Кривавий Титан

Темне місто. В ньому лишилося місце лише для темряви. Для нього музика – крики. Для нього насолода – нескінченний життєвий процес. Народження – смерть. Народження – смерть. Народження – смерть. Всі мають однаковий початок, але кінець кожного залежить від обставин.

Темні вулиці. На них лишилося місце лише для насилля. Для них яскраве світло архітехнологій – повсякденність. Для них насолода – потік людських мас, серед яких людей немає. То невідомі двоногі створіння, що втратили свою людяність у сліпій, безглуздій несвідомості.

У темного міста є два різновиди живих створінь: ті, що борються за життя; ті, що насміхаються над першими. У темного міста є лише один шлях для кожного зі створінь: смерть. Це не зміниться ні при яких обставинах; це не залежить від походження; це завжди відбувається.

Темні пульсації. Ті, що борються за життя. Глибокий гул. Ті, що страждають за життя. Поштовхи галасу. Ті, що втрачають все аби жити. Тремтячі крики. Ті, що живуть… Гидке створіння. Ті… Потворна мерзота. Живуть… Ти не маєш право на жалюгідне існування. Живуть… Гомін твого сумного розуму повинен затихнути. Живуть… Ти першим задихнешся від шаленості такого життя?.. Життя… Ні?.. Все залежить тільки від тебе?.. Життя… Нехай так буде… Борись, мерзото… Борись… інакше смерть.

01.06.2124

06:30

Крики з вулиці. Громоподібні викрики сотні горлянок. Їх неможливо заглушити будь-якими стінами. Ні, не існує можливості, яка приглушить бурне життя у підсекторі “С/95: 1.1”, у нетрях. Мешканці незмінно, мінливо вештаються по вулицям, пропонують товари з чорного ринку, пропонують щойно зібраних десь у квартирних блоках роботів, запрошують на поновлення цифрового забезпечення.

Десь почувся постріл пневматичної зброї, але тиша не наступила після цього навіть на наносекунду. Десь завищала поліцейська сирена, але вона лише додала декілька акордів у прекрасну і величну симфонію життя темного міста.

Чиїсь очі відкинуло від яскравого спалаху блакитної голограми – жінка-кіборг витанцьовувала у повітрі еротичний танок, прикрашала себе всіма кольорами, які були народженні проекційною платформою.

Чиїсь пальці доторкалися до холодної стіни квартирного блоку, ноги широко розставлені, топчуть червоний пил на асфальті. Людині було погано – отруїлася, з’їла щось таке, що виявилось не підвладним кислоті шлунковій. Тепер зле, тепер горить організм та виходить… “невдале” створіння вуличного шеф-кухаря.

Хвиля темно-зеленого сяйва пробіглась по кварталам, його випускав зі своїх механічних рук велетенський рекламний дрон. “Остання можливість залишити життя підсекторного пацюка за плечима: вступай у ряди працівників ЧЗК “Червоний”, збудуй для себе та міста нове майбутнє!”, - лунало з його динаміків. Таке воно темне місто, де є джерело будь-чого, і де кожне джерело приглушене вічним протистоянням за життя.

07:12

Службовий вантажний кар, який покритий брудом, пилом, ржавими плямами, плямами блювоти та гиготи, примостив повітряні подушки на посадочну платформу одного з мільйонів квартирних блоків. Неонові фари останній раз блимнули бардовим світлом.

Через декілька секунд з кабіни пілота вистрибнув чолов’яга у темно-зеленій куртці з неосинтетики, чоботи шльопнули прямісінько у якусь бридку калюжу. Бруд забризкав потерті штані. Чоловік заблокував кар, відступив від нього, втомлено та байдуже подивився на бруд, який наніс щойно на себе.

- Звідкіля під шосе калюжі? – спитав він у себе.

Питання пролунало, але йому не кортіло дізнаватися, що це за рідина поруч з машиною. Він спустився по драбині з посадочної платформи, підійшов до панелі керування захисним щитом. З появою його пальців у зоні роботи сенсорів, вискочила голограмна клавіатура. Він ткнув у велике червоне слово “CLOSE”. Заревіли механізми, заскрипіли ланцюги. Спочатку над вантажівкою виглянув каркас, а потім з нього пластинами висковзнули охоронні стіни куполу-гаражу. Замки по черзі клацнули, засвистів сигнал, загорівся червоний маячок на вершині каркасу.

