Стрибок в Безодню.

2017 Загально Галактичний Рік

2217 рік по земному календарю.

Десь у Рукаві Стрільця.

Транс системний пасажирський лайнер “Афаліна”

Добігала кінця друга доба стрибку. Нудьга стала нестерпною ще після минулого переходу. А попереду ще два. Олег ненавидів гіперпородожі, бо не знав куди себе подіти. Ще й боги покарали його найгіршим з можливих сусідів по каюті. Доброзичлива жіночка пенсійного віку. Ну за що? Невже зекономити на перельоті та рушити економ класом такий вже гріх? А пенсіонерка ввічливо та з непідробним ентузіазмом переповідала останні новини своєї чималої родини.

Олег вже достеменно знав коли, чим і наскільки важко хворів кожний з її онучків. Що Барбарі, молодшій дочці, дістався паскудний чоловік, який гептом не піклується про родину, а дівчинка так печеться, так переймається. А чоловік зовсім не допомагає ані з бізнесом, ані з дітьми. І те що він астродослідник - слабе виправдання. Міг би узяти родину з собою.

Ага, ну звісно закинута станція у манівцях - ідеальне місце для того, аби ростити дітей.

Що Френк, старший син, справжні герої, який ризикує своїм життям, захищаючи цивілізоване людство від ворогів, а от його дружина, злюча відьма, яка вимагає від солдата неможливого – сидіти вдома та допомагати виховувати дітей.

Олег спробував натякнути на те, що ситуації Барбари та Френка мають дещо спільне. Але Шановну панянку це не засмутило і, відмахнувшись від наївного молодика, вона продовжила. Та почала розповідь про те, що сусідка Френка, Марфа Василівна – рідкісна почвара і скоріш за все ворожа шпигунка. Олег не став уточнювати на кого саме працює та тітонька. Бо можливо почув би і про прибульців. А тим часом розповідь вже перестрибнула на Саймона, молодшого онука. І те, що його вихователька - безвідповідальна молода дівчина, якій не завадило б затриматись у армії на рік-другий.

Олег спробував уточнити як служба мала допомогти у роботі виховательки дитячого садку? Та потонув у хвилі безглуздих подробиць які, з вартим кращого застосування заповзяттям, доброзичлива сусідка вивалила на Олега. І він здався. Киваючи в такт «захопливої» оповіді, про те, як черговий онук зробив перші кроки, Олег намагався всю увагу зосередити на вивченні хвиль та сплесків Океану Хіггінсу. Первинна енергія Всесвіту грала м’язами за тонесеньким, двадцяти сантиметровим кристалом ілюмінатора. Ніби велетенський удав, що гіпнотизував свою здобич грою кілець. Вичікуючи моменту, коли можна буде проковтнути шкаралупку людського кораблика, разом з усіма цими дрібними істотами, що думають ніби їх життя щось важать для Всесвіту.

Зачарований протуберанцями гіперпростору Олег, мимоволі став міркувати які можуть бути виправдання, якщо він задушить цю дурепу. Але дійшовши висновку, що кілька годин тиші не варті смертної кари, вирішив терпіти далі. Роздумуючи про несправедливість життя. Киваючи в такт нудного оповідання, він майже заснув, як на проєкційний монітор спалахнув вогник виклику. Протягнувши руку до існуючої виключно в його доповненій реальності клавіатури, парубок натиснув: «Прийняти»

- Вітаю. – пролунав злегка засмучений голос. – Мене звати Грегорі.

- Вітаю, - хлопець ледь переборов бажання позіхнути, - я Олег.

- Вибачайте, може я невчасно…

- Та ні, все гаразд.

- Що? – здивувалася сусідка, - знаєте взагалі це не ві….

Почала було вона повчальну тираду, але Олег увімкнув ізолювання зовнішніх звуків. І лише краєм ока спостерігав, як жінка читає нотацію невихованому юнаку.

- Мені здалося ви позіхнули. – ввічливо промовив Грегорі, - не хотів вас будити…

- Та ні, - Олег зручніше влаштувався на койці. - Звідки у вас цей номер?

- Просто набирав цифри на телефоні. - розгублено відповів співрозмовник

- Ви теж подорожуєте гіперкосмосом?

- А як ви взнали? – посміхнувся співрозмовник.

- Ну, - оживився Олег, - аби працювали персональні комунікатори, ми маємо бути десь у межах прямої видимості. І ще жоден сигнал не долав бар'єру просторів.

- Точно, - без тіні радості посміхнувся Грегорі, - може перейдемо на ти?

- Згоден.

- От і добре. Ви далеко летите?

- На Єдиний Континент. – промовив Олег. - Уявляєш, планета з одним єдиним континентом. І якомусь телепню спало на думку, що це гарна назва для колонії.

- Та-та . – посміхнувся Грег, - Не стало фантазії на щось краще. Або всі цікаві назви вже було зайнято. Якщо я не помиляюся, ця планета десь на самому краю Галактики.

- Так, - кивнув Олег та мрійливо додав - як то кажуть, далі тільки порожнеча. А ще кажуть, там пів неба зовсім без зірок.

- Ну, скоро зможеш пересвідчитись у цьому. - чомусь сумно погодився Грегорі.

- Ще б пак.

Раптом з телефону почувся якийсь підозрілий ґвалт.

- Грег, у тебе все гаразд?

- Не зважай, - відповів той, - нічого важливого.

- Ну тобі видніше, - недовірливо промовив Олег, уважніше прислухаючись до фону розмови. – А куди власно ви летите?

- Та вже нікуди, - сумно гмикнув Грег. - Наліталися.

Нудьгу як вітром здуло. Олег трухнув головою та перепитав:

- Тобто? Ви готуєтесь до виходу?

Запитання явно було безглуздим. Хоча, може то Грег так безглуздо пожартував?

- Ні. – Грег зітхнув. – Вже не сядемо. Три доби тому корабель потрапив у мезонний штиль. А годину тому хвиля гравітаційного цунамі підхопила нашу шкаралупку і тепер тягне невідомо куди.

Слухаючи як Грегорі спокійно зачитує власний смертний вирок, все в середині Олега стислося.

/ Книга готується до друку. Продовження шукайте в паперовому форматі. /