Не вовчим ликом шиті

Життя потекло звичним плином — тихе, спокійне, немов вода у ставку. Михась було вже повірив, що песиголовець йому наснився або примарився, якби не зустрів його знову.

Дорогою додому хлопець почув позаду переривчасте дихання. Нелюд спробував підійти непомітно, але зазнав невдачі й застиг, ніби олень у світлі фар. Михась перелякався, але разом з тим відчув злість на непроханого гостя. Можливо від розчарування, що само собою все не вирішиться, зненацька для себе він вигукнув:

— Що в біса тебе знову принесло?!

Бовкнув, та й сам заціпенів від власної зухвалості. Мов крізь товсту хутряну шапку тихенько блеяли вівці, а серце то тьохкало як навіжене, то завмирало зайцем у схроні. Час майже спинився в очікуванні неминучого, проте нелюд відкрив пащу та вичавив одне-єдине слово:

— Голод.

Страшне слово батогом розрізало повітря, пройшлося по шкірі сиротами. Переплелося з розповідями старих, зі спогадами про бабусині сльози. Михась зняв з плеча торбину, в якій ще лишився шмат копченого м’яса, й простягнув песиголовцеві. Той потягнув носом, застиг, а тоді рвучко вихопив частування. На подив, його рука виглядала майже як людська, відрізняючись лише коліром та міцними довгими нігтями. Нелюд проковтнув їжу не розжовуючи, швидко смикаючи сірим кадиком. Михась роздивлявся його тонку тьмяну шкіру, сухі, ніби спресовані м’язи, доріжки темних вен, і всередині нього щось співчутливо стискалося.

Коли з останнім шматком було покінчено, песиголовець тоскно зітхнув та потягнувся до ягняти, що відбилося від отари й мирно щипало траву при дорозі. Михась кинувся навперейми.

— Що ти робиш?! — хлопець відчайдушно прикрив собою маля. — Я з тобою їжею поділився, і така мені дяка?

Єдине око загрозливо зіщулилось, шерсть на загривку настовбурчилася, з пащеки долинуло глухе гарчання. Михась враз розгубив всю рішучість. І спало ж йому на думку в шляхетність з потворою гратися! Зараз нелюд скуштує його власного м’яса замість овечого, от і уся казочка.

— Гррр, — песиголовець роздратовано замотав головою, проте за хвилину майже спокійно проказав: — Я вдячний, людино. Та цього недостатньо.

— А ягняти тобі достатньо? — Михась схвильовано замахав руками. — На скільки вистачить — день, два, а потім?

Нелюд мовчав. Варто було спровадити чужинця, та щось не давало хлопцеві це зробити.

— Давай так: ти нікого не чіпаєш, а завтра прийдеш сюди по їжу. Домовились?

Песиголовець замислився. Риси звірячої морди загострились, набули розсердженого вигляду. Хлопець не розумів, що могло його так розлютити, але не втручався. Нехай сам вирішує. Як не схоче, Михась більше не стане його покривати. Розкаже батькові, нехай чоловіки далі самі розбираються.

— Домовились, — прогарчав грубий голос й велетенська долоня простяглася до хлопця. Михась сковтнув клубок у горлі та обережно потис міцні сіруваті пальці. Якби нелюд хотів, то міг розірвати його однією кінцівкою. Ця думка збентежила хлопця і він поспішив прибрати руку.

— А що, — око песиголовця блимнуло в темряві, — а шо як заберу зараз ягня?

— Тоді батько з мене шкуру спустить, — зітхнув Михась.

Нелюд кивнув та в кілька стрибків загубився серед мінливих вечірніх тіней.

Хлопець обіцянки дотримався. Раз на три дні приносив новому знайомцю торбину із наїдками. Дивитись як нелюд жадібно ковтає їжу було незручно, проте він все одно дивився. А коли вдома сідав за стіл, ця картина стояла перед очима, і зайвий шматок не ліз до рота. Мати аж перейматися почала, що хлопець став мало їсти, хотіла відвести до лікаря. А Михась відкладав кожен шматок з відчуттям, що зробив щось хороше.

— Не хвилюйся, мамо, — посміхався хлопець. — Бачиш, я в торбу склав? Пізніше обов’язково з’їм, бо як це перед твоїми смаколиками встояти?

— Добре, синку, — мати тріпала Михася по голові, та, задоволена, йшла поратись по господарству. Лише доманя сердито гриміла каструлями, та що поробиш, така вже в неї вдача.