Впевнившись, що машина перебуває під, здається, надійним захистом, чоловік направився до елеваторів. Квартирна сирість та набридливість одноманітних стін його приваблювала більше від холоду вулиці, від нескінченного шуму.

Скажений вітер притягнув червону пиляку, посипав водія, закинув йому за воріт куртки малесенькі камінці. Він буркнув декілька бранних слів, чухаючи спину по поверхні куртки, викликав ліфт. В мить перед ним з’явилася кабіна. Чоловік ввійшов, темно-синє сяйво сканерів проскочило по ньому, коли двері зачинились. На них різко вискочив та метушливо парив червоний напис: “Критичний рівень радіації. Порада: замінити одяг, знищити його та прийняти міри по позбавленню зараження”.

- Так-так-так, - випльовуючи на підлогу пісок, промовив він, - дякую за турботу.

Водій вдарив по панелі керування, все загорілось темно-зеленим. Ліфт тронувся з місця і через секунду чоловік опинився на своєму рівні. Він вийшов з кабіни, повільними та розміреними кроками плівся по страшенно занедбаним коридорам. Пил двох кольорів осідав на стінах та підлозі, стара кров, зі стелі звисали порвані силові кабелі. Він ступав, обминаючи бідняків, які притиснулись до стін та власних випорожнень, прямісінько до квартири, де проживає його родина: дружина та син-підліток.

Так, йому живеться важко, занадто важко як для звичайної людини. Заробітна платня така нікчемна, що її ледве вистачає на те, щоб погасити борги, котрі накопичуються впродовж місяця. Дружину опромінило під час будівельних робіт нового сектора, в яких вона приймала участь – керувала крабом-екскаватором. Грошей на лікування, звісно, немає. Їй ампутували ноги, але імпланти – занадто дорогі… Вона їздить по квартирі у колясці, готує їсти, прибирається по дому. Сину немає, де придбати занадто дорогу освіту – він шастає нетрями, шукає підробіток, знаходить проблеми, знайомиться з небезпечними мешканцями підсектору. Все важко для вождя цього маленького племені…

Він не засмучується, він працює і кожного дня приносить кредити до дому, вітає свою улюблену жінку, сина свого, майбутнього чоловіка…

- Потвора лізе до своєї барлоги! – почувся кривий, глузливий голос. Він підняв погляд від підлоги, побачив трьох членів банди, яка утримує їх квартирний блок. Один з них – малий виродок з кібернетичною щелепою та обпаленим обличчям дивився прямісінько на нього старою моделлю очного протеза, який світив фіолетовим. – Що ж ти, потворо, лазиш тут наодинці, а? – Малий йшов йому на зустріч, загрозливо посміхаючись стальними зубами. – Не знаєш, хто тут всім заправляє та за що платити треба? Або ж можливо, забув, хто тут панує?

- Точно не ти, Гнояко, - спокійно відповів водій. – Троє завмерли напроти навпроти нього, попереду стояв той, кого назвали Гноякою, ім’ям, котрим він називається у банді. У банді, але не у коридорах блоку. Та ще й від якогось водія.

- Та ти наче забувся, що… - Гнояка зробив впевнений крок до чоловіка, - я вразливий до жартів! – Малий змахнув правою імплантованою рукою та притиснув його до стіни. Він тиснув з такою силою, що ледве не ламалися кістки. Водій почав задихатися, відчайдушно намагаючись вловити ковтки кисню. В очах потемніло, запаморочилося.

- Заспокойся, Гнояко, - втрутився один із його напарників. – Він же інколи допомагає босу. Забув? Йому не сподобається, що ти притушив перевізника.

- Не забудеш такого. - Малий відпустив чоловіка. Той сповз по стіні. – Але інколи треба нагадувати, кого слід боятися у блоці. – Змах імплантованої руки. Удар! Кулак прийшовся у плече водія! Кістки ледь втримали. – Забирайся звідси, лайно! – Водій повільно підвівся. – Швидко! – гаркнув на нього бандит.

Тримаючись за плече, він побіг подалі від них. Поворот, він перейшов на ходьбу. Жахлива біль спазмами перекочувалася по тілу… Набридливі мерзоти. Але від них ніяк не здихаєшся, тому йому доводиться виживати в таких умовах. Ніяк не здихаєшся від тих, хто вважає себе ціннішим та вище за інших. Так встановлено у темному місті.

