Не вовчим ликом шиті

Людина та песиголовець поступово звикли одне до одного. Спочатку нелюд поводився недовірливо. Спостерігав зі сховку, видивляючись чи не привів хлопець кого з собою. Наблизившись, пильно винюхував повітря, і тільки потім приймався за гостину. Наїдався та швидко зникав, навіть не подякувавши. Та з часом почав лишатися довше. Сідав поруч з Михасем, мовчки вдивляючись в смугу лісу на обрії. І якщо спершу хлопця це непокоїло, зрештою на зміну тривозі прийшла цікавість.

— Слухай, а як тебе звуть? — одного разу перервав мовчанку Михась.

Нелюд здивовано закліпав.

— Ми майже друзі, а досі не назвалися, — хлопець кумедно наморщив лоба. — Я Михась, а ти?

— Майже друзі, кажеш, — задумливо пробурмотів нелюд. — Ну добре… клич мене Северином.

Северин поклав до рота пиріжок й згріб більшу частину наїдків назад до торби. Підвівся, розім’яв затерплі м’язи. Михась розгублено спостерігав за його широкою спиною.

— Я тебе чимось образив?

— Ні. Мені вже час, — Северин зобразив щось схоже на посмішку. — Бувай… друже.

***

Мовчазний нелюд та цікавий юнак як завжди сиділи поруч. Сутінки ховали їх від випадкових очей серед буйних лугових трав. Зі сторони могло здатися що Северин задрімав, але Михась бачив що той не спить, і совався від бажання засипати приятеля купою питань, які так і рвалися назовні. І зрештою хлопець не витримав.

— Розкажи мені про себе, — випалив Михась та зачаїв дихання.

— Питай, — відгукнувся Северин після паузи.

— Ти у лісі живеш? Кажуть, ви домівки вмієте будувати — які вони? Вас багато? — вдоволено заторохтів хлопець.

Нелюд напружився, та зазирнувши в наївні хлоп’ячі очі, розслабив м'язи.

— У лісі, — він тихо зітхнув. — Домівки колись будували.

— А зараз ні? — здивувався Михась.

— Зараз ні, — повторив Северин. — Скільки нас? Менше, ніж було. Набагато менше…

— Що ж з вами сталося? — прошепотів хлопець.

— Голод. Занепад…

Северин замовчав та відвернувся. Хлопець розгублено перебирав соковиті стеблини розрив-трави. Що могло побороти цих міцних та розумних велетнів? Невже в лісі ховалося щось більш небезпечне, чого насправді треба боятися? Та питати було марно. Песиголовець відмовчувався, вдивляючись кудись за обрій. Вітер тріпав його довгу гривку, сердито смикав Михася за одяг. Посеред теплого літнього вечора раптово повіяло холодом.

— Не довіряєш мені? — засмутився Михась.

— Довіряю, — нелюд нарешті поглянув на нього. — Тобі довіряю.

— То чому не скажеш?

— Тобі це не сподобається.

— Розкажи… Я зрозумію, обіцяю, — Михась зазирнув другові в обличчя.

Песиголовець підняв голову до перших зірок, що почали несміливо з’являтися на небосхилі. Задумливо прибрав з ока гривку.

— З давніх-давен, — заговорив Северин, — ми жили в лісі. Полювали скільки треба, ні більше ні менше. Тварин лісовика не чіпали, з сусідами уживалися. Одного дня прийшли люди…

— І що ви зробили? — схвильовано прошепотів хлопець.

— Прийняли. Люди частина природи, — Северин гірко всміхнувся. — А ти як думав?

— Е-е-е, — знітився Михась. — Всяке в народі кажуть… То що було далі?

— Вклали договір, — продовжив песиголовець. — Поділили територію. По цей бік річки їхня частина, по той наша.

Він знову надовго замовк.

— Але нас обдурили, — голос Северина був тихим, мов шелест вітру у листі.

— Обдурили? — підскочив Михась. — Як?

— Було там щось дивне... Магія. Зв’язала нас непорушною обіцянкою…

— Якою обіцянкою?

— Годі вже про це, — нелюд вперто стиснув щелепи. — Спитай інше.

— Ви людей вбивали? — вихопилось у Михася. Від погляду Северина кінцівки зрадницьки захололи.

— Навіть щур, затиснутий в кут, нападає, — блимнув червоним оком нелюд. — Ми вас не шукаємо, щоб зжерти, — останнє слово він презирливо виплюнув, наче воно було гидке на смак.

Зблідлий хлопець кляв свій довгий язик на чому світ стоїть. Незрима стіна, яка вже майже зникла, знов поставала між ними. Здавалось, її можна торкнутись рукою.

— А-а-а скажи, — Михась з усіх сил намагався врятувати ситуацію і бовкнув перше, що спало на думку. — Тобі зручно, ну, з одним оком?

Северин неочікувано розреготався, та, відкинувши з лоба довгі пасма, поглянув на хлопця обома очима.

— Це щоб в темряві орієнтуватись, — пояснив він здригаючись від сміху.

— Я думав, ви всі одноокі, — Михась і собі посміхнувся.

— А я думав, ви всі скалки в дупі, — Северин хлопнув його по плечу. — Бачиш, ми обидва помилялися.

Сонце майже сховалось за обрій, коли дві фігури розійшлися в різні боки, повертаючись кожен до свого світу.