Стрибок в Безодню.

1937 Загально Галактичний Рік

2129 рік по земному календарю.

Десь у Рукаві Персея.

Корабель класу першопроходець “Амеріго Веспуччі”

Пересуватись у важкому скафандрі по борту зорельоту - ще та задачка. Кожен крок вимагає зусилля. І кожен раз стає все важче відривати магнітні підошви від борту. Кров набатом б’є у скронях та її гуркіт тоне у важкому подиху. Інженерний скафандр громіздке одоробло, але тільки в ньому зараз можна полишати умовно безпечний простір корабля. Звісно можна було увімкнути сервоприводи і полегшити навантаження. Але заряд треба економити. Ремонт реакторів іде повільно. А ті крихти які вдається зібрати соняшним панелям, ледь дозволяють екіпажу виживати та працювати.

Нарешті астронавт зістрибнув з барабану житлового модуля і прискорення обертання відпустило. Тут вже легше. Хоча виснаженій людині все ще важко було крокувати по металу обшивки. Нарешті астронавт дістався чорного носового ковпака, поляризованого пластику що прикривав чутливі антени курсових радарів. За спиною залишились пілони рушійних систем, випромінювачі гіпервітрил, сфери реакторів, бочка житлового модуля та надбудови антен та телеметрії. Попереду тільки безмежний та величний космос.

Нескінченне провалля Пітьми та Світла.

Сергій важко видихнув. Йому конче треба впорядкувати думки. Заспокоїтись. Погасивши всі прилади, які можна, він пірнув у океан абсолютної тиші. Він стояв, дивився на безмежність зіркового неба та дихав. Але неприємний ефект “Тихої кімнати” все не приходив. Це чомусь налякало. Може якось звук заважав?

Астронавт прислухався. Спеціально для того аби абсолютна тиша не зводила людей з глузду. В скафандрах є сервісні шуми та спеціальний генератор білого шуму, що має блокувати абсолютну тишу космосу. Бо без цих звуків чутливе людське вухо почне вловлювати інші звуки. Стук серця. Рух крові по судинах. Рух органів. Від них стає лячно моторошно. Настільки що хочеться випнутись зі шкіри аби лише це припинилось і чути щось іще. Мало хто може протриматись в абсолютній тиші й п’ять хвилин. Сергій міг. І часто робив це, заради розваги або заклавшись. Чи просто аби похизуватись. Тож він добре знав як має поводитись Абсолютна тиша. Але нічого не було. Гуркіт серця потроху заспокоювався і разом з ним приходила тиша. Заспокійлива. М’яка. Тиша зимової ночі, а не безодні космосу. От тільки звук…

Звук екстреного сигналу повернув скафандр до життя.

- Агов, Сергію, - пролунав в навушниках голос Майкла, - як ти вже назовні, може допоможеш з тою бісовою антеною?

- Облиш, - відповіла йому Ельза — маленька тендітна дівчина у інженерному екзоскелеті прекрасно може впоратись з шматком заліза. Хай Сергій спокійно поговорить з Космосом. Може ще щось почує.

- Чим швидше ми закінчимо ремонт - зі стриманим роздратуванням почав говорити перший помічник капітана.

- Тим швидше я буду думати як витягти нас звідси. - перебив його Сергій. - і власно шукати де ми.

- Саме так, - погодився Майкл, - і мені здається з телеметрією це робити буде трошки легше.

- Вже біжу. - миролюбно відповів Сергій.

- Та я вже закінчила. - відповіла Ельза - але раз ти все ж хочеш допомогти, то пішли до третього гіпервітрила. Треба оглянути фокусні решітки.

Два дні тому космічний корабель класу першопроходець “Амеріго Веспуччі” вирвався з гіперкосмосу, де три дні його мордував суворий шторм. Найбільший з зафіксованих на сьогодні. Але опинившись у нормальному просторі-часі, люди усвідомили що гадки не мають де вони. Так команда “Амеріго” кращі з кращих. Першопроходці. Ті що торують шлях крізь безодню для караванів колоністів. Але вони все одно люди. І не визначеність та безпорадність могли розчавити не гірше за перевантаження. Та капітан Альварез не дав паніці закріпитись. Роботи на понівеченому штормом кораблі було вдосталь, а люди зайняті роботою не так піддаються паніці.

Проте чим краще просувався ремонт , тим гірше ставав настрій команди. Люди усвідомлювали що і гадки не мають де вони. Через збій навігаційних систем вони втратили послідовність стрибків. А без неї знайти у нескінченому мареві зірок шлях до однієї зорі класу G2, Сонця, просто не реально. І все частіше команда стала поглядати з надією та відчаєм на Сергія Бриля, астрогатора “Амеріго”. І все частіше від їх поглядів та німих запитань він тікав на борт корабля. Де в тиші міг прислухатися до власної інтуїції та шукав шлях до дому.

Він залишався за бортом все довше і довше. Вдивляючись у зірки крізь марево голографічних дисплеїв. Де шукав ті крихти хліба що виведуть їх з цього темного лісу. І все частіше йому почало здаватись що він чує музику. Тиху. Ледь вловиму. На межі можливостей вуха. Йому здавалось, що він чує її. Тут, у повній тиші вакууму. Ніби відчував якусь вібрацію. Мелодію. Ніби подих самого Всесвіту.

Насправді він давно щось таке помічав. Але раніше то було лише під час довгих та нудних вахт гіперстрибків. Правда там музика була такою, що здавалось її можна записати. Але як не старався Сергій в нього не виходило це зробити. А от так аби в нормальному просторі він чув її вперше. Звісно Сергій тримав все це у таємниці. Бо будь-яка медкомісія одразу випише йому квиток в колодязь. І буде він доживати віку на брудній кульці каменю закритий від зірок кришталем атмосфери. Тепер Сергій мовчав про це і поготів. Чутки про те що в астрогатора “чердак протік” махом поставлять хрест на дисципліні та надіях урятуватись.

- Так мені подобається твоя музика, - тихо промовив він у порожнечу. - та що ти мені хочеш нею сказати? Чи може я і справді божеволію?

Але космос мовчав. Час ішов і шанси повернутись додому танули на очах. Та вже треба повертатись в шкаралупу корабля. Скоро час з’явитись на щоденний медогляд. Капітан наполіг на цій процедурі для всього екіпажу не тільки для контролю стану людей, але і для того аби всім було чим зайнятись. І Сергій це розумів. Розуміла це і решта.

- Ти себе нормально почуваєш? - похмуро запитала Мейхуі Лін, судовий лікар.

/ Книга готується до друку. Продовження шукайте в паперовому форматі. /