Нарешті він дійшов до титанових дверей, за якими ховається його домівка. Сканер синіми променями перевірив його штрих-код на шиї, дав дозвіл. Магнітні замки клацнули, двері відчинились. Він ввійшов, зачинив за собою, зняв брудне взуття. Відчинивши контейнер для чистки, який був схований у стіні, він поклав туди свої чоботи. На зеленій панелі пробіглись чорні літери: “Процедура розпочата!”.

- Любий, це ти? – почувся охриплий голос дружини. – Алексе?..

- Так, Марго, це я, - крикнув у відповідь він. – Зачекай, я зараз помиюсь і підійду.

Алекс зайшов у маленьку ванну кімнатку. Зняв з себе куртку, чорну кофту, штані, носки, труси та кинув їх у контейнер для прання та дезактивації. Подякувавши собі, що згадав про кредитну пластину та про передатчик, він вийняв їх з карману куртки, запустив процес очистки. Сам Алекс забрався у кабінку для душу, натиснув на мигаючу жовту голограмну кнопку. Роздався холодний чоловічий голос:

- Зачекайте, доки очиститься вода. – Десять секунд помаранчевого кольору відрахувались на панелі керування. – Вода очищена. Приємного вам дня.

Стара модель душу, тупа модель. Спочатку замість теплої води побігла майже крижана, а слідом за нею встромився окріп.

- Якесь знущання, - намагаючись звикнути, говорив Алекс. Але через якийсь час вода відрегулювалась до відносно нормальної температури. – Нарешті.

Він відмив всі жахіття нічної зміни, виповз з душової кабінки, подивився на себе у дзеркало. Він занадто старий… як для тридцяти семи років… Коротке сиве волосся видавало це і без дзеркала. Червона пляма на плечі вже починала синіти.

Поки він купався, дружина йому тихенько поклала чисту білизну та одяг. Він вліз у темно-зелені брюки, чорну кофту з сірими прямокутними шматками на рукавах та вийшов у холодний коридор. З кухні йому чулися приглушені співи коханої жінки. Три кроки і він дивиться на її чорне волосся, підходить та масажує її плечі.

- Як справи на роботі? – розминаючи шию, запитала вона.

- Сьогодні був у Помаранчевому місті-титані, - цілуючи її у бліду щоку, повідомив він. – Там знову повстали підсектори, їх знову спалили.

- Як це називається? – вона підняла крісло коляски, дотягнулась рукою до електронної плити, поклала кубик у киплячу воду. – Як це називають поліцейські?

- Займання, - сідаючи за стіл, згадав Алекс.

- І що тепер не влаштовувало їх? – Вона злила воду з каструлі, поставила її назад на плиту.

- Хто його знає, Марго. – Жінка наклала вареної картоплі у сталеву тарілку, під’їхала до столу, поклала їжу перед Алексом, виделку він дістав зі столу. – Знаєш, я вчора бачив на вітрині одного із побутових магазинів ультрафіолетову піч, яка миттєво перетворює спресовану їжу на сніданок, обід та вечерю. Назбираю кредитів та куплю тобі таку.

- Не треба, любий, - посміхнулась вона. – Так я хоч трохи ворушусь.

- Все рівно придбаю, - пережовуючи, говорив він. – А де Ян? Він так рано пішов з дому…

- Наш син навіть не снідав і мене не будив, - сумно говорила Марго. – Він кудись пішов, слово не сказавши.

- Тепер хвилюйся за цей шматок пройдохи…

09:30

Завищала реклама, над головами пронісся літаючий кар, залишаючи за собою пил та шумовий слід. Серед людного ринку, поміж прилавків він чекав на сигнал. Хлопчина років тринадцяти спостерігав за людьми: продавцями та їх наївними клієнтами. Йому було смішно, коли одному тюхтію продали пневматичну гвинтівку, яка ніби прилетіла з самого Марсу. Було смішно, але посмішка на обличчі не з’являлась. Поруч з ним проїхав контейнер з макаками, точніше їх клонами, чудовими клонами, які могли прожити більше трьох років, і ціна у них була, ніби, не завищена.

