятав, як дійшов до хати. Нелюд вів його як дитину майже до самого села. Дорогою повторював, що дарма хлопець пішов до лісу. “Забудь. Живи далі, нічого не зробиш…” — лунав в голові голос песиголовця, а може його власний? Перед очима досі стояла суха спорожніла земля, з журливо похиленими пнями-надгробками. На мертвій землі нічого не росте, ніхто не живе. Вона не здатна нагодувати, дати прихисток. Вона більше не дихає… Михась заметушився по кімнаті. Він повинен усім розповісти! Хлопець присів лише на хвильку, аби зібратись з думками…
Коли він розплющив очі, займався ранок. Спогади обпекли його, напівсонного, змусили підхопитися. Михась прожогом вилетів на вулицю. За спиною схвильовано гупнули двері.
На ринку було тихо. Поодинокі люди неспішно порались біля яток, розкладали товари, зрідка перемовляючись між собою. Під тином дрімало сіреньке курча, наполовину заховане строкатою доріжкою з овечої шерсті. У мляву безтурботність ранку громом серед ясного неба увірвались лункі вигуки.
— Люди! — волав щосили Михась. — Там у лісі таке робиться!
Хлопець набрав у легені повітря. Десь збоку зацікавлено рипнула хвіртка. Та не встиг він знов розтулити рота, як від міцної батькової хватки запас кисню швидко зменшився.
— Чого репетуєш, — Антін суворо зиркнув з-під зсунутих брів. — Ліс стоїть, нелюдів не видно, ото й все, що робиться.
Не зважаючи на спроби Михася пручатися, Гаврилюк-старший притяг сина додому, мов те неслухняне щеня. Нарешті звільнившись, хлопець обурено смикнув сорочку й крикнув до батька:
— Тату, та послухай вже! Вони його вбивають, наш ліс! Там… там самі пні лишилися. Всередині, з дороги не видно… Ходімо, я покажу!
— Зачекай, — Антін заступив синові шлях. — Присядь, поговоримо.
Михась неохоче сів на краєчок крісла. Соваючись, він з нетерпінням чекав, доки батько задумливо тер лоба. Нарешті Гаврилюк-старший заговорив.
— Не треба нікуди йти, синку. Все гаразд, вони заплатили, тож мають право, — чоловік помовчав, й не дивлячись у вічі, стиха повторив: — Все гаразд…
— То ти знаєш? Але як… чому? — хлопець до останнього не хотів у це вірити. — Невже й ти до того причетний?!
Михась згадав, скільки разів батько цілими днями пропадав у лісі. Уявив, як він заносить сокиру та щосили рубає молоду яворину, як зі сполоханими криками здіймаються в небо пташки…
— Ні, синку, ти знаєш — я природу шаную, — зітхнув Антін. — Моє діло поважних гостей на полювання відвести, дичину загнати. Вони люди непогані, — додав чоловік, звертаючись скоріше до себе.
— Непогані?! — Михась схопився за голову. — Навіщо це, тату? Хіба ми не добре жили? Їжі вдосталь, город, господарство, хата хороша… Для чого тобі ті гроші?
— Колись ти зрозумієш, — батько поклав йому руки на плечі. — Усе, що ми робимо — заради дітей. Щоб вам жилося краще ніж нам, сину.
— Тому замість гаїв, річок та лісів, хочете нам саму пустку лишити? — хлопець вивернувсь з батькових рук. — Як, скажи, як нам потім жити в такому світі?
Михась у розпачі похитав головою та дременув до виходу. Цього разу Антін не перешкоджав. Він стояв похиливши голову та дивився синові вслід, доки щуплява фігурка не зникла за рогом. Чоловік хотів би багато чого сказати. Що відкладав гроші, аби Михась міг поїхати в місто навчатися. На ветеринара абощо, та мав у житті вибір — повернутись, чи перегорнути сторінку, залишивши рідний дім у минулому. Проте відчував: вже запізно. Свій вибір хлопець зробить без нього.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!