Не вовчим ликом шиті

Михась стояв на вершечку пагорба, з якого відкривався чарівний краєвид. На зелені луки, безмежне голубе небо, широку смугу лісу, всередині якого, невидима зовні, причаїлася рана. Він сам був як той ліс — ще живий, проте поламаний, зраджений. А може справді не все так погано? І батько має рацію, нічого жахливого не відбувається… А як же тоді Северин та інші лісові мешканці, яких позбавляють дому?

У пошуках відповідей хлопець блукав інтернетом, і на маленькому екрані смартфона йому відкривалась жахлива у своїй потворності правда. Гаджет, який до того переносив хазяїна лише у світ Майнкрафта та кумедних картинок, показував йому наслідки вирубки лісу, зміни екосистеми. Михась нарешті зрозумів, чому в більшості хат перевелися домовики, а їхня доманя була завжди сердита. Чому лютував в лісі Блуд, а Долі людей у заможному селі були сірі з лиця та вбрані в лахміття. Всьому виною жадоба, людська жадоба яку неможливо наситити.

Дарія вже кілька хвилин стояла поруч, але хлопець її не помічав. Вона тихенько покликала, лише тоді Михась ковзнув байдужим поглядом по кошику з травами й обронив:

— І ти туди ж… Вовче лико червонокнижне скубеш, — він глибоко зітхнув.

— Що це сьогодні з тобою? — дівчина сховала кошик за спиною.

— Життя в око потрапило, — гірко всміхнувся хлопець. — Казав же Северин, що правда мені не сподобається…

— Северин? Це хто такий?

— Ніхто… А, до дідька вже ці таємниці! Друг мій, песиголовець.

Молода знахарка стояла замислившись, проте здивованою не виглядала. Михась підставив обличчя вітерцю, який одразу розтріпав відросле за літо волосся.

— Ти про ліс знала, — він не дивився на дівчину, не було потреби.

— Знала, — погодилась Дарія. — А ти знав, що не травичка стримує песиголовців, а договір. Обіцянка, яку не можна порушити.

— Здогадувався, — Михась заплющив очі. — А ти знала напевно, і все одно ту травичку скубти продовжувала…

— Вона все ще працює від вовкулаків з перевертнями. Та постривай, — очі дівчини засвітились зеленим. — Ти сказав “друг”, чи мені почулося?

Хлопець нарешті подивився їй прямо у вічі. Відповів, твердо та з гордістю:

— Друг. Справжній друг! Життя мені врятував, поки декотрі його рід поливали брудом, допомагали тишком дім винищувати…

На подив, Дарія не образилась, навпаки — обличчя дівчини сяяло, ніби хтось дав їй живої води. Здавалось, вона зараз кинеться на Михася з обіймами.

— Друг! Друг! Я гадала, немає надії, вони ніколи нам не пробачать… Але все ще можна виправити!

Недовірливий погляд хлопця змусив її радість влягтися. Дарія заговорила — тихо, відверто, наче була на сповіді.

— Не подумай, не виправдовуюсь, хочу, щоб ти зрозумів… Я була молодша за тебе, як залишилась сама. У спадок отримала матусин дар, борги й лякливо-зневажливе “відьма” за спиною. Коли до мене прийшли, я не хотіла землю рідну зраджувати. Але вони сказали: з тобою чи без тебе задумане зробимо, а якщо нелюди прийдуть мститися — буде на твоїй совісті. Усі їхні жертви…

Кожне її слово боліло. Тенета брехні, що стискали душу, поступово слабшали, звільняючи невиплакані сльози. Вони стікали крихітними діамантами, а щедра земля приймала їх як вибачення. І небо над донькою та сином її світлішало, посміхалося.

— Здавалося, ми остаточно занапастились, і все, що лишилося — жити у проклятому, створеному власними руками світі. Але тепер… Я на твоєму боці! — Дарія з посмішкою витерла кутики очей. — Чого стоїш, шукай номери охорони довкілля. Будемо ліс рятувати!