Очі продивлялися крізь маси людей, коли він нарешті побачив відповідний сигнал – чоловік у сірому синтетичному плащі помигав йому червоним кібернетичним оком. Хлопчина повільно, наче він нікуди не збирався, поплівся повз натовп, обминаючи прилавки та їх хазяїнів. Він дійшов до сигналіста, той поклав йому руку на ліве плече:

- Яне, - тихо говорив він, - ми готові, але твій пост знімається.

- Як?.. – не встиг нічого вимовити юнак, його призупинили повільним жестом.

- Зачекай, гівнюче, - голос у чоловіка був грубий, язик заплітався у залишках зубів, він шипів як змія. – У тебе буде інше завдання. Тримай…

- Це… - Ян взяв пістолет. – І що мені робити?

- Бачиш склад у кінці провулку? – не ворушачись, запитав чоловік.

- Так, бачу, - кивнув хлопець, суючи пістолет за пояс штанів.

- Я розповім тобі все дуже стисло: ми не ввірвемося на склад, бо вхід захищається автоматичною туреллю. Заберись з іншої сторони на дах, залізь у склад та відімкни напругу.

- А якщо там хтось буде?

- Я тобі віддав пістолет. Ти вмієш ним користуватися і знаєш, куди ним стріляти.

- Так, добре, - повільно кивав хлопець, дивлячись у провулок.

- Гівнючко, ти не бійся – це найголовніше. Я тобі за це кредитами плачу, якщо в тебе ще не вивітрилось все з голови.

- Не боюсь.

- Обійди будівлю. З іншої сторони на тебе чекатимуть. Давай.

Ян потопав. Швидко. Думки в голові створили клубок, який вряд чи можливо розплутати за ту хвилину, поки він йшов. Чому саме його відправили на дах? Бо ним не страшно ризикувати, і якщо щось трапиться, то його там залишать… вмирати. А він цього не бажає. Хоча Яну віддали пістолет, а він повинен бути за кимось закріплений… Про що він думає? Це ж нетрі, тут зброя є у кожного. Щоразу завдання, які він виконує виростають на планку вище, стають важчими.

Ось він дібрався до іншого боку складу. Знайоме обличчя маячило поруч з пожежною драбиною. Ближче, його підсадили, Ян схопився руками за іржавий прут. Вгору…

Обережним поглядом він озирнувся, перевірив чи немає для нього небезпеки. Начебто, все спокійно. Він пройшовся по даху, шукав що-небудь, що схоже на люк, або двері. Нічого такого, крім чотирьох великих вікон, які відкривали вид прямісінько у приміщення складу. Ян спокійно підповз до одного з них. Поглянув на титанове скло, магнітні замки та сенсори безпеки. Просто так туди не проникнути… Але йому вже доводилось зустрічатися зі зломом замків та порушенням стабільної роботи сенсорів. Цьому Яна навчив Гнояка.

З карману куртки він дістав трішечки модифікований поліцейський генератор імпульсів. Пристрій направляв потужний імпульсний заряд, який вирубав електроніку. Ян прицілився ним у магнітний замок, затиснув кнопку, відпустив. Бризки іскор полетіли у різні сторони. Клацнули тримачі, але відчиняти вікно було зарано. Хлопчина направив пристрій на сенсор, який був прямісінько під замками, він стежив за будь-якими рухами у діапазоні спостереження, але влучний постріл Яна змусив його покинути місце несення служби.

Рукою хлопець посунув вікно у горизонтальному напрямку, коліщатка заскрипіли. Він сунув голову у прірву, ніхто не появився у складі. Тож він сховав імпульсний генератор, зістрибнув на балку під вікном, а з неї на контейнер. Все це він робив майже без шороху. З контейнера він зліз на той, що нижче. Таким чином він дістався складської підлоги.

Приготувавши пістолет, Ян покрався в пошуках щітку. Якісь звуки доносились з дальнього коридору, він обережно зазирнув туди. Бліде світло ковзало навколо. Титанові довгі листи прикрашали стіни, різні написи технійською мовою. Зліва була довжелезна шафа, в якій стояли неактивовані охоронні технійці – роботи, що схожі на людей. В кінці коридору була кімната охоронця. Хлопчина зазирнув через край, у вікно. Пульт керування, біля якого пустував стілець, у стіни стояло ліжко, на котрому примостився охоронець у синій уніформі. На спині був напис білими літерами “RTPD”. Хлопець не знав, що означають ті дивні літери. Охоронець спав і хропів так, наче сам бог грому вселився у нього.

