Стрибок в Безодню.

2051 Загально Галактичний Рік

2254 рік по земному календарю.

Другий Обрій Колоній.

Транс системний пасажирський лайнер “Троянда Сіріуса”

На космічних кораблях не буває тихо. Тисячі рушіїв та систем, від колосальних двигунів та генераторів до крихітних кондиціонерів у каютах, породжують унікальні вібрацію та шум. Вони пронизують увесь корабель від носа до корми. Досвідчені астронавти, просмалені космічною радіацією вовки, назвали це голосом корабля. Поетично. Але саме через нього безстрашні підкорювачі космічних глибин боялися спускатись на планети. Навіть розуміючи всю дурість нехтування прихистком атмосфери. Планетарна тиша та твердість землі на дні гравітаційного колодязя породжують в астронавтів жах. Бо у космосі відсутність вібрації та шуму - це смерть. Повільна від спраги, голоду чи холоду. Чи швидка у надяскравому вибуху реактора. Але смерть. Мовчать тільки поламані механізми.

І от вже дві години маркіз Антон Віженер лежав c заплющеними очима та слухав, як шум стає неправильним. Фешенебельний лайнер виконав маневр гальмування. І тепер гасив силові установки. Мати завше казала - мало бути правим, треба, аби ще тебе хотіли слухати. Але Антон пішов характером у батька. Хоча що він міг вдіяти? Він старався з усіх сил аби його почули.

- … Ви здуріли?! - волав юний шляхтич, вириваючись з міцної хватки двох астронавтів. - Які до біса перемовини? Цю частину маршруту ніхто не моніторить! Якщо ми зупинимось, то нас тут просто переб'ють!

Він поглянув на герцогиню Білих Скель, леді Агнеску Франческу Віженер, що стояла мармуровою статуєю у парі кроків від нього. Струнка та холодна матір дивилась на капітана, гарно ховаючи презирство за спокоєм.

- Юначе, - капітану контроль емоції давався значно гірше, ніж герцогині Віженер. - Ви пропонуєте мені що? Битись? І тим поставити під загрозу життя екіпажу та пасажирів!

- Так, бля, саме це. - випалив Антон, - я пропоную скористатись шансом вижити!

Більшість офіцерів містку теж поділяли думку маркіза, але не наважувались перечити капітану.

- Я вже це зробив! - гаркнув капітан, - я провів перемовини з паном Васілієм Розьєдовим, і отримав від нього гарантії того, що з екіпажем та пасажирами нічого не станеться. Вони заберуть викуп і підуть! Так роблять цивілізовані люди!

Містком прокотився відчутний видих полегшення - люди чіплялися за найменшу надію.

- А що ж змусить вашого, шановного, партнера по перемовинах, - останнє слово Антон ледь не плюнув в обличчя капітана, - дотримати даного слова? Набирайте швидкість, роздайте команді зброю!

- Зброю? - смугляве обличчя капітана перекосило від огиди, - Політика компанії, та моя особиста, пасажирський лайнер - це територія, вільна, від зброї. В цивілізованому світі немає місця печерному варварству!

Від цих слів здали нерви навіть у герцогині Білих Скель. Лише на мить. Ніби брижі пробігли по воді, на обличчі герцогині напружились вилиці. Але коли почала говорити, то голос її був рівний та оксамитовий. Як завше.

- А гадаєте як Розьєздов отримав своє прізвисько Алігатор? - капітан перевів погляд на жінку та, не витримавши й секунди, відвів його у бік. - Спробуйте запитати.

- Неодмінно. - капітан стис кулаки та змусив себе згадати, що на кораблі він головний, - Але я нагадаю вам, що тут я головна відповідальна особа. Ви може звикли до того, що шляхта всім наказує та всіма помикає. Та не зараз. Я, і лише я, відповідаю за безпеку людей та корабля. І, до вашого відома, я вже п'ятдесят років керую космічними лайнерами. І маю певний досвід у розв'язанні позаштатних ситуацій. Приберіть цього розбишаку з мого містка і замкніть його подалі. Не вистачало, аби він ще спровокував конфлікт, коли будуть іти перемовини. Знаю я таких провокаторів! - ще раз набравшись сміливості, подивився в обличчя леді Віженер. - А вам, пані, варто було краще виховувати сина.

- Лишається сподіватись, що і цього разу удача буде на вашому боці. - холодно відповіла герцогиня. - Бо альтернатива вкрай сумна.

Антон ще раз прокрутив в пам’яті розмову на містку. І не зміг вигадати, що він мав сказати або зробити такого, аби той ідіот його почув. Він просто не розумів. Просмалений космічною засмагою кулак з маху вдарив у металеву стіну складу. На цьому лайнері навіть карцеру не було. Тож довелося розбишаку замкнути на складі сервісного ангара. Антон гмикнув, от чесно, він навіть не здивується, якщо дізнається, що компанія власник лайнера платила відкупні піратам. І саме з такого цивілізованого договору Алігатор і дізнався про маршрут “Троянди Сіріусу”.