Тихими кроками Ян прошмигнув у кімнату, намагаючись не збудити охоронця. Хоч сам юнак був зі зброєю, але впевненості в тому, що він зможе її застосувати не було. З його появою біля панелі керування загуділи сенсори, виповзла віртуальна клавіатура. Комп’ютер потребував авторизації. Ян намагався натискати на паруючі кнопки, але нічого не відбувалося. Останній натиск збудив систему розпізнавання штрих-коду:

- Особу не авторизовано, - почувся холодний жіночий голос. – Покиньте службову зону або зверніться до охорони.

- Що ти тут забув? – почувся скрип ліжка та сонний голос охоронця. – Гей! Малий, що ти тут забув?!

Ян повернувся до того обличчям, схопився за пістолетну рукоятку. Дебелий чолов’яга тяжко дихаючи виповз з ліжка, він повільно наближався до юнака, відводячи одну руку за спину, а іншу направляючи до хлопця:

- Спокійно, - мовив охоронець. – Не можна так розмахувати стволом. Ти можеш когось поранити. Віддай мені його, будь ласка.

Від панелі керування знов почувся холодний жіночий голос. Ян різко повернув голову у бік джерела звуку, і в цей час охоронець кинувся на нього. Юнак злякався, викинув руку з пістолетом та натиснув, не цілячись, на гачок. Пролунав глухий постріл, голограмний індикатор червоного кольору списав один патрон. Почулися кашель та стони… Ян дивився на величезну бардову пляму, яка розросталася на синій уніформі.

“Що я накоїв?”, - злякано замислився хлопець. – “Що я зробив?! Навіщо?!”

Він нахилився над затихаючим охоронцем. Погляд того бігав по підлозі та озеру крові, що розгорнулася навколо нього.

- Вибач… - ледве видавив Ян. – Я не бажав цього робити.

Чоловік не відповідав. Він неухильно покидав Матеріальний світ. Його дух холонув, фізична фортеця руйнувалась, готувалась звільнити місце для нового життя. Він вмер, бо куля, випущена з пневматичної зброї, пролетіла крізь тіло, зачепило серце.

- Яне, - покликав юнак себе. – Яне, зберися. Кредити, тобі заплатять велику суму, назбираєш на нові ноги для мами. Зберись, шукай електрощіток, якщо не зміг вимкнути турель через панель керування. Давай… За тіло не хвилюйся…

Він нарешті відірвався думками від мертвеця, зміг насилу встати. Очі уважно вивчали план евакуації, який висів на стіні кімнати охорони. Електрощіток був далі по коридору, у кімнаті з аварійним джерелом енергії. Ян поспішив туди.

Спочатку він від’єднав генератори від мережі, а потім потягнув за важіль. Потухло, стало страшенно темно. Десь далеко чулось, як відчиняються ворота складу. Ян притримуючись стіни, поки звикне зір, йшов у зворотному напрямку.

- Гівнюче, - прогримів знайомий зміїний голос, - ти впорався!

Крізь темряву прорізався плащ, окутав юнака.

- Як я і обіцяв, - продовжив його наймач. – Чотирнадцять тисяч кредитів будуть у схованці. Забереш їх.

- Там тіло охоронця, - майже винувато сказав Ян.

- Та ти просто скажений, гівнючко! За нього не турбуйся, ми подбаємо. Ти тільки пушку верни мені.

- Так, звісно. Одне запитання, дозволь?

- Кажи вже.

- Що в цьому складі?

- Це наша маленька таємниця, Яне. Ти не задавай таких питань. Йди до мами, а гроші забереш післязавтра. Давай. Тільки так, щоб тебе ніхто не бачив, і ніхто не знав, що ти був тут.

- Я знаю.

- Топай, гівнючко.

І Ян пішов зі складу. Люди навколо висвічували усюди неоновими ліхтарями, виносили у вантажівку на дворі важкі контейнери. Юнак придивився до одного з них. Йому здавалось, що там була зброя. Що ж ще потрібно банді, як не зброя? Але більш серйозні питання не приходили до нього: що то був за охоронець; що за технійці стояли у шафі; кому належав склад? Такі питання він не задавав собі. Йому більше потрібні були гроші на імпланти, а чотирнадцять тисяч – малесенька піщинка.

11:24

Ян швидкими кроками вибивав собі маршрут по коридорам квартирного блоку. Стоп! Двері. Сканер провів синіми лезами по його штрих-коду. Загорілась зелена лампочка на дверній ручці, але магнітні замки не клацнули. Здається, двері зачинені зсередини. Юнак постукав по титановій поверхні. Якийсь час він стояв, мовчки, очікуючи сердитого батька або засмучену матір. Батько нічого не знав про те, як підробляє Ян, а матір відчувала – погане син творить, погані гроші заробляє.

Клац, клац. В дверях пролягла тінь від коляски та чорноволосої жінки, яка сиділа у ній. Її чорні очі дійсно були сумні і страшенно виглядали на фоні блідого обличчя. Юнак підійшов до матері та обійняв її, гладячи по спині.

- Мамо… - він був готовий зізнатися їй у тому, що скоїв сьогодні.

- Тихесенько, - лагідно мовила вона. – Заходь, не треба стояти на порозі.

Марго від’їхала в бік, дала йому дорогу. Ян пройшов поруч. Жінка зачинила двері та подивилась на сина:

- Чому не снідав? – запитала мама.

- Я поспішав. – Ян скинув старі кросівки, сунув їх у контейнер для чистки. - Добре оплачувана робота.

- Знову з Гноякою? – Голос мами лунав з білю. – Знову тебе втягували у свої брудні справи?

- Мамо… пробач, але я не міг інакше. Я ще малий, щоб йти працювати на збагачувальні підприємства. Прав на керування каром я не маю. Що ж мені робити? Я не можу цілими днями сидіти у квартирі та чекати на батька, я краще назбираю грошей і допоможу нам.

- Юнача самовпевненість. – Марго поїхала на кухню. – Такий екстремізм і залишив мене без ніг.

- То що ти пропонуєш? – Ян пішов слідом за мамою.

- Якби я знала, синку, я б вже запропонувала. – Жінка набрала у каструлю води, поставила на піч. – Помийся після вулиці, я поки приготую тобі поїсти.

Поки Ян налаштовував собі воду у душовій кабінці, його відвідували нав'язливі, погрозливі думки. Адже він вбив людину! Охоронця, який виконував свій обов’язок! Його свідомість вперше з тієї миті, як він натиснув на спусковий гачок, закричала… Вона вимагала, щоб він собі дав відповідь: чи вірний був його вчинок, чи віддає він звіт у своїх діях?

Юнак натиснув на літаючу клавішу голограмної панелі, вода припинила кусати його. Він тяжко видихнув, виліз з кабінки. Схоже, мама йому залишила чистий одяг ще до того, як він повернувся додому. Ян витерся об наномахровий рушник, одягнувся та вийшов на кухню. Варена картопля вже чекала на нього.

- Дякую, матусю. – Хлопець всівся, взяв зі столу виделку.

- Синку… - Марго під’їхала до нього. – Я тебе благаю, припини переплітати свою долю з негідниками. Це лише нашкодить тобі.

- Мамо, там гроші і трішки краще життя від того, яким існує решта мешканців нетрів.

- Тобі лише тринадцять, а ти втягнув себе у картель. Я тобі раджу припинити це, бо в скорому часі вони будуть змушувати тебе робити страшенні речі… А якщо ти станеш вбивцею? За тобою розпочнуть полювання, Яне.

Опустивши очі, юнак обережно витягнув руку з-під маминої долоні. Він ткнув виделкою у картоплину та запустив її собі до рота.

- Я обіцяю, мамо, - прожувавши, сказав Ян, - що все буде добре.

- Як я на це сподіваюсь…

03.06.2124

12:45

Ян зачинив двері в свою кімнату, стрімко підійшов до столу та дістав з ящичка невеличкий сканер. Судомно хлопець витягнув картку з карману джинсів, навів промені сканера на код UB, віртуальний інтерфейс нарахував чотирнадцять тисяч шістсот кредитів.

- Так, - зрадів Ян. Він в скорому часі отримає суму, якої було достатньо для імплантації середньої якості. Хлопчина сунув картку у схованку під столом – тріщина у титановій стіні. Сканер назад у скриньку. Посмішка не злазила з його обличчя. І нічого не могло позбавити його посмішки. Крім…

Пролунав дзвінок у двері. Він вийшов у коридор та крикнув мамі, яка знаходилась у своїй кімнаті:

- Я відчиню.