Дверний замок пискнув, розблокувавшись, і Антон різко вистрибнув на ноги. Зручніше перехопив шматок труби та відійшов за стелаж. Він заплющив очі. Зашипіла гідравліка, і двері відчинились. Антон кілька разів швидко блимнув, аби очі швидше звикли до світла.

- Пане Віженер … - непевно промовив переляканий жіночий голос. - Ви тут?

Антон швидко оглянув гостей. Вахтенна офіцер ангарної палуби та пара техніків цього ж таки ангару. Піратів не видно.

- А куди я міг подітись? - промовив юнак, виходячи на світло та ховаючи трубу за опущеною рукою.

Він прямо відчув, як всі троє видихнули з полегшенням. Кремезний технік навіть опустив газовий ключ з гідравлічним замком - зброя куди як серйозніша за шматок заліза. З іншого боку, те, як технік тримав свою “зброю” та як стояв - не лишало йому жодного шансу в двобої з Антоном.

- Це добре. - голос лейтенанта тремтів. - вибачте нам…. Я … я ….

Бачачи як тремтять її руки, Антон згадав про матір. Та відкинувши погані думки зосередився на, тому що запам’ятав з курсу роботи з підлеглими. І пошкодував, що не приділяв йому належної уваги. Він зробив крок уперед і поклав руку на плече жінки в легкому форменому скафандрі. І це була остання крапля. Дівчина не витримала, притислась до шляхтича та розплакалась. Явно не такого вона очікувала, підписуючи контракт на роботу на пасажирському лайнері класу люкс з шістьма басейнами, пляжем та власною флотилією яхт для прогулянок.

- Все так погано? - розгублено запитав шляхтич, тримаючи руку в кількох сантиметрах над тремтячою спиною офіцера.

По посірілих від безсилого гніву обличчях і порожніх поглядах було добре видно наскільки погано. Батько Антона регулярно брав дітей на кораблі що стали жертвами піратських нападів. Аби майбутнє покоління дому Віженерів добре закарбувало по яких законах насправді живе відкритий космос.

- Так. - відповів технік з ключем, і що сили стис кулак. - Це … вони навіть не стали розмовляти. Одразу як висадились, кинулись грабувати та … я не розумію … не можу вони гвалтують, знущаються, катують… Гірше звірів…

- Я знаю. - кивнув Антон, сподіваючись, що його власний страх, що холодною грудою застряг в грудях, не сильно дається у знаки. - Це всі, хто врятувався?

- Ні, - відповів технік, - Є ще. Ми за вами прийшли.

- Антон. - коротко відповів шляхтич.

- Ян, - відповів технік з ключем.

- Мартін, - відповів другий і вказав на офіцера - Франческа.

Почувши друге ім’я матері, Антон здригнувся. Та черговим зусиллям загнав страхи поглибше. Треба рухатись і діяти. Це єдиний шлях не давати страху узяти гору.

Ішли вони не далеко. Буквально через пару воріт у приміщенні ангару. Серед сервісних човників, призначених для ремонту та догляду за колосальним лайнером, зібралось десятки зо два астронавтів. Люди квапливо щось кудись несли та зварювали якісь конструкції. Ще з пару десятків, пасажири, скупчились під стіною, намагаючись не заважати людям, що щось роблять.

В центрі цього хаосу стояла невеличка жіночка, поруч з якою висіла пара голограм. Антон пошукав поглядом матір, але високої та ставної леді ніде не було видно. Якби вона врятувалась, то не ховалася б в юрбі, а керувала цим безладом.

- Куди, бля, тягнете? Сюди давай! - неочікувано для скромних розмірів, гучно промовила старший технік. - Та не тупіть, бляха.

Антон, не чекаючи запрошення, рушив до жіночки. Він поглядом відчайдушно шукав зброю. Хоч якусь. Хоч в когось. І знайшов її! На верстаті перед техніком лежала пара легких лазерних пістолетів. Ні, не настільки хоч якоїсь зброї хотілось Антону.

- Можу чимось допомогти? - промовив він, заглянувши в голограми.

Технік розвернулась. Худорлява і на дві голови нижча за Антона, вона здавалась концентрованим клубком люті. З її скафандра грубо були зрізані нашивки компанії, лишилась тільки одна. “Голова інженерної служби. Даніела Тремор”

- А, ти той шляхтич. - не приховуючи роздратування, промовила Даніела, - звали до інших та не заважай.

- Я гадаю, все ж можу вам допомогти, пані Тремор. - зазубреним за роки навчання тоном відкарбував Антон звернення до офіцера.

Даніела аж очі закотила від роздратування. Прожувавши кілька злобних словесних конструкцій, вона знову повернулась до шляхтича та спитала:

- І, бляха, чим? Це мій, курва, корабель. - вона ткнула себе в груди великим пальцем з такою силою, що здавалось проб’є скафандр. - Я знаю кожний його коридор, систему та палубу. Від шпангоута до шпангоута.

- Вірю. І бачу ви тут надійно забарикадувались. - Антон підтягнув до себе синю голограму з кресленнями ангарної палуби. - А оці проходи заварили? Тут вони близько підходять до стіни, і їх легко прорізати.

/ Книга готується до друку. Продовження шукайте в паперовому форматі. /