Глянувши у вічко, він перелякався. Серце майже зупинилось. Вуха запекли, ноги затряслись. Невже?.. Невже вони вийшли на нього?..

- Яне, хто там? – спитав зі спальні батько, який відпочивав після нічної зміни. – Ти відчинив?

Він не хотів відчиняти, але іншого виходу не було… Він попався…

Клац, клац. Двері на себе. Двоє чоловіків у чорній формі з яскраво-зеленими написами на кітелях. Білі фільтруючі маски звисали на поясах. Пістолети у кобурах, а безжальні холодні погляди спрямовані на хлопця.

- Доброго дня, - заговорив один із офіцерів ВБЦТ. – Це родина Лутринів?

- Так, - сказав Алекс, який підійшов до дверей.

- Офіцер Дрем, - відрекомендувався той, - Відділ по боротьбі з цифровим тероризмом.

- Щось трапилось, офіцере? – схвильовано спитав Алекс.

- Ми прийшли на бесіду з Яном Лунтрином, - офіцери дивились на юнака, який повільно просувався за батькову спину.

- Якісь проблеми?

- Так, він підозрюється за співучасть у пограбуванні складу озброєння приватної охоронної фірми та вбивстві. Ми заберемо його на бесіду. Це питання не обговорюється.

У батька очі стали двома ліхтарями, які стрілялися переляканими променями. Він безнадійно подивився на сина, обійняв його.

- Ця процедура не займе багато часу, - завірив інший офіцер. – Він досить скоро повернеться, якщо допоможе нам.

Юнак вийшов у коридор. Офіцер Дрем вказав йому рукою напрямок, у якому хлопцю доведеться зараз йти. Вони пішли, а батько до останньої миті супроводжував сина. Крізь пил та морок коридорів вони дібралися ліфту. Кабінка зупинилась на даху, де були посадочні платформи. Чорний броньований кар стояв на вільному місці. Яскраво-зелені полоси погрозливо маячили по корпусу. Біля машини стояв робот-штурмовик та два бійці у екзоскелетах.

- Залазь в машину, мерзото. – Офіцер Дрем штовхнув Яна до відчинених дверей.

Це була не звичайна десантна машина. Тут цілий штаб вмістився. Двоє операторів сиділи за апаратурою, за допомогою дронів вони стежили за місцевістю, прослуховували, сканували. Юнака просунули, посадили біля титанового столу. Двері зачинились. Починається…

- Містере Лутрин, - почав офіцер, який ще не називав свого імені та прізвища. – Офіцер Краковський. – Він протягнув руку, Ян з переляку потиснув її. – Добре. Ми покликали вас для однієї делікатної справи. Ви ще досить молодий громадянин Світлого майбутнього і не уявляєте, куди втерлися. Чи уявляєте?

- Звісно уявляє, - проричав Дрем та стукнув по столу долонею. – Цей виродок вважає то необхідністю, актом звільнення самого себе від кайданів держави. Ти – мерзота, яка завжди буде у нас на повідку. А за те, що ти скоїв… Тебе чекатиме смертна кара. Термоплазму полюбляєш?

У Яна всередині все скрутилось та зав’язалось на вузол. Очі дико стрибали по обличчям офіцерів. Він не хотів того… Він лише допомагає родині стояти на ногах.

- Тихіше, офіцере Дрем, - заспокійливо говорив Краковський. – Ми ж лише маємо підозри з приводу його участі у пограбуванні та вбивстві, але це все може закінчитися скануванням штрих-коду, містере Лутрин. Адже ви залишили за собою слід у системі охорони складу, в який проникли. Дилетант – так про вас, невдах, прийнято зараз говорити. Так, ви вляпались, містере Лутрин, але у вас є шанс виповзти з лайна…

- Так, мерзото, - погодився Дрем. – У тебе дійсно є шанс, щоб врятувати свою тупу голову.

- Що… що мені робити? - у Яна потекли сльози по щоках. – Я не… не хочу вмирати… мама не витерпить цього…

- Ідіот, - Дрем дав йому по потилиці. – Як вона б відреагувала, що її єдиний син став вбивцею? Ти взагалі чим думав?! Так вас і тягне туди, придурків! Краще б вбивали при народженні або взагалі не народжували!

- Тихіше, офіцере, - знову почулося муркотіння Краковського. – Ми ж не виховувати його зібралися – робота батьків. Містер Лутрин допоможе нам, а ми допоможемо йому. Так, містере Лутрин?

- Так, офіцере, - проскиглив юнак.

- В якому квартирному блоці збудував собі гніздечко картель “Пильних воронів”?! – криком спитав Дрем. – Де їх база, куди вони переправили зброю зі складу?! Кажи, мерзото!

- Я не знаю нічого про зброю… - Ян потрусив головою в різні сторони. – Я навіть не знав, що вони за зброєю туди полізли.

- Все ти знав! – Дрем схопив його за потилицю та вдарив обличчям об титановий стіл. – Де зброя?! Де база?!

- Зачекай. – Лагідність Краковського просто вражала юнака. – Відпусти малого. Схоже, його не посвятили у справу. Він лише відімкнув засоби охорони і все. Але про базу він точно знає.

- Я знаю, де їх домівка, - ледве вимовив Ян, коли його відпустив Дрем.

- Тоді скажи нам, де вона, - нахилившись через стіл, сказав Краковський. – Тобі після цього ніщо не буде загрожувати. Ми забудемо про те, що ти скоїв.

- Добре… Тільки мамі нічого не кажіть.

13:30

Титанова брама сховалась у квартирі, батько притиснув сина до себе, зачинив двері. Він відвів Яна на кухню, де сиділа у колясці мама. Йому дали стакан води, яку він випив переляканими ковтками.

- Сину, - заговорив Алекс, коли посадив юнака за стіл, - що ти накоїв?

Ян не відповідав. Він поставив стакан на стіл, втупив погляд у підлогу. Єдине, що він збирався сказати і що йому було дозволено сказати, він зараз вимовить:

- Нам треба забиратися з підсектору…

- Що трапилось? – нервував Алекс. – Куди ти вже встряв? Скажи мені, синку. Ми з мамою хвилюємось за тебе, за те єдине, що ми маємо. Це були агенти з ВБЦТ, Яне. Це навіть не поліція, це набагато гірше. Що ти вкоїв?

- Тату, я не можу вам це пояснити. Нам треба тікати у інший підсектор, краще у інше місто-титан. Нам тепер небезпечно тут перебувати.

- Яне, - заговорила мама, - прояви до нас любов. Поясни, що трапилось?

Юнак знову заплакав, по синяку на щоці струмок теплий побіг:

- Я винен у цьому всьому. Мені не вистачило розуму, щоб відмовити. ВБЦТ збирається напасти на картель і знищити його, а я вказав їм, де вони ховаються.

- Небеса… - прошепотів Алекс. – Чому вони саме до тебе звернулись, Яне? Що ти вже зробив?

- Я – вбивця, тату… - не втримав у собі інформацію юнак. – Я допоміг картелю викрасти зброю та вбив охоронця на складі. Тепер, щоб нас не прикінчили до початку їхньої операції, нам треба тікати.

- Не вірю вухам, - застогнала Марго. – Те, що ти кажеш, це правда? Синку, скажи, що це такий жарт, будь ласка, скажи.

Батько пройшовся по кухні, ходив від однієї стіни до іншої. Він теж не міг усвідомити слова сина. Для нього це здавалося безглуздям, ідіотством… Але ні, Ян сказав правду. Алекс знав, що колись настане така мить, що син приведе їх до небезпеки, але не діяв. У тому, що трапилось більше його провини, а не Яна.

- Вибач, синку, - Алекс підійшов до юнака, обійняв його. – Заспокойся, все буде гаразд. Йди вмийся, відпочинь у кімнаті. Ми з мамою поговоримо.

- Я не хотів цього, - не припиняв Ян. – Я не хотів. Я лише мріяв, що у мами будуть ноги і ми переїдемо у інший квартал. У мене… - хлопець зупинився. Про гроші він не скаже ні слова. То брудні гроші, то дійсно потворні гроші. Він позбавиться їх.

- Синку, заспокойся, - повторювався батько. Ми з мамою щось вигадаємо.

Хлопець послухався. Він спочатку помив обличчя, потім пішов до своєї кімнати, впав у ліжко та завмер, дивлячись на сіру стелю.

“Лайно-лайно-лайно! Мене не пробачать ніколи! Все життя був бовдуром, бовдуром і залишусь!”.